Читати онлайн «Арнольд, з яким я свого часу жив в одній квартирі» Артем Чех

Арнольд, з яким я свого часу жив в однiй квартирi
Артем Чех


«…Менi нiколи не було з ним нудно. Вiн був охочий до рiзного роду розповiдей. Я йому вiрив, адже нiчого надзвичайного вiн не розповiдав, лише звичайнiсiнькi iсторii з дитинства або курйози, якi з ним траплялися. Або анекдоти, учасником яких був його дядя, фермер з Каховки. А ще вiн не був проти того, аби я жив у його квартирi. Я прибирав – у мене був до цього хист, мив посуд, готував iсти, годував кота, поливав кактус, коментував ЖЖ його коханок…»





Артем Чех

Арнольд, з яким я свого часу жив в однiй квартирi





І


– …так от, коли я займався в театральному гуртку, мене викликала завуч моеi школи i спитала, чи зможу я пiдготувати якийсь театральний номер, невибагливий етюд, ну, я не знаю, щось таке, простеньке. Пiдготувати i виступити на шкiльному вечорi. Звичайно, вiдповiв я. Завуч вважала мене талановитим хлопчиком i нiскiльки не сумнiвалася в моiх здiбностях. Я два днi вигадував етюд, потiм ще тиждень його репетирував перед дзеркалом. Тато дивився на мене як на придурка, але я знав, що я роблю, i знав, що в будь-якому випадку маю не пiдвести завуча i всю школу. Своiм етюдом я намагався показати людину, яка не може зачесати неслухняне волосся, i я, уяви собi, вiрив, що менi це вдаеться. За день до шкiльного вечора проходила генеральна репетицiя, куди я не з'явився, а тому нiхто не мав змоги спинити мене i вмовити не робити вiдвертих дурниць. Менi було дев'ять, i я був надто самовпевнений. Уже перед самим виступом я почав трохи нервувати. Коли конферансье, учениця з п'ятого «А» Зоряна Цимбал, вийшла оголошувати мiй номер, я зрозумiв, що це не етюд, не пантомiма, а щось набагато глибше, настiльки глибше, що було б непогано йому там i залишитися. І коли Зоряна таки оголосила мiй номер, пропищала своiм пiдкованим голосочком «Человек перед зеркалом» (маю визнати, що назву придумав мiй старий), я вийшов на сцену шкiльноi актовоi зали i довгих, нескiнченно довгих п'ять хвилин намагався побороти волосяний вихор, який нiяким чином не хотiв вкластися у зачiсцi. Протягом цих п'яти хвилин я дивився на присутнiх у залi, на обличчя мого класного керiвника Євдокii Степанiвни, на обличчя моiх однокласникiв, якi нiяк не могли второпати, що ж я роблю, а головне – навiщо.