Читати онлайн «Дитинство» Лев Толстой

Дитинство
Лев Толстой

Переклад Н. Агнівцева

І. УЧИТЕЛЬ КАРЛ ІВАНОВИЧ
12 серпня 18... року, саме на третій день після дня мого народження, коли мені вийшло десять років і коли я дістав такі чудові подарунки, о 7-й годині ранку Карл Іванович розбудив мене, вдаривши над самісінькою модю головою хлопавкою — з грубого паперу на палиці — по мусі. Він зробив це так невдало, що зачепив образок мого ангела, який висів на дубовій спинці ліжка, і що вбита муха впала просто мені на голову. Я висунув носа з-під ковдри, придержав рукою образок, що й досі хитався, скинув убиту муху на підлогу і хоч заспаними, але сердитими очима глянув на Карла Івановича. Але він, у строкатому ватяному халаті, підперезаному поясом з тіфї самої матерії, в червоній в'язаній ярмулці з китицею та в м'яких сап'янцях, усе ходив коло стін, націлявся й бив.
"Нехай, — думав я, — я й маленький, але нащо він тривожить мене? Чого він не б'є мух коло Володиного ліжка? Аж он скільки їх! Ні, Володя більший за мене, а я найменший: тим то він мене й мучить. Тільки про те й думає все своє життя,— прошепотів я, — як би меиі допекти. Він дуже добре бачить, що розбудив і налякав мене, але удає, ніби й не помічав... ну, й уредний же! І халат, і шапочка, й китиця — все таке гидке!"
В той самий час, як отака мене досада брала на Карла Івановича, він підійшов до свого ліжка, подивився на годинника, що висів над ним у шитому бісерному черевичку, повісив хлопавку на гвіздок і, як можна було помітити, в дуже доброму гуморі, повернувся до нас.
— Auf, Kinder, auf!., s'ist Zeit. Die Mutter ist schon im Saal, — крикнув він добрим німецьким голосом, потім підійшов до мене, сів у ногах і дістав із кишені табатирку. Я удавав, ніби сплю.
Кард Іванович перше понюхав, витер носа, кляснув пальцями й тоді тільки заходився коло мене. Він, сміючись, почав лоскотати мені п'яти. — Nun, nun, Faulenzer! — говорив він.
Я хоч як боявся лоскоту, не зіскочив з ліжка ? не відповідав йому, а тільки глибше заховав голову під подушки, з усієї сили хвицався ногами й стримувався, щоб не засміятись.
— Який він добрий і як він усіх нас любить, а я міг таке думати про нього!
Мені було досадно і на себе самого, і на Карла Івановича, хотілось сміятися й хотілось плакати: нерви розходилися.