Татку-у-у
Ге Орiй
Щасливе дитинство. Це мрiя та побажання кожному малюку який приходить у цей загадковий непередбачуваний свiт. Та щастя дитини залежить не лише вiд статкiв батькiв i любовi до нього. Ну нiяк не вдаеться бути щасливим герою книги «Татку-у-у» – Петрику. Особливо у тi хвилини коли вiн спостерiгае, як батько товариша разом з тим щось майструе, або ж iде на рибалку. Будь-що робить тато! Але вiн у товариша е, i вiн поряд. У Петрика ж, татка немае. І хоча мама любить його, та хлопчику дуже хочеться щоб i в нього був умiлий, сильний, хоробрий татко. Що Петрик робить для цього, чим його спроби завершуються, i про наповнене рiзними пригодами його життя, читач середнього та старшого вiку дiзнаеться розгорнувши не дитячу книгу «Татку-у-у».
Ге Орiй
ТАТКУ-У-У
ЩОБ ВИЖИТИ
Петрик вже не мав сили плакати. З напiввiдкритого ротика долинало лише квилiння зраненого пташеняти. Галина, вдивляючись в сина запалими вiд безсоння очима, намагалася погодувати, але дитина нiяк не реагувала на ii спроби.
– Чвиркни, чвиркни йому до рота, може рошпробуе та вiжме чичьку, – прошамкотiла беззубо баба Горпина, яка в довоеннi роки та й повiйнi, була на пiв-району за дитячого лiкаря i повитуху.
– Та я що вже тiльки не робила, – крiзь сльози вiдповiдала Галина, – не бере грудей i все… Боже ж мiй, краще б я захворiла на ту жовтуху, чим бачити, як на очах чахне моя кровиночка. Петрику, маленький мiй, ну вiзьми цицю. Ну хоч трошки посмокчи, бо я не переживу, якщо з тобою щось станеться… – сльози полилися ще дужче. Галина у вiдчаi пiдвела очi на кiлькох жiнок, що стиха гомонiли на лавi бiля вiкна. – Не хоче – i все!
– Треба готуватися, – промовила, дивлячись зволожнiлим поглядом на Галину й дитя, Ольга, – в сорок рокiв сива, як лунь. Посивiла вона в одну мить пiсля «похоронки» на чоловiка й старшого сина. – За грiхи дитя страждае, за грiхи батькiв…
– Не поспiшай вiдспiвувати, сусiдко, може тут щось придумати можна… З тим завжди встигнемо, – докинула Надiя. – Бабо, як дитя?… Бабо Горпино!?
Баба Горпина лише скрушно похитала головою.
– І лiкар з госпiталю нiчого втiшного не сказав, – ствердила нiмий натяк староi Ольга.
– Ото горе, – скорботно склала губи в ниточку баба Мотря. – І племiнничок, щоб йому добро було, нiяк не навернеться з вiдрядження.
Loading...
