Читати онлайн «Риб’ячі діти» Євген Положій

Риб’ячi дiти
Євген Положiй


Євген Положiй (нар. 1968 р.) – вiдомий письменник, журналiст, громадський активiст. Живе в м. Суми. Закiнчив фiлологiчний факультет СумДПУ iм. Макаренка; школу головних редакторiв IREX U-Media, школу газетних менеджерiв IREX U-Media, школу бiзнес-тренерiв ЗМІ. Працюе головним редактором газети «Панорама» (м. Суми). У видавництвi «Фолiо» вийшли його твори: «Потяг», «Мерi та ii аеропорт», «Дядечко на iм’я Бог», «Вежi мовчання», «Юрiй Юрiйович, улюбленець жiнок».

Якщо ми закриваемо очi на буденне щоденне вбивство бродячих тварин, то рано чи пiзно з такою ж легкiстю i банальнiстю люди почнуть вбивати одне одного. Себто так уже i сталося в Украiнi. «Риб’ячi дiти» – це iсторiя бiлоi бродячоi суки, яка мае безлiч iмен i одне бажання – врятувати своiх цуценят. Героi книги – Художник, Пацанчик, Краезнавець, Танцiвниця, Священик, Директор Цвинтаря, Мер, Ветеран, Дiвчинка, Собаколов – рятують i знищують, вiдкривають крематорiй i знiмають кiно, гублять десятирiччя i колекцiонують митi, одвiчно шукають шпаринку мiж невблаганними колiщатками часу, балансуючи мiж плиннiстю сучасного свiту i меморiалами минулого. Зрештою, кожного з них (кожного з нас) настигае свiй персональний Снайпер.

Ця книжка про людей та краiни, що минають.





Євген Вiкторович Положiй

Риб’ячi дiти



Тваринам, що загубились,

i людям, якi заблукали



* * *


«Мовчати треба про те, що не пiдлягае слову»

    Людвiг Вiтгенштайн, «Трактат»

Худий i довгий рудий пес, дрiбно здригаючись всiм тiлом, випростався поперек вузького пiшохiдного мiстка. Паща, яку вiн не мав сил закрити, завмерла в несамовитому нiмому виттi: пес не мiг дихати; не мiг рухатись; не мiг померти – отрута колючим дротом скрутила нервову систему, i все, що вiн вiдчував, – лише дикий бiль, що пiк i роздирав нутро. Оскалюючи густий ряд мiцних бiлих iклiв, пес скляними очима дивився на людей iз щемливим проханням вбити його. Але нiхто з людей не наважувався пiдiйти.

На базарi добре знали Маленького Принца – так жартiвливо називали пса за пихато-кумедний екстер’ер – вiн пiд’iдав тут уже кiлька мiсяцiв. І ось хтось його жорстоко отруiв. Проте нiхто не розумiв i не знав або боявся знати, як правильно вчинити.