Читати онлайн «Граніт Вулканович» Володимир Кривенко

Гранiт Вулканович
Володимир Кривенко


Цi казки, малята, написанi мною в спiвтовариствi з моею любою онучкою Сашенькою,яка допомагала менi, придумуючи цiкавi, оригiнальнi сюжетнi лiнii.В будь-якiй найфантастичнiшiй казцi органiчно переплiтаеться бувальщина з небувальщиною, але де та межа, що вiддiляе одне вiд iншого? В наш час вже дуже багато казок стали буденною реальнiстю. Уявiть собi, любi малята, що вам, якимись чином вдалося перемiститися в часi на 100-200 рокiв назад i там розповiсти про звичайнi речi, що оточують вас у вашому повсякденному життi… для тих людей з минулого ваша розповiдь була б суцiльною казкою…Пропонуемо вашiй увазi нашу маленьку збiрочку казок-бувальщин





Володимир Кривенко

Гранiт Вулканович





Гранiт Вулканович


Йшов я, якось, степовою дорогою, втомився, хотiлося вiдпочити. Поруч зi стежкою лежав великий округлий гранiтний камiнь. Присiсти, трохи вiдпочити? Але ж до мiстечка, куди я йшов, було вже недалечко, то чи варто затримуватись?

– Може дiйду, та вже там i вiдпочину, – подумав я.

– Та сiдай, сiдай, перепочинь, – почув я чийсь дивний голос. Я озирнувся – нiкого. Праворуч-лiворуч – теж нiкого…

– Та що ти озираешся? Тут я, тут! Сiдай просто на мене, вiдпочинь, поговоримо трохи, якщо ти не дуже поспiшаеш, бо сумно менi. Друзi, сусiди моi, вiд старостi в щебiнь та пiсок розсипались, тепер нема з ким i словом перемовитись. Ранiше тут, коло мене дубок рiс. Я його, як вiн малим був, i вiд пекучих суховiiв захищав i ранковою росою напував, а вiн, коли пiдрiс, гарну тiнь для подорожнiх давав, що на менi вiдпочивали i менi цiкавi iсторii розказували. Тепер вже й дубка того нема, сам я лишився…

Подолавши розгубленiсть, я сказав:

– Вибачте, шановний, ви сказали «перемовитись словом з сусiднiми каменями»… Нiколи не чув, щоб каменi мiж собою розмовляли…

– Ви, люди, багато чого не знаете, бо не чуете, бо не вмiете ви прислухатись до того, що оточуе вас, все спiшите, спiшите кудись… А, до речi, чого це ти до мене на «ви» звертаешся, – спитав Камiнь. – Ти ж людина, ви ж називаете себе «вiнцем творiння»! А ми, так, камiння…

– Вибачте, у нас просто так заведено – до старших за вiком на «ви» звертатися.

– Дiйсно, я «трохи» старший за тебе, а скiльки тобi рокiв? – поцiкавився Камiнь.

– Менi? – знизав я плечима.