Читати онлайн «Іван Вишенський» Іван Франко

Іван Вишенський
Іван Якович Франко




Іван Франко

Іван Вишенський


Присвячую А. Кримському





І


Мов зелена пiрамiда
на хвилястiм синiм полi,
на рiвнинi лазуровiй
велетенський iзмарагд, —

так облита дивним морем,
пiд безхмарим, теплим небом
зноситься, шумить, пишаесь,
спить Афонськая гора.

Спить? Та нi! Природа-мати
ненастанно тут працюе,
ненастанно строiть, башiть
ту пестiечку свою.

Унизу, де з хвиль кипучих
гранiтовi сiрi скали
гордо, просто вгору пнуться —
стiни, колоси, стовпи, —

там внизу музика дика
не вгавае на хвилину,
б'ються хвилi о камiння,
бризка пiни срiбний вал.

А вверху хребти гiрськii,
вiковим покритi лiсом,
вiчну, тиху пiсню грають
у задумi без кiнця,

Та, проте, гора дрiмае;
день i пiч пливе над нею
мов рожева легка хмара,
крику, гомону ii о чуть.

Хоч повзуть тут скрiзь по горах
стежечки, немов гадюки,
то, проте, не оживляе
iх розмова, спiв, нi смiх.

Хоч розсипанi по горах,
по лiсах, ярах i скелях,

по полянах пречудових
i оселi, i хатки, —

то, проте, тиша глибока
заляга на тих оселях
i лежить печать мовчання
на сотках старечих уст.

Скрiзь тиша, i скрiзь мовчання,
сiрий одяг, хiд повiльний,
i худi, попурi лиця,
непритомний, сонний вид.

Тричi лиш на день по горах
пролупае голос дзвонiв,
мов проквилить над горою
стадо дивних лебедят.

Плачуть жалiбно тi дзвони,
мов нарiкання, докори
на людей, що замертвили
пречудовий сей куток.

Що гнiздо думок високих,
школу поривiв геройських,
пристань для орлiв змiнили
на сумну тюрму для душ.




II


На Афонi дзвони дзвонять
у недiлю по вечiрнi;
починав Прот великий,
окликавсь Ватопед.

Далi зойкнув Есфiгмену,
загудiв Ксеропотаму,
там Зографу, далi Павлю,
розгудiвся Іверон.

Покотилися по горах
тi ридання металевi,
окликаесь кожда скеля,
кождий яр i кождий скит.

І вторують iм зiтхання,
i рудi хрестяться руки,
i несеться тихий шепiт:
«Cо святими упокой!»

Тi ридання металевi —
знак, що хтось розстався з свiтом, —
тут нiкого не тривожать:
се щоденна новина.