Читати онлайн «Очамимря (Повість безврем’яних літ)» Олександр В. Ірванець

Очамимря (Повiсть безврем’яних лiт)
Олександр В. Ірванець


«Іде-бреде Очамимря. Іде коли берегами, а коли й руслом Рiки, мiлководдям, очеретами прибережними. Іде-бреде, довгим хвостом по водi хляпае. голодним позирком лiворуч-праворуч зирить: де зайця якого зауважить, iнде ондатра з води вилiзла погрiтися – Поженеться, ухопить, гам – i нема! Жабою великою необережною також не гребуе. Помiтила понад берегом лисицю, кинулась було, та не здолала: замала iще з хижою звiриною битися. Ну, нiчого, вона iще росте, вона ще виросте…»





Олександр Ірванець

Очамимря

Повiсть безврем'яких лiт





* * *


Іде-бреде Очамимря. Іде коли берегами, а коли й руслом Рiки, мiлководдям, очеретами прибережними. Іде-бреде, довгим хвостом по водi хляпае. голодним позирком лiворуч-праворуч зирить: де зайця якого зауважить, iнде ондатра з води вилiзла погрiтися – Поженеться, ухопить, гам – i нема! Жабою великою необережною також не гребуе. Помiтила понад берегом лисицю, кинулась було, та не здолала: замала iще з хижою звiриною битися. Ну, нiчого, вона iще росте, вона ще виросте.

Очамимря вилупилась минулоi весни серед лугу, у верхiв’ях Рiки. Була вона не малою й не великою, нiчим серед своiх братiв-сестер не вирiзнялася. Бiгала вона лугом, шелестiла в травi, за всякими кузьками ганялася, довгим язичком собi до пащi iх збиваючи. Боялася всього, вiд себе бiльшого, налякано шугалася й ховалася вiд тiнi коршака в небi, чи вiд довготелесого боцюна або деркача в лузi, чи й вiд тiеi самоi ондатри, щойно згаданоi, а то й вiд безневинного зайця.

Потiм, якоiсь теплоi лiтньоi ночi, коли Очамимря сидiла у вологiй прохолодi нори, десь далеко-далеко щось велике-велике зненацька здригнулося, аж загула сама земля у надрах своiх i стiнки нори пообсипалися. Та вранцi так само свiтило сонце, зеленiла трава, i мiрiади кузьок смачно сновигали в нiй так само чи майже так само, як напередоднi. Очамимря переднiми лапами розгребла невеликий завал бiля входу в нору i, час вiд часу задираючи голову, гайнула в траву на полювання.

Десь тодi вона й почала рости. Одразу Очамимря цього й не помiтила. Та вже за два чи за три днi вона вiдчула, як важко стало залазити до нори: ii стiнки наче звузилися, стискали тiло з бокiв i не пускали в глибину, до кубельця.