Читати онлайн «Химерниця» Олена Печорна

Химерниця
Олена Печорна


Микола – очiльник провiнцiйного мiстечка, мiсцевий «князьок», улюбленець долi. Та що вiн робить тут, у хатi староi вiдьми Шептулихи? Вона – його остання надiя на порятунок доньки. Двое найближчих друзiв Миколи вже втратили найдорожчих. Тепер його черга. Але замiсть староi його зустрiчае дивне дiвча – химерниця, «що думки читае». Звiдки вона взялася?

Доля не знае випадковостей. Колись Микола та його друзi вчинили страшну наругу. Вони забрали те, що iм не належало. І час поновлювати рiвновагу. Час вiддавати. Тiльки щира жертва врятуе доньку. Чим заплатить батько за власнi грiхи? І ким насправдi е та, яку потайки називають химерницею?..





Олена Печорна

Химерниця


…Аби душа, яка брехать не вмiе, бентежнi очi вбiк не вiдвела…

    Інна Ковальчук




Частина І

На хуторi


Височезнi сосни колихали на кронах небо, що дитину в люльцi. Лiс скрiзь, на кiлька кiлометрiв довкруж. Полудень. Вiддаля озвалася самотня пташка й одразу вмовкла. Тихо. Ворушиться павук у сховку, сновигають помiж сунич них острiвцiв мурахи, по обидва боки просiки дрiбнiша комашня грiеться на сонечку. Безлюддя. Лiс та й лiс, а вiддаля дороги хатина притулилась, як вросла мiж стовбу рiв двох сосен, – нiби е й нiби нема. Дах мохом вкрився, немiчний димар набакир сповз, дерев’янi стiни лущились на сонцi, наче мiняли шкiру. Пустка. Анi душi. Й стежина стоптана… аж до порога…

– Та ви що! Хата ж i зими не простоiть – посиплеться, – гомонiли мужики в селi з упевненiстю, нiби лiс ii вже проковтнув. – Нi… не буде дiла без господаря. Пантелеймонович покiйний хижу побудував, ще як моя бабка дiвувала. От. А я на бабине сторiччя чарчину хильнув, та й не одну…

– А вам тiльки одне й на думцi. Іч, господарi зiбрались, – сварилась котрась iз жiнок, проходячи повз несанкцiоноване зiбрання, а iнша могла i зупинитись. – Мо?, через таких пиякiв дiвча у лiс i втекло. Ну… Оце б сама пiшла свiт за очi, iй-богу?.. Глянь-но на себе, глянь… уже набрався…

Але то лихо говорило, бо бiда мучила, коли ж зграйка хусток збиралась бiля крамницi, на вигонi або й на лавi коло чийогось двору, жiнки й собi дивувалися:

– Ай-яй-яй… Оце сама залишилась? У лiсi?

– Ой сама.

– Ото бiда. Бiда-бiда-лишенько.