Читати онлайн «Крізь гілля» Сергій Дячук

Крiзь гiлля
Сергiй Дячук


В останню осiнь, наприкiнцi свого вiку, головна героiня згадуе життя. Вона однолiтка ХХ ст. Оповiдання «Крiзь гiлля» про долю людини на тлi найбуремнiшого столiття в iсторii людства. Твiр Сергiя Дячука мае всi пiдстави стати помiтним явищем у сучаснiй украiнськiй лiтературi.





Сергiй Дячук

КРІЗЬ ГІЛЛЯ



Осень листья темной краской метит:
Не уйти им от своей судьбы!
Но светло и нежно небо светит
Сквозь нагие черные дубы,
Что-то неземное обещает,
К тишине уводит от забот -
И опять, опять душа прощает
Промелькнувший, обманувший год!

    Иван Бунин. «Сквозь ветви»

Якщо блакитнi небеса наповнюють вас радiстю, якщо стебло польовоi трави не залишае вас байдужими, якщо простi картинки природи говорять з вами зрозумiлою мовою – радiйте!

Це означае, що ваша душа жива…

    Вiнсент Ван Гог

Телевiзiйна дикторка байдужим голосом розповiдае останнi новини: «У Шотландii, на одному з островiв Оркнейського архiпелагу, дослiдники виявили найдавнiшi викопнi ембрiони риби, яким триста вiсiмдесят п’ять мiльйонiв рокiв. Вони збереглися в зрiзi скелi на островi Пiвденний Рональдсей i е щонайменше на три мiльйони рокiв старшi за попереднiх рекордсменiв – ембрiонiв з Австралii…»

Вони не любили згадувати минуле i нiколи не згадували свое дитинство. Дмитро вiд природи був неговiркий, i йому в тi часи, коли про минуле треба було мовчати, напевно, це вдавалося легше, нiж iншим. Анна, його дружина, щоночi прокидалась близько другоi-третьоi години, запалювала свiтло i займалась рукодiллям, до якого мала безперечний талант, бо люди навiть робили iй замовлення на шиття i виготовлення пряжi. Але в обiд любила годинку поспати. Ще любила довгi розмови з рудим Теткою, агрономом, який мав по сусiдству, на iхнiй колишнiй землi, пасiку. Вона надягала окуляри i пiдписувала листiвки, писала листи, читала Бiблiю. Дмитро зовсiм не пив горiлки, принаймнi нiхто в селi жодного разу не бачив його п’яним. Вона могла пригубити трiшки, завжди закусуючи медом. Дмитро любив свого давнього друга Мотроняка iз-за Сокiльця (той жив майже на самiй скалi), вiн приходив i весь час говорив, згадував свiй полон у Францii пiд час Першоi свiтовоi – це був його найщасливiший спогад, а Дмитро лише усмiхався у вуса i мовчав.