Читати онлайн «Три товариші» Еріх Марія Ремарк

Три товаришi
Ерiх Марiя Ремарк


Мiцна дружба, справжня любов i щира радiсть вiд простого «бути» – це те, чим живуть героi Ремарка. Свята i буднi – все iхне iснування затьмарене трагедiею «втраченого поколiння»: жахлива i безглузда вiйна назавжди лишила слiд у iхнiх головах, у iхнiх серцях i долях. Проте три товаришi, якi пройшли страшними стежками Першоi свiтовоi, таки знаходять у собi сили й смiливiсть жити далi та насолоджуватися тим, що даруе новий день.

Роберт, Отто, Готфрiд i прекрасна Пат – iхнi долi сплелися на сторiнках роману. Справжня чоловiча дружба, шалена любов, щастя вiд кожного прожитого дня i жах вiд вимушеноi трагiчноi розлуки…





Ерiх Марiя Ремарк

Три товаришi





I


Небо ще було жовте, як латунь, не закурене димом. За дахами фабричних корпусiв воно аж сяяло. От-от мало зiйти сонце. Я глянув на годинник. Скоро восьма. За чверть години.

Я розчинив браму й наготував бензинову помпу. У цю годину завжди з’являлися першi машини, яким треба було заправитися. Раптом позад мене почулось якесь хрипке вищання; здавалося, нiби хтось пiд землею закручував iржаву гайку. Я став i прислухався. Потiм пройшов через двiр до майстернi й потихеньку прочинив дверi. Там, у сутiнку, спотикаючись, вешталась якась мара. На нiй була брудна бiла хустка, синiй фартух i грубi капцi. Мара, що важила десь кiлограмiв з дев’яносто й вимахувала мiтлою, виявилася прибиральницею Матильдою Штос.

Якусь мить я стояв i дивився на неi. Вона з грацiею бегемота тупала помiж радiаторами автомашин i хрипким голосом наспiвувала пiсню про вiрного гусара. На столi бiля вiкна стояло двi пляшки коньяку. В однiй уже майже нiчого не лишилося. А звечора вона була повна. Я забув сховати ii пiд замок.

– Стривайте, панi Штос… – вимовив я.

Спiв урвався. Мiтла впала додолу. Щаслива усмiшка згасла. Тепер марою став я.

– Господи Боже!.. – пробелькотiла Матильда та втупила в мене почервонiлi очi. – Вас я так рано не сподiвалася…

– Та певне. Ну i як, сподобалося?

– Сподобалося… Але менi дуже нiяково… – Вона витерла губи. – Я геть ошелешена…

– Якi там ви ошелешенi? Просто п’янi, як чiп.

Вона ледве трималася на ногах. Їi вусата губа сiпалась, а повiки клiпали, як у староi сови. Та помалу вона оговталася-таки й рiшуче ступнула крок до мене.