Архiварiус
Ольга Гой
Коли приiздиш «у нiкуди» i намагаешся самотужки вижити в столицi, маеш бажання працювати за фахом i покликанням i розумiеш, що нема гiдноi оплати працi за твiй труд, вiдчуваеш себе не людиною, а вовком-перевертнем, сумним, самотнiм i нещасним. І лише магiя кохання надае крила та допомагае за будь-яких обставин залишатися людиною.
Ольга Гой
Архiварiус
Був звичайний робочий день. У дверях охоронець пив каву та коптив цигаркою. Наш маленький вiддiл шурхотiв офiсними паперами, на столах гудiли комп’ютери, а за вiкном свистiла сигналiзацiя припаркованого поруч авто, безхвостi бродячi пси нишпорили у пошуках iжi, зачинене будiвництво навiювало повну вiдлюдькуватiсть та нудьгу. Премii знову не дали. Хотiлося вити на мiсяць, але й його не було. З-пiд застiбнутоi сорочки сторчав шмат шерстi, у перекошенiй щелепi прорiзувалися iкла (Пекельний бiль!), кiгтi вчепилися в лаковану поверхню облiпленого папками столу. Не було опалення, вiд роботи обiгрiвачiв час вiд часу вимикалася електроенергiя. Тягнуло болотною сирiстю: судячи з усього, пiд лiнолеумом завiвся грибок, або плiснява, i якимось мерзотним запахом пройнялося примiщення.
Вiдчинилися дверi та увiйшов вiдвiдувач. Я кинув на нього байдужий скляний погляд i сухо сказав: «Сiдайте». Чоловiк плюхнувся в м’яке офiсне крiсло, i голими пальцями почав протирати запотiлi лiнзи окулярiв. На вигляд йому було рокiв сорок. Високе чоло з залисинами та сутула спина видавали або професора-iнтелектуала, або (що бiльш iмовiрно!) iнтелiгента, нездатного до фiзичноi працi. Вiдвiдувач вiдкашлявся та промовив:
– Ігнатьев Олег Іванович, – безглузда посмiшка та прижмурений погляд iз-пiд окулярiв, брудна краватка та затертi рукава куртки… Я не знаю, що краще викликае блювоту!
– Яка мета вашого приходу в архiв? – Запитав я, вiдсуваючи убiк недопиту чашку чаю.
– Мiй пра-пра-дiдусь жив у цiй мiсцевостi на початку ХІХ столiття, – Олег Іванович стер пiт з розчервонiлого обличчя, – хотiлося би провести генеалогiчне дослiдження.
Минуле? Воно лежить отам, у пильному, скриплячому, крихкому вiд старостi (або вiд вiдсутностi умiлого слюсаря), ящику.
– Нумо, пiдемо до каталогу, – промовив я. Ми йшли холодним сiрим коридором. За нами гнався протяг.
Loading...