Читати онлайн «Спустошення Диявольського Акра. Книга 6» Ренсом Ріггз

Спустошення Диявольского Акра
Ренсом Рiггз


Мiс Перегрiн #6
Дивом уцiлiвши пiд час колапсу часовоi петлi Вi, Джейкоб i Нур опиняються там, де все почалося, – у будинку дiда Портмана. Вони мають якнайшвидше повернутися до друзiв, щоб повiдомити: зло таки воскресло, воно сильнiше, нiж будь-коли, тож усьому Дивосвiту загрожуе смертельна небезпека. Буремнi часи вимагають мужностi й аж нiяк не дитячих рiшень, однак Джейкобу з друзями до цього не звикати… Чи вдасться мешканцям Диявольського Акра вистояти у цiй боротьбi попри дивнi «спустошення» i вдосконалену армiю прибiчникiв Коула? Чи втiлиться в життя пророцтво про сiмох визволителiв, на яке покладають стiльки надiй? Здаеться, Коул от-от поневолить увесь Дивосвiт, однак i в нього е ахiллесова п’ята…





Ренсом Рiггз

Спустошення Диявольського Акра



Джодi Рiмер, винищувачцi чудовиськ

Подеколи стара свiтлина, давнiй друг чи вицвiлий од часу лист нагадае, що ви вже не той, ким були колись, бо ж людини, яка мешкала помiж iнших, мала певнi цiнностi, робила той чи iнший вибiр, щось писала, бiльше немае. Самi того не помiчаючи, ви здолали величезний шлях; дивне стало звичним, а звичне – якщо не дивним, то принаймнi незручним чи недоладним.

    Ребекка Солнiт «Синя далечiнь. Путiвник для тих, хто прагне загубитися»






Роздiл перший


Здаеться, вже цiлу вiчнiсть довкола панують суцiльна темрява, вiддалений гук грому й розпливчасте вiдчуття падiння. Понад те, я втратив самого себе, свое iм’я. Щезли всi спогади. Є лише неясне усвiдомлення, що колись я iх мав, однак тепер усе зникло, i вiд мене майже нiчого не лишилося. Самотнiй фотон свiтла, що от-от згасне, кружляючи в невситимiй порожнечi.

Тепер вже недовго.

Боюся, я втратив свою душу, однак не можу згадати, як це сталося. Єдинi спогади, що зринають, – це сповiльненi, розкотистi вiдзвуки грому, помiж якими вчуваються окремi склади мого iменi, хай яким воно було. Вони поступово розтягуються до невпiзнанностi. Разом iз темрявою усе це iснуе напрочуд довго, аж доки до звукiв грому не приеднуеться ще один – шум вiтру. А тодi дощ. Є тiльки вiтер, грiм, дощ i вiдчуття падiння.

Утiм, щось таки починае вiдроджуватися – по одному вiдчуттю за раз. Я немовби виринаю з глибокоi безоднi, втiкаючи вiд порожнечi. Мiй самотнiй фотон перетворюеться на мерехтливий жмут свiтла.