Читати онлайн «В дорозі» Михайло Коцюбинський

В дорозi
Михайло Михайлович Коцюбинський




Михайло Коцюбинський

В ДОРОЗІ





В дорозi


Дe б Кирило не був, що б не робив, скрiзь оточала його атмосфера, густа й своерiдна, що заслоняла багато предметiв, наче iх зовсiм не було на свiтi. Атмосфера гаряча, тривожна, вся – небезпека i боротьба, вiчний упад i пiдойма, розквiт надii й розпука, почуття сили й знесилля i безконечно довга дорога, на якiй стiльки вже полягло… Дорога, якiй, здавалось, кiнця не видко. Цiлий ряд жертв, загин благородних, найближчих, чад кровi i танець смертi, гарячий ворожий вiддих, що припадае до слiду, й те вiчне «мусиш», що гнало зв’язувать там, де розiрвали, розжеврiти те, що пригасало. Ту атмосферу носив Кирило з собою, як квiтка запах. Вона одiпхала од нього родину, у нiй розплились колишнi звички й потреби молодого життя, розвiялось навiть прiзвище власне. «Кирило», «товариш Кирило» – хiба вiн звався коли iнакше?

Краса природи, принаднiсть жiнки, чари музики i слова – все се котилось, як хвилi в далекому морi, чужi й невидимi. Природа – се були день або нiч, зима чи лiто – час зручний або незручний задля роботи; жiнка – товариш чи ворог, пiсня – лиш те, що кличе до боротьби. I двадцять три роки, подвоенi в тiнях на худому обличчi, у зморшцi на чолi, немов зреклись своiх прав, зсушили молодiсть…

Високий, стрункий, бiлявий; блакитнi очi, притомленi трохи; темна сорочка, широкий пояс – такий приiхав вiн в город.

Учинив «явку», сказав пароль. Добре! Тiльки треба зачекати листа.

А тим часом Кирила повели аж на край мiста, де в певному захистi мiг перебути.

Йшли довго душними вулицями, повними пилу, аж сiло сонце, i на золотi неба, як на тлi вiзантiйського образу, зачорнiли сiльвети тополь та дахiв. Товариш говорив щось нервово, наче хотiв впевнити не тiльки Кирила, але й себе, що справа цiкава, а тим часом в його облiзлiй фiгурi i в порудiлiм пальтi чулось щось винувате i безнадiйне.

На квартирi iх стрiла хазяйка i показала кiмнату. Ну, тепер на добранiч. Як тiльки надiйде лист, зараз можна почати роботу. Кирило лишився сам i байдужно дивився, як нiч обгортала садок – чорна, густа i тепла. Сiв на порозi i закурив. Було так тихо, спокiйно. Червоний вогник цвiв серед ночi, як квiтка щастя, в пiтьмi думалось ясно, як нiколи при свiтлi.