Читати онлайн «Повість про санаторійну зону» Микола Хвильовий

Повiсть про санаторiйну зону
Хвильовий Микола




Микола Хвильовий

Повiсть про санаторiйну зону


Із щоденника хвороi: «…І стоiть той тихий осiннiй сум, що бувае на одинокому ставку, коли не листя, а золотий дощ злiтае з печальноi бiлоногоi берези, коли глибокою пустелею вiдходить голубе небо в невiдомий дальнiй димок…»





І


Над сторожкою тишею санаторiйного закутка метнувся молодий голос i — пропав. Але дзвiнкий вiдголосок, затихаючи за дальнiми осоками, ще довго стояв над рiкою.

— Ма-а-айо!

На зонi конав нiжний присмерк. Вечiр стояв стрункий, прозорий i легкий, мов трусиковий пух. Крiзь гущавину кучерявих дерев линула тиховiйна жура. Стояло глибоке лiто. Над верандою жеврiла голубоока суета вечiрнього неба, а з безоднi виринав молодик: неяснi лiнii i мiдний нiмий хребет.

На Гралтайських Межах ледве чутно кричав санаторiйний i дурень.

І тодi ж iз-за пишноi яблунi вийшов ординатор i пiшов по дорiжцi — суворий, у бiлому халатi, пенсне в землю. Вiн провiряв останню лежанку. На другому краю санаторiйноi зони суетилась сестра з термометром. Потiм сестра пiшла в березовий куток, пiдiйшла до порожнiх койок i сказала:

— Ах, Боже мiй! І сьогоднi шоста палата? Де ж Майя?… Де ж, нарештi, анарх?… А-ах, Боже мiй!

Але iй нiхто не вiдповiв. Тiльки легенький вiтер шамотiв у дикому малиннику й виганяв на трави табунцi зелених хвиль.

Сестра трохи постояла в роздум’i й раптом кинула, повертаючись до койок з хворими:

— Скажiть, будь ласка, анарховi, що я йому цього не пробачу. Це ж неможливо! Який же це режим? — І пiшла туди, де стояв суворий ординатор…

Потiм хтось вибiг за зону i — в рупор:

— Аго-о-ов!

Насторожилася рiка й понесла озов на низини, на плеса, i замираючи. І знову нiчого не чути. Тiльки зрiдка з десятин мiськоi в’язницi долiтав волохатий гомiн: то кричав глухим напруженим криком тюремний наглядач.

Нарештi з дикого малинника вискочила Майя. Слiдом за нею своею звичайною млявою ходою — величезний волохатий анарх. Скоро лежали на своiх койках i перекидались фразами. Скоро заговорила й Унiкум: вона нiколи в таких випадках не мовчала. Унiкум мае для цього спецiальну тираду, що в нiй згадуеться Савонаролу, флорентiйцiв, аскетизм, жах, ридання й т. д., i все це недвозначний натяк на анарха.

Хтось позiхнув.