Читати онлайн «Десять гріхів» Андрій Криштальський

Десять грiхiв
Андрiй Криштальський


Давно, пiд час вiйни, загинула красуня Ривка й забрала з собою таемницю золота, нажитого на людськiй бiдi. Не змогли врятувати ii вiд розстрiлу вiрнi подруги Клавка та Свiтлана. Тодi ж i заприсяглися вони: виживуть, знайдуть скарб i вiзьмуть вiд життя все, що тiльки зможуть.

На схилi рокiв не дае iм спокою таемниця проклятоi скриньки з коштовностями. Та краще було б i не починати ii шукати. Адже учасники драми ще не знають, що старi грiхи похованi не назавжди…





Андрiй Криштальський

Десять грiхiв





Частина перша


Нi, йому таки не здалося: десь у хатнiх закапелках було чути стогiн.

– Марино! – стрепенувся Макс. – Чуеш, Марино?! Вставай!

– Що?! – озвалася заспана жiнка й вистромила з-пiд ковдри розпелехану голову.

– Вставай, кажу. Баба, певно, вмирати буде.

– Яка баба?

Сон iще затуманював розум. Аж тут старечий стогiн пролунав гучнiше, вимогливiше.

Макс навпомацки шукав босими ногами капцi. В оселi, як на те, було темно – наче в домовинi.

– Хтось там стогне чи що? – прошелестiла сонна Марина.

– А я чого тебе збудив, га? Дурна телиця! Баба вмирае, хiба не ясно?

– Баба вмирае, – повторила та самими губами й раптом залементiла на всю хату: – Ой людоньки!

Блiда постать зiрвалася з лiжка й метнулася до дверей.

Макс нарештi знайшов своi капцi i, вилаявшись, рушив за жiнкою. Намацавши рукою шорсткий одвiрок, гукнув iй услiд:

– Не верещи. Краще про золото запитай, поки дуба не врiзала.

Стара важко стогнала на своему ложi. У скупому свiтлi лампи, яку ввiмкнула Марина, iнтер’ер кiмнати був напрочуд химерним: старий облуплений стiл, на ньому – дерев’янi дверi, пофарбованi вицвiлою блакитною фарбою i вкритi пошарпаним матрацом, а вже зверху – огрядне бабине тiло. Ноги, накритi заяложеним простирадлом, – догори порепаними пальцями, гостре пiдборiддя – туди ж. У грудях староi, здавалося, грали органи, озвучуючи простiр навколо чудернацьким багатоголоссям.

– Тьху, як тут смердить! – знову лайнувся Макс, не бажаючи переступати порiг. – Запитай, чого вона хоче.

– Мамо! – схилилася над незворушною бабою Марина. Протираючи очi, запитала: – Мамо, ви чуете?

Стара, здавалося, хотiла щось вимовити, ii потрiсканi губи витягнулися назустрiч доньчиному обличчю. Вуста помiтно тремтiли.