Читати онлайн «Душа окаянна» Дарина Гнатко

Душа окаянна
Дарина Гнатко


Початок ХVIII столiття. Украiнськi землi стогнуть пiд владою московського царя Петра…

Лютий i жадiбний пiп Сава Красногляд змусить свою непокiрну доньку Марту позбутися ненародженоi дитини вiд молодого наймита та вiддасть за дружину старому батуринському полковнику. Марта поклялася зраджувати нелюба з кожним зустрiчним та вмить забула про все на свiтi, побачивши Андрiя, полковникового сина. Та старий Мирон не забажае дати дружинi волю заради сина. А всi бiди закоханим здадуться дрiбницями, коли почнеться вiйна… Разом iз вiйськом гетьмана Мазепи вони йтимуть вiд перемог до нищiвноi поразки у Полтавськiй битвi. І едине, що пам’ятатиме Марта, – вона мусить урятувати свого Андрiя…





Дарина Гнатко

Душа окаянна





1


Вечорiло. Над притихлим мiстечком кружляла пухнаста бiла заметiль, голодним звiром завиваючи у полi поза мiстечковою межею та кидаючи у вiкна пригоршнi бiлого, лапатого снiгу. Морозко, непривiтно та якось лячно. У таку негоду краще вдома сидiти.

У великому, просторому будинку панотця Сави Красногляда в цю негiдь тепло та затишно, горять заправленi олiею каганцi, стрибають вогники лампад перед святими образами, й тепло, легке та затишне, наповнюе велику свiтлицю, торкаючись м’яким свiтлом замислених мовчазних лиць трьох жiнок, що сидять укупi бiля вогнища за вишиванням. Двi ще досить молодi, й одна в лiтах – священикова дружина. Мовчать. Васса Карпiвна, вродлива ще, тендiтна попадя, спокiйними рухами вишивае рушник i час вiд часу скидае свiтлими блакитними очима на насуплене личко молодшоi донечки. Марта – ii наймолодша та найулюбленiша дочка. Що вже болiло, що вже страждало за нею материнське серце Васси. Волелюбна й непримхлива, ця остання Вассина дитина була iй постiйним болем i тугою. Глибоко зачаiвся острах за нею в материному серцi, боялася вона, недаремно боялася за Марту. Та був би отець Сава не такий лютий, не такий жорстокосердий, i бодай трiшки поводився з Мартою злагiднiше… Де там! Дарма що мае сан i стоiть перед престолом Божим, лиха таки людина, i довгi роки служiння Господовi анiтрохи не пом’якшили його серця, не змiнили гнiвливого, жорстокого норову.