Читати онлайн «Свої… Чужі…» Людмила Когут

Своi… Чужi…
Людмила Когут


Їi книжковий свiт створений для друзiв, тих людей, котрi вмiють читати, думати, слухати, плакати, смiятись, спiвчувати, вiрити, довiряти, прощати, зневажати, шкодувати… В ii iрреальному свiтi поважають усi людськi почуття, крiм одного – ненавистi. Їi героi – добрi люди, i своiми дiями вони нiби промовляють до читача: – Спрямуй промiнець свого душевного свiтла туди, де пануе суцiльна пiтьма. Нiколи не шкодуй своеi щироi усмiшки i даруй тому, хто так ii потребуе. Власну зболену сльозу обережно поклади на щоки того, кому не знайомi сльози спiвчуття, можливо, вона розбудить це холодне, черстве серце i зiгрiе його. Не жалiй своеi доброти тому, хто нiколи не мав ii i за усе життя так i не навчився ii вiддавати. Подiлися своею безмежною вiрою з кожним, у кого ii немае, своею надiею пiдтримай того, хто вже почав ii втрачати, а свою гарячу любов неси i вiддай усьому свiтовi…





Людмила Когут

Своi… Чужi…





Передмова


Я розповiдаю про те сокровенне, що хвилюе розум i душу: про кохання, родину, цiкавий i складний навколишнiй свiт. Моi героi – серед нас. Їхне життя таке ж рiзнокольорове i швидкоплинне, як i в реальностi. Перед вiчнiстю всi рiвнi, i немае у свiтi такоi сили, яка б зупинила рух часу. Вiн однаково злiтае для всiх… Час справедливий –  у нього немае обраних. Шкода лише за тим, що минае вiн в усiх порiзному: у когось – пiд голоснi акорди i радiснi мажорнi звуки, а в iнших – пiд сумнi мiнорнi пiснi.

Майже як у природi, невiд’емною частиною якоi е ми, люди… Тiльки-но було по-лiтньому тепло i радiсно, а вже за хвилю – раптовий бiлий снiг суворо обнiмае красуню осiнь, а далi надходить безжалiсна люта зима, яка дае вдосталь часу для роздумiв, комусь у безрадiснi самотнi вечори, пiд тужливу пiсню хуртовини. А щасливчикам долi зима, демонiчна i непередбачувана, приховала щедрi дарунки – теплi моменти, бiля ласкавого вогнища камiна, де можна помрiяти наодинцi або побути iз щирими друзями.

Але з часом i вона, лиха бiлолиця снiгова королева, уперто сперечаючись iз весною, поволi вiдходить, i якоiсь митi, тепер уже зовсiм нiжно, востанне накривае своiм пухнастим покривалом усе навколо.