Читати онлайн «П’яниця» Панас Мирний

П’яниця
Панас Мирний


ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«П’яниця» Панаса Мирного – соцiально-психологiчна повiсть, присвячена темi викриття гнилоi основи чиновницькоi служби в Украiнi***. Перу автора належать й iншi прозовi твори, зокрема, роман «Хiба ревуть воли, як ясла повнi», повiстi «Голодна воля», «Лихо давне й сьогочасне» тощо.





Панас Мирний

П'ЯНИЦЯ





І


Стояла темна осiння нiч над сонною землею, мiсяць примеркав i вже ген к свiту показував своi золотi роги, зорi сумно лупали в темному небi. Тихо було всюди, як в усi. Нi собака не гавкне, вiтрець не вiйне, не зашелестить пожовклим листом… Покiй i сон криють усе своiм темним пологом, все заснуло мертвим сном пiвночi.

У хатi тiльки Микити Івановича Ливадного, що з панiв один тiльки й жив на цiле козаче село Недогарки, видно, не спали. У чисте й високе вiкно падали стяги ясного свiту на зелене подвiр'я, часто у вiкнi метушилися темнi тiнi, перебiгаючи з одного боку на другий; iнодi вони задержувалися надовше, й тодi виразно виходила чоловiча постать з лисою головою, а коло неi – друга, дрiбна, невеличка… Ось ще одна… Усе вiкно криеться темнотою, з краiв тiльки пробиваються тонкi смужечки ясного свiту… Ось знову захиталося все, i разом двi голови показалися у вiкнi… походили-походили i пропали… Знову на землю упало вiд шибок шiсть ясних плям, передiлених одна вiд другоi рiвними темними поясами…

То Микита Іванович споряджав свого третього сина Івана у мiсто на службу. Се вже йому була не первина. Вiн вирядив уже двох, та старшого скрутило лихо – умер, а середущий, осiвшись на теплому мiсцi, панував собi. Маючи таку надiю й на третього, послiднього, Микита Іванович був веселий, говiркий, вичитував синовi всякi пригоди з свого життя, ставив йому рiжнi перестороги, заперечував вiд ледачого товариства, раяв шанувати старших себе, годити iм, коритися…

– Знай, сину, – казав вiн, – покiрне телятко двi матки ссе! Не дивися ти на других, що дуже бришкають угору: начальник йому слово, а вiн йому – десятеро. Такi завжди тратять свое. Тихше, кажуть, iди, далi будеш. Так i тута. Коли тебе начальник i полае iнодi так, нi за що, як ти, Господи, свят! – змовчи на той час.