Читати онлайн «Люди як люди» Оксана Бойко

Люди як люди
Оксана Бойко


Побачити себе в собi, а ще в багатьох iнших – справа непроста, але вкрай необхiдна. Тому, хто тривалий час шукае жар-птицю в казкових заобрiйних краiнах, врештi-решт з божою помiччю вдаеться переконатися, що мостить вона гнiздо не у вiртуальному просторi, а на живому крислатому деревi батькiвськоi садиби. Авторка вмiло вхоплюе i вiдтворюе невловимi нюанси людськоi душi на зрiзi розпачу й духовного i душевного осяяння. Проза Оксани Бойко – природна, ненадривна, неегоiстична, неiстерична у висповiдуваннi не лише власних вiзiй та почивань, але й у стосунку до довколишнього свiту, до людей.





Оксана Бойко

ЛЮДИ ЯК ЛЮДИ





Полювання на новий день


Так давно, коли ще «нiч опускала вii», як здавалось у дитинствi, час плинув дуже повiльно, поважно, i секунди, нiби на щось очiкуючи, цокали: тiк-i-тiк-i-тiк-i… – i так довго, аж поки дивишся – вечiр i знову Нiч заплющуе очi, а на ii вiях нiжиться сон. Тихо-тихо тодi, аж доки у затишному дворi не з’явиться залiзна машина й не розбуркае сплячу вулицю своiм ревом.

Над «дерев’яним мiстечком» дзижчать комарi й кусаються, а тiло аж до наступного вечора свербить. Невже вони думають, що не боляче, диваки?! Малi, а так смокчуть кров безжалiсно-о!

А це мiй друг Каштан, я його так назвав сам. Учора зустрiв, коли мало не заснув на отiй дошцi пiд дубом. Вона без заноз, бо, коли я сiдаю, не коле, отож i напала дрiмота. А до мене прийшов Каштан, намагався прогнати своiм гарчанням. Я змалечку собак не боюся, бо вони – моi друзi. Й горобцi теж. Бувало, вiзьму пшона з дому в жменьку та й годую горобцiв, синичок… А про друзiв я сам прочитав iз пiдручника. «Мабуть, це твое мiсце, але ми помiстимося тут удвох», – прошепотiв я новому знайомому й почав розповiдати, що тут роблю, – про свое життя в сутiнках…

А тепер я розмовляю з жолудем, притулившись до шорсткого стовбура: «Ось бачиш того хлопця, вiн уже близько години смокче свое пиво. Майже допив… Я згоден, воно не смачне, а навiщо ж купувати? Нi, я цього не розумiю. Вiн iнколи приходить сюди зi своею подругою, отодi можна й заснути, чекаючи тiеi смердючоi пляшки. Ти хочеш запитати, навiщо вона менi, та пляшка?.. Ти ж давно вже гойдаешся на деревi, отож мусиш бачити все. Ти – плiд.