Читати онлайн «Хамелеон» Антон Чехов

Хамелеон
Антон Чехов

Через базарну площу йде поліцейський наглядач Очумєлов у новій шинелі і з клуночком у руці. Услід за ним ступає рудий городовик з решетом, вщерть повним конфіскованого аґрусу. Навкруги тиша...
На площі ні душі... Повідчинювані двері крамниць і шинків позирають на світ божий похмуро, як голодні пащі, коло них нема навіть жебраків.
— То ти кусатись, клятий? — чує раптом Очумєлов.— Хлопці, не пускайте, його! Нині не дозволено кусатися! Держи! А... а!
Чути собаче вищання. Очумєлов дивиться в той бік і бачить: з дров'яного складу купця Пічугіна, стрибаючи на трьох ногах і озираючись, біжить собака. За ним женеться чоловік у ситцевій накрохмаленій сорочці й розстебнутій жилетці. Він біжить за ним, і, подавшись тулубом уперед, падає на землю, й хапає собаку за задні лапи. Чути вдруге собаче вищання і крик: "Не пускай!" З крамниць висовуються сонні фізіономії, і скоро біля дров'яного складу, немов з землі вирісши, збирається натовп.
— Начебто безпорядок, ваше благородіє!..— каже городовик.
Очумєлов робить півповорот ліворуч і простує до зборища. Біля самих воріт складу, бачить він, стоїть вищеописаний чоловік у розстебнутій жилетці і, піднявши догори праву руку, показує натовпові закривавлений палець. На півп'яному обличчі в нього ніби написано: "Ось я тобі дам, шельмо!" — та й самий палець має вигляд знамення перемоги. В цьому чоловікові Очумєлов упізнає золотаря Хрюкіна. В центрі натовпу, розчепіривши передні ноги й тремтячи всім тілом, сидить на землі сам винуватець скандалу — біле гостроморде хортеня з жовтою плямою на спині. В сльозавих очах у нього вираз туги й жаху.
— З якої це нагоди тут? — питає Очумєлов, врізаючись у натовп.— Чому тут? Це ти навіщо палець?.. Хто кричав?
— Іду я, ваше благородіє, нікого не займаю...— починає Хрюкін, кашляючи в кулак,— про дрова з Митрієм Митрійовичем, і раптом це стерво з доброго дива за палець... Ви мені пробачте, я людина, котра робоча... Робота в мене дрібна. Нехай мені заплатять, бо я цим пальцем, може, з тиждень не поворухну... Цього, ваше благородіє, і в законі нема, щоб від тварюки терпіти... Якщо кожен кусатиметься, то краще й не жити на світі...
— Гм! Гаразд...— каже Очумєлов суворо, кашляючи й ворушачи бровами.— Гаразд... Чий собака? Я цього так не залишу.