Читати онлайн «Темна синя вода. Ручай» Радій Володимирович Радутний

Темна синя вода. Ручай
Радiй Володимирович Радутний


Темна синя вода #2
Радiй Радутний (нар. 1969 р.) – вiдомий украiнський письменник, автор фантастичних творiв та бойовикiв, пiсля деякоi творчоi паузи виступив з монументальним циклом.

В iсторико-фантастичному циклi «Темна синя вода» плануеться не менше трьох книг. Перший роман – «Темна синя вода. Джерело» – вийшов у видавництвi «Фолiо» в 2016 роцi й одразу зажив широкоi популярностi серед читачiв.

«Темна синя вода. Ручай» – це другий роман iз серii подорожей в минуле Украiни, де всi подробицi тогочасного життя виписанi автором зi знанням тих реалiй, чого б вони не стосувалися – побуту, масштабних вiкопомних подiй у нашiй iсторii чи вiдомих постатей.

Химерна доля зiбрала кiлькох героiв у Киевi ХVIII столiття, де ще зовсiм немае таких знайомих нам орiентирiв, де все – iнакше. Трое чоловiкiв й одна молода жiнка. Кожен несе в собi якусь моторошну таемницю. Один – наш сучасник, що побував у бувальцях, знае вiйну не з переказiв. Іншi, схоже, iз майбутнього, десь так через пару столiть. Вони вимушенi гуртуватися, бо на кожному кроцi на них чекае смертельна небезпека, вона – скрiзь…





Радiй Володимирович Радутний

Темна синя вода. Ручай





Роздiл 1

Виробнича нарада


І рiчка була та сама, i пагорб той, i навiть якийсь натяк на дорогу протоптали-проiздили понад нею – а от усе iнше зникло. Анi натяку на млин, на греблю, на мiст. Зникло урвище, де, вочевидь, брали глину для хат – бо не виднiлося й хат; зник ставок – бо який же ставок без греблi?

Натомiсть лiсу побiльшало.

Може, й справдi Землi було б краще без людей? Принаймнi лiсам точно краще. Хоч i насаджували iх у моi часи, та рубали все-таки бiльше. У часи, коли моя мама була школяркою, то iх виганяли саджати гаi та лiсосмуги; батько трохи старший, i в його часи пробували навiть з лiтакiв насiння розкидати – але дерев усе одно стае все менше та менше.

А шкода.

І пагорби меншають, а деякi – то й зовсiм зникають, i рiки мiлiшають, а про звiрiв я й взагалi мовчу.

Так що були своi плюси в тому, щоб опинитися на високому пагорбi, укритому лiсом, а що в лiсi водилася звiрина – то про це жодних сумнiвiв. Ще коли пiднiмались – то налякали зайця, Галя мало не вступила у купку оленячого лайна кульками, а Ігор очима показав менi слiд.