Естер Войчицькі ЯК ВИХОВАТИ НАДУСПІШНИХ ЛЮДЕЙ Моєму чоловікові Стену, трьом донькам — Сьюзен, Дженет та Ен, дев'ятьом онукам і всім іншим членам родини бажаю TRICK[1] у житті та в усьому світі. Передмова Ми, три дочки-спадкоємниці, вирішили, що тільки діти, виховані нашою матусею, можуть написати передмову до цієї книги. Десятиліття тому учні вигадали для нашої мами ласкавий псевдонім — Woj. Він прижився, як і її авторський метод TRICK, зосереджений на довірі, повазі, незалежності, співпраці і доброті — універсальних цінностях, які вона досліджує у книжці. Наше життя повне різноманітних несподіванок: це і робота в Google, YouTube, 23andMe, і у медичному центрі UCSF, і труднощі у вихованні своїх дітей, а у нас трьох їх загалом дев'ятеро. Як і всі, ми зазнавали злетів і падінь, і здатність долати негаразди сформувалась у нас переважно завдяки батьківському вихованню. Почувши, що мама пише книгу, ми віднайшли стоси наших щоденників — від початкової школи до коледжу. Мама, до глибини душі журналістка, вважала чудовою ідеєю зберігати щоденники з поїздок, особливо коли ми 1980 року переїхали до Франції. Попри те, що у блокнотах міститься чимало смішних історій про суперечки та погану поведінку, там висвітлено й ключові життєві теми: незалежність, фінансова відповідальність, дієвість, відкритість, безстрашність і вдячність за життя. Одна з найбільших нинішніх радостей — почуття незалежності. Батьки навчили нас вірити в себе і в здатність ухвалювати рішення. Вони довіряли нам і уповноважували на відповідальність ще з раннього віку. Ми були свобідні самостійно піти до школи, кататися на велосипеді та вештатися з друзями. Ми здобули впевненість і силу, усвідомивши, що батьки поважають наші думки та ідеї. Не пам'ятаємо, щоби наші позиції були зігноровані тільки тому, що ми були дітьми. Скільки б нам не було років, мама й тато слухали і діяли так, ніби прямували навчальною вулицею з двостороннім рухом. Ми навчилися захищати свої права, слухати і розуміти, що інколи можемо помилятися. У десятому класі Ен дискутувала в церкві про стосунки між батьками та дітворою. Її співрозмовник доводив, що обов'язок дитини полягає в тому, аби слухати дорослих. Вона пояснила, що в родині ми сперечаємося, але батьки завжди дослухаються до нас; вони ніколи не говорили: «Ні, тому що я батько». Пізніше Ен описала в щоденнику глибоку вдячність за те, що має батьків, які не застосовували у її вихованні владу. Ми рідко бились між собою. Сперечалися, але не боролися. Як наслідок, ми надзвичайно вдячні батькам за ранню незалежність. Із незалежністю пов'язана фінансова свобода — це не означає бути багатим; це означає бути обережним із грошима і планувати необхідні життєві витрати. Батьки жорстко дисципліновані у питаннях витрат і заощадження. Обоє виросли як діти іммігрантів і часто нагадували нам про те, як люди витрачають гроші на непотріб, відтак страждають, не маючи можливості дозволити собі потрібне. Важливість цього підтверджувалась щоденним досвідом. Ми могли вечеряти в ресторані, але не замовляли напої або закуски. До того, як вирушити до крамниці, ми переглядали газети та вирізали купони на знижку. Якось після подорожі мама принесла додому їжу з літака і подала її Ен як вечерю (її друзі дитинства цього не забули!). Коли ми навчались у початковій школі, мама показала нам таблицю накопичувальних депозитних відсотків, і ми вирішили отримувати щонайменше пару тисяч доларів щороку. У нас були кредитні картки та чекові книжки ще до того, як ми почали водити авто, адже мама хотіла навчити нас дисципліні щомісячного погашення кредитної картки і балансування чекових книжок. Дітьми нас заохочували розпочати власний маленький бізнес. Із плодовитого сусідського дерева ми продавали стільки лимонів, що нас називали «лимонними дівчатами». Сьюзен розвивала бізнес, продаючи спеції, заплетені в косу, — їх можна було почепити на кухні, і вже в шостому класі заробляла сотні доларів. Це була її ідея, але мама купила все потрібне для старту і підтримувала Сьюзен, коли вона продавала крам. Ми ходили від дверей до дверей і продавали печиво, багацько печива. Коли ж нам це набридало, упаковували старі іграшки і намагалися продати їх сусідам. І їх насправді купували — іноді. Головними пріоритетами для нас як для родини були подорожі та освіта, а на все інше витрачались мінімальні фінансові ресурси[2]. Під час подорожей ми зупинялись у найдешевшому готелі і завжди з купоном на знижку. Витрачати кошти — завжди означало робити усвідомлений вибір. Ми ніколи не були заможними, але наші рішення стосовно витрат сприяли фінансовій свободі для отримання потрібного життєвого досвіду. Наша матуся — майстриня уникнення зволікань і жалю. Якщо сьогодні щось можна зробити, вона не згайнує нагоди! Мама навчила нас, як прати білизну, прибирати у будинку, пилососити, телефонувати і тренуватися — одночасно і за годину. Ми не зустрічали нікого такого зібраного, як наша мати. Вона навчила, як безболісно робити щось, а не зволікати, наскільки кращими можуть бути вихідні, коли домашня робота закінчена в п'ятницю, порівняно з тим, коли її відкласти, а потім, нарешті, виконувати її в неділю. Хоча більшість підходів нашої мами стосувалися формування навичок, вона іноді вдавалася до підкупу. Один із таких прикладів добре запам'ятала Сьюзен. У неї була погана звичка кусати нігті. Мама пообіцяла придбати кролика, якщо вона позбудеться її. Коли Сьюзен шість тижнів утримувалась від обкусування нігтів (за словами матері, це період, необхідний для того, щоби зламати погану звичку), мама принесла їй хатнього щура, бо продавець переконав її, що щур краще, ніж кролик. Фактично, вона купила трьох хатніх щурів: Сніжка, Опівніч і Зіроньку. Наша мама дуже любить людей. Їй подобається бути поряд із ними, випромінювати тепло, завжди намагаючись вивчити щось нове. Вона — природжений підприємець, постійно відкритий для змін і інновацій. Не з випадку або «удачі» за становлення Силіконової долини вона успішно включила авторську технологію в плани уроків; мама любить інновації. А ще постійно навчається у своїх учнів, і частково саме тому вони довіряють і поважають її — бо вона вірить (і процвітає) у зміни. Дорослі неохоче змінюють усталені процедури. Це ускладнює взаємодію з підлітками. Але наша мама — «пенсіонерка»! — абсолютно інша, і тому учні цінують її, знаючи, що вона поважатиме їх і заохочуватиме їхні ідеї, яким б божевільними вони не видавались. Іноді здається, що вона надає перевагу найбожевільнішим ідеям! Ми часто вражені тим, що мама, якій за 70, випромінює енергію (так, не втомлюється!) пізньої ночі (майже опівночі), працюючи з підлітками над шкільною газетою. Одна з її найкращих рис як учительки та матері — це прагнення справді зрозуміти учня як особистість і працювати в його інтересах, розвивати у школярів самомотивацію, а не змушувати їх до чогось. Якби одна з нас прийшла додому і сказала, що не любить якусь шкільну тему, мама би поцікавилась причиною, намагаючись зрозуміти, що відбувається, і чи потрібна допомога наставника. Відтак спробувала б допомогти вирішити проблему. Так само упродовж років вона працювала над тим, аби зрозуміти наші захоплення. Вона підтримала інтерес Ен до катання на ковзанах, зосередження Дженет на дослідженнях Африки та зусилля Сьюзен у мистецьких проектах. Мама зацікавлювала нас книжками, статтями, бесідами та заняттями. І завжди дозволяла учням вибирати теми для своєї газети та доводити власні погляди. Коли ми говоримо про виховання дітей, вона нагадує, що ми не можемо змушувати дитину щось робити: ми маємо мотивувати її, щоб вона сама захотіла цього. Ми також хотіли б наголосити на безстрашності нашої матері, особливо в прагненні до справедливості. Вона буде першою, хто скаже: «А король голий!». Адже не боїться висловлювати свою думку, захищати аутсайдера або оспорювати статус-кво. Це природно відповідає контексту журналістики і свободи преси. Дженет пригадує випадок, коли стояла в черзі в крамниці, де клерк намагався продати нам щось нижче номіналу, і, звісно ж, ми мусили сказати йому, що зараз викличемо менеджера або звернемося до Каліфорнійського бюро із захисту справ споживачів. Мати постійно повторювала: «Якщо ви не говорите вголос, не висловлюєтеся або не скаржитеся, то точно таке ж станеться з кимось іншим». Ось ще один із спогадів Дженет: наша мама заперечила педіатру, який хотів призначити антибіотики. «А вони дійсно потрібні? — запитала мама. — Чи можна мені заглянути у її вухо?». Не варто боятись звичаїв, авторитетів і влади. З іншого боку, не завжди було приємно мати маму, яка вільно висловлювала свою думку вчителям, батькам друзів, друзям тощо. Після років її материнства не можемо уявити ситуацію, в якій мамі було би незручно висловлювати свою чесну думку або вона б не хотіла це зробити. Мама навіть не соромиться висловлювати Міністру освіти свою відверту оцінку освітньої системи. Такий підхід до світу сприяє створенню середовища, в якому молоді люди отримують силу і витривалість, щоб досягати мрій, не здаватись і не лякатись. Віримо, що велика частина нашого драйву і рішучості ґрунтується на тому, що змалку у нас був приклад матері, яка не здавалась і не поступалась. І найостанніше, але дуже пам'ятне: мати навчила нас любити життя. Вона дуркує, жартує, дотримується лише кількох формальностей і порушує стереотипи. А ще дуже любить веселощі. Вона зіткнулася з нашим батьком (буквально), ковзаючи вниз сходами на картонній коробці в гуртожитку в Берклі. Її виганяли з ресторанів через погану поведінку (її, а не її дітей!). У 75 років вона відкрила для себе Forever 21 і вирішила, що це найкраща крамниця одягу. Десять років тому вона з десятком старшокласників зателефонувала Ен із Нью-Йорка: «Ен! Ми знайшли знижки на поїздку довжелезними лімузинами, то ж катаємося Нью-Йорком, висунувши голови в автомобільний люк у даху. До якого клубу варто піти? Хочемо танцювати!». Наша мати святкує пригоди і подорожі. Учні люблять її, бо в ній врівноважені здатність працювати і серйозно ставитися до своєї відкритості та творчості. Вона поважно ставиться до викладання журналістики, але не має проблем з учнями, які слухають її заняття їдучи велосипедом. Пишучи цю передмову, ми побачили пост у соцмережі: наша мати розмістила фотографію із Target, на котрій одягнена як хот-дог. Ми не можемо носити Forever 21, але, звичайно ж, завдяки їй навчилися позитиву і щоденного щастя. Ми, три сестри, є оригінальною продукцією філософії нашої мами, але, окрім нас, були ще й тисячі учнів із програми з журналістики. Часто зустрічаємо людей, які говорять: «Знаєте, ваша мама справді змінила моє життя. Вона вірила в мене». Вона не просто впливає на діток, поки вони навчаються у її класі. Наша мати впливає на все їхнє життя. Як горді дочки просто хочемо сказати: «Дякуємо, мамо, за те, що виховала нас!». Сьюзен, Дженет і Ен Войчицькі Вступ Немає Нобелівської премії за батьківство або освіту, а мала б. Це дві найважливіші суспільні віхи: те, як ми виховуємо та навчаємо дітей, визначає не тільки, якими людьми вони стануть, а й яке суспільство створимо. Всі батьки плекають надії і мрії стосовно дітей. Хочуть, аби їхні чада були здоровими, щасливими, успішними. Водночас мають загальні побоювання: Чи буде їхня дитина у безпеці? Чи обере вона мету в житті і те, що її втішить? Чи зможе досягти успіху в дедалі змагальнішому і часом ворожому світі? Пам'ятаю, як всі ці невисловлені і переважно несвідомі турботи переповнювали маленьку пологову кімнату, у котрій я народжувала першу доньку. Я лежала на лікарняному ліжку, тримаючи на грудях Сьюзен. Медсестра загорнула її в рожеву ковдру і одягла на голову крихітну в'язану жовту шапку. Стен, мій чоловік, сидів поруч. Ми були виснажені, але щасливі, і в цей момент все було зрозуміло: я любила свою доньку, відколи побачила, і відчула первинне бажання захистити її, дати найкраще, зробити все необхідне, аби допомогти їй досягти успіху. Та невдовзі в мене почали виникати запитання і сумніви. Я не знала, як тримати Сьюзен і як змінити пелюшку. Припинивши викладати лише за три тижні до пологів, я не мала вдосталь часу на підготовку. І не розуміла, як треба було готуватися. Акушер сказав не напружуватись упродовж не менше шести тижнів після народження дитини. Друзі та колеги давали мені всілякі суперечливі поради. Розповідали, що пологи будуть довгими і важкими, а годування груддю — занадто складним і обмежувальним, і ліпше використовувати пляшечки та молочні суміші. Я прочитала кілька книг про харчування для дорослих (у той час не було спеціальних видань для дітей), купила ліжечко, одяг і маленьку пластикову ванну. А потім Сьюзен із великими блакитними очима і пухнастим рожевим волоссячком раптово опинилася в моїх руках і дивилась на мене, ніби я точно знала, що робити. Я почала реально хвилюватись, коли мене готували до виписки. Це було 1968 року. Тоді після народження дитини породілля перебувала в американських лікарнях три дні. Зараз у більшості лікарень їх відпускають після двох днів. Не знаю, як матері можуть упоратися із цим сьогодні. «Чи можна залишитися ще на день? Я не знаю, як піклуватися про дитину», — благала я сестру, збентежена і відчайдушна. Наступного ранку медсестра влаштувала мені екс-прес-курс із догляду за дитиною, який, на щастя, охоплював те, як змінити підгузок. Це була ера тканинних пелюшок і шпильок. Медсестра попередила, мовляв, слід переконатися, що шпильки належно закриті, вони можуть вколоти дитя. Щоразу, коли Сьюзен плакала, я насамперед перевіряла шпильки. Тоді це не було популярним, та я вирішила годувати грудьми. Медсестра показала, як розташувати голову дитини і використовувати передпліччя для підтримки. Дитя доводилось притискати до себе. І тільки тоді я була впевнена, що воно отримує молоко. Це було не так просто, як я сподівалась, і іноді я оббризкувала бідну Сьюзен. Планувалось, що годуватиму її щочоти-ри години, і я погодилася чітко дотримуватися графіка. «Переконайтеся, що обіймаєте дитину» — це остання порада, яку дала мені медсестра. Потім ми зі Стеном опинились наодинці. Як і всі батьки, я бачила у доньці надію — на ліпше життя, на майбутнє, сподівання, що вона може змінити світ на краще. Ми всі хочемо зростити дітей щасливими, сильними та пристрасними. Прагнемо виховати їх успішними. Саме це я й відчувала, коли народилася Сьюзен, і коли з'явились дві інші наші донечки — Дженет і Ен. Це бажання об'єднує людей з різних країн і культур. Завдяки тривалій та дещо незвичній викладацькій кар'єрі я відвідую конференції по всьому світі. З ким би я не зустрічалась — із міністром освіти в Аргентині, лідерами з Китаю або стурбованими батьками з Індії, всі хочуть знати, як допомогти дітям жити добре, тобто бути щасливими і успішними, використовувати свої таланти, аби зробити світ кращим. Ніхто, здається, не має однозначної відповіді. Експерти з виховання дітей зосереджують увагу на таких важливих аспектах, як сон, їжа, прив'язаність або дисципліна, але їхні поради здебільшого вузькі та наказові. Проте, якою б важливою вона не була, потрібна інформація не лише про догляд і годування дітей. Найперше нам треба знати, як прищепити дітям цінності та навички, з допомогою яких вони би змогли досягти успіху у дорослому віці. Також упродовж останніх кількох років ми переживаємо масові культурні зрушення — особливо технологічні зміни, і те, як вони впливають на наше виховання. Як наші діти досягатимуть успіху у добу роботів і штучного інтелекту? Як розвиватимуться під час технічної революції? Ці тривоги знайомі батькам в усьому світі. Всі стривожені темпами змін і бажанням дітей йти в ногу з модернізацією. Ми знаємо, що сім'ї та школи мають пристосуватися до цих змін, але не відаємо, як саме, і нам не відомо, як зберегти важливі цінності та виховати успішних дітей. Як молода мама, я відчувала те ж саме — деякі проблеми могли бути інші, не такі складні. Я зважила на скромні рекомендації і знайдені поради, але вирішила більше довіряти собі. Можливо, це через мою підготовку журналіста-розслідувача або недовіру до влади, набуту ще в дитинстві, але я була твердо налаштована самостійно з'ясувати правду. У мене були певні уявлення про те, що потрібно дітям, і я дотримувався їх, незалежно від того, що думали інші. Наслідки цього, на думку інших, були щонайменше своєрідними або ж просто дивними. Я розмовляла зі своїми дочками, ніби вони були вже дорослими. Більшість матерів, природно, вдаються до дитячої розмови — вищий голос, простіші слова. Але я так не робила. Я їм довіряла, а вони — мені. Я ніколи не наражала їх на небезпеку, але також ніколи не заважала їм експериментувати чи обдумано ризикувати. Коли ми жили в Женеві, я посилала Сьюзен і Дженет до сусідньої крамниці по хліб. Тоді їм було п'ять і чотири роки. Я поважала їхню індивідуальність змалечку. Моя теорія полягала в тому, що найважливіші роки — це час від народження й до п'яти, і збиралась навчати їх із пелюшок. Найбільше я хотіла виховати їх незалежними дітьми, щоби вони стали сильними й незалежними дорослими. Я зрозуміла, що якщо вони зможуть поміркувати самостійно і ухвалювати обґрунтовані рішення, то зможуть протистояти будь-яким труднощам. Водночас я й гадки не мала, що мій вибір підтверджено дослідженнями. Я дослухалася до своїх інтуїцій та цінностей, а також зважала на те, що спрацьовувало в класі з дітьми, яких навчала. Дуже дивно бути «знаменитою» матір'ю і бачити свою сім'ю на обкладинці журналів. Безумовно, я не претендую на те, що вони досягли успіху завдяки мені, але трійко моїх дітей успішні, дбайливі та здібні. Сьюзен є генеральним директором YouTube, Дженет — професор педіатрії в Каліфорнійському університеті у Сан-Франциско, а Ен — співзасновник і генеральний директор «23andMe» (біотехнологічної компанії). Вони досягли вершини в ультраконкурентних, чоловічих професіях, і зробили це, дотримуючись бажань і думаючи про себе. Одна з найбільших життєвих нагород — можливість спостерігати за тим, як доньки рухаються цим світом, зберігаючи сміливість і чесність. Я особливо вражена їхніми вміннями конкурувати і співпрацювати, зосереджуючись не на тому, щоби бути єдиною жінкою в кімнаті, а на пошуку вирішень конкретних проблем. Водночас як учитель журналістики для старшокласників із 36-річним стажем я роблю щось подібне. Щосеместру в мене приблизно шістдесят п'ять учнів — і новачків, і досвідченіших, і з першого дня я ставлюся до них як до професійних журналістів. Вони працюють у групах і пишуть у відведений час. Я підтримую та спрямовую, коли студенти потребують цього, однак я виявила, що спільне навчання, засноване на проектах, є найкращим способом підготувати їх до проблем, які доведеться вирішувати як журналістам і дорослим. Я бачила тисячі студентів, які досягають успіху, застосовуючи мої методи навчання, а Facebook допомагає мені залишатися на зв'язку навіть із випускниками 1980-х років. Вони дивовижно успішні і стали неймовірними людьми. Я мала честь викладати для молоді. Скажімо, перший головний редактор нашої студентської газети, Крейг Воган, тепер працює дитячим психологом у Стенфордській дитячій лікарні; Гаді Епштейн — зараз редактор у Economist; Джеремі Лін — випускник Гарвардського університету та захисник у бейсбольній команді «Atlanta Hawks»; Дженніфер Лінден — професор неврології в Університетському коледжі Лондона; Марк Берман — член Асамблеї штату Каліфорнія і представляє округ, що охоплює Пало-Альто; Джеймс Франко — актор, письменник і режисер. Сотні моїх студентів розказували, що моя віра в них і цінності, які я прищепила їм, суттєво змінили їхнє бачення себе у майбутньому. Оскільки мої дочки стали видатними у сфері технологій та охорони здоров'я, а моя програма журналістики отримала національне та міжнародне визнання, люди почали помічати, що я щось роблю по-іншому. Вони побачили, як мій підхід до виховання і методи навчання можуть вирішувати проблеми, актуальні у двадцять першому столітті, і вони захотіли дізнатися більше. Батьки постійно звертаються до мене по пораду, а інколи навіть випрошують стратегії, які я використовувала у вихованні дочок і які вони можуть застосувати у становленні своїх дітей. Вчителі теж дивуються, як я уникала покарань і дисциплінування учнів, а натомість знайшла спосіб, щоб спрямувати тих, хто справді захоплюється тим, що робить. Без усіляких спеціаль-них намірів я, як з'ясувалося, розпочала дискусію про те, як ми маємо виховувати дітей і як зробити освіту актуальною і корисною. Те, що я пропоную, і те, що вразило багатьох людей у всьому світі, є протиотрутою від проблем виховання і навчання, способом боротьби з тривогами, труднощами у дисципліні, боротьбою за владу, тиском із боку однолітків і страхом технологій, що затьмарює наші судження і шкодить дітям. Одна з найбільших помилок, які ми робимо як батьки, — особиста відповідальність за емоції дітей. Як стверджує доктор Дженеста Ноланд, шанований педіатр у Силіконовій долині, «батьки так прагнуть щастя для своєї дитини..., що відчувають свою відповідальність за це і контролюють його». Ми зробимо все, аби наші діти не боролися або страждали, а це означає, що їм ніколи не доведеться відчути труднощі або нещастя. Як наслідок, їм не вистачає незалежності та сміливості, і вони бояться навколишнього світу замість мати силу бути інноваційними й креативними. Ще одна велика помилка: ми навчаємо їх зосереджуватися майже винятково на собі і власних діях, адже в них мають бути гарні оцінки за випускні іспити, треба вступити до найліпших коледжів, знайти чудову роботу. Вони такі зайняті фокусуванням на собі, що рідко мають час, аби поміркувати, як можна допомогти і служити іншим. Доброта і вдячність часто ігноруються, навіть якщо це якості, як доводять дослідження, котрі зроблять нас найщасливішими в житті. Дисфункція існує й у системі навчання. Школи та університети досі навчають у стилі ХХ століття, готуючи учнів дотримуватися вказівок, прийнятних для світу, якого більше не існує. Модель лекції, заснована на припущенні, що вчитель знає все, а роль студента полягає в тому, щоби спокійно слухати, робити но-татки і тести, досі домінує в усьому світі, попри те, що технології дозволяють миттєво знайти інформацію самостійно, а у мобільних телефонах є ціла бібліотека. Студенти вивчають необхідні предмети замість навчання через інтерес або досвід. Програми та розклади укладаються з огляду на тестування та оцінювання на загальнодержавному рівні, а не на навчання, засноване на проектах, що розвиває навички, потрібні в реальному житті, і дозволяє студентам знайти власне зацікавлення. А тести та іспити — це найостанніше, що може сприяти захопленню і залученню, які, згідно із дослідженнями, становлять основу ефективної освіти і щастя в житті. Ба більше, ця застаріла система вчить нас не інноваціям або самостійному мисленню, а підкорятися. Коли настає час випуску з навчального закладу, ми святкуємо кінець навчання! Ми мали би святкувати майстерність навичок, які дозволять нам продовжувати виховувати себе упродовж усього життя. З огляду на те, як ми навчаємо і виховуємо дітей, чи варто дивуватися, що вони відчувають депресію і тривогу, абсолютно не готові вирішувати звичайні життєві проблеми? За оцінками Національного інституту психічного здоров'я, у США 31,9% дітей віком 13–18 років страждають від тривожних розладів. Коли дослідники розглядали проблеми психічного здоров'я, які виникли 2016 року, то виявили, що приблизно два мільйони підлітків пережили принаймні один значний депресивний епізод. Дослідження, яке організували в Бразилії 2016 року, встановило, що майже 40% дівчат-підлітків і понад 20% хлопців-під-літків страждають від загальних психічних розладів, таких як тривога і депресія. В Індії, згідно з результатами дослідження, третина учнів середньої школи проявляє клінічні симптоми тривоги. Опитування, яке організував Норвезький інститут громадського здоров'я, засвідчило, що серед учасників у віці 14–15 років понад 50% респондентів регулярно повідомляли про те, що вони «сумні або нещасні», і майже половина повідомили, що вони почуваються «неспокійними». Це має слугувати закликом до дій для нас усіх [1]. Ми перетворили виховання дітвори на неймовірно складну, неінтуїтивну справу, наповнену страхом і сумнівами у собі. Ми відчуваємо стрес, бо стали рабами щастя наших дітей. Ми стурбовані тим, що вони не стануть щасливими в цьому висококонкурентному світі. Турбуємось, коли вони не потрапляють до престижної молодшої школи, коли ще не вивчили абетку, у той час, як їхні однолітки, здається, це вже зробили. Ми є тими, хто створює цей шалений, надмірно конкурентний світ для наших дітей. Насправді виховання є вельми простим, якщо ми знову віднайдемо ті основні принципи, які дозволяють дітям добре почуватись удома, в школі та в житті. Через свої десятиліття досвіду, як матері, бабусі та педагога, я визначила п'ять основних цінностей, які допомагають нам стати здібними, успішними людьми. Щоби полегшити запам'ятовування у всіх сферах життя, називаю ці цінності TRICK: ДОВІРА, ПОВАГА, НЕЗАЛЕЖНІСТЬ, СПІВПРАЦЯ ТА ДОБРОТА. ДОВІРА: Ми опинилися в кризі довіри у всьому світі. Батьки бояться, і це змушує боятися дітей — бути тим, ким вони є, ризикувати, протистояти несправедливості. Довіра має розпочинатися з нас. Коли ми впевнені у виборі як батьки, можемо довіряти дітям, аби вони зробили важливі і необхідні кроки до розширення своїх прав і незалежності. ПОВАГА: Найбільша повага, яку можемо виявити щодо дітей, — це їхня автономія та індивідуальність. Кожна дитина має певний талант, дар і водночас є подарунком світові, і наша відповідальність як батьків, щоби виховувати цей дар. Це прямо протилежне тому, щоб говорити дітям, якими вони мають бути, яку професію слід обрати, яким має бути їхнє життя. Йдеться про те, що варто підтримувати їх, коли вони визначають і досягають своїх цілей. НЕЗАЛЕЖНІСТЬ: Основа незалежності — міцна довіра і повага. Діти, які навчаються самоконтролю і відповідальності на ранній стадії життя, значно ліпше підготовлені для вирішення завдань дорослого життя, а також мають навички мислити інноваційно та творчо. Справді незалежні малюки здатні впоратися з труднощами, невдачами і нудьгою, усіма неминучими аспектами життя. Вони відчувають, що контролюють ситуацію, навіть коли навколо хаос. СПІВПРАЦЯ: Співпраця означає працювати разом як сім'я: або в класі, або на робочому місці. Для батьків це означає заохочення дітей до участі в дискусіях, рішеннях і навіть покараннях. У ХХ столітті, коли дотримання правил було однією з найважливіших навичок, батьки мали повний контроль. У ХХІ столітті диктування більше не працює. Ми не маємо вказувати дітям, що робити, а цікавитись їхніми ідеями і працювати разом, щоби знайти оптимальне рішення. ДОБРОТА: Це дивно, але правда, що ми схильні ставитися до тих, хто ближче до нас, без тієї доброти і уваги, які виявляємо до незнайомих. Батьки люблять своїх дітей, але так добре знайомі з ними, що часто сприймають доброту як належне. І вони не завжди слугують взірцем доброти до світу загалом. Справжня доброта охоплює подяку і прощення, служіння іншим і усвідомлення світу поза собою. Важливо показати дітям, що найзахопливішим і найкориснішим учинком є поліпшення життя когось іншого. TRICK має важливе значення для функціональних сімей, і це також є вирішенням проблем, з якими боремося в освіті. Найефективніші навчальні групи — засновані на довірі та повазі, де викладачі заохочують самостійну думку та спільне навчання на основі проектів, яке імітує роботу в реальному світі. Керівники освіти, нарешті, починають усвідомлювати, що запам'ятовування та лекція є абсолютно недоцільними для навчання навичкам XXI століття. Я витратила понад три десятиліття на вдосконалення власної моделі «змішаного навчання», що ґрунтується на такому стилі викладання, який дає дітям певний контроль над їхньою освітою і наголошує на відповідальному використанні технології. Вчителі у всій країні тепер застосовують мої методи, і я регулярно подорожую Європою, Азією та Латинською Америкою, виступаючи перед керівниками освіти і допомагаючи впроваджувати нову політику уряду на основі основних цінностей TRICK. Бізнес також визнає силу TRICK і починає застосовувати ці цінності у своїй корпоративній культурі. TRICK — це не тільки те, як ми виховуємо щасливих і успішних дітей; це також те, як виявляємо краще у людях будь-якого віку. Компанії шукають працівників зі здібностями, креативністю, навичками незалежного мислення, здатністю до співпраці та адаптації до постійно мінливого світу. Коли Освітня служба тестування проаналізувала інформаційну мережу з питань праці, велику базу даних працевлаштування, що зберігається у Міністерстві праці США, і виявила, що сучасні посади потребують п'яти вузлових навичок, які ґрунтуються на цінностях TRICK: вирішення проблем, гнучке мислення, робота в команді, досягнення/ інновації та комунікація. Гнучке мислення, вирішення проблем та інновації виникають завдяки сильному відчуттю незалежності, ґрунтуються на довірі та повазі. Командна робота та спілкування неможливі без доброти та співпраці, необхідних для розгляду думок та ідей інших людей. Ось чому глобальна мережа готелів зараз використовує TRICK для навчання і розширення можливостей своїх співробітників. Ось чому засновники Gap (світовий роздрібний продавець одягу) нещодавно зустрілися зі мною та моєю дочкою Ен, сподіваючись дізнатися, як створити таких успішних бізнес-лідерів, як вона. Ось чому так багато великих компаній, як-от найбільша глобальна консалтингова фірма Deloitte, Mercado Libre (найпопулярніша платформа електронної комерції Латинської Америки), Panera Bread (мережа хлібобулочних і кафе) і навіть Walmart та McDonald's дотримуються філософії, подібної до TRICK, і заохочують незалежність, співпрацю та інновації серед своїх працівників. 2017 року я виступила на конференції «Свідомий капіталізм», де було чимало бізнес-лідерів. Аудиторія була така схвильована TRICK, що ніхто не хотів роз'їжджатися. Я спілкувалась із такими керівниками, як Джон Маккі з Whole Foods і Даніель Бейн із Trader Joe's, обидва з яких керують успішними продуктовими мережами, відомі розширеннями можливостей співробітників. Amit Hooda, генеральний директор Heavenly Organics (виробник екологічно чистих продуктів харчування), Джефрі Вестфал із Vertex (постачальник податкового програмного забезпечення) та багато інших сказали мені, що хотіли допомогти поширити мою філософію у всьому світі. Цінності TRICK згадувались у кожній дискусії на цій конференції, адже є потреба розширювати можливості людей, з якими ми працюємо, і співпрацювати, аби зробити реальні зміни. Лідери, з якими я зустрічалась, говорили про навчання своїх співробітників для ХХІ століття завдяки практичному, проектному студіюванню, подібному до того, що я використовувала в школі у Пало-Альто. Мета TRICK — створення самовідповідальних людей у самовідповідальному світі. Це те, що ми робимо як батьки, вчителі та роботодавці. Ми не просто виховуємо дітей або керуємо класом, а й закладаємо фундамент майбутнього людства. Ми розвиваємо людську свідомість і робимо це швидше, ніж будь-коли раніше. Ця книга про те, як зростити успішних людей. Вона не пропонує ще однієї таємниці виховання або точного рецепту того, як укласти дитину у ліжко. Вона демонструє батькам, як використовувати універсальну філософію поведінки людини, аби протистояти сучасним проблемам, і підготувати своїх дітей до багатьох невідомих проблем у майбутньому. Вона не пропонує нового навчального плану для класу, а є новим підходом до викладання (у школі та вдома), що призводить до розширення прав і незалежності та ґрунтується на довірі та повазі. У наступних розділах я представляю основні принципи, які допоможуть вам створити домівку (або клас), у котрій ви і ваші діти процвітатимете. Те, що я робила як мати, не відрізняється від дій батьків упродовж історії людства, коли дорослі були змушені довіряти собі, цінувати незалежність своїх дітей і розглядати виховання як співпрацю в громаді. Мої методи були науково обґрунтовані для того, щоб могли працювали в усьому світі, а також у власному колективному досвіді батьків. Вони використовувалися в моїх класах упродовж останніх 36 років і 50 років — із моїми дітьми. TRICK дійсно працює для всіх, незалежно від віку, культури або обставин. І ніколи не пізно починати. Ви можете виправити ранні батьківські помилки та огріхи, покращити і своє, і життя вашої дитини. Ба більше, використання TRICK зробить вас такими батьками, якими ви хотіли би бути, і допоможе виховати дитину, яку б ви хотіли мати біля себе, дитину, яка також захоче бути поруч. Дитину, якої прагнуть інші, потребують і цінують, котра протистоятиме викликам, перед якими опиняємося як спільнота, як країна і світ. Це радість і привілей поділитися з вами на сторінках цієї книжки тими історіями і принципами, які виникають із TRICK. Сподіваюся, що вони повернуть вам глибоку довіру до себе і своєї дитини, і легко запам'ятаються, аби ви могли використовувати їх. Ви — батьки, яких потребує ваша дитина, і завдяки вашій довірі та повазі ваша дитина стане саме тією особистістю, якою має стати. Розділ 1. Дитинство, якого ви хотіли б У батьківстві ми поводимося так, як наші батьки із нами. Проте, коли я стала матір'ю, то точно знала, що не хочу повторювати помилки своїх батьків. У кожного з нас є травми і проблеми з дитинства, які впливають на те, як ми ставимося до наших дітей, і якщо ми не розуміємо ці травми, якщо ми не оцінюємо ретельно, що не так, нам призначено повторювати помилки. Нездатність розуміти наші несвідомі моделі та запрограмованість руйнує наші найкращі зусилля, спрямовані на створення сім'ї на основі TRICK. Як зрозумієте з моєї історії, мене не виховували на цих фундаментальних цінностях. Я вчилася, набиваючи власні гулі. Розповідаючи про свій досвід дитини та підхід моїх батьків до виховання, я сподіваюся надихнути вас на вивчення вашої історії, аби ви осягнули модель поведінки, яку бачили, і зрозуміли, чи вона ґрунтувалась на TRICK. Моя історія про те, якою я стала матір'ю, розпочинається в багатоквартирному будинку в Нижньому Іст-Сайді в Нью-Йорку. Я жила там у маленькій однокімнатній квартирі з батьками, єврейськими іммігрантами з Росії, які приїхали в нову країну ні з чим. Моя мати, Ребекка, була з Красноярська, з Сибіру, місця, яке здавалося мені, дівчиську, незрозуміло холодним і віддаленим. Вона казала мені, що там випадало так багато снігу, що завалював весь будинок. Аби вийти, людям доводилось викопувати тунелі. Вона була надзвичайно гарна (так кажуть люди, коли бачать її зображення) і розмовляла з акцентом, який ніхто не міг угадати: така собі комбінація ідишу та російської, яку я підхопила, але втратила, розпочавши навчання у школі. Мій батько, Філіп, був художником, який спеціалізувався на акварелі і малюванні вуглем. Він навіть отримав стипендію в Політехнічному інституті Ренсселера. На жаль, він не міг прийняти її, бо треба було утримувати матір і мене. Його родина втекла від погромів у Чернівецькій області України, здолавши пішки дорогу до Відня, де змогли подати документи на виїзд до США. Упродовж багатьох років я не вірила у те, що вони так далеко йшли. Батько розповідав мені, як вони поклали все майно на дерев'яний візок і тягнули його аж до скривав-лення рук. Це здавалося мені абсурдним перебільшенням — аж поки не прочитала про кризу біженців у Сирії і те, як люди йшли сотні миль, аби уникнути війни. Досі шкодую, що не подякувала батькові за те, що він зробив. Ми завжди були на межі фінансового краху. Окрім мистецтва, батько мав мало навичок — американська мрія була не зовсім про нас. Отож, полишаючи якусь випадкову роботу, що тримала нас на плаву, він почув заклик: «Рухайся на Захід, юначе» і вирішив пошукати фортуну у Каліфорнії — землі сонця, розваг і можливостей. Здавалося, що там ми зможемо розпочати нове життя. На жаль, сталося не так, як планувалося. Я досі не знаю, чому мої батьки вибрали сільськогосподарську громаду Санленд-Туджунга в північно-східному куті долини Сан-Фернандо. Місто Сан-Габріель виднілось на відстані, а вулиці були широкі і брудні. Через кілька років ми з братом розпочали бізнес — допомога автомобілям, які застрягли в піску. Це траплялося часто, і я була рада кожному заробленому долару. Скрізь росли виноградні лози, а з передгір'я скочувалися сірі камені. Ми жили в маленькому будинку з тих самих каменів. Одразу за ним виднів Каньйон Туджунга-Ван, притік річки Лос-Анджелес, де між гігантських валунів уздовж берега ховалися гримучі змії. Батько спробував різноманітні комерційні роботи в Каліфорнії, і навіть без успіху намагався працювати в індустрії розваг. Зрештою, був змушений взятися за фах різьбяра на могильних надгробках і займався цим решту життя. Досі можна побачити сотні могильних каменів, які він змайстрував на кладовищах по всьому Лос-Анджелесу — його єдиному мистецькому спадку. Робота була виснажливою і низькооплачуваною. Він повертався додому вночі, гримав дверима і мовчки тупав будинком. Це завжди лякало мене. Я навчилася триматися осторонь від нього. Без цього мені діставалось на горіхи. «Хто стримує різку, той псує дитину», — часто казав він мені. Моя матуся робила все можливе, щоби захистити мене від його спалахів гніву, і іноді навіть купувала мені улюблені рідкісні страви — зелене желе і консервовані абрикоси, які стали нашою маленькою таємницею. Вночі я сиділа в своїй кімнаті і слухала батьківські суперечки. Завжди, завжди про гроші. Найскладніша частина мого життя була пов'язана з ортодоксальною традицією, яка вважала чоловіків найважливішими членами сім'ї. І не тільки сім'ї: чоловіки були основними членами суспільства. Вся спільнота була зосереджена на чоловіках. Кадиш, молитва за мертвих, може бути прочитана тільки чоловіками; Тора, наші священні книги Біблії, можуть бути власністю тільки чоловіків і читати їх можуть винятково вони. Словом, якщо хочете поговорити з Богом, треба бути чоловіком. Думаю, саме тому ортодоксальні чоловіки щоранку дякують Богові, що не народилися жінками. Щосуботи я відвідувала маленьку синагогу — сиділа нагорі з жінками і дітьми. Там завжди було тепло, однак жінки носили довгі рукави і покриття для волосся, оскільки так вимагала релігія, — це було консервативно і, безумовно, незручно. Мені там подобалося, бо можна було перешіптуватися з іншими дітьми, а чоловіки молилися під нами внизу. Здавалося, що вони існують в якомусь іншому світі, і я знала, що ніколи не можу до нього увійти. Жінки в ортодоксальній єврейській традиції мають виразно визначену роль: мати сім'ї. Це означає, що жінки не потребують освіти. Їм достатньо лише знати, як піклуватися про дітей та чоловіка і як утримувати домогосподарство. Коли я виросла, то зрозуміла, що всі жінки навколо опиняються на позиціях підлеглих. Мамі завжди доводилося слухатись мого батька. Жінки в синагозі слухняно підкорилися своїм чоловікам. Мій дід із боку мого батька, Бенджамін, був рабином і контролював усю сім'ю. Моє завдання полягало в тому, щоби по виповненні вісімнадцяти вийти заміж за багатого єврея і народити дітей. Те, що у мене були інші цілі, зіпсуло мої стосунки з дідом, і тривало так аж до його смерті. Значення чоловіків мені було драматично проілюстровано, коли 23 травня 1945 року, за три дні до мого п'ятого дня народження, народився мій брат Лі. Батьки привезли його додому на мій день народження, і я заледве стримувала своє хвилювання, коли батько відчинив двері і впустив маму додому. Він тримав кошик. Усередині лежав мій новий маленький брат. Я вважала його своїм особливим подарунком. Я побігла вперед, аби розгледіти його зблизька, але батько схопив мене за плече і штовхнув назад: «Не наближайся до дитини, — лаявся він. — Ти можеш зробити його хворим». Я зупинилася, радше спантеличена, аніж ображена. Мама стояла, мовчала. Тоді батько сказав мені те, що донині вражає мене: «Твій брат Лі — хлопчик, а в нашій сім'ї хлопці важливіші». Він повідомив цю звістку, ніби не розуміючи, як це може вплинути на мене. Навіть зараз мені важко уявити, що хтось каже таке маленькій дитині. Спочатку я справді не зрозуміла, що він мав на увазі — що тепер я буду другою у черзі, проте знала, що нічого доброго з цього не вийде. До народження Лі я була улюбленицею родини, єдиною дитиною і центром уваги, навіть якщо ця увага іноді була негативною. Але я швидко дізналася про зміни. Потреби Лі були пріоритетнішими за мої. Він отримав десятки іграшок, коли я — жодної. Він мав новий одяг на противагу тому, що передавали мені родичі в Нью-Йорку. Він міг їсти все, що хотів, а я отримувала докори за те, що їм забагато. Озираючись назад, розумію, що тоді я не так переймалася, як можна подумати. Частково це завдяки любові матері; вона була терплячою, ніколи не критикувала, і змусила мене почуватися важливою, попри батькові слова. Також я щиро любила Лі. Він був дуже милою дитиною, і мені було весело грати з ним. Лі був схожий на мою ляльку в натуральну величину. Мені подобалося допомагати мамі і відчувати себе корисним членом сім'ї. Коли я підросла, від мене очікували, що майже все робитиму самостійно, адже ресурси були обмежені, а вся увага була зосереджена на Лі. І це стало замаскованим благословенням, бо унаслідок такої незалежності я отримала неочікувано багато прав. Я навчилася прати, мити посуд, прибирати у будинку, готувати їжу для Лі, виконувати доручення, застеляти ліжка, підмітати підлогу і килими (у нас не було пилососу). Я виросла, думаючи, що можу зробити що завгодно. Водночас Лі виріс, думаючи, що йому завжди потрібна буде допомога і підтримка. Він розважався донесхочу, що було ненавмисним наслідком відданості, яку він отримував. Проте моя незалежність не була оцінена в школі. Там навчання відбувалося за допомогою сили і суворого послуху. Я завжди була дещо не взірцевою ученицею, і інколи мене карав навіть директор школи. Тілесні покарання досі залишаються законними в державних школах 19 штатів США, а також у всіх приватних школах, окрім тих, що розташовані в Нью-Джерсі та Айові (люди цього не знають, але мали б). Я була лише однією з багатьох дітей, які постраждали через таку негуманну політику. Часто вчителі не мали жодної ідеї, що робити зі мною. Коли я була у другому класі, вчителька, виявивши, що я допомагаю іншим учням, а не дивлюся в стелю по завершенні завдання, кинула мене під стіл. Вона розлютилася ще більше, коли я помахала однокласникам з-під столу. Я отримала незадовільно з курсу «Депортація» (Deportment). Це була єдина оцінка, якою зацікавився мій батько. Як ви, мабуть, здогадалися, він був незадоволений мною. _______________________ Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.