Читати онлайн «Автохтони» Марія Семенівна Галіна

Автохтони
Марiя Семенiвна Галiна


Марiя Галiна – вiдома росiйська поетка та письменниця украiнського походження, бiолог за освiтою, лауреат численних лiтературних премiй з поезii, прози та фантастичноi прози (зокрема двiчi – персональноi премii Бориса Стругацького). Химерна проза Марii Галiноi набула визнання критикiв та завоювала любов читачiв.

Роман «Автохтони» росiйською вийшов друком у 2015 роцi i був вiдзначений критикою як одна з найяскравiших лiтературних подiй року.

До безiменного мiфiчного мiста, яке багатьом, однак, видасться знайомим, прибувае такий самий безiменний герой – людина без iменi i без персональноi iсторii. Взагалi, вiн начебто мистецтвознавець, який приiхав, щоб написати статтю про постановку безмаль столiтньоi давнини опери «Смерть Петронiя».

Тiнi оживають, мiсто наповнюеться вихiдцями з минулого, яке начебто давно завершилося, але водночас тривае. Оперна спiвачка, вбита просто на сценi ревнивим коханцем, вiдроджуеться у власнiй напiвбожевiльнiй праонуцi; офiцiантка в мiсцевому кафе працюе тут, за ii власними словами, з кiнця XVIII столiття, а всюдисущий старигань, якого головний герой винаймае як консультанта, схоже, i зовсiм вiчний. Усi разом вони формують дивну i вiдмерлу расу стародавнiх мешканцiв цього мiста – похмурих i загадкових автохтонiв…





Марiя Галiна

Автохтони



© М. С. Галiна, 2015

© І. Я. Кiва, переклад украiнською, 2016

© Л. П. Вировець, художне оформлення, 2016

© ТОВ «Видавництво Фолiо», 2016


***


І бiльша благодать в описi нiмф, нiж в описi медалей.

І бiльша благодать в описi походження гiгантiв, нiж в описi придворного етикету.

І бiльша благодать в описi Мелюзiни, нiж в описi кавалерii i артилерii.

І бiльша благодать в описi пiдземного гiрського народу, нiж в описi фехтування i залицянь.

    Парацельс

…коли видно блуднi вогники, це означае неминучий занепад краiни.

    Парацельс

– Що це таке? – сформулював вiн незаперечне. – Прохiдна кiмната?

Вiн тiльки-но збирався сказати, що цiлком влаштовуе, красно дякую, але тут дверi до, як вiн гадав, комiрки, розчахнулися, i повз нього, гупаючи берцями, вервечкою пройшли два здоровезних байкери, мiдно-рудий та русявий, обидва у чорнiй шкiрi, блискучих клепках, шипах i ланцюжках. Анi на нього, анi на чергувальницю вони не звернули уваги.

– Еге ж.