Читати онлайн «Говори, серце, не мовчи» Жанна Куява

Говори, серце, не мовчи
Жанна Куява


Доля не була прихильною до Вiри – анi краси, анi великоi родини. Тiльки надзвичайний редакторський хист, який допомiг знайти роботу й вижити в голоднi дев’яностi. Проте жiночого щастя Вiра так i не пiзнала. Жiнка дiстае роботу в престижнiй рекламнiй агенцii та вiдразу розумiе: працiвницi компанii – мовчазнi рабинi. Їхнiй начальник Іван Кавунчик – хтивий бабiй. І якщо Вiра не хоче втратити роботу, мае прийняти його умови. Тут усi грають за його правилами. І секретарка Карина, i рекрутерка Олена, i двадцятирiчна ейчарка Ксенiя, яка мрiе потрапити до лiжка начальника та яку вiн чомусь вперто iгноруе. Але ж коли всi мовчать, хтось мае заговорити.





Жанна Куява

Говори, серце, не мовчи



Любiй А. З вiрою в найкраще






Усi персонажi е вигаданими, будь-якi збiги – випадковi




Частина I

Вхiд лише за перепустками





1


Про що може розповiсти мое обличчя? Коли дивитимуться на мене незнайомцi, що вичитають iз тонких, явно пiдправлених, аби видаватися летючими, брiв? Із губ дещо обвiтрених, шершавих, блiдих вiд природи, але зараз управно нафарбованих? Із вузького чола, невиразних вилиць, худих щiк, гоструватого пiдборiддя, – недоглянутих належно, хоч я стараюся щодня, i зранку, й увечерi, мастити iх чимось корисним та поживним. (Омолоджувальним? Е, нi, в те, що е креми, якi роблять iз поморхлого гладке, а зi старого юне, не знаю, як ви, а я вiрю мало.) Із нiздрiв моiх «говiрливих»?..

«Бачили? Навiть нiс виказуе злостивiсть, якою вся ii середина заповнена», – доки цокочу велелюдним Хрещатиком, хтозна-звiдки виринають слова колишньоi колежанки, сусiдки по вчительському кабiнету. Вона говорила iх iншiй учительцi, коли я направду ховала за дверима злiсть i образу на обох. Вони не могли менi пробачити мого вiку, а я iм, певно, iхнього. Це я вже тепер розумiю. «Задерикуватiсть», котра iм начебто муляла до самих кiсток, була нi до чого. Ет, ця вiчна боротьба молодостi зi старiстю! Тiльки зараз – нiяка я не юна. Та й ображаюся менше. Принаймнi старанно цьому вчуся.

«Прямо як у лошицi Ксьоши нiздрi форкають», – казав колись батько, нiби жартуючи, а насправдi ще бiльше мене роздратовуючи.