Читати онлайн «Маленький грішник» Михайло Коцюбинський

Маленький грiшник
Михайло Михайлович Коцюбинський




Михайло Михайлович Коцюбинський

МАЛЕНЬКИЙ ГРІШНИК





I


Дмитрик, восьмилiтнiй хлопчик, вискочив з душноi низенькоi хати, що по самi вiкна влiзла в землю. Надворi було краще, нiж у хатi. Сонечко пiдбилося вже височенько i пригрiвало. Снiг так блищав, що Дмитрик не мiг на нього дивитись i клiпав очима. Була вiдлига, з стрiх капало, з горбка збiгали, мов весною, струмочки талоi води, горобцi весело цвiрiнькали, жидiвськi кози никали по майданi, чи не лишилось де на торговицi хоч стебла сiна вiд учорашнього ярмарку. Се тепло, ся немов весняна днина серед зими вабили Дмитрика, тягли його в далечiнь, на волю, он в те мiсто, що здiймаеться до блакитного неба шпичастими вершечками церков, зеленими та червоними дахами на кам’яницях. Але мати його, Ярина, виходячи з вiдрами на щоденну роботу, звелiла йому сидiти вдома. Тому-то Дмитрик був сумний. Вiн стежив очима за матiр'ю, що, зiгнувшись пiд важкими вiдрами, повними води, переходила вулицю, бачив, як у брудних хатках уздовж вулицi вiдчинялись дверi, висовувалися звiдти жидiвки i гукали на його маму:

— Ярино! а несiть швидке води, бо дiжка порожня!

Дмитриковi на хвилинку жаль стало неньки, що слаба не слаба — увесь день мусить носити воду, заробляти на хлiб. Та не така була погода, щоб смуток затримався в його серцi. Все навкруги було таке радiсне, веселе, що з пам’ятi Дмитриковоi вилетiли десь i мати, й наказ ii сидiти вдома, вiн не помiтив як самi ноги, озутi в здоровi зашкарублi чоботи, винесли його на вулицю. Дмитрик скубнув по дорозi за хвiст козу i весело засмiявсь, побачивши, як коза кумедно закрутила рогатою та бородатою головою. Далi, вчепившись ззаду до панських саней, проiхав до мосту, а звiдти, пошкрябуючи здоровими чобiтьми та iнколи ковзаючись, побiг через лiд на мiсто.

На Дмитриковi була стара руда материна юпка з клаптиками вати, що висiли крiзь дiрки з пошарпаноi одежини, довгi рукава телiпались нижче рук, заважали йому, Русяву головку прикривав старенький картузик з одiрваним козирком. Але, незважаючи на своi непишнi шати, Дмитрик весело дививсь на свiт божий здоровими сивими очима, весело пiдстрибував по людних вулицях.

Враз вiн зупинивсь, скривив жалiбно обличчя i простяг руку до якогось пана, що проходив улицею.

— Дайте копiйку!..