Плач пересмiшницi
Надiя Гуменюк

Переламнi 1990-тi. Юнiсть Нори була сповнена випробувань: зрада батька, безробiття матерi, оманливе кохання, бiднiсть, пастка, в яку ii заманили торговцi живим товаром. Розум та наполегливiсть допомогли Норi не просто вижити, але й прибрати до рук бiзнес чоловiковоi родини i стати залiзною Норою. Несподiвана зустрiч з атовцем Левком збурила в пам’ятi Нори болючий спогад. Бо тодi, у боротьбi за найвигiднiше мiсце пiд сонцем, жiнка втратила щось значно важливiше… Що поеднуе впливову бiзнесвумен iз простим хлопцем-атовцем? І чому Норi так боляче i водночас так хочеться зазирнути в його очi?..

Надiя Гуменюк

Плач пересмiшницi

* * *

Вiд недостатньоi поваги до себе скоюеться стiльки ж грiхiв, скiльки вiд надмiрноi до себе поваги.

Монтень

Бажання того, чого в нас немае, заважае користатися тим, що в нас е.

Монтень

Сойка – лiсовий птах родини воронових. Розумовi здiбностi виходять за рамки iнстинкту. Може наслiдувати голоси i навiть говорити людською мовою. Звiдси друга назва – пересмiшниця.

З довiдника

I. Троянда на автострадi

Хрипкуватий бас вкотився у сон i розколошкав, розметав його, як буревiй суху солому. Левко здригнувся, iнстинктивно засунув руку пiд подушку, затис у нiй рукоятку «Форта» i зiрвався з дерев’яного лежака. Тривога застугонiла у скронях, блискавично розтеклася судинами, загострила всi вiдчуття. Сторожко прислухався. Знадвору до веранди просочувався дим. Горiло, схоже, далеко, бо нiздрi ледь уловлювали гiркуватий запах. А басовитий розкотистий звук то сильнiшав, то слабшав, то пiднiмався, то опускався, нiби десь один за одним вiдлунювали вибухи. Що це? Гармата? Мiни? Снаряди? Чи, може, лiтак, бо гуркоче таки угорi?

Ледве вгамував дрож, що прокотилася тiлом, роззирнувся у темрявi, намацав поглядом обрис лiтрового слоiка з абрикосовим компотом на тумбочцi, полегшено зiтхнув i лiвою долонею дав сам собi добрячого запотиличника: «Спиш ти, Леве, як заець пiд кущем. А як спиться, так i сниться… Звiдки тут узятися гарматi чи снарядам? Та й хто б це пропустив ворожий бомбардувальник на мирну територiю?»

Обережно вiдсунув фланелеву фiранку на квадратнiй шибцi веранди. На темному склi вiдразу ж iстерично задзижчала розбуджена пара мух, у повiтря загрозливо здiйнялася розтривожена оса, що заночувала бiля надкушеноi Славчиком папiрiвки i тепер, вочевидь, збиралася стояти на смерть за свiй солодкий трофей. А протяжний звук, що розбудив Левка, вже вiддалявся, затихав – десь там, угорi, над волоським горiхом, що однiею половиною широкоi крони накрив невеличке подвiр’я, а другою – цю прибудовану до старенькоi хати-«врем’янки» дерев’яну веранду з вузьким лежаком, на якому i лiтував Левко. Здалося, то чиесь сердите старече буркотiння луною покотилося попiд небесами. Ось воно стишилось, трохи подобрiшало i зрештою навпростець понад садом мирно пошамкотiло собi за обрiй.

«Береться на грозу», – подумав Левко, позiхаючи i знову вмощуючись на подушцi. Воно б i добре, щоб нарештi задощило. Але то ще бабця надвое ворожила. За останнiй тиждень злива вже двiчi накривала навколишнi села, у деяких навiть городину градом побила, пiдвали позаливала, дахи подiрявила, а розпечене мiсто обминала, наче воно зачароване. Ось i тепер: десь поблискуе, погримуе, лякае та спати заважае, проте хмар як не було вдень, так i тепер немае, он навiть мiсяць просовуе крiзь горiхову крону свого цiкавого жовтого писка, якого н?чим прикрити.

Задрiмати вже не вдалося. Сон пропав, наче його отой пiднебесний буркотун украв, у торбу вкинув та й покотив за собою невiдь-куди. Дражливий запах диму ставав усе вiдчутнiшим, iдкiшим. Левко пiдвiвся, одягнув штани, намацав пальцями нiг пляжнi в’етнамки i вийшов у двiр. Намiрився вибратися з-пiд лапатоi горiховоi тiнi. І саме тiеi митi не на небi, а вже на землi, десь за садком, знову голосно гримнуло. Вибух не дуже потужний, але це таки вибух – вiн не мiг помилитися. Хвилина тишi i раптом – нiби сама нiч схарапудилася, залементувала, пронизливо i безладно забомкала. За мить те панiчне бомкання перейшло у ритмiчнi удари. Хтось щосили, з рiвними короткими iнтервалами, гатив i гатив залiзним бомкалом об латунну грушу дзвона.

Левко iнстинктивно впав на землю, перекотився через плече й усiм тiлом притиснувся до надщербленоi брукiвки подвiр’я. Дзвiн ще трохи побомкав i почав стихати, нiби також вiддалявся. Здавалося, що нiч вихоплювала з наелектризованого повiтря загубленi ним звуки, хутко загортала iх у клаптi густого туману, що поповзком стелився по землi, й похапцем ховала – у травах, на грядках городини, пiд кущами i деревами, що непорушно бовванiли в iмлi, як древнi кам’янi статуi.

Сiра завiса, що ледь прикривала бiлi пiдколiнки яблунь (Марiйка намалювала iх вапном ще напровеснi), почала пiдiйматися вище i вище. А за нею, десь далеко за садком, затанцювали червонi язики полум’я. Вони пiдскочили мало не до неба, проте хутко опустилися, заховалися, здавалося, навiть пригасли. І тiльки дим не зникав – сотався догори, стелився над землею, змiшувався з туманом. Та iдуча сумiш уперто повзла до мiста. Ось уже й зависла над подвiр’ям, на якому, як розтривожений боцюн, стояв Левко – худорлявий, цибатий, засмаглий, з розкуйовдженим чорним чубом, у камуфляжних штанях i гумових капцях-в’етнамках.

«Це ж треба, – подумав, – вогонь раптово шуганув i хутко опустився, а диму вiд нього стiльки, нiби справжня хiмiчна атака розпочалася. І цей вибух… Вiн таки був!»

Левко повернувся до веранди, похапцем одягнув i заправив у штани футболку, кинув пiд неi фортiвського малюка-дев’ятку (про всяк випадок!) i вибiг на стежку, що через садок вела до вузьких смужок городiв, розмiщених вiдразу за дорогою, далi виводила до пустирища, а тодi вже до пагорба, прозваного в народi Панською горою. На пагорбi, над обмiлiлим, зарослим татарським зiллям та очеретом ставком, ще донедавна височiв головний будинок колишнього маетку. Пустирище – чималий шмат нейтральноi територii мiж передмiстям, де Левко вже другий рiк поспiль винаймав допотопну дерев’яну «врем’янку», i селом, яке вперто наближалося до мiста.

Горiло десь там, i Левко здогадувався, що саме. А коли здогад перейшов у впевненiсть, аж застогнав. Ця пожежа злякала його не менше, нiж колись перший вибух замаскованоi бiля бузинового куща мiни – тодi вiн пройшов усього-на-всього за якихось пiв метра вiд неi i не зачепив, не наступив, нiби хтось узяв його за руку i провiв повз ту смертельну пастку. Його провiв, а хлопця, який iшов за кiлька метрiв за ним, – нi. Левко навiть iменi його не знав, але цей спогад не раз хапав його за серце, особливо в першi мiсяцi. Якби вiн тодi ступив на пiв метра лiвiше… Якби… Той хлопець залишився б живим, вони просто помiнялися б ролями, точнiше – життями.

Пiд гумовими пiдошвами в’етнамок гидко чвакнуло, голi пальцi ввiйшли у щось пухнасте й липке. Левко послизнувся i з розгону ледь не розтягнувся на стежцi. Присвiтив лiхтариком: посеред калюжi густоi темноi кровi – великий обезголовлений припутень iз розпростертими сiрими крильми. Голiвка, вiдрубана якраз по бiлому шийному «комiрцевi», яким означенi цi птахи, лежить окремо, й осклянiлi застиглi очi дивляться просто на нього. Просто на нього… Чи у нього?..

Господи! Знову… Знову голуб… І знову це видиво, яке вiн нiяк не може вирвати, витравити зi своеi пам’ятi. Хоче – i не може. Намагаеться, а воно не зникае.

…Вiн сидiв на невеличкому, майже крихiтному виступi, на сяк-так видряпаному каскою посеред сланцевоi твердi дашку, майже пiд верхiвкою двохсотметрового чорного конуса. Вiд похилоi поверхнi терикону йшов нестерпний запах пересмаженоi на сонцi вiдпрацьованоi породи i людських випорожнень. Нiде заховатися нi вiд сонця, нi вiд куль. Четвертий день без крихти в ротi i вже другий без води. І раптом – голуб… Дурненький, наiвний, довiрливий сiрий припутень з бiлим, як у чемноi школярки, «комiрцем» на шиi… Чого вiн прилетiв у це пекло? Чого пiдiйшов так близько? Хто його послав? Навiщо? Щоб обмiняти вiльне пташине життя на життя вмираючого вiд голоду i спраги напiвпритомного хлопця?

– Гулi-гулi, дурненький… Гулi-гулi, сiренький…

Кровi було мало, зовсiм-зовсiм мало. Може, зо двi чи три ложки. Не бiльше. Чи йому так здалося? Вона не могла вгамувати спрагу, що мучила Левка ще з учорашнього дня. Але впала на пересохлий, отерплий i розпухлий язик, як цiлюща роса, i змусила ожити, зарухатися у жилах кров людську.

Якби не припутень… Якби не його краплi кровi…

Гулi-гулi, дурненький… Гулi-гулi, сiренький… Гулi-гулi, янголе-спасителю…

Левко раптом знову вiдчув у ротi той солодкувато-нудотний присмак. Замлоiло, спазмувало шлунок, до горла пiдступив щойно випитий абрикосовий компот. Свiт хитнувся, i стежка з червоною калюжею (але ж це неможливо, щоб стiльки кровi з одного птаха!) почала горбатитися, перевертатися, нiби хотiла скинути Левка iз себе, як норовливий дикий скакун невправного вершника. Ухопився за щось високе i шорстке. В долонi вп’ялися дрiбнi колючки. На спину закапотiли холоднi краплi, аж дрижаки пробiглися вiд макiвки до п’ят.

«Звiдки? – майнуло в головi. – Дощу ж немае». Здригнувся, пiдвiв погляд – над ним нахилився сонях на мiцному i прямому, як жердина, стеблi. Розтривожений спочатку громом i вибухом, а потiм поштовхом людського тiла, стояв з опущеним великим жовтим диском i скрапував росу – не знав, мабуть, у який бiк повертатися, де намацати кружальце сонця, що вже скоро мае пробитися до землi крiзь цей безпросвiтний сивий смог, але поки що ховаеться за темним обрiем.

За соняхом з’явилася кремезна постать у вiйськовому плямистому одностроi. Виструнчилася й завмерла. Стояла й анi руш. Стояла й дивилася на Левка. Стояла i вперто чогось чекала. Обличчя не видно, та Левко добре знае, хто це.

– Дiду, i ви тут?

– Як бачиш.

– Чуете, як дзвiн бамкае? Горить. Тож мушу бiгти…

– Там уже нiчого гасити, Леве. Вибухнуло, спалахнуло – i нема. А ти зробив те, про що я тебе просив?

– Роблю… Роблю, що можу!

– Небагато ж ти змiг.

– Тут не все так просто…

– А там було простiше?

– Послухайте…

Вiн ступив крок уперед, простягнув руку, хотiв торкнутися Дiдового плеча. Постать не зрушила з мiсця, тiльки хитнулася, загойдалася, видовжилася, якось непевно змахнула руками й раптом стала ще одним соняхом з двома розпростертими пообiч шорсткими листками. Вiд нього вiддiлився чи то згусток туману, чи клубок сивоi пари, що пiднявся над землею й повiльно-повiльно поплив мiж деревами, аж поки не зник, не розчинився у повiтрi.

– Дiду, – тихо покликав Левко. – Дiду, ви куди? Послухайте… Менi треба поговорити з вами. Дуже-дуже треба!

Тихо. Тiльки роса – кап-кап з висоти соняшникового зросту на лапатий подорожник.

– Дiду-у-у!

Левковi вже нiчого приховувати свiй голос. Закричав так, аж на верандi шибки задзеленчали. Але почути його – нiкому. І вiд того з’явився страх, дикий, пронизливий i липкий, як ота темна голубина кров пiд ногами. Страх спазмуе гортань, паралiзуе тiло i переходить у розпач.

– Дiду-у-у! Ви де?!

– Де-е-е?.. Де-е-е?.. – передражнив хтось у саду.

Блискавка спалахуе у головi, на мить розсувае й проганяе туман, що пробрався вже було й у неi, висвiтлюе ще одну картинку, закарбовану в мозку. Левко знае, де Дiд. Добре знае. Але щось змушуе його знову i знову гукати, кликати, кричати, надривати голос i серце, що вже не вмiщаеться у грудях й ось-ось може вирватися з них.

– Дiду-у-у!

– У-у-у… У-у-у… У-у-у… – вiдлунюе сонях i знову бризкае на хлопця холодними краплями вперемiш iз жовтим пилком.

Левко пiдхопився й побiг за дзвоном, що вже вiдкотився й ледь-ледь пробивався крiзь iмлисту стiну, але ритмiчно бомкав i бомкав у його головi. А може, його й не було нiде, крiм Левковоi голови? Може, лише у нiй однiй вiн i озивався, як це вже було не раз? Хтозна. Запитати б когось, та нiкого поруч нема. Нiкого!

* * *

Ну ось i «нейтральна» територiя пустирища. Ось i плеската Панська гора, точнiше, гiрка над ставком. Розваленi вщент стiни, розкидана вiд вибуху цегла – i нова, недавно покладена, i давня-прадавня, що простояла тут понад столiття, навiть свiтову вiйну пережила, а тепер… Обвугленi крокви чорнiють аж на поверхнi затягнутоi жабуринням водойми. Не дивно, що вогонь так хутко опустився до землi: будинок тiльки-но збиралися накрити, тож даху ще не було, цегла не горить, а голi сосновi крокви, висушенi лiтнiм сонцем, спалахнули, як солома, й нема.

Ген вiд села до зруйнованоi будiвлi бiжать кiлька чоловiкiв. Їхнi силуети у мiсячнiй пiдсвiтцi нагадують чорних гракiв, якi незграбно розмахують крильми. Ймовiрно, людей обходить не так будинок, як вогонь навколо нього. Дiм уже не врятувати, не поставити на мiсце, та й, вiдверто кажучи, не дуже вiн селян цiкавив. А от палаюча суха трава з кущиками деревiю, дикоi ружi та пижма – то реальна загроза. Заростi голосно трiщать, жалiсливо попискують, нiби червона пащека вогняного звiра пережовуе iх могутнiми зубами. Пережовуе, а обвугленi залишки випльовуе позад себе. Полум’я невисоке, та воно колом поширюеться вiд епiцентру, сповзае з пагорба донизу, i якщо його не зупинити, вогонь дiстанеться до пшеничного поля, а вiд нього рукою подати до сiльських садиб. Тож i поспiшають наляканi вибухом i вогнем люди, тримаючи поперед себе хто лопату, хто вiдро, а хто звичайну намочену у водi галузяну мiтлу. Над задимленим пустирищем – кiлька дрiбних пташок, що так необачно (вочевидь, за прадавньою звичкою та генетичною пам’яттю) звили собi тут гнiзда.

Траву люди загасять. А на будовi вже й справдi нiчого рятувати. Левко впав на колiна й обхопив руками голову.

– Господи! За що?

Просто перед ним почувся жалiбний писк. Трое голопузих пуцьвiрiнкiв тулилися одне до одного, ворушили неопiреними крильцями i широко вiдкривали дзьобики. Не розумiли, мабуть, чому це iхня мати так несподiвано покинула iх. А вона розпачливо лiтала над рухливою округлою лiнiею вогню, що наближалася впритул до гнiзда, нiби хотiла зупинити ii, загасити крильми, не пiдпустити до своiх дiтей.

Левко обережно взяв гнiздо з пташенятами в долонi, пiдняв над головою, щоб його побачила пташка (здаеться, луговий щеврик), i понiс назад, на безпечнiшу територiю. Чи зрозумiе мама-пташина, чи знайде i прийме своiх дiтей на новому мiсцi? Колись бабця Уляна казала, що пташки покидають своi гнiзда, навiть назавжди вiдмовляються вiд них, якщо дiзнаються, що люди брали до своiх рук iхнi яйця або пташенят. Але чи правда це? Мабуть, старенька таким чином хотiла приструнити, зупинити малих шибеникiв, яких чогось як магнiтом тягло до пташиних кубелець, вимощених на деревах, у лозняку та просто посеред трави. Як ще мала вiднадити iх вiд втручання у пташине життя?

А вони ж, хоч i халамидники, i неслухи шалапутнi, i босяки непосидючi, i безтолоч голопуза, але ж не гаспиди безсердечнi – шкодували пташенят, не хотiли, щоб тi загинули через iхню надмiрну цiкавiсть, i щиро вiрили бабусi. Тож лише на вiдстанi, з-за куща верболозу чи з високих заростiв трави спостерiгали за тим, як пташка висиджуе пташенят, а потiм годуе свое ненаситне потомство. Святий бабусин обман! Обман в iм’я спасiння пташиних душ! Не може мати просто так узяти й покинути своiх дiтей лише тому, що вiн, Левко, перенiс iх на безпечнiше мiсце. Зрештою, це вже ii справа, тiеi пташки, що метаеться он над палаючою травою. Хай вирiшуе.

Нагнувся, щоб покласти тепле кубельце з пташенятами пiд лiщиною, на купинi, оточенiй калабанею. Але кущ раптом зник, замiсть нього розверзлася безодня. Вона потягла Левка в своi чорнi глибини, як водяний крутiж легеньку трiску.

– Шо, птiчку жалко? Ти диви, який сердобольний, блiн! Ось зараз ми тобi крильця обсмалимо, щоб не дуже трiпотiв ними. І побачимо, чи тебе хтось пожалiе. Якщо вообще знайде… «И никто не узнает, где могила моя»…

Це було останне, що почув Левко, провалюючись кудись мимо пташиного гнiзда. Хриплуватий голос, як iржавий цвях, через потилицю ввiйшов у мозок, болiсно колупнув його i затих.

До тями Левка привiв власний кашель, що аж роздирав груди. Його, вочевидь, спровокував iдкий дим – вiн подразнював горло й аж вивертав бронхи. Було нестерпно холодно. Левковi здалося, що вiн лежить на крижинi – як спiймана рибалкою i викинута на твердь риба. Задубiлою рукою дiстав iз кишенi мобiлку, ввiмкнув лiхтарик. Крижиною виявилася кам’яна долiвка. Стiна, покрита бурим мохом, – також кам’яна. Десь високо над головою – аркоподiбне склепiння, а в ньому, метрiв за три, – сiруватий квадратик свiтла. Що це – справдi вихiд iз пiдземелля чи марево, мiраж?

Що б воно не було, треба йти до нього. Пiдвiвся i пiшов. Перечепився босими ногами через якусь залiзяку, збив пальця й аж засичав вiд болю. Виявилося – то розкладна драбина, кинута пiд стiною. Ймовiрно, вiн у пiдземеллi на Панськiй горi. Чув, що таке було, що слугувало воно в маетку за погрiб, де зберiгалися продукти i вина, а в роки вiйни i за бомбосховище. Чув, але не бачив. Казали, вхiд завалило пiд час Другоi свiтовоi, коли на пагорб упала бомба. Схоже, той, хто вкинув Левка сюди, не мав намiру конче поховати його. Радше хотiв залякати. Бо ж нiчого не забрав, мабуть, i не обшукував. Просто оглушив, затягнув до розваленого вибухом будинку i вкинув до пiдвалу. Певне, таким чином хотiв показати, що Левка нiхто не чiпав, що вiн сам сюди спустився i чи то вдарився головою об кам’яний помiст, чи задихнувся димом. А може, все-таки сподiвався на його смерть?

Вибрався на поверхню, пiдiбрав в’етнамки, що валялися неподалiк, спустився з гiрки i пiшов через чорне згарище. До лiщинового куща вогонь не добрався. З-пiд нього сторожко сяйнули два круглi очка щеврика. Зробила, отже, свiй вибiр мама-пташка – не покинула пташенят. Йому також доведеться вибирати: або злякатися, вiдступитися i здатися, або розпочати все заново, з нуля – пошук цегли, заготiвлю дерева, будiвельнi роботи, вiкна, дверi… Якщо стане терпiння i сил. Якщо вдасться знову знайти пiдтримку i грошi. І головне – якщо вдасться перемогти монстра, жорстокого i загребущого, цинiчного i лукавого, який не мечем, зате хитрiстю i вогнем завойовуе собi новi й новi територii. Хоча хтозна, чи не пускае вiн у хiд i своi новiтнi мечi.

Ця мiсцина не завжди була безлюдною. Колись, рокiв понад сто тому, коли мiсто мало повiтовий статус i займало тiльки невеличку частину теперiшньоi територii, тут шумiв правiчний хвойний лiс, а посеред нього хлюпотiло озеро. Лiс аж п’янив сосновим ароматом, а озеро вабило чистою, як сльоза, водою. Десь тодi на залiсненому пiщаному пагорбi, над самiсiньким блакитним оком плеса, з’явився маеток Генрика Вiдовського. За переказами, вiн був далеким нащадком, пагiнцем однiеi з генеалогiчних гiлок легендарноi королеви Бони, яка прибула на цi землi ще на початку шiстнадцятого столiття i пiсля одруження iз польським королем Сигiзмундом І Старим додала до титулiв герцогинi Мiланськоi i принцеси Неаполiтанськоi ще й польську корону.

Генрик начебто мав слабкi легенi, тож його особистий ескулап i порадив йому оселитися у сосновому лiсi. Бiла вiлла простояла на пагорбi до 1939 року. Пiсля приходу радянськоi влади вона спорожнiла. Зникли не лише господарi, якi змушенi були спiшно емiгрувати, а й усе, що наповнювало будинок: меблi, килими, картини, свiтильники, посуд, книжки… Кажуть, дещо з панських речей ще довгенько зберiгалося у колишнiх комсомольських активiстiв, заховане подалi вiд людських очей. Може, й тепер зберiгаеться у iхнiх нащадкiв, тим паче що нинi вже й приховувати не треба.

Пiд час Другоi свiтовоi вiйни у маетку Вiдовських розмiстили вiйськовий шпиталь, куди звiдусiль звозили поранених. Потiм будинок вiддали в розпорядження лiксанупру, перетворили на санаторiй для дiтей з проблемами органiв дихання, ще пiзнiше – на пiонерський табiр «Сонячний». Вiн працював лише влiтку. За дев’ять мiсяцiв мiж табiрними змiнами неопалювана будiвля покривалася зеленими вiзерунками цвiлi, чорнiла i трiскалася. В травнi, перед поселенням дiтей, ii сяк-так бiлили, пiдфарбовували, а восени – знову те саме.

Тим часом по обидва боки старого маетку вiдбувалися своi змiни: мiсто бурхливо урбанiзувалося, розбудовувалося, забирало пiд новi квартали прилеглi поля, а примiське село, занесене до списку перспективних, збiльшувалося i просувалося до мiста. Вони наближалися одне до одного, стинаючи на своему шляху лiсовi насадження. Вiдпочинкова зона занепала: бiля облупленого будинку з мансардою залишилося десяткiв три старезних сосон, озеро обмiлiло, замулилось i перетворилося на калабаню, яку мiсцевi за звичкою називали озером.

Ще якийсь час маеток слугував за складське примiщення, навколо якого мiцно укоренилося бур’янове царство, а в дев’яностих роках, коли колгосп лiквiдували, став безхозним. Про колишню вiллу, единий з кiлькох примiщень маетку вцiлiлий будинок, нагадували тiльки грубезнi стiни з оголеною цеглою, напiвкруглий фронтон, що завис у повiтрi й нiчого не увiнчував, бо вiд даху i слiду не залишилось, та ще бiлi колонади обабiч понiвечених схiдцiв, а над ними – «погризена» iржею металева арка з вилинялим написом «Сонячний».

Цей напис, що залишився вiд колишнього лiтнього табору, повернув Левка до розмови з Марiйкою. Вона розповiдала про Славчика, про те, що «сонячних» (так називають дiтей iз синдромом Дауна) народжуеться все бiльше – тiльки у iхньому мiстi iх уже близько двох сотень. Мабуть, прискорений розвиток земноi цивiлiзацii якось напряму пов’язаний з цiею генетичною аномалiею, над якою ламають голови i схрещують списи науковцi. За статистикою, зараз у кожного семисотого новонародженого замiсть сорока шести хромосом – сорок сiм, i звiдкiля береться ота пiдступна таемнича сорок сьома, нiхто до пуття пояснити не може.

В багатьох краiнах такi люди адаптованi до соцiуму: спiлкуються, здобувають освiту, працюють. Марiйка навiть вирiзку з газети про голлiвудського актора з синдромом Дауна зберегла. Не те що в нас… Мами, якi приходять з такою малечею до дитячоi лiкарнi, часто плачуть. А хiба вона сама не плаче? Хiба ii не терзають думки про те, що буде зi Славчиком, якщо раптом (не дай боже!) з нею щось станеться? Життя таке непередбачуване, не знаеш, де посковзнешся. А в них же нiкогiсiнько, жодного родича. Як вiн житиме сам? Кому потрiбен такий? А ii Славчик може – вона це точно знае! – багато що може, тiльки пiдштовхнути треба, пiдтримати. Вiн же справдi, як сонечко – усiм готовий свiтити, усiх обiгрiти своею довiрливою усмiшкою.

Наступного пiсля тiеi розмови ранку Левко крутив педалi старенького велика у село – до свого побратима Сашка Омельчука. Зупинився бiля напiврозваленого маетку, пройшовся поглядом по колонадi, над якою чипiла вiдiрвана вiтром з правого боку залiзяка з написом «Сонячний», i раптом, наче блискавка, сяйнула думка: якщо вiдбудувати цей дiм, розчистити озерце, привести до ладу закинуте пустирище… Яке б гарне мiсце було для таких дiтей, як Славчик! Та й не лише для таких. Можна органiзувати гуртки, обладнати майстерню, навчати малих якогось ремесла. А якби ще й кiлька коникiв завести… Недавно читав про жiнку, яка створила у своему мiстi центр iпотерапii. Вона сама колись вилiкувалася верховою iздою i тепер оздоровлюе нею кiлька десяткiв дiтей. Каже, що конi, окрiм усього, ще й мають дуже добру енергетику. Та вiн i сам це знае, бо ж рiс у селi i з дитинства любив коней. Тут би i хлопцi, якi повернулися з вiйни, могли проходити реабiлiтацiю. Чи й працювати з дiтьми, що теж стало б для них своерiдною психотерапiею. Он скiльки iх, травмованих i фiзично, i психiчно, не можуть знайти мiсце в мирному життi, iнодi чiпляються навiть за соломинку, щоб вижити. Та Левко й сам не виняток. Інодi здаеться: ще трохи – i вхопитися не буде за що. А тут така гарна справа. І Дiд нарештi перестане докоряти, що вiн не виконав його наказу, нiчого не зробив для його доньки i внука. Бо ж таки не зробив. Не змiг. Не зумiв. І вiд того на серцi так важко, що iнодi хочеться приставити «Форта» дулом до скронi.

Подiлився думками з Марiйкою. Вона пообiцяла пiдкинути iдею батькам дiтей, якi стоять у полiклiнiцi на облiку. З того i почалося. З iхнiх перших внескiв, з пошукiв спонсорiв i меценатiв. Районна влада (територiя належала селу) провела перемовини з мiською. Начебто домовилися мiж собою. Газети розмiстили фоторепортажi з першоi толоки, яку провели батьки i волонтери. А потiм… Потiм щось пiшло не так. Районнi чиновники раптом почали вiдводити погляди i розводити руками: «Не положено – земля наша, а ви ж мiськi». Мiськi вдавали спiвчуття, скрушно зiтхали: «Гарний задум… Але це не наша компетенцiя». А в поштовiй скриньцi бiля Левковоi «врем’янки» що не день, то нове послання.

Перше вiн отримав вiдразу пiсля публiкацii репортажу з толоки i не зовсiм уторопав, що й до чого. Усього два речення: «Пiдшукай iнше мiсце для свого Гуiнплена. Йому все одно, де смiятися». Що б це мало означати? Хто такий Гуiнплен? Погуглив i дiзнався: Гуiнплен – головний персонаж роману Вiктора Гюго «Людина, яка смiеться». Хлопчика у дитинствi викрали i спотворили йому обличчя так, що на ньому назавжди застигла жахлива посмiшка. Отже, натяк на Славчика.

Далi пiшли листи без натякiв. «Забирайся геть! Бо з пiдземелля маетку хутко вилiзе привид Вiдовського. А ти опинишся на його мiсцi». «Контужений! Хто тобi дав право спiлкуватися з дiтьми? Твое мiсце у психушцi!» «Шкода, що тебе не грохнули там. Але це ще не пiзно зробити тут»… Слiдом за посланнями на подвiр’i почали з’являтися мертвi припутнi з вiдрубаними головами. Той, хто надсилав записки, вочевидь, знав про випадок на териконi. Звiдки? Здаеться, у репортажi про це не йшлося.

Левко написав кiлька заяв до полiцii. З нього посмiялися: «Москалiв не боявся, а через якогось голуба пiджилки трусяться? Може, у саду тхiр завiвся. Вiдомо, що цей маленький хижак дуже перебiрливий – тушку не iсть, лише кров висмоктуе. Отакий-от гурман! Чи, може, чупакабра бiля тебе поселилася. Постав про всяк випадок капкан. А записочки – не зброя, вони не стрiляють. Не хочеш – не читай».

Що частiше натикався на такi «поради», то бiльше переконувався: чутки про негласну (а може, й гласну) угоду в чиновницьких кабiнетах – не фейк, i нiхто вже не збираеться вiддавати мiсце на Панськiй горi для реабiлiтацiйного центру «Сонячний». Не збираеться, бо воно вже переобiцяне фiрмi «Аполлiнер». Навiть сума визначена i всi папери пiдготовленi. Цiкаво, який стосунок мае ця назва до французького поета i художника Гiйома Аполлiнера?

Про фiрму хiба що глухий не чув. А от бачили ii одiозного власника, прозваного Тутанхамоном-Запальничкою, одиницi. У нього нiбито пентхауз у Лондонi та будиночок у Швейцарii. Вiн часто ховаеться там вiд мирськоi суети, навiдуеться до мiста свого дитинства зазвичай тодi, коли потрiбно знову вiдхопити у когось черговий ласий шматок. Фiрма загребла пiд себе чимало нерухомостi з мiського фонду – щось купляла, щось «вiджимала», щось пiдхоплювала за копiйки пiсля вимушеного банкрутства. Лише за останнi два роки до неi перекочувало з десяток ресторанiв, барiв, казино i маркетiв.

Рекетом а-ля дев’яностi це не назвеш, проте схема до банального близька i жорстока: пiдприемцевi пропонують суму за об’ект, що потрапив до поля зору власника «Аполлiнера». І тому вже краще не рипатися i не смикатися, бо це допоможе не бiльше, як танець живота приреченiй мусi в павутиннi. У випадку вiдмови – неминуча пожежа. Пiсля неi вигорiле вщент примiщення за копiйки переходить до фiрми. Капiтальний ремонт, сучасний дизайн – i ще одна прибуткова одиниця «Аполлiнера».

Кажуть, першу частину свого прiзвиська Тутанхамон-Запальничка отримав завдяки похмурiй спорудi офiсу, яка чомусь асоцiюеться у мiстян з мiстичною гробницею египетського фараона, а другу – саме через його вогнянi методи.

Левко нiколи не бачив цього чоловiка, мало що знав про нього. Та й у мiстi вiн лише другий рiк. Приiхав сюди заради Марiйки. Влаштувався у будiвельну бригаду. Нiколи не думав, що стане будiвельником, але так склалося. От заробить трохи грошей, виконае заповiт Дiда, вирiшить нагальнi справи, а тодi можна буде i навчання продовжити.

Вiн би й не хотiв бачити власника «Аполлiнера». На бiса вiн йому здався, той скоробагатько. Але мусив. До зустрiчi з ним готувався ретельно. Навiть «Форта» купив заради неi. Ну що ж, час настав. Тепер уже вiдкладати не можна. У грудях так боляче, нiби там мае щось розiрватися. Ось-ось, зовсiм скоро. Серце? Щось бiля серця? Чи це готуеться вибухнути його лють, наповнена пiдвальним холодом i просочена гiрким димом?

Зараз вiн пiде до «гробницi Тутанхамона». Стоятиме пiд ii похмурими стiнами, викладеними по низу темно-сiрим гранiтом, а вище – чорним мармуром. І чекатиме. Дочекаеться, коли власник «Аполлiнера» приiде до своеi пiрамiди i вийде з броньованоi тачки. Тодi Левко перегородить йому шлях до лискучих сходiв з латунними перилами, зiрве з нього золоту маску (Тутанхамон мусить бути у золотiй масцi), погляне просто в очi i скаже… Що скаже? О, вiн мае що сказати. Головне – подивитися в очi.

Левко повернувся i хутко пiшов до передмiстя. Ходьба завжди заспокоювала його. Зрештою, останнiм часом це було едине, що приводило його до тями пiсля нервових зривiв i допомагало упорядкувати думки. Попереду почулися сирени, мимо промчала червона пожежна машина, за нею викотилася бiла полiцейська автiвка iз синюватими мигалками. Хтось, мабуть, сповiстив про те, що сталося, а може, помiтили дим. Левко провiв машини поглядом i гiрко усмiхнувся: гасити нiчого i розслiдувати, найiмовiрнiше, нiхто нiчого не буде. Нiхто i нiчого! Ще не таке горiло. І що? Тiльки народне БiБiСi пошепотiло, пошамкотiло на тiсненьких кухнях та й замовкло.

Вийшов на трасу. Ця автострада – головна транспортна артерiя мiста. Вона розпочинаеться за двi сотнi кiлометрiв звiдси, десь аж бiля державного кордону, перетинае тихе захiдне передмiстя з патрiархальним сiльським ландшафтом i кiлькома озерцями, за кiлометрiв три вибiгае на мiст з високими вiдбiйниками, пiд яким, далеко внизу, повiльно протiкае рiчка, i нарештi добираеться до гамiрних велелюдних вулиць. Минае ринок, парк, розсiкае навпiл центр, вигулькуе аж на схiднiй окраiнi й простягаеться далi, повз iншi населенi пункти, через лiси i луки, рiчки i мости, аж до схiдних рубежiв Украiни.

Левко зупинився, присiв на лавцi, що ледь бовванiла на безлюднiй ще тролейбуснiй зупинцi, знову обхопив руками голову. Голова вже адекватно сприймала i дорогу, й автiвки з увiмкненими фарами, i помаранчевий обрiй, з якого пробився перший пучок сонячних променiв. Сприймати сприймала, але болiти не переставала. Через футболку намацав пiстолета, притиснув до грудей. Лють, що стугонiла в жилах, сконцентрувалася навколо металу, хутко-хутко запульсувала, нiби хотiла вирватися з тiла. Вирветься, авжеж. Вiн зробить це, а там хай буде, що буде.

Дiстало все! Фейкова iнформацiя в iнтернетi… Записки в поштовiй скриньцi… Телефоннi дзвiнки i мовчазне дихтiння у слухавцi… Обезголовленi припутнi i розлита бiля них кров… Холодний пiт i панiчнi атаки, спровокованi цими напiвмiстичними-напiвдиявольськими голубиними жертвоприношеннями… Ходiння по чиновницьких кабiнетах та юристах, вислуховування безглуздих пояснень i звинувачень… Антидепресанти, що все менше дiють, як знеболювальне для душi… Та й хiба iснуе на всьому бiлому свiтi знеболювальне для душi? Не народилися ще тi вченi, якi могли б його винайти. А тепер ще й оця пожежа, несподiваний напад зi спини, пiдвал пiд руiнами. Палiй i нападник – одна людина. Та е ще й iнша, яка послала його.

* * *

Спочатку була вiйна. Левко знав, де його мiсце на нiй i що треба робити. Але ця вiйна пiсля вiйни… Як ii вести i як виграти? Хто ворог, а хто приятель? Може, вiн уже здався б, зiгнувся або й зламався. Може, потрапив би до психлiкарнi чи навiть утiк до iншого свiту, як це вже зробило чимало хлопцiв… Може… Якби не Дiд. Вiн являеться, коли стае геть кепсько, здебiльшого посеред ночi. Виходить iз темряви, з небуття, з iншого, вiчного вимiру, стае навпроти i мовчить. Мовчить i чекае. І те мовчання – едине, що змушуе пiдводитися вранцi i проживати день. Жити, щоб робити те, що вiн мусить робити.

Коли Левко повернувся додому, то кинувся надолужувати те, вiд чого колись добровiльно вiдмовився. Його життя бiльше не висiло на волосинi, вiн нормально iв, бiльш-менш нормально спав (принаймнi кiлька годин на нiч), спiлкувався з людьми, якi запрошували його на зустрiчi. Казали: головне – не мовчати, не замикатися в собi, треба виговоритися, звiльнитися вiд пережитого, не носити в собi спогади, як прихованi мiни. Так i робив. Позаторiк навiть за пензля взявся, несподiвано для себе написав кiлька картин, якi взяли на обласну виставку. Така собi арт-терапiя, вiдволiкання вiд думок, тимчасове заспокоення. Але таких, як вiн, з’являлося все бiльше. А люди… Однi стомилися слухати, iншим це нецiкаво – наслухалися. Ще iншi судити взялися. А йому що далi, то гiрше.

Тепер майже щоночi цей дзвiн. Щоночi жовтi соняхи б’ють у груди, а шорсткi стебла – по руках, обчухрують колiна i збивають з нiг. Щоночi – чорна гора терикону за спиною, а на нiй, як на мiшенi вiйськового стрiльбища – Дiд. Стоiть i суворо дивиться йому вслiд, дивиться i мовчить. А тодi враз – вибух, чорний стовп вугiльного пилу, уламки породи, що скочуються до землi.

Щоночi!..

Простiть мене, Дiду! Простiть!

* * *

Гроза знову обминула мiсто. Гуркотiло то лiворуч, то праворуч, але десь далеко звiдси, аж за обрiем. А тут – анi хмаринки, анi дощинки. Наче аномальна зона, якийсь Бермудський трикутник, прикритий сiрим сувоем туману.

Ще метрiв сто – i мiст, а вiдразу за мостом вiд автостради, як гiлки вiд масивного стовбура, навсiбiч розбiгаються вулицi. І раптом Левко похопився: на кого вiн схожий? Ноги чорнi вiд сажi, заляпанi голубиною кров’ю, на ногах пляжнi капцi, футболка i штани – зi слiдами горiлоi трави, на обличчi, мабуть, також чорна розмальовка, як бойовий патерн iндiанця. Хто його в такому виглядi допустить до крутого офiсу? Доведеться вiдкласти. Зiйшов з дороги, спустився лiвим схилом до рiчки. Вирiшив: змие бруд, поплавае трохи в ще не скаламученiй прохолоднiй водi, попiрнае досхочу i повернеться назад. А тодi вже одягнеться i вирушить туди, куди намiрився.

Вiн вирiс бiля озера, звик до води, змалку почувався у нiй, як риба, вiрив, що вона не лише очищае тiло, але й просвiтлюе думки. Пiсля купання нiби заново на свiт народжуешся. Звiсно, тут плесо не таке, як у сiльському озерi, i вода не така чиста й прозора, та все ж вода.

Тiльки-но перекинувся з живота на спину i вiддався на волю повiльноi течii, як ледь пiд воду не пiшов вiд несподiванки: на мосту стояла жiнка. Власне, не на самому мосту, та й не стояла. Звисала над рiчкою, перехилившись через високий роздiльний вiдбiйник. Червона сукня рiзко контрастувала з сiрою закiптюженою опорою i палахкотiла в туманi, як троянда, легка тканина подолу розвiвалася i створювала iлюзiю тремтливих пелюсток. Жiнка вчепилася руками в бетонну перекладину й намагалася пiдтягнутися на неi. Голова i плечi вже над водою, а нижня половина тулуба все ще залишалася на мосту. Щось нiби утримувало тiло, не вiдпускало, вiдтягувало його назад, заважало перекинутись у безодню з дванадцятиметровоi висоти. Жiнка затято борсалася, натужно пiдтягувалася на руках i повiльно, сантиметр за сантиметром, проте вперто просувалася вперед.

«Мабуть, п’яна, – подумав Левко. – Авжеж, п’яна. Поверталася з якоiсь нiчноi тусовки, де або добряче перебрала, або ж побила горщики з любчиком, або i те, й iнше. От i надумала собi чортзна-що».

Вiн кинувся гребти до берега, на ходу вхопив штани, пiднявся на дорогу, щодуху добiг до мосту. Голови жiнки вже не видно було. Над тротуаром звисали тiльки босi ноги з червоним, пiд колiр сукнi, педикюром. Вiтер завiяв подiл сукнi, i вони беззахисно бiлiли на тлi темного асфальту й запилюженого бетонного вiдбiйника. Левко ухопив незнайомку за стан, рвучко потягнув назад. Вона вчепилася руками в опору й пронизливо закричала. Проте наступного ривка закляклi долонi не витримали, тiло почало сповзати на мiст. Тiльки-но босi ноги торкнулися твердi, як самогубця болiсно зойкнула, хитнулася i, судомно хапаючись за Левка, сповзла на асфальт.

– Вiтаю на нашому старенькому доброму бiлому свiтi, мiледi! Повiрте, тут набагато краще, нiж там, куди ви зiбралися. Я щойно звiдти i можу це авторитетно засвiдчити, – зiронiзував Левко, вiддихуючись.

– Пiшов ти… свiдок Єгови! – сердито крикнула «мiледi», але з тротуару не пiдвелася.

– Що, так гарно погуляла вночi, що й досi нiженьки не тримають?

– Тримай курс туди, куди йшов, i дай менi спокiй!

– Отакоi! Тобi справдi так зле чи велику актрису iз себе корчиш? – здивувався Левко.

– Менi могло бути добре. Могло! Бути! Добре! Розумiеш? Дуже добре! Так, що краще вже просто не бувае! Якби тебе сюди не принесло. Що тобi до мене? Іди геть!

Голос молодий, ображений i роздратований водночас. Але яким боком до ii образ та роздратування Левко?

– Гаразд. Пообiцяй, що не повториш… ну, сама знаеш, що саме не треба повторювати. Я повiрю на слово i пiду собi.

– Ще чого! А хто ти такий, щоб я тобi щось обiцяла?! Хто ти взагалi такий? Звiдки ти взявся? Чого сюди приперся? Такоi пори нормальнi чоловiки ще солодкi сни додивляються або жiнок обiймають. А ти? Чого? Який дiдько тебе сюди прислав?

– Не дiдько, не дядько i взагалi нiхто. Я сам тебе побачив i от…

– Зрозумiло, ти безхатько, який пiд цим мостом ночував. Гм… А чого? Прикид вiдповiдае статусу… Якi штани! А якi крутi шузи! Найк? Ребок? Чи, може, Палладiум? Ах, i як же це я вiдразу не розпiзнала? Це ж найкрутiша з усiх свiтових фiрм – «Чап-чалап-босолап».

– О, стiльки запитань i всi вiдразу. Моi крутi шузи залишилися внизу, на березi. Менi, знаеш, якось не до них було, коли побачив, як ти повисла тут догори дригом. Фiрму, яка виготовила отi моi брендовi капцi, я тобi не назву – комерцiйна таемниця. А от чого тобi не спиться? А те, що ти тут робиш, – нормально? То, може, нарештi пiдведешся, пройдемося трохи, прогуляемося, а тодi присядемо он на тiй лавцi й поговоримо як безсонько з безсоньком. Обiцяю: розкажу все, що тебе цiкавить. Ну?

– Пожуй, хлопче, полину! А тодi скривися й заткнися! Чого я тут – тебе не обходить. Зрозумiв? І байки про щасливе життя на цьому роз-пре-крас-ному свiтi та про твоi пригоди лицаря Бетмена, що несподiвано випiрнув з туману, мене не цiкавлять! Абсолютно! Тож котися ковбаскою!

– Сама ти… iжачок у туманi!

Вiн уже намiрився i справдi пiти. А чого мав стовбичити бiля цiеi звихнутоi дурепи, ковтати образи? Хай собi лежить, якщо iй так цього хочеться. Вiльному – воля. Полежить, поваляеться, протверезiе, помiркуе та й пiднiметься. І справдi, що йому до ii проблем? Що йому до чужого життя? Тут би зi своiм розiбратися. Ось спуститься донизу, взуе своi гумовi в’етнамки made in China, вiзьме пiстолет i пiде у свое передмiстя. А вже тодi…

Але саме тiеi митi, коли вiн уже хотiв рушити, дiвчина пiдвела голову, повернула до нього обличчя, вiдкинула з чола розкуйовджене довге пасмо i глянула на Левка сердитими очима, повними слiз. Вiн оторопiв. Не вiд слiв i не вiд неприхованого болю в очах. Дiвчина нагадала йому сестру Свiтлану – такi самi сiрi iз зеленими крапелинками очi, таке ж свiтле волосся i вiку ця злючка-колючка приблизно такого самого. Принаймнi такою Свiтлана була три роки тому. Три роки тому, коли ще була…

І тут вiн побачив те, що пояснювало падiння i непорушне лежання цiеi неприкаяноi кандидатки в самогубцi. Наприкiнцi мосту, там, де вiн спускався до мiськоi автостради, поблискував нiкелем iнвалiдний вiзок. Мабуть, дiвчина вiдштовхнула його вiд себе, коли остаточно прийняла рiшення про падiння з мосту. Вiзок за iнерцiею проiхав кiльканадцять метрiв i зупинився.

Отже, вона… Господи! Як же вiн вiдразу не помiтив, що дiвчина не може ходити? Що вiн тут наплiв? Яка може бути прогулянка? Якi розмови?

– Пробач! Я не знав… Ну, давай я тебе пiднiму.

Нагнувся до дiвчини, хотiв узяти на руки, але вона зашипiла, як розлючена кiшка, i виставила поперед себе долонi. Гострi нiгтi черкнулися об Левкову щоку, бiля скронi запекло.

– Не чiпай! – закричала.

– Команда неправильна! – зробив вигляд, що не вiдчув подряпини. – Мае бути iнша: «Допоможи менi, Левку!»

– Не хочу!

– А якщо через «не хочу»? Я ж не обiцяю носити тебе все життя на руках. Ще чого! На це навiть не сподiвайся. От лише доставлю до вiзка, посаджу – i iдь собi звiдси на всi чотири сторони, а краще, звiсно, на одну – туди, звiдки приiхала. Якщо ти прибула на власному транспортi сюди, то доберешся i звiдси. Логiчно? Логiчно. Отож…

– Плювати менi на твою логiку!

– Ну й плюй на здоров’я! Може, виплюеш свое роздратування i подобрiшаеш.

– На той рiк цiеi пори, як пiде дощ догори!

– Та ти й справдi не дiвчина, а iжачок у туманi! Але я не боюся iжакiв. Один навiть у моему саду нещодавно поселився i тепер щоночi фукае. Сердито, як оце ти зараз. А я його молочком пригощаю.

Левко засмiявся, пiдхопив дiвчину на руки, iнстинктивно притиснув до себе. Пiд м’яким шовком сукнi ковзнув теплий оксамит шкiри. Вiйнуло пахощами розпущених кiс i ароматом тонких парфумiв. Дiвчина на мить принишкла, обхопила його руками за шию, але хутко оговталася, запручалася, вперлася долонями в груди, намагаючись вiдштовхнутись.

– Вiдпусти! Вiдпусти, кажу!

– Авжеж, я вiдпущу, а ти вiдразу ж побiжиш, i тодi шукай вiтра в полi.

– Як дотепно. Живота можна надiрвати вiд смiху. Ненавиджу!

– Нiчого, ще полюбиш. Не тiльки вiд любовi до ненавистi, але й вiд ненавистi до любовi – один крок. А в нас iз тобою попереду ще ой як багато часу.

– Нiколи!

– Нiколи не кажи «нiколи».

З ними порiвнявся жовтий «жук» на польських номерах, молода водiйка скинула швидкiсть, висунула голову з вiкна, придивилася, прислухалась i хутко притулила до вуха сотовий телефон.

«Зараз викличе полiцiю», – подумав Левко.

Вiн не помилився. Не встиг донести свою волаючу ношу в червонiй сукнi до вiзка, як поряд пригальмувала автiвка iз синiми блимавками. Двое полiцейських вибiгли на тротуар i стали перед Левком.

– Руки!

– А що з моiми руками?

– Пiднiми!

– Хiба не бачите? Вони зайнятi. Як же я iх пiднiму?

– Ти диви! Та вiн ще й кпиниться. Жартiвник хрiнiв знайшовся. Руки в нього, бачте, зайнятi. То звiльни iх. Вiдпусти дiвчину! Постав, кажу, дiвчину на мiсце! – суворо наказав старший страж порядку, опасистий, з круглим черевцем пiд полiцейською бляхою.

– Та я б iз радiстю, але ж…

– Радостi не обiцяю, а от неприемностi тобi гарантованi. Вiдпусти дiвчину i три кроки вперед! Ну!..

– Допоможiть, пане полiцейський! – благально повернула обличчя до полiцейського дiвчина. – Врятуйте мене вiд цього бандита.

– А ми, по-твоему, що робимо? – сердито буркнув той. – Вештаетесь тут нi свiт нi зоря, тусуетесь по нiчних клубах, шукаете пригод на свою голову. А як щось не так – виручай, полiцiе!

– Та ми не вешталися. Ми взагалi не знайомi. Вiн мене викрав! Викрав, чуете? Я виiхала з двору прогулятися, а цей… Напав, вихопив мене з вiзка й от, – поскаржилася дiвчина.

– Вихопив iз вiзка? З якого ще вiзка?

Молодший напарник череваня, високий, тонкостанний, з незвичними як для хлопця довгими «французькими» вiями i руденьким сузiр’ям ластовиння на щоках, так здивувався, наче дiвчина сказала про космiчну тарiлку, на якiй прилетiла з iншоi планети.

«Не полiсмен, а топмодель на показi чоловiчоi моди», – подумав Левко.

– А на яких вiзках iздять калiки?! На яких? Ти з дуба впав чи об дуба головою вдарився, що таке запитуеш? – дiвчина перевела стрiлку роздратування на молодого стража порядку.

Той зашарiвся, спантеличено заклiпав довгими вiями.

– Я думав, що вiзок – то вiз, тобто, фурманка чи щось типу того… Може, твiй викрадач ще й коня з воза випряг i поцупив.

– І як ви, о ясновидячий мiстере Холмсе, здогадалися? Звiсно ж, я його поцупив. Вiзка, тобто, фурманку, в рiчку скинув, а коника пiд мостом заховав. Пiдiть подивiться, – зiронiзував Левко. – А iнвалiдний вiзок он там, на дорозi. Дозвольте донести це викрадене мною волаюче нещастя й посадити в нього. Руки вже геть помлiли – не кiшку ж усе-таки тримаю i не морську свинку.

– Потерпiлу – в машину. І ii транспорт також. Прикоти сюди, склади i закинь до багажника, – наказав молодому напарниковi старший. – А ти куди намилився? – ухопив за руку Левка, який хутко посадив дiвчину на передне сидiння автiвки й уже збирався йти геть. – До вiддiлку, громадянине пiдозрюваний! До вiддiлку!

– Але ж я…

Левко хотiв сказати, що йому треба хоча б узутися та футболку одягти, але вiдразу ж передумав. Самого його не вiдпустять, а якщо хтось iз цих двох спуститься за ним i побачить пiстолет… Цього ще тiльки бракувало. Хай уже краще так – босим i напiвголим.

– Ви що, справдi повiрили, що я ii викрав? Та навiщо вона менi здалася? – скипiв.

– Версiй може бути багато. Може, ти хотiв скосити кругленьку суму за викуп, а може…

– Та не викрадав я ii! Навпаки – не дав з мосту кинутися, можна сказати, життя врятував. Хай сама розповiсть.

Левко рвонувся, проте вiдразу ж потрапив у обiйми веснянкуватого. Вони виявилися геть не «топмодельними». Довгi пальцi, мов сталевi клешнi, мiцно зiмкнулися на передплiччях, пробiглися до зап’ясткiв, спритно завернули Левковi руки за спину i скували iх кайданками.

– Ось так. Пор-р-рядок! А то… Говорила баба, що лiтала жаба. Йому про дiло, а вiн про козу бiлу. Ще скажи, що ти супермен, справжнiй герой i тобi ще й медаль повиннi вручити за твiй героiзм. До вiддiлку, чуваче! Чув? Там iз тобою i побалакають, i розберуться, хто ти i з якою метою силомiць утримував дiвчину. Це тобi не яблука в сусiдському саду обривати, не просто цуп-луп – i в кишеню. Викрадення людини – серйозний злочин. Стаття сто сорок шоста Кримiнального кодексу Украiни. Чув про таку? Ну то ще почуеш. Три роки за гратами. І це як мiнiмум. Бо хто знае, де i як ти ще наслiдив.

– Ну от, не мала баба клопоту, то купила порося, – зiтхнув Левко.

– А нiчогеньке таке поросятко, – молодий полiцейський змiнив гнiв на милiсть, голосно пирхнув i кинув погляд на дiвчину. – Тiльки ж сала з нього, як з бика молока. Чи тобi бiльше до смаку реберця?

– Ти, мабуть, недавно iз села? – усмiхнувся Левко.

– А що, на менi якось не так форма сидить? Чи фермою пахне? – спалахнув хлопець.

– Та нi, форма – як у всiх. І одеколон вiд фiрми, а не з ферми. А от мова…. Мова дуже колоритна. В мiстi так уже не вмiють. На жаль. Моя покiйна бабуся любила повторювати цi приказки. Та й у фурманках, конях i поросятах, видно, непогано розбираешся.

– Рота нарештi закрий, балакучий ти наш! Ще наговоришся. Запитувати будемо ми. А вiдповiдати тобi доведеться на ба-а-агато запитань, – сердито обiрвав iхнiй дiалог старший полiцейський.

– Ну й для чого весь цей цирк? Навiщо ти збрехала? – зiтхнув Левко, умощуючись за спиною дiвчини. – Що я тобi поганого зробив? Ех ти, iжачок у туманi!

Вона нiби й не почула. Сидiла, нагнувшись до вiтрового скла, i мовчала як води в рот набрала. Та раптом рiзко пiдвела голову.

– Телефон!

– Вiн украв твою мобiлу? – молодий полiцейський хутко заклiпав «французькими» вiями.

– Нi, вона втопилася. А менi треба маякнути! Дайте телефон! – Дiвчина не просила, а наказувала.

– Ось. Вiзьми мiй, – старший простягнув iй свого сотового.

– Алло, мамо!.. Приiдь. Я на мосту… Нi, не над колiями… Знаю! Знаю, що iх у нашому мiстi аж шiсть… Той, що найближче до нас, над рiчкою… Тут полiцейська машина… Я все поясню… Хутчiше!

За кiлька хвилин поряд з полiцейським авто рiзко пригальмував чорний позашляховик. З нього вийшла жiнка. Елегантний костюм, туфлi на пiдборах, макiяж, дорогi парфуми.

«Ще зовсiм рано, а вона вже при парадi, навiть напарфумлена, – здивувався Левко. – Не iнакше, якась начальниця. Зiбралася на роботу, дзвiнок застав ii при виходi з дому. От вона i примчала так хутко. Може, й не помiтила, що донька зникла».

– Ларо, як ти тут опинилася? Що сталося?!

Голос i справдi владний, начальницький, з металевими нотками, крiзь якi ледь-ледь пробиваеться тривога.

– Елеонора Троян, – не вiдрекомендувалася, а радше нагадала полiцейським, хто вона.

– Потiм, потiм, шановна панi Елеоноро. Мусимо доставити затриманого до вiддiлку, i з вами та вашою донькою поговоримо там. Треба записати свiдчення, оформити протокол. Сiдайте у свою машину та iдьте за нами, – старший суворо нахмурив брови i важко гепнувся за кермо.

Жiнка лише тепер перевела погляд з Лариси на Левка. Пробiглася очима по обличчю, заплуталася у скуйовдженому чубi, похапцем обмацала шию, груди. Чи то так здивувалася, чи злякалася – зiпнула ротом повiтря, зблiдла, сперлася на вiдхиленi дверцята полiцейськоi автiвки.

– Та не хвилюйтеся так, панi. Вiн уже не становить небезпеки. Ви ж бачите – беззбройний, босий, мокрий… Ба навiть трохи еротичний, – пожартував веснянкуватий, явно натякаючи на голий торс Левка.

– Еротичний… Ерот… Еротос… – прошепотiла жiнка i повiльно пiшла до позашляховика.

– Панi в шоковому станi, – констатував полiцейський за кермом. – А з вигляду й не скажеш – таким кремiнцем здавалась…

«Нiчнi купальницi на озерi Люцифер»…

Цiкаво, таке озеро направду е чи Еротос Амурський вигадав його назву, як i свiй претензiйний псевдонiм? Треба буде пошукати в iнтернетi. Втiм, хiба так важливо, як називаеться водойма, сфоткана Еротосом? Може, це i взагалi не озеро. Можливо, свiтлину зроблено десь на морi або ж, навпаки, на якомусь ставку, де жабi по колiно. Головне – тi, хто в кадрi. А ще – як там написано в каталозi виставки? – «майстернiсть епатажного ловця вiчностi… перед яким так вiдверто вiдкрилися спокусливi юнi фемiни». Майстер вiн чи не майстер, цей «епатажний ловець вiчностi», Нора судити не бралася, але мусила визнати: фантазii йому не бракуе. Ерот, Амур, Люцифер, купальницi…

Ох уже цi купальницi! Та вони нагадують радше потопельниць, що у мiсячну повню пiднялися з пiщаного дна в iпостасях русалок… Б-р-р-р… Аж дрижаки беруть… Водне плесо мiстичне, темно-фiолетове, майже чорнильне. А мiсячне сяйво над ним таке фосфорично-яскраве, нiби фотографовi вдалося зафiксувати мить надпотужного вибуху нiчного свiтила, точку завершення його космiчного iснування. Видовище – не для слабакiв. Та двi голi дiвулi наче й не помiчають тiеi вселенськоi катастрофи. Зеленкувато мерехтять круглi обличчя, нахабно поблискують куполоподiбнi груди та широкi, як нагiрнi пагорби, сiдницi з налиплими лусочками ряски. В розпущених рудих косах однiеi з купальниць разом iз водоростями заплутався змiеподiбний в’юн чи, може, молоденький вугор, чорняву макiвку другоi прикрасила водяна лелiя, така велика i слiпучо-бiла, що в ii реальне походження просто неможливо повiрити.

Нора нещодавно читала легенду про водяну лелiю – нею ще в античнi часи нiбито стала прекрасна нiмфа, яка страшенно ревнувала свого коханого. Так божевiльно ревнувала, так вiд тих ревнощiв тяжко страждала, аж ii бiдне серце не витримало. От i перетворилася красуня на квiтку. Мабуть, любчик давав iй приводи для ревнощiв. Інакше чого б це вона так мучилася? Гм… А хiба у нiмф бувають серця? Вочевидь, що так. Бо хiба можна без серця любити i страждати? Всi лiнii життя, i щасливi, й нещаснi, сходяться у ньому – перетинаються, переплiтаються, клубочаться i нуртують, як вода у крутежi. Нора це добре знае, дуже добре. Ось i зараз… Їй аж млосно стае, аж колiна пiдгинаються i голова паморочиться, а воно, ii серце, – стук-стук-стук, стук-стук-стук… От дурне! Чого так гупати? Ну чого? Тут стiльки людей, ще хтось почуе i тодi… А що тодi? Кому яке дiло до Нориного серця? Що людям до самоi Нори? Ну пiдiйде якась сувора тiтонька i скаже: «Панно Елеоноро! Примкни трохи свого двигунчика, бо вiн надто голосно працюе i заважае справжнiм естетам насолоджуватися виставкою». А може, почуе не тiтонька, а… Нi, чорнявому Еротосовi не до того. Вiн не почуе.

Лелiя Норi сподобалася. Звiсно ж, це фотомонтаж, як i ота риба – чи то в’юн, чи срiблястий вугор – на головi рудоi купальницi, як жовтувате мiсячне сяйво на темному фiолетi води. То й що? Але яка ж гарна ця водяна квiтка – нiжна, свiжа i нiби жива. А от щодо краси звабливого оголеного жiночого тiла, про яке так сенсацiйно сповiщали афiшi…

Нора стенула плечима. Нi, щось iз цим «ню» на мiстично-космiчнiй змонтованiй свiтлинi не зовсiм так. Та ще бiльше не сподобалися iй купальницi «з плотi та кровi»: живi, рум’янощокi й кармiнновустi, в напiвпрозорих аквамаринових одежах – радше пеньюарах, нiж сукнях. Вони стояли бiля свiтлини, чи то пак фотокартини, зi своiми увiковiчненими тiлесами пообiч автора – «досi нiкому не вiдомого, але перспективного й епатажного ловця вiчностi Еротоса Амурського». Стояли, мiцно затиснувши його, «смiливого й розкутого», круглими оголеними плечима та засмаглими стегнами. Еротос навiть не намагався визволитися з полону пишнотiлих завойовниць. Вони ж посмiхалися на всi тридцять два i пускали очима бiсики, нiби закликали: «Агов! Люди! Ну що ви там розглядаете? Що ще цiкавого може бути в цiй залi? Дивiться лише на нас – живих i сфотографованих! Ми тут головнi! Ми!»

Хтось мляво реагував на iхнi вiдчайдушнi телепатичнi заклики i на коротку мить пiдходив до «Купальниць…», пробiгав поглядом по зеленкуватих тiлесах i йшов далi. Хтось iх узагалi iгнорував. Робiт на стiнах було багато, авторiв i моделей у неглiже та без – ще бiльше. Тож фотонатурницi зрештою вiдпустили свого Еротоса Амурського й, вихляючи стегнами, виклично пошпацiрували через залу. Курс узяли просто на Нору. Вона якраз вiдiйшла до вiкна й зiбралася присiсти на широке пiдвiконня, завалене жiночими сумочками i квiтами.

– Нюшки[1 - Нюшка – дiвчина (жарг.); тут: вiд слова «ню».]…

Нора тихо, зовсiм тихо, майже нечутно прошепотiла це слово, яке якось само собою випурхнуло з рота: спочатку в гортанi з’явилося безневинне «ню…» (як означення жанру виставки), потiм воно прокотилося язиком аж до його кiнчика, тодi просковзнуло крiзь стиснутi зуби i прорвалося до вуст шиплячим «…ш-ш-шки». Але одна з дiвчат, ота, в рудому волоссi якоi на свiтлинi звивався чи то в’юн, чи молодий вугрик, раптом рвучко обернулася, скинула з обличчя посмiшку (Норi здалося, що вона аж об пiдлогу дзенькнула, як бутафорна театральна маска) i спрямувала своi сердитi сiрi буравчики пiд густими накладними вiями на неi:

– Що? Що ти там нявкнула?

Ще мить – i дiвчина опинилася перед Норою. Але Нора дивилася не на неi, а на ту, другу, що зупинилася неподалiк. Дивилася так, нiби шукала поглядом лелiю в чорному волоссi. Шукала i не знаходила. Зненацька Норине обличчя – спочатку лiва половина, а потiм права (як тодi! тодi!) – запекло вiд рiзкого болю, удар струсонув передплiччя, пройшовся по ребрах, всерединi носа, десь на рiвнi мiжбрiв’я, залоскотала перша крапля кровi, що за мить (вона це достеменно знала!) мае прокотитися вниз, вирватися з нiздрi i вибухнути червоним фонтаном. Вiдставила вбiк праву руку з квiтами (щоб не заюшила кров), зiгнулася у попереку, затулила лiвою долонею носа i стрiмголов кинулася до дверей.

– Вона що, звихнута? – насмiшкувато-здивовано кинула вслiд рудокоса.

– Ти про кого, Нiнок?

– Про он ту замухришку, що чкурнула так, нiби ii гедзь укусив. Прошила нас обох божевiльним поглядом, щось прошипiла просто менi у фейс, ледь не збила з нiг i тепер-от стовбичить бiля виходу, як нiчний портье бiля дверей ресторану.

– Замухришка?.. Бiля дверей? О! Йо-ка-ле-ме-не! Та це ж Елеонора Горницька власною персоною! Впасти й не встати! Дайте, дайте менi фотоапарата, щоб зафiксувати цю неповторну фантастично-iсторичну мить! Суперскромниця, моралiстка й активiстка на виставцi «ню»! І як же це вона наважилась на такий вiдчайдушний злочин? І що ж iй Алька скаже, коли дiзнаеться?

– Подумаеш, дивина. Може, дiвчинку й не чiпляе це «ню». Може, вона зеленого поняття не мала, що це таке, i просто причимчикувала привiтати когось iз учасникiв. Пiдвелася з постелi – тендiтна, слабенька, зелененька, з температурою пiд сорок. А тут стiльки розкiшноi оголеноi натури. От i стало зле. А чого було вставати зi смертного одра i на таку виставку пертися?

– Нiнок! Вона не хвора, вона – нещасна.

– Хiба це не одне й те саме? Казала моя маман, що нещастя – найстрашнiша хвороба, майже невилiковна. А ти, як я зрозумiла, знаеш цю суперскромницю… Ну i хто вона? Чого витрiщалася на нас так, нiби це ii покiйнi прабабцi повилазили з гробкiв i прихилиталися з цвинтаря, щоб на голих дiвок подивитися? Пиши характеристику. Тiльки не курячою лапою, як ти зазвичай це робиш, а чiтким калiграфiчним голосовим почерком, щоб я все i вiдразу втямила. І печатку не забудь поставити.

– Пишу. Отже, Елеонора Горницька. Цьогорiчна випускниця моеi рiдноi, до нудоти остобiсiлоi бурси, слухняна, ну ду-у-уже слухняна, вчительчина доця, ботана, тобто, кругла вiдмiнниця, якщо ти не знаеш, що означае слово ботана, чемна i правильна, як табличка множення, нюня-манюня, цяця-паця, пусi-мусi… Словом, сiра мишка, у якоi нi кiгтикiв, нi зубчикiв, нi колючок, нi хвоста, нi…

– Бреши та не забрiхуйся, Тасько! Немае на бiлому свiтi жодноi мишачоi особини без кiгтикiв i зубчикiв! Людськоi, до речi, також. Просто цi природнi види зброi мають здатнiсть ховатися i появлятися, залежно вiд обставин. Щоб ти знала, навiть iжаки мали колись гладесеньку i нiжнесеньку шкiру. «Але завiвся в лiсi лис, там лiс наповнився вовками…» Ну, а далi можеш здогадатися сама: став бiдний i добрий iжачок злючим i колючим. Фр-фр-фр-р-р… Тож дивись – пiднесеш ненароком руку до ротика цiеi цяцi-пацi, нюнi-манюнi, пусi-мусi, а вона – хр-р-рум… І стане наша розпрекрасна Тася калiчкою, без одного наманiкюреного пальчика. А може, i взагалi без пальчикiв.

– Налякала iжака голою дупою! Нора так нiколи не вчинить. Ця чувачка… ммм… як би це тобi сказати… О! Вона – бiологiчна пацифiстка й абсолютна безколючниця. Такий от генетичний збiй стався в незахищеному органiзмi бiдноi вчительчиноi дiвчинки. Таке-от горе. До того ж вона дуже добре навчена, як треба поводитися з такими, як ми з тобою, – Таiса на останньому реченнi пiдвищила голос i по-змовницьки засмiялася.

– Ким навчена? Чи не тобою?

– Ти, Нiнок, просто ясновидиця!

– Сама знаю. Це в мене спадкове, моя бабуся – знаменита ворожайка полiська. Можу навiть сказати, за що ти навчила, чи то пак провчила, цю нюню-манюню, цяцю-пацю.

– Ну-ну…

– Антилопа гну! Отож, бiдна сiренька мишка накинула оком на його високiсть принца Ра, вирiшила, так би мовити, закадрити багатого мажорчика. Так? Звiсно ж, так. По твоiх очах бачу. Через нього вона, мабуть, i припхалася сюди з букетом троянд у руках. Я так думаю! – Нiна пiдняла вказiвного пальця, копiюючи актора Мкртчяна з фiльму «Мiмiно». – От ти ii якогось iсторичного дня зi схiдцiв королiвського замку й зiштовхнула, ще й пальчиком перед носом помахала. Отак-от: «Ну-ну-ну! Хутчiше звiдси мотай i на чужий коровай рота не роззявляй».

– Припустимо…

– Еге ж, припустимо – штани спустимо, кропивою голу дупу вiдшмагаемо i малу до твого принца блакитноi кровi не пiдпустимо. Нiколи! Нiзащо! Але… Ти давно читала казку про Попелюшку? Отож, цi всюдисущi i нiбито геть безпораднi замухришки мають хитру звичку залишати на схiдцях своi кришталевi черевички. Начебто ненароком загубленi… А це, Тасю, ой як небезпечно.

– Не парся! Усi черевички Радових попелюшок я злiквiдувала, до кожноi взувачки – по цеглинi, а тодi – на дно рiчки, ракам на корм.

– Не чула, щоб у меню цих членистоногих були кришталевi шузи.

– Тепер нiбито з’явилися якiсь раки-мутанти, якi пожирають кришталь. Тож нiкого шукати мiй принц не буде i примiряти йому нiчого. А то б вiн уже цiлий гарем, взутий у кришталевi капцi та навiть чобiтки, зiбрав. А воно менi треба?

Нора так i не вийшла iз зали. Стояла обличчям до дверей, уся затерпла, задерев’янiла, iз затиснутим лiвою долонею носом. Купальницi, нiбито прогулюючись, пiдiйшли ближче. Вони iронiчно позирали на Нору i явно адресували свою балачку iй – добирали дошкульнi фрази, не стишували голоси, смiялися. Особливо старалася Таська. Та сама, з бiлоснiжною лелiею на свiтлинi. Та сама, яка колись… Нора провела долонею по обличчю, нiби хотiла стерти слiди давнiх пекучих саден, i повернулася вiд дверей. Кров носом не пiшла, бiль на вилицях стихав, зате стрiмко скочувався у груди. «Закон сполучених посудин у дii», – усмiхнулася сама до себе.

Купальницi, мабуть, по-своему зрозумiли ii усмiшку. Чи й зовсiм не зрозумiли. Бо враз притихли i вичiкувально витрiщилися на Нору. Мабуть, сподiвалися на скандал, який щойно з таким завзяттям провокували. Вона не пiддалася на провокацiю – просто не вмiла скандалити. Випускати колючки i пазури (а випустити iх ой як треба було б!) також не вмiла. Чи вони в неi ще не виросли? І це за сiмнадцять рокiв! Справдi якийсь генетичний збiй…

«Нюшки! Нюшки! Нюшки!» – повторювала подумки, обминаючи злощасних купальниць i водночас усмiхаючись та ковтаючи сльози. Сама не знала, чого бiльше було в тому повторюваннi – ревнощiв чи образи. Мабуть, i того, й другого. І ще третього – заздрощiв. Так-так, нiчого лукавити перед самою собою – вона таки заздрила цим дiвулям. Страшенно заздрила. Бо ж це з ними вiн iздив на озеро (чи куди там ще?), iх знiмкував, iм, уже на свiтлинах, припасовував на волосся лелiю i рибину, з ними стояв в обнiмку посеред зали, iх виставив на вселюдський огляд…

«Манiрнi телицi в аквамаринових пеньюарах… Зеленокосi потопельницi… Лоскотухи водянi… П’явки болотнi… Вiдьмачки… Упирицi…»

А в головi, у такт серцебиттю – Таiсинi слова: «Мiй принц… Мiй принц… Мiй принц…»

Чому це вiн ii? Вiн ще нiчийний. А може стати… Може стати i зовсiм не ii! Не кажи, Тасько, «гоп», доки не перескочиш…

Норi трохи дивно, що Рада називають принцом Ра. Ще дивнiше, що вiн опинився серед учасникiв цiеi досить специфiчноi виставки, схованих за вигадливими псевдонiмами. Та, здаеться, почуваеться вiн тут, як прудкий вусатий вугро-в’юн у водi. Поправляе волошкову краватку-«метелика», що так пасуе до синього пiджака, стримано кивае, зблискуе чорними очима, приймае привiтання з дебютом, щедро роздаровуе усмiшки знайомим i не зовсiм.

Вона прийшла в арт-галерею заради нього. Лише заради нього. Прийшла i тиняеться тут, як неприкаяна чапля серед зграi ворон. Як пiдiйти ближче? Що сказати? Та ще й цi пильноокi купальницi, щоб iх бородатий Водяний у свое болото забрав!.. Вловила-таки мить, коли дiвчата заговорили з кимось в iншому кiнцi зали, i стала перед Радiем. Стримуючи зрадливе тремтiння в колiнах i голосi, проскоромовила кiлька заготовлених (i, боже, яких же банальних!) слiв. А тодi простягла п’ять пурпурових голландських троянд. Вiн узяв квiти, мимохiть кивнув: «А-а-а, це ти, мала…» І пiшов до гурту фотографiв, який уже вишнурувався пiвколом перед мiкрофоном та телекамерою. Туди ж хутко потягнули своi напiвпрозорi шлейфи самовдоволенi купальницi.

– Мала?.. Вiд великого чую!.. – розгублено i розчаровано прошепотiла Нора.

Ладна була заплакати. Сльози вже зiбралися бiля пiднебiння i дражливо лоскотали гортань, ще мить – i доберуться до очей, покотяться по обличчю. Витратила на цей iмпортний букет майже половину грошей, вiдкладених на босонiжки (якби тiльки мама знала!). Таких квiтiв йому бiльше нiхто не подарував. Нiхто! А вiн не оцiнив, ба навiть не звернув на них уваги – просто взяв, як належне, i вiдiйшов. «А-а-а, це ти, мала…» Може, не впiзнав? Ну звiсно ж, не впiзнав. Бо якби впiзнав… Але як, як вiн мiг ii не впiзнати, не запам’ятати?! Та вона б нагадала, якби не цi нахабнi цицькатi й пишнозадi нюшки, що не зводять iз нього очей… Он як рвонули за ним до мiкрофона i телекамери. Нюшки! Нюшки! Нюшки!

Десяток фотографiв i чималий гурт журналiстiв та вiдвiдувачiв виставки перейшли у праве крило зали, де мало вiдбутися вiдкриття. Нора залишилася наодинцi з похмурим i мiстичним озером Люцифер. Ігнорувала безсоромних голих купальниць. Дивилася лише на бiлу квiтку. Якоiсь митi здалося, що та запульсувала – хутко-хутко, в одному ритмi з ii серцем. Бiднесенька нiмфо! Як же тобi було боляче! Як нестерпно боляче! От би самiй перетворитися зараз на лелiю. Усi б здивувалися, побачивши ii на пiдлозi галереi, бiля його свiтлини. А вiн…

Та звiдки iй знати, що зробив би цей «епатажний ловець вiчностi», цей гоноровий високородний принц Ра? Може, навiть не помiтив би, наступив i розчавив своiми модними штиблетами. Може, викинув би на дорогу i ii переiхала б автiвка. Може, пiдняв би i жбурнув он до того кошика зi смiттям. Може, пришпилив би до Таiсиних кiс. Може…

Що йому до Нори? Звiдки йому знати, що коiться з нею впродовж цих двох мiсяцiв, чотирнадцяти днiв i… котра там на дзигарику?.. – i тринадцяти годин?

Вiд тiеi самоi зустрiчi…

Вiд того самого вечора…

Вiд того танцю…

Стояла за рогом будинку, чекала, поки Радiй вийде з арт-галереi. Вийшов у супроводi своiх тiлистих купальниць. Таська несла оберемок квiтiв. Серед них яскраво полум’янiли Норинi троянди. Чому Таська? Ну чому? Йшла слiдом за ними i не могла вiдiрвати погляду вiд Радiя. У нього навiть хода особлива, не така, як у всiх. Таська чогось шарпнулася. Одна троянда упала з тротуару на проiжджу частину. Нора кинулася за нею. Рiзко загальмувала автiвка. Щось закричав водiй. Здаеться, назвав Нору роззявою. Їй було байдуже. Несла свою загублену троянду i ковтала сльози.

* * *

Не збиралася йти на дискотеку. Навiть гадки не мала про неi. Та якби й раптом спало таке на думку, то що з того? Все одно мама не пустила б – за мiсяць випускнi iспити в школi, а там i вступнi до iнституту. Тож мусить бiдна Елеонора Горницька викинути зi своеi русявоi голови все, ну абсолютно все, що не стосуеться екзаменiв. А звiльненi вiд усякого побутового непотребу полички у черепнiй коробочцi треба негайно заповнити вiдповiдями на всiлякi хитромудрi питання. Для чого? Щоб отримати золоту медаль, а вiдтак – пiльгу на вступ. Бо щоб стати студенткою фiлфаку, мусить розраховувати лише на себе. Жодного блату, домовленостi, знайомства – усе мае бути по-чесному. Так iй було заявлено мамою ще на початку навчального року. Отож, не вiдволiкатися, не розслаблюватися, не ловити гав i навiть не мрiяти про якiсь там танцi-шманцi! Працювати, працювати i працювати! Адже, як любить повторювати мама, життя без навчання – як цукор на дощi, i лише на жебрака вчитися не треба.

Але Янка – це ж така смола липуча та приставуча, така провокаторка й авантюристка. Нора аж знетямилась, коли вона взяла ii на кпини. Чогось раптом стало так прикро, так жаль самоi себе… Ймовiрно, просто перепрацювалась, перевчилась, от i здали нерви.

– Це ж просто смiшно, – аж зайшлася переливчастим дзвiночком невгамовна однокласниця, – закiнчувати школу i досi не побувати на дискотецi. Жоднiсiнького разу! Середньовiччя якесь! Вiдстiй повний! А може, ти не до iнституту готуешся, не до самостiйного життя серед людей, а… типу того… до чернечого постригу? Кажуть, що в Зимному скоро жiночий монастир вiдкриваеться. Для таких, як ти, самiтниць закомплексованих, там мiсце обов’язково знайдеться. Послушниця Елеонора… А що, звучить!

– Сама i iдь у те свое Зимне, – вiдрубала Нора.

– По-перше, Зимне не мое. По-друге, я iду на дискотеку. А дискотека, щоб ти знала, забембана моя ботано, зовсiм недалечко – у спортивному залi нашоi рiднесенькоi бурси. Тупу-тупу нiжками – i вже за п’ять хвилин можеш уколоти когось рiжками та й хвицати досхочу копитцями. Невже тебе мама навiть туди не вiдпустить? Ну, знаеш… Це вже абзац! Капець! Просто якась мертва пустеля посеред житейського океану юноi фемiни Елеонори Горницькоi! Так далi жити не можна!

– А як можна?

– Як-як… Проти неба навзнак! Треба щось придумати. Твоя Алька, ой пардон, Олександра Тимурiвна, звiсно, жiнка дуже правильна i непохитна, як гiбрид китайськоi стiни i теореми Пiфагора. Але ж не обов’язково розповiдати iй геть усе. На вiсiмнадцятому роцi життя людина вже мае право на власнi таемницi. До того ж чого це тобi конче день i нiч думати про тi проклятущi iспити, нiби в життi нiчого кращого немае? Навiщо зубрити те, що ти й так без пам’ятi знаеш? Ти ж у нас такий мудрунчик, така бездоганна i дошкопошанна. Фу, аж бридко! Вибач, я не хотiла тебе образити. А моi предки, до речi, навiть не пiдозрюють, куди я зникаю в суботу ввечерi на кiлька годин. Що тобi заважае сказати своiй мамi, що ми з тобою разом до випускних екзаменiв готуемося? Ну? Ти iй скажеш, що ми це робимо у мене, я своiм скажу – що в тебе. Ну що, крутяк? Як бачиш, не тiльки в тебе фантазiя фонтаном б’е.

Обманювати негарно. Тим паче маму. Але…

Того вечора Нора й познайомилася з Радiем Трояном. З Радом, Радиком, Ра… Модний джинсовий прикид, артистичнi манери, смоляне волосся, закучерявлене в екзотичнiй стрижцi «афро»… Вiн класно танцював, смiливо обiймав, сипав жартами i дуже дивувався, що не помiчав ii ранiше, адже сiм рокiв тому закiнчив цю саму школу. Отже, вони ходили одними коридорами й обов’язково мали перетнутися. Як же можна було пройти мимо такоi красунi i не помiтити ii, не ослiпнути вiд ii вроди, не зомлiти бiля ii нiжок? Рад зiзнався, що живе неподалiк вiд школи, на тихiй зеленiй вуличцi, що збiгае вiд центру до рiчки, в триповерховому будинку («вiн там один такий»), тому iнодi й навiдуеться сюди на дискотеку. Тепер уже точно жодноi не пропустить.

Ластiвки лiтають, бо лiтаеться,
І Ганнуся любить, бо пора…

Їi улюблений Рильський добре знався на любовi. На те вiн i поет, тому вiн i класик. Але в цих його рядках (пробачте, шановний Максиме Тадейовичу!) легко можна замiнити iм’я Ганнуся на Норуся. Бо, вочевидь, i для Нори також настала пора. Якраз цiеi весни. Цього вечора. Пiд час цiеi зустрiчi.

Не те, щоб вона досi не думала про кохання. Хто ж iз дiвчат про нього не думае? Думала i навiть любила. Звiсно ж, любила. От тiльки ще сама не знала кого. В уявi поставали якiсь незримi обриси, зблискували то синi, то сiрi, то карi очi, звучали палкi зiзнання, до рук торкалися чиiсь трепетнi пальцi, аж лоскiтно ставало у грудях вiд тих уявних дiткнень… Та саме цього вечора ii кохання стало зримим, реальним, конкретним – з радiсними чорними Радовими очима, Радовим голосом, iз його гарячими долонями, доторки яких так i залишилися на ii плечах, немов акумуляторнi батарейки у часовому механiзмi, i вона цiлу нiч вiдчувала, як вiд них розходяться тоненькi електричнi розряди, що зiгрiвають i пiдзаряджають усе тiло. Їй ще нiхто не казав, що вона красуня. Нiхто! Та Нора нiколи такою себе й не вважала. Невисока, худорлява, трохи незграбна, як несформований пiдлiток… Було б чого зомлiвати хлопцям бiля такоi… Але ж вiн сказав! Вiн! І обiймав ii, i танцював з нею.

Наступноi суботи Нора вже сама напросилася в попутницi до Яни.

– Що, сподобалось? – пiдморгнула однокласниця. – Я ж тобi казала: не стiльки свiту, що у кватирцi кухонного вiкна. А життя куди крутiше, нiж про нього в занудних книжках написано.

– Нiби ти iх колись читала, – усмiхнулася Нора.

Рад трохи припiзнився. Нора знервувалася. Танцювати не хотiлося, розмовляти – також. Та й яка розмова при такому гримкотiннi. Спортивний дерев’яний кiнь, переставлений на час диско у закуток, i той не витерпiв – беркицьнувся ногами догори поряд з баскетбольним щитком. Вже зiбралася йти додому, а тут – Рад. Норине серце радiсно затрiпотiло, щасливо затьохкало. Пiдiйшла першою, привiталася, усмiхнулася. Подумала: пiсля того, що було тиждень тому, пiсля тих його слiв мае право.

Виявляеться, не мала… Пiсля дискотеки Радiй узявся провести ii додому. Не запитував, чи можна, чи згiдна вона. Просто обiйняв за плечi i пiшов поруч. Нора не заперечувала. Була щаслива – ii вперше проводжав хлопець. І який хлопець! Такого ще пошукати, а вiн до неi сам прийшов. Хай би ця дорога нiколи не закiнчувалася! Хай би цi проводи тривали до ранку! Але що там тоi вiдстанi вiд школи до дому. Хвилин п’ятнадцять – i ось уже й рiдний двiр з рядочком дерев: над самою дорогою стара горобина, а за нею десяток молоденьких берiз – «як старшина й новобранцi», – сказав колись тато.

Нi-нi, стояти на подвiр’i, перед дев’ятиповерховим будинком, не можна. Їхня квартира виходить на протилежний бiк, але це ще нiчого не означае. Он скiльки вiкон свiтиться, i за кожним може виявитися агент, який негайно передасть iнформацiю мамi. Вирвалася i побiгла. Бiля пiд’iзду зупинилася, озирнулась. Рад уже заховався за останньою берiзкою. Нора зiтхнула i простягнула руку, щоб вiдчинити дверi. Не встигла – мiж ними i нею вигулькнула дiвоча постать. Наче iз землi виросла.

– Привiт, сучко! Тебе твоя Алька не вчила, що забирати чужих хлопцiв не можна, бо це дуже шкiдливо для здоров’я i навiть небезпечно для життя?!

Нора впiзнала Таiсу iз сусiднього будинку, колишню мамину ученицю, доньку директора якоiсь продуктовоi бази. Мама аж на лицi змiнювалася, коли вимовляла його iм’я – Аполлiнарiй Іполiтович. Таiса на чотири роки старша i на голову вища вiд Нори. І рука в неi не по-дiвочому важка. Ляпас обпiк лiву Норину щоку, потiм праву. Тодi голова ритмiчно захилиталася вiд ударiв з боку в бiк, як у набитоi ганчiр’ям ляльки-мотанки. Далi посипалися стусани – в груди, в живiт, у спину. Нора спробувала вирватися, забiгти у пiд’iзд, але Таiса вiдiрвала ii вiд дверей i заштовхала за кущi. Там уже дала волю ногам. Двi Тасьчинi подружки спостерiгали за розправою – чи то насолоджувалися, як древнi римлянки боем гладiаторiв, чи просто стояли на атасi.

– Ауфвiдерзеен![2 - Ауфвiдерзеен – до побачення (нiм.).] І забудь про Трояна. Вiн мiй.

Три тiнi попливли з двору. Нора залишилась лежати. З носа цебенiла кров, голова паморочилася, у грудях щось хрипiло й булькало, ребра болiли так, нiби iх на трiски порубали. Вона плакала. Але не вiд болю. Плакала за Радом, за своiм першим коханням, що тiльки-но спалахнуло, а на нього зразу ж холодною водою, як iз пожежного брандспойта. А ще переживала, що ii закривавлену найкращу, найновiшу сукенку вже не вiдiпрати. А це ж святкове вбрання. Як пояснити мамi, чому вона одягла цю обновку в будень, йдучи до Янки? Хто ж це при здоровому глуздi готуеться до екзаменiв у святковiй сукнi?

Мамi було не до сукнi. Металася вiд Нори до аптечки, вiд аптечки до телефона. І знову до Нори. І знову до телефона.

– Мабуть, треба повiдомити мiлiцiю…

– Не треба! – закричала Нора.

– Чому?

– Тому що скоро випускнi iспити. А мене будуть на допити викликати, в мiлiцiю, до суду… Коли ж менi готуватися? Посиджу кiлька днiв удома, i все минеться.

– Так-так, – бiдкалася мама. – Це правда. Якщо втрутиться мiлiцiя, уся школа буде знати. А ти ж на медаль iдеш… Ще не вiдомо, що тi дiвчата розкажуть, як на це зреагуе директор. За щось же вони тебе побили. За що?

– Нi за що! – стояла на своему Нора.

– Нi за що не б’ють. Щось, значить, недобре ти вчинила, когось скривдила. Бо щоб ото просто так… Та ще й дiвчата. Що, що ти iм зробила? Що ти натворила, Норо?

– Нiчого!

– Але ж чогось вони прийшли.

– Напевне, з кимось мене переплутали.

Не могла ж вона сказати мамi про дискотеку, про Рада, про Таську.

З тiеi ночi у Нори пропав сон, зник апетит, лiтери в пiдручниках то розповзалися навсiбiч, як в’юнкi вуженята, то розлiталися, як метелики. Не знала, вiд чого це: вiд Тасьчиних стусанiв чи вiд туги за Радом, за оскверненим коханням, яке мало так прикро обiрватися на першiй же нотi.

Тиждень сидiла у квартирi. Лише пiд вечiр мама виганяла ii «подихати свiжим повiтрям» («тiльки не бiльше як на пiв години!»). Нора вiдразу ж забувала про пiв години, ходила й ходила, як сомнамбула, бiля триповерхового будинку, новiтнього елiтного котеджу, якi тiльки-но почали з’являтися у мiстi. Дiм з добротними парадними дверима на кодових замках, просторими лоджiями, що виходили в затишний зелений дворик, обнесений металевою огорожею художньоi ковки. Через вiкна яскраво свiтилися великi дорогi люстри – видно, тут пожильцi не заощаджували на електроенергii. Породистi собаки витягали з пiд’iздiв на повiдках своiх породистих господарiв у дорогих шкiрянках. Можливо, серед них був i хтось iз Радових батькiв – вона не встигла запитати, чи е у Троянiв пес. Вiд цього будинку вiяло таемничим життям – ситим, розкiшним, пахучим, умиротвореним, невiдомим i недоступним Норi.

Наступноi суботи вона побiгла до школи. Зайти до спортивноi зали, де заклично звучали суперпопулярнi «Бонi М.», не наважилась. Хотiла хоча б здалеку побачити Рада. Зазирала у вiкна, чекала бiля шкiльних ворiт. Намарне. Його не було.

Приходила щосуботи. Нi Рада, нi Таськи. Ймовiрно, Таiса про всяк випадок переманила свого принца Ра до iншоi зали, аби Нора не потрапляла йому на очi. Дискотек у мiстi розвелося – хоч греблю гати.

Якогось суботнього вечора, повертаючись iз чергових пошукiв, Нора випадково побачила неподалiк вiд школи, на тумбi для оголошень, афiшку, що сповiщала про аматорську виставку свiтлин у стилi «ню». Експозицiю оголеноi натури начебто пiдготували в iхньому мiстi вперше, вона мае стати провiсницею нового напрямку в мистецтвi, резонансною подiею в культурному життi краю. Серед фотографiй самих авторiв, вiялом розмiщених навколо тексту, – о, диво дивне! – якийсь Еротос Амурський iз усмiхненим обличчям Радiя Трояна.

«І навiщо йому таке звучне iм’я ховати за примiтивним псевдонiмом?» – подумала Нора. І вже тiеi митi знала, що пiде на ту виставку. Просто не могла не пiти.

* * *

А не таке вже й диво дивне – з’ява Рада-Еротоса зi своiми «Купальницями…» в мiськiй арт-галереi. Як сказав би Норин тато, «дiалектика життя, яке не стоiть на мiсцi, а отже, кудись та й мусить рухатися». Радiеве рухнулося до «ню». Всього на один крок i дуже малоймовiрно, що надовго, тим паче назавжди, але рухнулося.

До фотосправи Рад уже давненько мав безпосереднiй стосунок. Зiзнався Норi в цьому ще першого вечора iхнього знайомства. Загадково говорив щось про митi мiж минулим i майбутнiм, якi не повиннi канути в небуття, про жiночу вроду, яку безжально знищуе час, зате може зафiксувати i врятувати звичайний фотоапарат у руках справжнього художника, натякав, що молодi жiнки записуються в чергу до нього, аби замовити ну дуже незвичнi i незвичайнi портрети. Вона слухала все це упiввуха. Головне – його присутнiсть i голос. Що iй до чиеiсь вроди i до невблаганного часу, що без жалю поглинае ту короткоминучу красу. Їi ця проблема ще не торкалася. Навпаки, час працював на неi.

Був Радiй, щоправда, не художником, точнiше, не зовсiм художником. Транспаранти до свят, гасла iз полiтичними цитатами, знiмки передовикiв виробництва для Дошки пошани, фото ударних суботникiв i веселих пiкнiкiв та маiвок… Усе це свого часу давало йому змогу непогано заробляти. Проте впродовж останнiх рокiв стало нiкому не потрiбним. Життя змiнилося, старi пiдходи та iдеологеми канули в безвiсть. Слiдом за ними, як глинянi колоси з постаментiв, почали падати, розсипатися й перетворюватися в порохно i пуританськi табу. Першим узялося випростуватися з них, як дитина-переросток iз тiсних пелюшок, мистецтво. Вдихнувши на повнi груди свободи й трохи вiд несподiванки захмелiвши, воно раптом запрагло ще й голизни. Стало модно вивiшувати у вiтальнях багатих «царськосiльських» новобудов родиннi портрети, а в спальнях – полотна i фотосвiтлини з оголеними дiвами у вiдвертих позах. Тож, цiлком можливо, попит на «ню» рiзного штибу провокували не так митцi, як тi, хто впливав на нього своею любов’ю, помноженою на вмiст хутко розбухлих гаманцiв. Питання залишалося вiдкритим i дискусiйним. Зате у трендi тепер, як зазначила пiд час вiдкриття виставки мисткиня у глибокодекольтованiй бузковiй блузцi-розлiтайцi, вона ж авторка тексту, вмiщеного в каталозi, – вiдвертiсть, природнiсть, епатаж i розкутiсть, тобто те, про що досi, тим бiльше у iхнiй сiрiй провiнцii, i мрiяти не можна було.

Отож, що менше одягу на роботах, то бiльше вiдвiдувачiв та журналiстiв на виставках. Що бiльше публiки, то схвальнiшi вiдгуки у пресi i ширша популярнiсть. Як не похвалити те, що народу подобаеться?! Словом, як пожартував якийсь рудий бородань, по-приятельськи поплескуючи Еротоса Амурського по плечу, що бiльше тiла, то бiльше й дiла.

Для Рада слова бороданя – не хтозна-яка новацiя. Подумаеш! Вiдкрив Америку через кватирку! Молодий Троян i без його монологу з прозорими натяками вже встиг вловити цю закономiрнiсть. Та вiн не збирався присвячувати життя цьому самому «дiлу», робити комерцiю чи заробляти славу на оголенiй натурi. До галереi його привело дещо iнше.

Пiсля закiнчення школи батько, який обiймав високу посаду в управлiннi торгiвлi, вiддав його до училища. Звiсно ж, до торговельного, куратором якого був сам. Мiркував: щоб стати згодом директором магазину, не обов’язково зiрки з неба хапати – якось вiн i туди прилаштуе свое не вельми прихильне до науки чадо. Аби був диплом i надiйний «дах» над головою. Та як не давалася Радовi математика в школi, так не далася вона i в училищi. Вiдтак – двi розтрати впродовж двох рокiв у двох крамницях: спочатку побутовоi технiки, потiм – готового одягу. Третього фiаско вирiшили не чекати.

У батьковому вiдомствi потрiбен був художник-оформлювач i за сумiсництвом фотограф. Тодi Борис Маркович раптом i згадав: едине, що хоч трохи давалося синовi в школi, – малювання. Радiй навiть до художньоi студii ходив, щоправда, недовго, всього рiк, а все ж… Та й навчитися фотографувати – не велика проблема, аби фотоапарат добрий. Так випускник торговельного училища став «митцем». Робота – не бий лежачого: писати, що скажуть, хоча частенько й писати не треба – просто зафарбовуй собi на паперi лiтери, припасувавши до картону пластикову трафаретку. Зрiдка доводилось сфоткати когось. Проявляти знiмки не обов’язково самому, можна здати в будь-яку лабораторiю. Тобто, мiнiмум зусиль для рук i нуль – для мозку. Та ще й пiд татковим широким надiйним крилом.

Якось, ще пiд час навчання в торговельному училищi, юний Троян згадав про уроки малювання, про художню студiю i спробував узятися за пензель. Чи то йому робити було нiчого, чи хотiв довести, що в студii несправедливо поставили хрест на його талантi… Запросив на дачу одногрупницю i пообiцяв зробити з неi прекрасну Афродiту, що виходить iз пiнистих морських хвиль. Моря у мiстi не було, та й цiкавило воно його, як вовка трава. А от дiвчина… Отож, малював не так iз мiркувань художньо-естетичних, як iз суто еротично-хулiганських i донжуанських. Навiть повiсив згодом оте «мальовидло» (мамин вислiв) у своiй кiмнатi.

Що тодi було! Батько, вiчно вiдсутнiй удома, заклопотаний органiзацiею фуршетiв та розподiлом дефiцитiв, зазирнувши до кiмнати молодшого сина (старший уже мав власне помешкання i сiм’ю), схопився спочатку за голову, тодi – за серце, а далi в нестямi затупотiв ногами.

– Це що за повiя з Одеського борделю?! Зняти цю мазню! Негайно! Яке неподобство!

Не те, щоб Борис Маркович дуже обурився синовим «ню». Сам полюбляв голу натуру i навiть був автором поширеного в його колах афоризму: «Перш нiж жiнку роздягнути, треба ii одягнути». Але вiн злякався, щоб «мальовидло» не потрапило на всевидющi очi когось iз його вiдомства або не дiйшло до iхнiх мiзкiв. Мiсцем у своему неприступному для простих смертних управлiннi вiн надзвичайно дорожив. Ще б пак! А де ще можна знайти краще i вигiднiше, особливо у часи, коли в крамницях не те що холодильники i телевiзори, а й мило та труси продавали за талонами? Його посада передбачала, зокрема, й роботу з молодими кадрами, яких, звiсно ж, потрiбно виховувати. А тут у власному домi така розпуста – гола дiвка на стiнi та ще й така потворна!

Рад образився. Страшенно образився. Особливо за «мазню» i «неподобство». Проте батечко не дав йому навiть слова мовити на захист свого юнацького творчого пориву. Довелося згорнути картину руркою, засунути в тубус для креслень i закинути на антресолi. Але i звiдти вона невдовзi зникла. «Певне, старий знищив», – здогадався Радiй i затаiв гнiв на консервативного предка.

І ось тепер вiн вирiшив узяти реванш: дiзнався про виставку, сфотографував, а тодi змонтував i запропонував на неi свое «ню». Цього разу уже не в квартирi, а в арт-галереi. Хай дивиться все мiсто! Хай знають! А за тиждень вiн ще й покладе перед татом газету, де буде написано, зокрема, i про його епатажного сина (домовленiсть з газетярем влетiла в копiечку, але вираз, який передбачався на обличчi старого, того вартий).

Борис Маркович на вiдкриття виставки не прийшов. І газетну статтю про неi читати не збирався. Вiн уже звик до вибрикiв свого молодшого. Та й часу не було. Старшого Трояна вже не обходило облiко морале – нi синiв, нi пiдлеглих. Вiн не спав ночами з iншого приводу. Треба було поспiшати. Дуже-дуже поспiшати. Щоб максимально використати ще не втраченi зв’язки i свiй начальницький вплив, урвати ласий шматок вiд зникаючого вiдомства, приватизувати за безцiнь примiщення, що недовго залишатимуться безхозними, розмiстити у них уже власнi крамницi, переправити до них (уже не крамниць, а маркетiв) прихованi за роки кризи дефiцити. Словом, створити могутню власну iмперiю.

Потяг мчав на всiх парах iз однiеi епохи до iншоi. Хто встигне – той у нього й заплигне. А йому не хотiлося залишитися нi з чим на спорожнiлiй платформi. Вiн же не хто-небудь, а Троян!

Рiвно о восьмiй обiзвався сотовий. Левко хутко обiрвав мелодiю мелорингу. Якщо, боронь боже, хтось почуе, телефон негайно конфiскують. Дивно, що його досi не забрали. Щось завадило бравим конвоiрам. Вочевидь, вони бiльше переймалися тiею брехушкою у червонiй сукнi. Вона ж усе-таки на вiзку. Дурне дiвчисько! Що ii пiдштовхнуло до того мосту i змусило лiзти на вiдбiйник? В усякому разi нiчого доброго. На такi вчинки вiдважуються не вiд великого щастя.

Телефонувала схвильована Марiйка. Сказала, що вже другу годину мiсця собi не знаходить. Тiльки-но прокинулась – вийшла на веранду, а там дерев’яний лежак ребрами свiтить, матрац, подушка i простирадло на ходнику[3 - Ходник – тканий полiський килимок.] валяються. Спочатку подумала, було, що хтось насильно забрав Левка, от i скинув пiд час борюкання постiль на пiдлогу. Потiм вирiшила, що Левко сам вчинив безлад на верандi – кудись дуже поспiшав, тож не до постелi було. Може, до мiста у справах поiхав, а може, вирiшив до новобудови пройтися чи до озера пробiгтися. Вже й усi жданики поiла, а його нема та й нема. Славчик також нудиться, никае он подвiр’ям тенди-сенди як неприкаяний i реп’яшком до неi чiпляеться, разiв десять уже перепитував, куди це дядько Левко з самого ранку зник i чи не покинув, бува, iх назовсiм. А iй звiдки про те знати? Вона ж не тримае Левка на прив’язi, бо хто вона йому? Вiн вiльний iти, куди йому заманеться. Але щось же цьому прилипковi малому треба вiдповiсти. А що?

– Скажи, що скоро буду. В полiцii я, Маруси`но.

Лише вiн один називав жiнку iменем, яке почув колись вiд ii батька. А хто ж ii ще так називатиме?..

– У полiцii?! Як це? Чому? Господи, що ж ти такого накоiв? За що вони тебе забрали? – голос молодоi жiнки задрижав, як останнiй листок на осiнньому вiтрi, ось-ось зiрветься i полетить.

– А нi за що.

– Нi за що? Хiба так бувае?

– Бувае, Марусино, бувае. Влип нi за цапову душу. Тепер мушу чекати, поки наша доблесна полiцiя розбереться, що й до чого, i, сподiваюся, вибачиться.

– Аякже, вибачаться вони. Аби хутчiше вiдпустили додому.

Додому… Левко нiколи навiть подумки не називав своею домiвкою цю «врем’янку», зведену, напевно, ще за царя Гороха. Будували ii, вочевидь, на «тим часом», поки на бiльший будинок зберуться. А вона й досi стоiть.

Левко орендуе цю хату вже другий рiк. Вiд нинiшньоi весни разом з ним тут i Марiйка та Славко. Жiнцi звiдси трохи складно добиратися до дитячоi полiклiнiки, де вона працюе. Та гарне житло та ще й у центрi мiста потребуе i платнi гарноi. А як ii викроiти зi скромного заробiтку медсестри? От вiн i запропонував пожити кiлька мiсяцiв. Сам перебрався на веранду, а мамi з сином кiмнату вiддав. Марiйка тулить копiйку до копiйки. Окрiм основноi роботи, мае ще пiдробiток, але не систематичний, здебiльшого випадковий. Навiдуеться пiсля змiни до хворих – кому iн’екцii, кому натирання, кому банки поставити (старшi пацiенти ще не забули про цю панацею вiд усiх застудних болячок). Але що то за грошi, коли в тебе е дитина, яка хутко виростае i зi штанiв, i з пальтечка, i з черевикiв.

Мiсяць тому господар, молодий клерк з якоiсь офiсноi контори, якому ця хатина дiсталася у спадок вiд предкiв, заявив, що весною збираеться зносити ii, а на звiльненому мiсцi зводити новий будинок – за сучасним проектом, на два поверхи з мансардою. Уже й перший причiп цегли привiз, i купу пiску бiля ворiт насипав. Тож до наступноi весни треба буде знайти iнше помешкання. Для Левка, молодого-холостого, переселятися з мiсця на мiсце не проблема. А от Марii з малим… Добре, якщо до того часу iм видiлять обiцяну квартиру, а не повторять, як мантру, що обiцяного сiм рокiв ждуть. Доведеться знову нагадати кому треба. От виплутаеться з цiеi халепи i пiде робити сто тридцять п’яте китайське попередження. Чи спочатку все-таки до «гробницi Тутанхамона»? Гаразд, вийде, тодi й вирiшить.

* * *

Пухкий i рожевощокий, як свiжа здоба, лейтенант навiть пахнув ванiллю. Можливо, якраз перед появою Левка влаштував собi перекус iз кренделем вранiшньоi випiчки. Вiн приблизно Левкового вiку чи, може, на рiк-два старший, зате разiв у три ширший вiд нього (i коли та на яких харчах устиг так роздобрiти на начебто неспокiйнiй роботi?), з коротким, нiби вибiленим хлоркою, «iжачком» на головi i такими самими безбарвними бровами та вiями. Лiниво вiдкинувся у крiслi, витримав багатозначну паузу, а тодi враз похопився, насадив на носа круглi окуляри в чорнiй пластиковiй оправi, зробив непроникне обличчя i втупив свiтло-сiрi очi в Левка. Дивився незмигно й мовчав. Мабуть, намагався пронизати його поглядом, зломити психологiчно, викликати якщо не тремтiння в пiджилках, то хоча б острах перед своею масивною офiцiозною персоною.

Проте прийом, який вiн чи то вичитав у якомусь пiдручнику з полiцейськоi психологii, чи «позичив» у когось зi старших колег, не спрацював – споглядання з-пiд напiвприкритих повiк та ще й через лiнзи виходило якесь мляве, без фанатичного блиску, зазвичай властивого нишпоркам та справжнiм мисливцям за манiяками.

– Ім’я? – буркнув ледь чутно, нiби йому шкода було й рота вiдкривати заради якогось там невдахи, босого i голопузого, у самих лише камуфляжних штанях – бiльше схожого не на злочинця, а на типового безхатченка з-пiд моста або з пiдвалу.

Левко вловив зверхнiсть – i в поглядi, i в голосi, i навiть у самiй розтелепанiй позi полiцейського. В грудях замлоiло, запекло, образа перейшла у роздратування й тонкими електричними розрядами пронизала тiло. Аж кулаки стиснув. Ну-ну, поговоримо, альбiносику!

– Чие? – прикинувся «гальмом» нетямущим.

– Ну не мое ж! – хитнувся назад-вперед лейтенант.

– А чому б i нi? У вас також е iм’я. Звiдки менi знати…

– Припинити! Запитую ще раз – ваше iм’я?

– А-а-а, ви про мое… Так би й сказали. Мое iм’я Лев.

– Хм… Цар звiрiв, значить. А якщо точнiше?

– Левко я, пане лейтенанте. Левицький.

– А по батьковi, значить, – Левович або ж Ягуарович. В точку? – Масне бiле обличчя розтягнула саркастична посмiшка.

– В небо.

– Що?!

– Пальцем в небо, кажу, потрапили. Не вгадали.

Полiцейський почервонiв, засовався у крiслi, нiби там йому хтось канцелярську кнопку пiдклав. Чогось його дуже зачепило оте «пальцем в небо». Бо що ж це могло означати, як не вияв неповаги до офiцiйноi особи та ще й при виконаннi?

– Но-но! Поакуратнiше! Припни свого язика, стули писка i не забувай, де знаходишся, в якому мiсцi. Тут такi йоржистi, як ти, в момент шовковими стають. Ми вмiемо розгладжувати.

– Ой! А вам хiба не доповiли?

– Про що?

– Така-от оказiя: дорогою сюди я випадково дiзнався, що у вас прасувальнi дошки i праски якраз закiнчилися. Отже, не буде на чому i чим мене прасувати. Така-от прикрiсть.

– Знайдемо, – пообiцяв лейтенант. – І так припечемо, що аж-аж.

– Не лякайте. Ляканий я уже, бачив i гiршi мiсця, нiж це.

– В колонii чи у в’язницi? То я, лейтенант Артур Тетерук, – запам’ятай: Артур Тетерук! – iз задоволенням допоможу тобi повернутися туди. Стаття сто сорок шоста Кримiнального кодексу Украiни… Злочин, обтяжений повторним скоенням…

– Якесь дежавю, – не дослухав його Левко.

– Якесь що?

– Знов за рибу грошi. Так зрозумiло?

– Ти що, з бзiком у макiтрi чи контужений? Хм… Може, й справдi контужений. Був атовцем? Чи для замилювання очей камуфляжнi штани натягнув? Тепер кожен третiй такi носить i за героя себе видае. Може, там i справдi героями були. А тут – ходяча проблема для полiцii. – Лейтенант Тетерук, на диво, легко висмикнув iз крiсла свое розкiшне тiло i навис над столом. – Надумав тут передi мною вар’ята грати? Пiд дурка косиш?

Кров шугонула в Левкову голову, аж в очах потемнiло. Щось кругле i бiле навпроти. Щось м’яке i рухливе. Вдарити б по ньому. По рожевих губах, що вивергають слова. Треба полiчити… Треба… Як там казала психологиня? Вдихнути повiтря i хоча б до десяти… «Один, два, три…»

– Я не артист, щоб грати, i не косар, щоб косити, – крикнув, i вже спокiйнiше: – Просто сьогоднi на свiтанку хтось уже лякав мене сто сорок шостою статтею. Тож i кажу: дежавю якесь.

– Не дежавю i не за рибу грошi, а викрадення людини. Ви-кра-ден-ня! Тобто, посягання на гiднiсть, свободу i честь! Ти злочинець!

– Це вже доведено? – Левко вiдчув, як сiпнулася повiка над правим оком, як починае набухати i прискорено пульсувати жилка на правiй скронi.

– А що тут доказувати? Що доказувати? Тебе ж затримано на мiсцi злочину. Якi ще докази потрiбнi? Тож тепер запакувати тебе в камеру – раз плюнути. Кажи, звiдки знаеш доньку Троянiв? – Лейтенант Тетерук знову всiвся у крiсло i пiдсунув до Левка диктофон. – Ну! Давай чистосердечне. Коли спланував викрадення? Скiльки часу стежив за дiвчиною? Де збирався ii утримувати? Чи були спiвучасники злочину?

– Та я й Троянiв не знаю.

– Так я тобi й повiрив. Воруши мiзками, поки вони в тебе ще на мiсцi.

– Повторюю: не знаю я нiяких Троянiв! Хоча… Щось нагадуе менi це слово. Десь я його зустрiчав…Троян… Троян… Точно! Комп’ютерний вiрус. Колись я такого ледве позбувся зi свого компа. Та зараза троянська ледь усю iнформацiю не з’iла.

– Сам ти зараза! Трояни – одне з найвiдомiших i найбагатших сiмейств у нашому мiстi. У них такий бiзнес, що декому i в столицi не снилося! І депутатство, а значить, i влада. Тож припини це дуркування, добре ти знав, дуже добре, кого й у кого треба викрадати. Скiльки хотiв злупити з них за дiвчину?

– Отакоi! Хiба вони тобi самi не сказали? – Левко також перейшов та «ти». – То запитай. Менi й самому цiкаво було б дiзнатися, на скiльки я розiгнався – на мiльйон? На два? Чи, може, на всi сто? А чого ж… Якщо вже вимагати, то вимагати, скромнiсть тут нi до чого. Кажуть, вона прикрашае людину лише тодi, коли iй нiчим бiльше прикраситись. А тут такi люди – вiдомi, при грошах, при владi, доцю свою безмежно люблять. Чи, може, не люблять? Га? Бо чогось же вона надумала кинутися з мосту просто у воду. Любленi i щасливi не вкорочують собi вiку, таким жити хочеться.

– Який мiст? Яка вода? Хто кидався? Рятiвничок знайшовся… Та тобi б романи писати, й обов’язково фантастичнi. Я, до речi, фантастики не люблю, нiколи не любив, терпiти не можу, вона менi до фенi, по цимбалах, для мене головне – факти, а не маячня, висмоктана з пальця.

Тiлом прокотилася нервова дрож. У потилицi вiдчулося поколювання. Жилка на скронi, здавалося, ось-ось розiрветься i вибухне. А якщо це знову станеться… Хотiв притримати той вибух долонею, як робив це зазвичай, але чоловiк по той бiк стола випередив його порух окриком.

– Руки! За спину!

Лейтенант Тетерук пригладив долонею свого безбарвного «iжака» (вочевидь, пiднятого гелем), нервово затарабанив пальцями по столу. Пальцi нiжнi, бiло-рожевi, як це бувае в альбiносiв, акуратно загостренi нiгтi поблискують прозорим лаком, що аж мiниться пiд променями сонця. Нi зазубринки, нi плямочки, нi хоча б якоiсь дрiбнесенькоi порошинки.

Чомусь саме цi доглянутi наманiкюренi пальцi остаточно вивели Левка iз себе. Згадав, як цибенiла кров з-пiд його почорнiлих поламаних нiгтiв, коли дер каскою непiддатливий сланець, щоб зробити хоч невелику заглибину, втиснутися в породу, бо про глибокий окоп на тiй землi i думати було нiчого. А тодi раптом поряд з випещеною долонею молодого полiцейського з’явилася iнша, Дiдова, – темна, шкарубка, розпанахана аж до п’ястка осколком вiд гранати. Якби не залишив «Форта» на березi рiчки (не до нього було, коли кинувся рятувати ту нещасну брехлю, будь вона неладна!), то зараз би пальнув просто в цю самовдоволену масну пику. Чому це його з першоi ж зустрiчi сприйняли як ворога? Чому без суду та слiдства проголосили злочинцем? Чому цей пестунчик, з рум’яними, як свiжi круасани, щоками, мабуть, недавнiй випускник якогось вишу, так нахабно розставив крапки над «i», не написавши ще й одноi лiтери?

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65957270&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

notes

Примечания

Нюшка – дiвчина (жарг.); тут: вiд слова «ню».

Ауфвiдерзеен – до побачення (нiм.).

Ходник – тканий полiський килимок.