Читати онлайн «Львівська брама» Олександр В. Ірванець

Львiвська брама
Олександр В. Ірванець


«…Як тебе не любити, Киеве мiй! Ну, не любити можна по-всякому. Можна тихо i злiсно, крадькома, як москаль який-небудь. А можна вiдверто, iз розпачем, як ось я, наприклад, зараз. Тут i тепер. На заднiй лавi довжелезного тролейбуса-гармошки, де бiля протилежного вiкна куняе, задерши голову, конкретно п’яний або дуже перевтомлений чоловiк, iще кiлька спин пасажирiв виднiються попереду, у перспективi…»





Олександр Ірванець

Львiвська брама





1


…Як тебе не любити, Киеве мiй! Ну, не любити можна по-всякому. Можна тихо i злiсно, крадькома, як москаль який-небудь. А можна вiдверто, iз розпачем, як ось я, наприклад, зараз. Тут i тепер. На заднiй лавi довжелезного тролейбуса-гармошки, де бiля протилежного вiкна куняе, задерши голову, конкретно п’яний або дуже перевтомлений чоловiк, iще кiлька спин пасажирiв виднiються попереду, у перспективi. Салон освiтлюеться тьмяно, та ще ззовнi стукотить по корпусу й стiкае вiконними шибами цей занудний жовтневий дощ… Нi, такого тебе я й справдi не люблю, мiй Киеве, столиця моеi держави, плюс-мiнус матiр усiх руських городiв.

І якоi, питаю, бiди цей кум Іван живе тут так далеко? Хоча де ж йому жити iще: на Інститутськiй чи на городецького вiн однокiмнатноi гостинки в панельному блоцi не винайме. Бо, по-перше, там блокiв не будують, а по-друге, навiть коли б iх там десь i притулили, коштувала б та гостинка ого-го. А йому ще й сiм’ю годувати. Отож i тулиться на Куренiвцi. Дивний район, далекий, недосяжний. Колись його було затопило грязюкою-пульпою з будiвельних котлованiв. Ти десь про це читав – чи то у вiршах, чи у прозi. Здаеться, навiть книжку про це видали. Ну й мало iм. Знову натулили там житла, а ще ж треба було попередньо всю ту грязюку повiдчищати, повивозити. Те трапилося, щоправда, рокiв сорок тому. Ну та було й було, забудьмо. Краще оно роздивитися, де це ми iдемо зараз? Ага, хрiн тут побачиш за цiею зливою. Оно аж у салон стiкають хвилястi холоднi цiвочки, десь, видно, кватирка не до кiнця притулена. Бр-р-р…

Якiсь будинки пропливають за вiкном, тепло свiтять затишними кухонними вiкнами. Та чого там, метра не проiдемо, «Лук’янiвську» мусить бути видно. Онде на переднi дверi якась хамула преться з собакою. Ну звичайно, бультер’ер, i без намордника.