Читати онлайн «Маленькі чоловіки» Луїза Мей Олкотт

Маленькi чоловiки
Луiза Мей Олкотт


Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Американська письменниця Луiза Мей Олкотт (1832–1888) здобула свiтову славу завдяки роману «Маленькi жiнки». Його героiнi виросли, а улюблениця читачiв Джо здiйснила свою мрiю виховувати хлопчикiв. У старовинному маетку вона заснувала незвичну школу, де нема строгих правил i чiткого розпорядку, та й програма не вимагае засвоiти якомога бiльше предметiв. Хлопчики, рiзнi за вiком i характерами, шибайголови й зовсiм безпомiчнi, розпещенi надмiрною батькiвською увагою й колишнi безпритульнi, навчаються цiнувати дружбу й покликання, поряднiсть i спiвчуття. Непростi випробування роблять iх справжнiми чоловiками. Адже не вiк визначае це поняття.





Луиза Мэй Олкотт

Маленькi чоловiки



© Б. Носенок, переклад украiнською, 2020

© Т. Калюжна, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010


* * *


Книга присвячуеться Фреддi та Джонi – маленьким чоловiкам, якi зробили мое життя щасливiшим

    Вiд iхньоi люблячоi тiтки-дикунки






I. Нет


– Скажiть, будь ласка, сер, це Пламфiлд? – запитав маленький обiдранець у людини, що вiдчинила ворота, бiля яких вiн вийшов з омнiбуса.

– Так, – вiдповiв той. – Вiд кого ви?

– Вiд пана Лоуренса. У мене е лист до ледi.

– Дуже добре. Йдiть до будинку й вiддайте iй листа. Вона подбае про вас, юначе.

Чоловiк говорив доброзичливо, тож хлопчик, пiдбадьорений його приязними словами, рушив широкою алеею. Крiзь легкий серпанок теплого весняного дощу, що падав на молоду траву та покритi бруньками дерева, Нет побачив прямо перед собою велику квадратну будiвлю з широкими вхiдними сходами та яскраво освiтленими вiкнами. Нi штори, нi вiконницi не могли приховати цього веселого свiтла. Перш нiж Нет зважився подзвонити, вiн прислухався до веселого гулу дитячих голосiв i з сумом вирiшив, що таке свiтле, затишне й вочевидь тепле помешкання, мабуть, не для таких безхатченкiв, як вiн.

«Сподiваюся, що ледi подбае про мене», – подумав хлопчик i боязко стукнув великим бронзовим молотком у виглядi голови грифа.

Рум’яна служниця вiдчинила дверi й з усмiшкою взяла простягнутий Нетом лист. Очевидно, вона звикла пускати в будинок незнайомцiв, бо, анiтрохи не здивувавшись, показала гостю на стiлець у передпокоi, й сказала:

– Посидьте тут.