Читати онлайн «Коні не винні» Михайло Коцюбинський

Конi не виннi
Михайло Михайлович Коцюбинський




Коцюбинський Михайло Михайлович

КОНІ НЕ ВИННІ





Конi не виннi


– Савка! Де мiй одеколон?

Аркадiй Петрович Малина вихиливсь у вiкно i сердито кричав у спину свому лакею, що помагав випрягать з фаетона спiтнiлi конi.

Стояв упрiлий, в однiй сорочцi, розщiбнутiй на грудях, i нетерпляче стежив, як бiг Савка через подвiр’я в своiй синiй з галунами лiвреi.

Одеколон був тут, на туалетнiм столi, але Аркадiй Петрович його не помiтив.

– Вiчно кудись засунеш!..

Вiн кисло буркнув, прийняв з рук Савки пляшку, скинув сорочку i почав обтирати одеколоном бiле, жовтаве од старостi тiло.

– Ху-у!.. Як приемно се освiжае! – Потер долонею груди, де густо срiблились тонкi волосинки, освiжив пiд пахвами i облив холодком лисину й руки, тонкi, старече млявi, з сухими пальцями на кiнцi. Потому вийняв з шафи свiжу сорочку.

Властиво, вiн був у чудеснiм настроi, як завжди по розмовi з мужиками свого села. Йому було приемно, що вiн, старий генерал, якого сусiди вважали «червоним» i небезпечним, завжди лишався вiрним собi. Як завжди, вiн i тепер, у сi тривожнi часи, обстоював погляд, що земля мае належать до тих, хто ii обробляе. «Пора нам розстатися вже з пануванням», – подумав Аркадiй Петрович, защiбаючи лiвий манжет, i, прийнявшись за правий, згадав одразу, як гула радiсно сходка, коли вiн поясняв iй права народу на землю.

Се завжди його хвилювало, i по розмовi почував вiн бадьорiсть i апетит.

Заправляв саме сорочку в штани, коли рипнули дверi i на нього кинулась Мишка – любимий песик, расовий фокстер’ерi

– Де ти, шельмо, була? – нагнувся до неi Аркадiй Петрович. – Кажи, де ти, шельмо, була? – Вiн любовно лоскотав iй шию i вуха, а вона морщила носик, крутила обрубком хвоста i намагалась лизнути його лице. – Де ти вiялась, негодяща?

У вiкна било полудневе промiння, i видко було, як цiлим морем плили кудись ще зеленi ниви, дев’ятсот десятин панського поля, що спускалося часом у валку, а потiм здiймалося знову, як хвиля.

Аркадiй Петрович поклав гребенем борозни на рiдкому волоссi, розчесав вуси, на кiнчиках жовтi, i довго любувався сухим високим чолом та благородним панським обличчям, що одбивалось в синявих водах туалетного дзеркала.