Читати онлайн «Битва» Ольга Кобилянська

Битва
Ольга Кобилянська


ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Битва» Ольги Кобилянськоi – натурфiлософська новела, присвячена болючiй темi нищення природи рiдного краю***. У творi лiс постае живою iстотою, використовуючи iмпресiонiстичнi засоби зображення, авторка передае атмосферу жаху, яка пануе через вирубування дерев. Найвiдомiшими творами авторки е «Земля», «Людина», «Через кладку», «Царiвна», «У недiлю рано зiлля копала», «Valse melancolique», «Некультурна», «Аристократка» та iн. Ольга Кобилянська – видатна украiнська письменниця, яка працювала у жанрi соцiально-фiлософськоi та психологiчноi прози.





Ольга Кобилянська

БИТВА



Буковинськi Карпати.

Гора бiля гори стоять разом в нiмiй величi, одягненi в смерековi лiси.

Рiзно сформованi, вганяються пiд небеса, стоять так нерухомо тисячi лiт; кепкують собi з кожноi змiни, що перед iх очима вiдбуваеться, розкошують у власнiй красi, свiдомi своеi довiчноi тривкостi…

Багато пасем гiр Кiмполунзького повiту е ще вкритi пралiсами. Темно-синьою зеленню миготять з далечини, а огляданi з сусiднiх вершин, здаються в сиваво-синiх мряках недоступними.

В околицi Руськоi Молдавицi[1 - Руська Молдавиця – гуцульське село в Кiмполунзькому повiтi на пiвденнiй Буковинi.] зiйшлися два пасма рiвнобiжних гiр так близько з собою, що долина, яка iх дiлила вiд себе, могла бути вигiдним мiсцем iгри хiба лиш для бутного потоку. Де та долина ширшала або ставала ще вужчою, де губилась цiлком, – не знав нiхто докладно. Не було тут видно нiякоi дороги, нiякоi стежки, нiякого найменшого слiду людського життя. Долина тягнулася закрутами, розпираючи гори, i, бережена направо й налiво залiсненими вершинами, губилася враз iз весело бiжучим потоком помiж стiнами гiр, що неначе iй наперекiр десь-не-десь майже доторкалися себе.

Тут панувала всюди таемна тишина. Царювала розкiш у вегетацii, краса в барвах флори, а на горах таке багатство зеленi, що якось аж пригноблювало чоловiка.

Зелено-брунатний високий по колiна мох буяв, нiколи не тиканий, лагiдними хвилями у мокрявiй землi пралiсу. З нього не надто густо виринали сосни, котрих вiк можна було вгадати, але красу й об'ем iх годi було змалювати. iх пишнi корони пестилися з облаками й зносили над собою лиш сяйво сонця.