Читати онлайн «Кармелюк» Марко Вовчок

Кармелюк
Вовчок Марко




Марко Вовчок

КАРМЕЛЮК





I


Хто бував на Украiнi? Хто зна Украiну?

Хто бував i знае, той нехай згадае, а хто не бував i не знае, той нехай собi уявить, що там скрiзь бiлi хати у вишневих садках, i весною… весною там дуже гарно, як усi садочки зацвiтуть i усi соловейки защебечуть. Скiльки соловейкiв тодi щебече — i злiчити, здаеться, не можна. Одного разу, у дорозi, вилучилося менi заночувати на селi, у маленькiй такiй хатцi, у вишневiм садочку. Приiхали ми пiзно ввечерi i зараз спати полягали. На селi хутенько, як сонечко закотилось, помовкли голоси i рух усякий позмер.

Усе округи дуже тихо було: чутно тiльки порошать листя пiд вiконечком, та лелiння води рiчковоi коло млина, та десь недалечке хтось потихесечку дитину люляв — i очi стулялися. І вже почало снить i марить, що бистра рiчка, що як минали — в очi лиснула, приливае усе ближче та ближче, що дерева ростуть i шелестять не пiд вiконечком, а над самiсiньким узголов’ячком, i дитинка небачена, колисана узяла на себе лик прудкого, змореного хлопчика, а та, що його колисала, — лик молодоi, ставноi, задумливоi козачки, — коли пiд вiконечком соловейко у вишнях свиснув, трохи оддалiк другий, третiй, i вже не знаю, скiльки iх почало посвистувать, наче вони б перегукувались. Перегукувались, перегукувались та потiм як усi разом укупi защебетали — усе поглушили: нi шороху листя, нi лелiння води, анi колисання, — i весь сон одiгнали, усю дрему й мару. Що зiмкнеш очi, то щебетання, здаеться, голоснiш розкочуеться та iстнiш.

Втома томить усе гiрш, сон усе хилить мiцнiш, та нi втома том’яща, анi сон мiцний не змогли сього щебетання. Лучче вже, думаю, устати та сiсти посидiти коло вiконечка. Узеньку вуличку як зараз бачу поперед собою i бiленькi хатки з темними вiконечками, через низькii лiси вишенник у бiлих сяючих квiтах. Непевний свiт мiсяця-молодика серпорогого, зорi меркаючi, i, як зараз чую, як було свiжо, пахучо й тепло… А щебетання гримiло й розкочувалося до самого свiту — так-таки i не дали соловейки спати до ранку божого.

Ось така-то колись була деревня на Украйнi. Невеличка була: усього хаток iз двадцять i небагатi люди жили там.

У однiй хатцi, що вкрай стояла, к полю, жила удова, а у вдовицi був син, дитина едина, i звали того сина Іван, а на прозвання Кармель.