Читати онлайн «Вірші (в перекладі Миколи Лукаша)» Федеріко Гарсія Лорка

Федеріко Гарсія Лорка
Поезії

Перекладач: Микола Лукаш

ПОЕМА ГЛИБОКОГО СПІВУ
ПРИСПІВКА ДО ТРЬОХ РІЧОК

Гвадалквівір тече-в'ється
між олив та помаранчів,
а дві річки, що в Гранаді,
із снігу в поля гречані.

Ой де ділось,
де поділося кохання?

Гвадалквівір крутить вуса,
гожий красень-чорнобров,
а дві річки, що в Гранаді,-
одна сльози, друга кров.

Ой де ділась,
де поділася любов?

У Севільї є привілля
парусам на погуляння,
у Гранаді тісноводій
веслярують лиш зітхання.

Ой де ділось,
де поділося кохання?

Гвадалквівір — то дзвіниця,
вітер в дзвони бам да бом...
Дарро й Хеніль — малі вишки,
сумно й нудно їм обом.

Ой де ділась,
де поділася любов?

Блудні вогні дальніх криків
жене вода у смеркання.

Ой де ділось,
де поділося кохання?

Неси в море, Андалузіє,
цвіту й овочу улов!

Ой де ділась,
де поділася любов?

ПОЕМА ЦИГАНСЬКОЇ СИГІРІЇ

КРАЄВИД

Поле оливами
густо сивіє —
глянь, то розгорнеться,
то згорнеться віяло.
А над оливами
небо полив'яне,
в небі — холодна
зоряна злива.
Понад рікою темрява
й очерети тремтливі.
Повітря сіре брижиться,
а віти
налиті граєм жалібним
по вінця.
Тривожна зграя
пташок-невільниць
хвостами довгоперими
б'є ніч навідліг.

ГІТАРА

Як заридала
моя гітара,-
розбилась досвітку
криштальна чара.
Ой заридала
моя гітара...
Хочу утішить —
надармо,
хочу утишить —
намарно.
Плаче, як вода,
що рине з яру,

плаче, як вітер,
що жене хмару.
Хочу впинити —
надармо,
вона ридає
за даллю.
Плаче пісок гарячий,
кличе біле латаття,
плаче стріла за ціллю,
вечір кличе світання,
плаче в голім гіллі
пташка остання.
А-ой, гітаро!
У серці п'ять ножів
одним ударом!

КРИК

Од гори
і до гори
еліптичний лине крик.

З оливного гаю
чорна райдуга-дуга
у блакитній ночі.

Ай!

По басолі ходить смик,
розтривожив болем крик
довгі струни вітру.

Ай!

(А в печерах уже люди
засвітили світло).

Ай!

ТИША

Слухай, сину, тишу,
в хвилях захололу,-
по ній ковзаються луни,
по ній котяться долини,
вона ж клонить чоло
до самого долу.

ВИСТУПЕЦЬ СИГІРІЇ

Поміж чорних метеликів
іде дівчина смаглява,
коло неї змійка в'ється
білого туману.

Земля у сяйві —
о земний раю!

Іде вона, закована
в ритму вічного дрижання,
в неї в серці срібло туги,
а в правиці — сталь кинджала.