Художниця
Ірина Бобик
Мiсце у свiтi, правильнiсть вибору i вiдповiдальнiсть за нього, честь i справедливiсть, кохання i зрада, дружба i родиннi стосунки – те, що болить i збурюе героiв новел авторки, молодих людей, одержимих пошуком себе, вiдповiдями на питання добра i зла. Частково це iсторiя дорослiшання i шукань самоi авторки, частково – ii друзiв, ще частково – спроба осмислити свiт з якоюсь незбагненною юнацькою тягою до правди i табуйованих тем.
Ірина Бобик
Художниця
Лiто почалось як завжди – я поiхала у Бiр до дiда з бабцею. Спитаете, що таке Бiр? Вiдповiм: мальовниче село на двадцять хаток, де всi все про всiх знають – ось що. Воно менi зажди подобалось, хоч тут i нема Інтернету, друзiв i такого розмаiття подiй, як у мiстi.
* * *
– Улясю, Улянко, вставай… – почула я крiзь сон одного чудового лiтнього ранку.
– Га?.. – перепитала я спросоння.
– Вставай, дитино, до церкви тре’ йти. – знову поторсала за плече бабуся.
Церква бiльше нагадувала каплицю, проте вмiщала всiх нечисленних парафiян. Я вгледiла двох знайомих дiвчат i непомiтно для бабцi помахала iм рукою.
Лавок у церквi не було, тож вiд тривалого стояння моi ноги почали терпнути. Власне, було двi старенькi лавочки, але бабця вбила би мене, коли б я надумала помiстити на котрусь свою п’яту точку. Там сидiли вже зовсiм немiчнi довгожителi.
Раптом всiм довелось дуже здивуватись. Струнка молода жiнка пiдiйшла до лавки i важко опустилась на неi. На обуренi, осудливi i здивованi погляди вона вiдповiла втомленою усмiшкою на гарному змарнiлому обличчi.
* * *
– Що це у вас за новi люди в селi? – спитала я вдома i додала:
– Я про ту жiнку, що ми бачили в церквi.
– А-а, та то внучка староi Виклячки, ну тоi, що там за рогом стара дерев’яна хата. Баба вже давно як вмерла, хата стояла пуста, а десь недавно приiхала ота дiвчина, от забула, як звати ii. Знаю тiльки, що вона художниця. Дивна якась, нi до людей, нi до Бога не ходить, тiльки нинi от до церкви прийшла.
Мене зацiкавила ота нова жителька, яка зумiла уникати настирливих сiльських кумась. Не так iз зайвоi цiкавостi, як вiд нiчого робити, наступного ранку я пiшла глянути на ii дiм.
Коли я глянула на хату староi баби Виклячки, перше, що впало менi в око – чудовi троянди.
Loading...
