Гнiздо Кажана
Дарина Гнатко
Данило Кажанiвський продав душу дияволу. Скiльки дiвочих душ вiн занапастив! Коли одна дiвчина наклала на себе руки, козак Ілько Косозуб зiбрав людей для помсти, i Данила спалили. Минуло майже сто рокiв. У Миргородi плануе весiлля Роман Кажанiвський, його наречена Лiза мала б радiти… якби не цей холод мiж ними. Натомiсть вона все частiше думае про Ярослава, кузена Романа та господаря маетку «Гнiздо Кажана». Чорнi язики кажуть, що вiн ще гiрший вiд свого предка. Та ii нестримно тягне до нього. Мiж ними – прiрва i гострi уламки минулого. Аби не втратити Лiзу, Роман розповiдае, що Ярослав – справжне чудовисько. Та поступово Лiза усвiдомлюе, що справжнiй монстр не завжди той, що з чорними крилами…
Дарина Гнатко
Гнiздо Кажана
Колись давно, ще за гетьманських часiв, постукався у святу обитель Преображення Господнього парубок у грубому селянському одязi. Високий вiн був, широкий у раменах могутнiх i вродливий вродою якоюсь наче чаклунською, нетутешньою, з пишним чорнявим волоссям, що гривою густою лилося йому за спину та обмальовувало смагляве лице з високим чолом, прямим носом, тонкими, але гарного малюнку вустами та очима – такими вже чорними та пронизливими, палаючими яскравим, загадковим вогнем, що видавалися й не за очi людини. Й саме той вогонь у його очах, а може, то був вiдлиск невеликоi свiчечки – невiдомо напевне – геть налякав ченця Феодосiя, старця, що мав уже чимало лiт, короткозорi очi та страх перед потойбiчним, котрим вiн набридав усiй братii, коли той вiдчинив дверi пiзньому гостю. Сяйнувши у пiтьмi, очi тi загадковi так вп’ялися поглядом у нещасного ченця, що той зi страху ледь свiчки не вронив i заклякнув на порозi, мов зачаклований, з хвилину, а може, й того бiльш, вдивляючись настрашеними очима в дужого та вродливого юнака, а коли заговорив, голос його було ледь чутно за завиванням вiтру та вдарами розлюченого грому.
– Чого тобi, юначе? – прошамкотiв беззубим ротом, з пiдозрою вдивляючись у високу, геть вимоклу дощем постать, нахмуривши кошлатi своi, й без того похмурi густi брови.
За спиною парубка, мов сказившись остаточно, ревiла та лютувала негода, котра проливала на землю бiля монастиря нескiнченнi вiдра холодного дощу та виринала з темряви яскравими й муторними спалахами бiлих та рожевих блискавиць.
Loading...
