Читати онлайн «Танок» Катя Сербінова

Танок
Катя Сербiнова


Я бачу смерть. Вона з‘являеться у виглядi тварин бiля живих людей. Поки що живих. Ночами менi сняться дивнi сни, а вдень до мене злiтаються ворони, невидимi iншим. Чому? Навiщо?





Танок



Катя Сербiнова



© Катя Сербiнова, 2021



ISBN 978-5-0053-9172-8

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero


Гамiр. Нiч. Галявина. Люди iз села посеред лiсу. Серед скам’янiлих вiд холоду дерев юрмляться iхнi постатi в натягнутих по самi вуха каптурах (якiсь iз вовни, якiсь – iз вовчого хутра). У натовпi панують жах та цiкавiсть: хтось перешiптуеться, хоть голосно скиглить, декiлька людей обабiч про щось сперечаються, поглядають на палаючу пiд мiсяцем плямку свiтла. На плямцi – слiди. Витоптуються неприродньо рiвним кiльцем, а те, що iх лишае, невидиме. Лише жалiсно порикуе час вiд часу. Посерединi кола незграбною купкою лежить щось велике й видовжене. Тi люди, що наважилися пiдступити ближче, помiчають то край бiлоi вовняноi кофтинки, то пiстрявi шкарпетки, а ще далi – блiда подерта долонька пiд темним, заплетеним у кiски волоссям. Гарна долонька.

– Та заберiть ii звiдти! – кричить хтось у лiсi, грiючи долонi бiля чужих смолоскипiв. – Ну ж бо, покличте когось! Воно не пiде вiд неi так просто!

Декiлька парубкiв, хто смiливiший, хрупнули пiдошвами на край застиглоi вiд жаху галявини. Виставили наперед саморобнi списики, в‘iлися поглядом у коло… Наступний крок нiхто з них не зробив.

– То правда це? – сором’язливо спитав свого сусiда парубок. – Вона тепер у ньому живе? У цьому…

– Не те, щоб живе… Нiхто з них бiльш не живий. Та проте воно бачить i розумiе. Воно безпечне… Якщо дитини не чiпати.

У затiнках лiсових сосен прохрупала пара старих чобiт – прийшов батько-лiсничий. Його м‘якi, зморшкуватi повiки ледве можна було побачити з-пiд темного, як у доньки, волосся. Пiд цими повiками – горе та спокiй.

Люди розступилися спочатку перед кiнчиком та древком блискучоi сокири, а потiм i перед батьком.

– Спiвчуваю, – сказав хтось, але так тихо, що старий його, мабуть, i не почув. Минув останнi дерева, став на край iхньоi тiнi.