Читати онлайн «Мертвецький великдень» Григорій Квітка-Основ’яненко

Мертвецький великдень
Григорiй Квiтка-Основ’яненко


ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Мертвецький великдень» Григорiя Квiтки-Основ’яненка – це оповiдання про пригоди селянина на святкуваннi Великодня***. У творi багато уваги придiлено гастрономiчному аспекту – численнi описи iжi доповнюють напружений сюжет. Найвiдомiшими творами автора е повiстi «Сердешна Оксана», «Щира любов», «Козир-дiвка», п’еси «Шельменко-денщик» та «Сватання на Гончарiвцi» тощо.





Григорiй Квiтка-Основ’яненко

МЕРТВЕЦЬКИЙ ВЕЛИКДЕНЬ



Посвящается Казаку Владимиру Луганскому[1 - Козак Луганський Володимир – псевдонiм Володимира Івановича Даля (1801–1872) – росiйського письменника, лексикографа, етнографа, першого перекладача творiв Квiтки росiйською мовою.]


Був собi чоловiк та жiнка. Чоловiка звали Нечипором, а жiнку Прiською. Вона була хорошого роду i одним одна дочка у батька, дуже багатого: була й скотинка, i усяка худоба, а сина не було, тiльки дочка. Так батько ii, подумавши, та узяв сироту, сього Нечипора, замiсть дитини, та й вигодовав його, доглядiв, i до розуму доводив. А Нечипорiв батько та був собi велика ледащичка: спився i звiвся нiнащо та колись пiд тином п’яний i одубiв; жiнка, одно те, що немала нiчого, а друге, не вмiла робити, пiшла попiдвiконню; а хлоп’я за Христа ради узяв, я ж кажу, Прiсьчин батько. Так що ж бо! Не дурно кажуть: недалеко вiдкотиться яблучко вiд яблуньки: у Нечипора була уся батькова натура. Злодiяка такий, що нi з чим не розминеться: i цигана обдурить, i старця обiкраде; а пити? – так не переп’е його i Данилка, от що у того пана, що бiля нас живе, та що за його ридваном ззаду труситься у цвяхованому каптанi та у мережованiм брилi, як той вареник зверченiм; той здорово п’е, а Нечипiр iще гiрш його. Іще ж таки поки парубко-вав, то й сюди й туди: було, п’е нiч, гуляе, з парубками бурлакуе, а удень як скло перед хазяiном: i робить що треба, i послуха у всякiм дiлi, i поважа старого, Коли ж, було, його на вольнiй або на вечорницях потасують добре… бо таке задьорне собi було, що до усякого так у вiчi лiзе, як тая оса, хоч би тобi десяцький або й соцький, та таки i самому отаману не дуже поважав, так i зчепиться; ну, то й звiсно, що йому щонайгiрше i дiставалось.