Читати онлайн «Одного разу на Дикому Сході» Владислав Івченко

Одного разу на Дикому Сходi
Владислав Валерiйови Івченко


Владислав Івченко (нар. 1976 р.) – украiнський журналiст i письменник, автор кiлькох повiстей та оповiдань, неодноразовий лауреат мiжнародноi премii «Коронацiя слова».

Роман «Одного разу на Дикому Сходi» написаний, за визначенням самого автора, у жанрi украiнського вестерну. Подii розгортаються в Украiнi пiд час Громадянськоi вiйни. За великими скарбами, якi захованi у палацi барона фон Шпiла бiля села Шпилiвка, що пiд Охтиркою, починаеться справжне полювання. Їх хочуть отримати i червонi, й бiлi. Здаеться, здобич уже поруч, але раптом виявляеться, що палац барона охороняе чудовисько – величезний i могутнiй Голем, штучна людина, велетень, зроблений за допомогою ворожiння та кабали вiденськими рабинами i проданий за великi грошi фон Шпiлу. На честь господаря чудовисько називають Шпилем. Вiн шiсть метрiв заввишки, йому не завдають шкоди кулi i снаряди, не кажучи вже про холодну зброю. Але е в нього слабке мiсце – вiн закохуеться…





Владислав Івченко

Одного разу на Дикому Сходi



© В. В. Івченко, 2016

© Л. П. Вировець, художне оформлення, 2016

© ТОВ «Видавництво Фолiо», 2016




Роздiл 1

Втеча


– Копайте собi могили! – крикнув матрос Жникiн i грiзно подивився на полонених.

Широкий степ з уже вигорiлою пiд палючим лiтнiм сонцем травою. Посеред степу стояв вiз, у який було запряжено двое заморених конячок, що в’яло крутили хвостами, женучи в’iдливих гедзiв. На возу сидiв чоловiк рокiв тридцяти у сiрих штанях, латанiй сорочцi, пiдперезанiй шкiряним поясом з кобурою. Чоловiка звали Четвер Загорулько, або просто Чет. Вiн був широкоплечий, довгорукий, з великою головою, прикритою солом’яним кашкетом. Чет повернувся з царськоi вiйни, жив собi вдома, нiкого не чiпав, а тепер був мобiлiзований до Червоноi армii.

Чет дивився на сiмох полонених, що стояли бiля возу. Всi у брудному, скривавленому одязi. На обличчях зчорнiла кров i пилюка. Кров у шiстьох чоловiкiв. Сьома – жiнка. Їi звали Мiра. Струнка бiлявка з тонкими рисами обличчя. Їi не били. Тiльки, мабуть, тягли, бо сукня в кiлькох мiсцях була порвана та брудна. Мiра мружилася на сонцi й спокiйно дивилася на десяток солдат з рушницями, що стоять навпроти, виблискуючи багнетами своiх трьохлiнiйок. Солдати були одягненi, хто у що.