Читати онлайн «Ґолем» Ґустав Майрінк

Голем
Густав Майрiнк


Істини
Австрiйський письменник-експресiонiст, драматург, перекладач, банкiр Густав Майрiнк (справжне iм’я Густав Маер, 1868 – 1932) найбiльш вiдомий за романом «Голем» (1915), який принiс йому всесвiтню славу, ставши одним iз перших книжкових бестселерiв ХХ столiття. Одного разу оповiдач переплутав свiй капелюх з iншим, на пiдкладцi якого було написано iм’я власника – Атанасiус Пернат. Пiсля цього вiн почав бачити дивнi уривчастi сни, в яких був тим самим Пернатом – рiзьбярем камей з еврейського гетто у Празi. У цих снах оповiдач переживае цiлу iсторiю i врештi-решт намагаеться знайти Атанасiуса Перната в реальностi, однак дiзнаеться, що подii, якi вiн бачив у своiх снах, насправдi вiдбувалися багато рокiв тому…





Густав Майрiнк

Голем





Сон


Мiсячне сяйво падае на узнiжжя мого лiжка й лежить там велетенською осяйною пласкою брилою.

Коли повний мiсяць йде на спад i його правий бiк починае щербитися, – немов обличчя, якого вже торкаеться старiсть: воно марнiе i мережиться зморшками, – такоi ночi мене огортае туск, гнiтючий неспокiй.

Я сплю й не сплю водночас, у напiвсонному маревi в моiй душi пережите змiшуеться з прочитаним i почутим, нiби два струменi рiзноi барви й прозоростi зливаються докупи.

Перед сном я читав життепис Будди Готами, i в моiй головi на тисячу ладiв водно повторюються слова:

«Ворона злетiла вниз до каменя, схожого на великий шматок сала, подумала: може, то щось смачненьке. Розчарована, вона вiдлетiла геть. Так i ми – тi, що у вiчному пошуку, – немов ота ворона, приваблена каменем, полишаемо аскета Готаму, втративши до нього iнтерес».

І образ каменя, схожого на шматок сала, виростае до несусвiтнiх розмiрiв у моему мозковi.

Я простую пересохлим руслом рiчки й збираю гладкi камiнцi.

Сiро-блакитнi з вкрапленнями блискотливого пилу, що проступив на поверхнi, – я все сушу та й сушу над ними голову, нiяк не придумаю, що з ними робити, – а ще чорнi з сiрчано-жовтими плямами, схожi на скам’янiлi потуги дитини викласти незграбну подобу плямистоi ящiрки.

Я хочу пожбурити iх геть далеко вiд себе, тi камiнцi, але вони випадають менi з рук, я не годен iх витiснити зi свого поля зору.

Усе камiння, яке коли-небудь щось важило в моему життi, з’являеться не знати й звiдки, стискаючи мене звiдусiль.