Читати онлайн «Бо війна – війною… Через перевал (збірник)» Роман Іваничук

Бо вiйна – вiйною… Через перевал (збiрник)
Роман Іваничук


Історiя Украiни в романах
До книги сучасного украiнського письменника, лауреата премii iм. А. Головка i Нацiональноi премii Украiни iм. Т. Шевченка Романа Іваничука включено романи «Бо вiйна – вiйною…» та «Через перевал». Роман «Бо вiйна – вiйною…» – це розповiдь про складний життевий шлях галичанина, якому довелося пройти через Першу свiтову вiйну, емiграцiю, повернення на Украiну i репресii 1930-х рокiв. «Через перевал» – химерний роман, який написаний, як зiзнавався сам автор, у незвичнiй для нього формi. Шлях Майстра – головного персонажа роману – багато в чому нагадуе шлях самого автора. Але при цьому Майстер присутнiй як у минулому, у часи Хмельницького та Дорошенка, так i у нинiшньому часi.





Роман Іваничук

Бо вiйна – вiйною… Через перевал (збiрник)





Бо вiйна – вiйною…

Роман


Одчиняйте дверi —

Наречена йде!..

Одчинились дверi —

Всi шляхи в кровi!

    Павло Тичина

Бо вiйна – вiйною, вiсьта-вйо!

В тiм е Божа сила, гатьта-вйо!

Як не заб'е тебе гостра куля,

То копитом, замiсть кулi, вб'е кобила…

    Левко Лепкий




Роздiл перший



Вертолiт стрiмко пiднявся в бiле небо, описав над нами коло й лiг на курс понад сталево-мертвою гладiнню озера Ямба-то, що великим овалом простяглося вiд нас на захiд, зливаючись на обрii з бараницею жухлих шелюгiв. Швидко вiддалявся, зменшуючись до розмiрiв курiпки, кулика, комахи, цяточки, а коли й цяточка зникла, я вiдчув, як починае добиратися до мене почуття осамотненостi й жалюгiдного каяття: навiщо менi, навченому й провченому, здалася ця романтика? Може, iм – моiм супутникам, що ось там вовтузяться над берегом озера, розпаковуючи намети, спальнi мiшки й продукти, такий допiнг потрiбен – стан вiдчуження вiд метушного свiту; менi ж бо мого колишнього вимушеного й довготривалого перебування поза його межами мало б вистачити на все життя. Та ба… Колись я ридав чорними сльозами, як мене, нi в чому не повинного пiдлiтка, приреченого на багатолiтне табiрне поневiряння, вивозив iз Галичини до Воркути арештантський ешелон, а нинi розчулююся, зустрiчаючись iз неозорими просторами тундри, яку в тi гiркi роки, ненавидячи й проклинаючи щоденно, пiдсвiдомо й несподiвано для себе щиро полюбив. Парадокс!

Та мое каяття тривало тiльки мить.