Читати онлайн «Хресна проща» Роман Іваничук

Хресна проща
Роман Іваничук


Історiя Украiни в романах
«Для того, щоб ми здобули ту незалежнiсть, якоi хочемо, мусимо пройти Хресну прощу, – каже Роман Іваничук. – Не якусь конкретну. Символiчно народом пройти цей шлях». «Хресна проща» – це iсторичний роман, в якому поеднано рiзнi часи: iсторiя володорювання Данила Галицького, його сина Лева й славетного спiвця Митуси; початок XX столiття, коли парохом у селi Страдчi на Яворiвщинi був отець Миколай Конрад, украiнський греко-католицький святий; хрущовська «вiдлига», часи iснування «Доморосiв» – гуртка молодих студентiв-фiлологiв, одним iз яких був i Роман Іваничук. Об'еднуе ж цi всi часи Страдчiвська печерська Лавра, а також вiчне запитання: «Як зберегти вiрнiсть, себе для своеi землi?»





Роман Іваничук

Хресна проща


І як я вмру, не розумiю —

життя мое одвiчнее…

    Павло Тичина




Книга перша

Домороси. Іспит сумлiння





І


Коли на майданi страдчiвськоi церкви Рiздва Пресвятоi Богородицi не стало празнешного люду й запрошенi на святковi обiди прихожани розходилися лiсовими стежками по двое, по трое, а то й цiлими гуртами до обiйсть, розкиданих по галявинах i вилаштуваних рядочком над тихою Верещицею, я помiтив маленького й зiсохлого, немов коцюрубок, чоловiчка, що сидiв на порозi дзвiницi – в клепанi[1 - Шапка-вушанка.] з проiденими моллю вухами, якi стирчали, немов у пугача, брови мав зведенi уверх дугами, наче вiд подиву; був вiн геть схожий на нiчного птаха, заслiпленого денним свiтлом, й уперто придивлявся до мене, наче хотiв упiзнати, потiм пiдвiвся й пошкандибав до колоди, на якiй сидiв я, i, дихнувши ядучим тютюновим димом, спитав, як менi здалося, досить нахабно:

– Ви що – з печери вилiзли?

– Можливо, – вiдказав я неохоче. – Але дуже давно…

– А певне, що не ниньки… То небезмай три десятки рокiв тому пiд час хресного ходу зайшло в онтой, нинi загратований, отвiр трое хлопцiв i дiвчина – й навiки там пропали…

– Виходить, що не пропали, якщо донинi iх па м’ятаете…

– То ви насправдi – з тих?

– З тих, з тих… – вiдбуркнув я, впiзнавши чоловiчка. – Але йдiть, йдiть собi, вуйку, а я ще трохи сам посиджу…

– А як називаетесь? – не вступався чоловiчок.

– Вам це конче треба знати?.. Сказав я вам: iдiть собi.