Квiти терену
Ірина Жадан
Ця книга про любов. Про незбагненне буття, котре i наприкiнцi життевого шляху залишаеться для людини таким же загадковим, як i на початку. Нiякi системи, постулати та принципи не допоможуть зрозумiти, навiщо оце все – бiль, плач, втрати, посмiшка крiзь сльози та раптове недовге щастя. Нiяким розумним iдеям несила примирити людину з собою, з навколишнiм свiтом, зi смертю. Це може тiльки любов. Героi оповiдань збiрки – серед яких е навiть мiфiчнi iстоти – живi, дещо наiвнi та беззахиснi перед славнозвiсним «здоровим глуздом». Автор дивиться на них очима, сповненими любовi, яка е мовою серця. І саме вона спонукае автора писати.
Ірина Жадан
Квiти терену
Вовче око
І що ти не кажи, а десь-таки сидить у хатi-мазанцi ота стара, що пряде нитки нашоi долi. Спiвае стиха вона собi пiд нiс; блимае каганець, а за вiкнами вiе-повiвае хуртовина, вкриваючи вологою iмлою землю вiд краю до краю. І кому вже щось судилося, той долi своеi не промине.
Кажуть, була така лиха година, коли земля перестала родити i запанував великий голод. Люди вмирали, в’янули, наче трава. А живi мало чим вiдрiзнялися вiд мертвих – хiба що вiдчуттям жаху та болю.
Разом iз голодом до колись квiтучих краiв прийшла страшна хвороба. Цiлi села приспала смерть. Невеличке село, в якому ще жеврiло кволе життя, оточили жовнiри, щоб нiхто не вийшов та не винiс на плечах ту ненажерливу хворобу, яка покосила б i сусiднi села.
Край села жило молоде подружжя з малим дитям – хлопчиком, який тiльки пiвроку, як народився. Обличчя в нього було бiле, як молоко, чорнi бровки – наче намальованi, очi – як тернинки, а вуста – нiби польова квiточка. Годувала мати дитя, доки було, що самiй iсти. Батько дитини, поки були сили, ходив по хатах, щось лагодив, десь допомагав, а десь i на кладовище споряджав, бо люди зовсiм охляли, а жовнiри до села не заходили. Доки чоловiк приносив господинi попоiсти, молоко в неi ще було, але настав час, коли сам господар не мiг вже пiдвестися, лежав на лавi та плакав без слiз. Господиня, як весняний степ пiд суховiем, все марнiла, заколисувала дитя, та не могла заколисати, бо малий кричав так, що краялося материне серце на шматочки. Несила було iй дивитися, як помирае дитя, вдосвiта росою вмите, у чередi скупане, пiснями тихими, як серпанком, оповите.
Loading...
