P.S. Я навчу тебе знову…
Ксана Рейлi

Я була щасливою, поки доля не втрутилась у мое життя. Одного жахливого дня вона забрала всiх, кого я найбiльше любила. Разом з ними я втратила i сенс свого iснування. Розбита, зневiрена, самотня, я не розрiзняла днi, тижнi та мiсяцi. Тiеi митi, коли я майже розучилася чекати на щось хороше, з’явився вiн. Той, хто простягнув менi записку з такими простими, але потрiбними словами. Кажуть, випадковi зустрiчi ламають долi. Та iнодi випадковостi стають нашою долею. Ким вiн стане для мене?..

Ксана Рейлi

P. S. Я навчу тебе знову

* * *

Пролог

Час не лiкуе, не дае забути Все те, що бiльш не повернеться. Цi спогади вбивають та ламають люто, Коли ж та доля менi усмiхнеться? Я пам’ятаю кожну ту розмову, Та як тепер без тебе важко жити, Але я вiрю, що навчить мене хтось знову Сподiватись, вiрити, любити…

Чи бували у вас такi миттевостi, коли здавалося, що саме зараз ви найщасливiша людина на всiй планетi? Я завжди жила в любовi своiх батькiв. Єдина донька, яка нiколи не сперечалася й завжди прислухалася. У мене настiльки близькi взаемини з матiр’ю, що тепер вона – моя найлiпша подруга, i едина теж. Так, я дуже прив’язана до своiх батькiв i навiть не уявляла свого майбутнього за межами нашоi квартири, доки не з’явився вiн…

Я познайомилася з Олегом на першому курсi унiверситету. Це було кохання з першого погляду, вiд якого я втратила голову. Мене не хвилювали навчання й думка батькiв, едине, що мало значення, – вiн. Дивно, але коли я вперше його побачила, то щось невiдоме наче вдарило мене в самiсiньке серце. Олег для мене став усiм, тому вже за рiк ми вирiшили жити разом.

Залишати батькiв було дуже важко, але менi, тодi ще дев’ятнадцятирiчнiй дiвчинi, хотiлося самостiйного життя без iхньоi опiки. Спочатку було складно через мою велику прив’язанiсть, але Олег якимось чином став для мене найважливiшою людиною.

Учора я нарештi склала свiй останнiй екзамен iз цiеi сесii, а хлопець чомусь вирiшив, що це варто вiдсвяткувати. Я думала, що ми лише вдвох погуляемо мiстом чи, може, сходимо разом у кiно, але вiн повiдомив, що сьогоднi в нас буде сiмейна вечеря.

– Марто, я зараз заберу твоiх батькiв i привезу сюди, а ти поки побудь тут, гаразд? Тим паче моi мама з татом теж уже скоро будуть, – сказав Олег, коли я поралася на кухнi.

– Слухай, а може, не варто влаштовувати цю родинну вечерю? У нас же не якесь свято чи рiчниця. Це ж просто кiнець ще одного семестру, – заперечила я й подивилася в його бездоннi синi очi, якi зачарували мене з першого ж дня.

– Ти вже така доросла. – Вiн пiдiйшов до мене впритул iз широкою усмiшкою на вустах. – Ще лише рiк, i ти отримаеш диплом бакалавра, i час уже й про сiм’ю подумати.

– Яку ще сiм’ю? – засмiялася я.

– Нашу. – Хлопець заправив пасмо мого свiтлого волосся менi за вухо й подивився просто в очi. – Сьогоднi ввечерi чекай на сюрприз.

– Ей, я ж не люблю сюрпризи!

– Цей тобi сподобаеться, навiть дуже. – Олег швидко поцiлував мене в губи. – Я вже давно мав iхати, а ти мене заговорила.

– Можна я з тобою поiду? – запитала я, поклавши своi руки йому на шию.

– А хто зустрiне моiх батькiв? – вiн примружив очi. – Та й узагалi, у мене дуже серйозна розмова до твого батька, яку тобi не можна чути.

– Яка ще розмова? – здивувалася я й подивилася на нього великими очима.

– Дiзнаешся потiм. – Вiн знову поцiлував мене, а я вiдповiла йому зi всiею любов’ю. – Я тебе не просто кохаю, а обожнюю.

– Іди вже! – з усмiшкою сказала я й легенько вдарила його по плечi.

– Ей, а ти хiба не скажеш, що теж мене кохаеш? – Хлопець удав, що образився.

– Скажу лише пiсля твого сюрпризу, – вiдповiла я, склавши руки на грудях.

– От же ж уперта! – крикнув Олег i попрямував до коридору.

– За це ти мене й любиш! – з усмiшкою крикнула йому я.

Цiкаво, чи так буде завжди? За весь час, що ми разом, у нас була лише одна серйозна сварка, яка завершилася примиренням i справжнiм щастям. Хай там що, але наше кохання таке сильне, що переможе все, я знаю. Певна, що бiльше нiколи й нiкого не зможу покохати так, як Олега. Мое серце належить лише йому…

Уже за пiв години на порозi з’явилися Олеговi батьки. У нас були непоганi стосунки, хоча його мама й не дуже любила мене. Дiна Василiвна завжди була милою зi мною в присутностi Олега. Коли ж його не було поряд, вона намагалася образити мене будь-яким чином.

– Привiт, Марточко! – усмiхнулася вона й узялася мене обiймати.

Акторка вона пречудова, i я вкотре переконалася в ii здiбностях. Петро Миколайович схвально подивився на свою дружину, а потiм обiйняв мене й поцiлував у щоку. Вiн був дуже доброю людиною, i я дiйсно полюбила його.

– А де Олежик? – запитала жiнка й безцеремонно пiшла на кухню.

– Вiн поiхав забрати моiх батькiв, – вiдповiла я, спробувавши усмiхнутися. – Вони вже скоро будуть.

– А твоi батьки не могли на таксi приiхати? – поцiкавилася вона й сiла за стiл.

– Олег хотiв про щось iз ними поговорити. – Я взялася розкладати тарiлки. – Сказав, що це щось серйозне, але не уточнив, що саме.

– Ти бачила, яка на вулицi погода? – Вона подивилася на мене своiми ясними, як лiтне небо, очима. – Дощ весь день, а ти так просто вiдпустила його? Невже твоi батьки такi бiднi, що навiть не знайшли грошей на таксi?

– У них е грошi, – тихо вiдповiла я й засоромлено вiдвела погляд.

Для цiеi жiнки грошi були найважливiшою рiччю на свiтi, тому вона завжди вважала мене нерiвнею для свого сина. Так, моi батьки не були багатими, адже вони звичайнi робiтники. Мама – бiблiотекар, тато – електрик. Вони мрiяли, щоб я стала психологом, тому про iншу професiю я навiть не замислювалася.

– Може, ти вже нарештi пiдеш кудись на роботу, а не сидiтимеш на шиi в мого сина?

– Ви ж знаете, що Олег цього не хоче.

– Так, Дiно, облиш! – звернувся до дружини Петро Миколайович. – Нас запросили на вечерю, а ти прийшла й бурчиш чогось.

– Я бурчу? Я? – Вона розлючено подивилася на нього. – Я дбаю про свого сина, а ти навiть не помiчаеш, що його використовують.

– Досить! – Вiн глянув на неi такими очима, що вона вiдразу ж замовкла.

Щоб хоч якось виправити цю напружену ситуацiю, я вирiшила приготувати всiм чай. Минуло вже бiльше години вiдтодi, як Олег поiхав по моiх батькiв. Я телефонувала йому, але його не було на зв’язку. Те саме з батьками. Я хвилювалася й навiть почала нервово терти руки. Що ж це таке? Олегова мама встала зi стiльця й заходила колами кiмнатою.

– Ну й де вони? – Вона подивилася на мене, та я лише знизала плечима.

– Мали б уже бути, але, може, щось сталося… – почала я.

– Щось сталося? – крикнула жiнка й подивилася на мене. – Що ти таке говориш? Дурепа.

– Я не маю на увазi…

– Менi байдуже! Сподiваюся, що колись мiй син отямиться й побачить, яка ти насправдi.

Вона люто поглянула на мене, та я не вiдступала. Ми вели неприховану вiйну очима, бо я не збиралася через неi втрачати свое щастя. Цю зорову баталiю перервав телефонний дзвiнок. Петро Миколайович прийняв виклик, потiм повiльно пiдвiвся й почав уважно слухати. Вiд емоцiй, якi вiдобразилися на його обличчi, менi стало страшно. Я теж пiдвелася та схвильовано подивилася на нього.

– Що? – крикнув чоловiк i прикрив рота рукою. – Ти впевнений, що це його автомобiль? Із ними все добре?

Я зрозумiла: сталося щось погане. Серце ледь не вистрибувало з грудей вiд хвилювання. Боюся… Страшенно боюся за нього.

– Що таке? – Олегова мама пiдiйшла до свого чоловiка.

– На перехрестi неподалiк звiдси сталася аварiя. Схоже, це автомобiль нашого сина, i… – вiн подивився на мене, – твоя мама, на жаль…

– Що? – тихо запитала я й пiдiйшла до нього.

– Вона померла на мiсцi, – сказав чоловiк i поклав руку менi на плече. – Твого батька й Олега зараз везуть у лiкарню. Стан критичний, але надiя…

– Це неправда! – не повiрила я й захитала головою. – Не може бути. Це… Нi… Неправда…

– Марто, я розумiю, тобi важко, але нам варто поiхати в лiкарню. – Вiн обiйняв мене, i я заплакала, уткнувшись обличчям у його плече.

Як же так? Моя мама, моя люба матуся померла. Хiба може бути ще жахливiше? А батько? Господи… А Олег? Усвiдомлення того, що iхне життя пiд загрозою, пройняло мене, наче струм.

– Мiй синочок? – заридала Дiна Василiвна. – Чого ти стоiш? Поiхали в лiкарню!

Ми iхали дуже швидко. Я нiяк не могла заспокоiтись. Подивилася в небо, коли вийшла з автомобiля, але все застилали сльози.

– Не забирай iх, прошу, – прошепотiла я й побiгла в лiкарню.

Я не могла усвiдомити, що моя мама померла. Клятi сльози душили, але була вiра, що тато й Олег виживуть. Вони повиннi жити, адже я не зможу без них. Я просто помру… Олегова мама ридала в крiслi в залi очiкування, а Петро Миколайович намагався заспокоiти ii. У мене ж не було нiякоi пiдтримки, та й не буде нiколи, адже мами вже нема. Я бiльше не могла й не хотiла плакати, але розридалася ще дужче, коли з реанiмацii вийшов лiкар i мовив: «Менi шкода».

Я втратила всiх… В один клятий день у мене не залишилося нiкого. Я схопилася руками за голову й упала на пiдлогу в порожньому коридорi лiкарнi. Дуже вдарилася колiнами, але менi було байдуже. Душа болiла в тисячу разiв дужче, нiж тiло. Бiль краяв серце, рiзав тупим ножем душу й катував спогадами. І тепер… Тепер я приречена на вiчнi страждання, бо така рана не гоiться. Вона з кожним днем бiльшае, i ти стаеш неживою, бездушною, бракованою.

– Це неправда! – кричала я крiзь ридання. – Неправда! Нi! Нi! Будь ласка, не забирай iх! За що? Що я зробила, що ти забираеш iх у мене? Чому не я?.. Чому ти не забрав мене?!

Я рвала на собi волосся, била кулаками об пiдлогу й ридала, а потiм… Потiм мене спробували забрати, але я пручалася, кричала, штовхалася, бо менi треба було до нього. Менi треба було побачити його синi очi, почути його голос, востанне сказати, що я кохаю його…

Роздiл 1

Рiк i чотири мiсяцi потому

Я стояла у ваннiй кiмнатi та вдивлялася у свое обличчя в дзеркалi. Чи готова я повернутися до нормального життя? За цей рiк я надто схудла й мала жахливий вигляд. Синцi пiд очима, тьмяне волосся, червонi вiд постiйних слiз очi. Цiкаво, чи покохав би Олег таку дiвчину? Напевно, вiн навiть не глянув би на мене. Весь рiк я була в розпачi й не бачила сенсу у своему iснуваннi, не розумiла, для чого живу. Не хотiла нiчого й цiлими днями сидiла у квартирi, переглядаючи фотографii та вiдеозаписи з рiдними, яких утратила в один жахливий день. Емоцiйний зрив був настiльки сильним, що я навiть не пiшла на похорони. Вони не дозволили, сказали, що я не витримаю, а я послухала. Бо це була правда…

– Марто, у тебе все гаразд? – почувся за дверима голос моеi тiтки Люди. Вона часто про це запитуе пiсля того випадку…

– Так, не хвилюйся, – вiдповiла я й дiстала косметичку.

Тiтка завжди намагалася пiдняти мене на ноги, повернути до життя, навiть приводила психологiв, але всi вони стверджували, що я адекватна, що сприймаю це все нормально, тож допомога менi непотрiбна. На жаль, вони не знали, що я добра акторка й теж психолог, хоч i не дипломований. Та, можливо, скоро це змiниться. Я щосили намагалася довести iм, що нормальна, що ця трагедiя мене не зламала. Однак усе це було суцiльною брехнею. Два мiсяцi тому я знайшла фотографiю зi своiми батьками. Вони були такi щасливi, адже того дня я вступила до унiверситету. Мама завжди мрiяла, щоб я здобула вищу освiту, стала великою людиною. Батько ж просто пишався моiми досягненнями, навiть такими незначними. Тож я прийняла надто складне для мене рiшення – повернутися до унiверситету. Страшно було йти туди, але я вiдчувала: щось змiниться, бо вчиняю правильно. Не хотiлося тiльки з’являтися в такому жахливому виглядi. Ще бiльше я боялася, що мене почнуть жалiти.

Навчання розпочалося ще понад мiсяць тому, а я лише сьогоднi наважилася вийти з цих чотирьох стiн. Дiстала з косметички тональний крем i почала наносити його на обличчя товстим шаром, щоб приховати всi синцi й утому. Чорним олiвцем намалювала стрiлки на очах, щоправда, не з першого разу. Бездоганно вирiвняла волосся, нафарбувала губи помадою. Яскраво-червоною, щоб приховати весь бiль у серцi, що прозирав у моiх очах. Надягнула чорний гольф iз довгими рукавами, щоб нiхто не побачив шрамiв на моему зап’ястку – прояв зневiри та слабкостi. Чорнi джинси ще бiльше пiдкреслювали мою худорбу, але саме так я хотiла з’явитися на людях.

– Як же я рада, що ти нарештi прийшла до тями пiсля такого жахiття, – сказала тiтка Люда, коли я зайшла на кухню.

– На жаль, це дуже складно, – холодно мовила я й почала готувати собi каву.

Тiтка Люда – мамина сестра. Їй не пощастило мати дiтей, але вона завжди про них мрiяла. Любила мене страшенно й пiсля трагедii забрала до себе. Вiдтодi я живу з нею. Якби не вона, я, напевно, уже була б з ними.

– Мартусю, я сподiваюся, що тобi сподобаеться в унiверситетi. – Вона усмiхнулася до мене й поклала руку менi на плече.

– Менi завжди там подобалося, але побачимо. – Я краем ока поглянула на цю жiнку, яка щосили намагалася замiнити менi маму. Але вона не буде нею нiколи, просто не зможе. – Я лише хочу отримати диплом, бо батьки мрiяли про це.

– Вони пишалися б тобою.

Я вiдвела погляд, ковтаючи сльози, i пiшла до себе в кiмнату. Невже це завжди буде так боляче? Чомусь щоразу, коли згадують батькiв чи Олега, я не можу стриматися. Швидко поклiпала очима й подивилася на стелю, щоб не зiпсувати макiяж, який робила доволi довго.

Я пiдiйшла до тумбочки бiля лiжка й висунула верхню шухляду. Вiдразу ж помiтила ii – невелику червону коробочку, в якiй була обручка. Одразу ж пiсля трагедii мама Олега змусила мене з’iхати з його квартири. Я б i так це зробила, бо було надто тяжко морально, але це образило. Я теж страждаю вiд такоi втрати, але вона не пiдтримала мене, навпаки, почала звинувачувати. І я дозволила iй вилити на мене вiдро бруду, бо не могла протистояти. Моя душа була понiвеченою, а серце зневiрилося. Збираючи речi, знайшла цю обручку. Вiд того розридалася ще дужче, адже зрозумiла, що саме того вечора вiн хотiв зробити менi пропозицiю.

Я витягнула обручку з коробки та знову замилувалася маленьким камiнчиком. Менi завжди подобалися такi простi й мiнiмалiстичнi речi.

Легенько усмiхнулася крiзь сльози й надягла обручку на палець правоi руки. Так, можливо, це дивно i хтось подумае, що я збожеволiла, але обручка на пальцi створювала вiдчуття, нiби Олег поруч зi мною.

Я надягла чорне пальто та взула черевики на пiдборах. Усе виглядало надто агресивно й зухвало, але тепер я буду лише такою. Цей образ стане першою сторiнкою мого нового життя. Нiколи бiльше не буде так, як ранiше.

Я йшла мiстом, слухаючи, як пiдбори цокають по брукiвцi, i розглядаючи мiсцеву архiтектуру. Понад рiк не виходила на вулицю, хiба що на кладовище, а тепер, вдихнувши свiжого повiтря, шкодую про це.

Факультет психологii розташувався в самому центрi, тож людей було дуже багато. Нiколи не любила шуму, а тепер i геть вiдвикла вiд нього. Обiйнявши себе руками, я озиралася навсiбiч, згадуючи, як колись радiсно ходила цими вуличками. Шкода, що доля iнколи бувае такою жорстокою та руйнуе всi мрii.

Я помiтила вивiску кав’ярнi, i в ротi вiдразу ж з’явився присмак мого улюбленого горiхово-карамельного лате. Як же скучила за ним. Трохи вагаючись, зупинилася бiля дверей, але потiм усе ж вiдчинила iх i зайшла. Нiчого не змiнилося, анiчогiсiнько. Я вiдчула дивну ностальгiю, а потiм помiтила за барною стiйкою хлопця, який працював тут, скiльки пам’ятаю цю кав’ярню. Вiн завжди усмiхався до мене й iнколи промовляв цiкавi фрази, якi я нiколи не сприймала як флiрт. Цiкаво, вiн ще пам’ятае мене? Навряд чи, адже минув уже понад рiк. Колись я приходила сюди щодня. Можливо, знову приходитиму.

– Доброго ранку! – привiтався до мене хлопець i широко усмiхнувся. – Не можу повiрити, що це ви! Як же довго вас не було.

– Дивно, що ви мене пам’ятаете. – Я розгублено подивилася в його зеленi очi.

– Вам як завжди? – Хлопець з очiкуванням глянув на мене, а я лише кивнула.

Забравши свою каву й залишивши чайовi, я вийшла з цiеi кав’ярнi з якимось дивним вiдчуттям. Хлопець попрощався зi мною й побажав удалого дня, а я дiйсно була здивована, що вiн досi пам’ятае мене. Та ще й не забув, що я п’ю лише це лате.

Я поглянула на екран телефона й усвiдомила, що вже запiзнилася на першу пару. Оскiльки я зовсiм не цiкавилася розкладом, довелося пiти до дошки оголошень. Сесiю за третiй курс я склала на «вiдмiнно», тому змогла поновитися вже на четвертий. Знайшла на дошцi розклад своеi групи й дiзналася, що перша пара – семiнарське заняття з психологii особистостi й соцiуму. Схоже, щось змiнили, бо цей предмет уже був на третьому курсi. Тодi викладав приемний немолодий дядечко, який дуже полюбляв поговорити, тож на парах ми лише те й робили, що слухали його розповiдi. Кожне семiнарське заняття завершувалося невеликою самостiйною роботою, яку всi дружно списували з Інтернету, а викладач удавав, що не помiчае цього. Колись менi це не дуже подобалося, але тепер я не вiдмовилася б iще раз усе це пережити. Викладачевi я подобалася, бо iнколи розмовляла з ним на парi. А ще, наскiльки я пам’ятала, цю пару можна прогулювати, отже, вiн не скаже, що вже мiсяць, вiдколи почалося навчання, а я щойно з’явилася.

Я неквапом попрямувала до вже знайомоi аудиторii. Бiля дверей чомусь стало надто бентежно. Напевно, я задовго була асоцiальною. Ковтнула трохи кави, ледь чутно постукала й зайшла. Як же я здивувалася, побачивши за викладацьким столом не того старого дядечка, а якогось молодого чоловiка. Вiн оглянув мене i неприемно усмiхнувся.

– Добрий день, – тихо сказала я й уже зiбралася сiсти на одне з вiльних мiсць.

– Може, ви аудиторiею помилилися? – почула я його грубуватий, але з приемною хрипотою голос. – Щось я не помiчав вас ранiше нi на лекцiях, нi на практичних заняттях.

– Не помилилася, – вiдповiла я, ступивши ще крок.

– І яке ж ваше прiзвище? – запитав вiн i подивився в журнал.

– Бiлецька.

– Бiлецька… Бiлецька… – Вiн знайшов мое прiзвище в журналi й невдоволено похитав головою. – Шiсть пропускiв! Ви ще жодного разу не були на парi. А якби прийшли на першу лекцiю, то знали б, що я не дозволяю запiзнюватися на заняття бiльш нiж на десять хвилин, хiба що ви заздалегiдь мене повiдомите. І ще у мене е особливе правило: на моi пари з кавою не приходять.

Я здивовано й навiть розлючено подивилася на нього. Молодий чоловiк, а поводиться як пенсiонер. Скiльки йому? Напевно, це вперше я так прискiпливо розглядала чоловiка. Надто темнi очi й чорне, неохайно зачесане волосся, легка щетина, виразнi вилицi та пряма лiнiя щелепи. Менi не подобалися такi люди, як вiн. Засуджують iнших, не знаючи iхнiх проблем. Так, я дiйсно втратила багато часу, але ж менi було непросто. Ледве змусила себе прийти сюди, а тепер не мала жодного бажання тут сидiти.

– Ну, i чого ви стоiте? Можете йти. – Вiн подивився на мене й усмiхнувся. – Обожнюю таких вiдповiдальних студентiв. Сьогоднi я вам усе одно ставлю ще один пропуск, i зустрiнемося вже на талонi. Якщо ви дуже захочете вчитись i вiдпрацюете всi заняття, якi пропустили, то, може, i дотягну вашу оцiнку до трiечки. До побачення, Бiлецька! А ми продовжуемо наше семiнарське заняття…

Вiн так мене розлютив, що хотiлося вилити каву йому на голову. Але я стрималась i показово допила ii в аудиторii, а потiм ще й нервово кинула стаканчик у смiтник, так, щоб було чутно на весь кабiнет. Викладач прискiпливо поглянув на мене, але промовчав.

– До побачення! Не знаю, правда, як вас звати. Думаю, бiльше не зустрiнемось, – буркнула я та вийшла з аудиторii.

Перший день, i такий жахливий. А цей викладач просто нестерпний, i я не уявляю, як буду тут. А може, ну його? Може, знову засiсти у квартирi й просто плакати? Згадувати iх, переглядати фотографii, мрiяти, уявляти, що було б, якби Олег уцiлiв… Я просто не знаю, що робити далi…

Роздiл 2

Я обхопила себе руками й вирiшила прогулятися серед таких знайомих стiн факультету. Спогади наче оживали в моiй уявi, я знову почувалася першокурсницею – переляканою дiвчинкою, яка не могла навiть знайти аудиторiю. Цi спогади мене трохи потiшили, тому я легенько усмiхнулася. У коридорах було порожньо, та це й не дивно, адже тривали пари, а мене просто вигнали. Першого ж дня мене культурно попросили пiти геть i не повертатися, але я не з тих, хто здаеться. Я доведу йому, чого варта. Байдуже, що душа болить, а серце краеться. Я буду сильною й не покажу своеi слабкостi. Зможу, витримаю, не зламаюся…

– Ох, Марто, невже це ти? – Моi розмiрковування перервав чийсь голос.

– Добрий день, – привiталася я до Любовi Андрiiвни – моеi науковоi керiвницi, у якоi я писала свою курсову роботу торiк. Ця жiнка завжди менi подобалася, i я жодного разу не пошкодувала, що вирiшила дослiджувати вплив реклами на свiдомiсть людини саме з нею. Тема справдi була цiкавою, i я вiдразу ж згадала, як Олег допомагав менi здiйснювати соцiальний експеримент на вулицi.

– Я надзвичайно щаслива, що ти повернулася. – Вона легенько усмiхнулася до мене. – Знаю про твою жахливу ситуацiю, але бачу, що ти змогла дати собi раду.

– Так, – тихо сказала я, хоча зовсiм не була в цьому впевнена. Чи зможу я колись вiдпустити цю ситуацiю?

– Люба моя, ти зараз на стадii примирення, i я сподiваюся, що ти не повернешся до попереднiх стадiй. Особливо до переживань. Ти завжди була розумною та сильною дiвчинкою, а втрата – це те, що потрiбно прийняти й пережити. Так, спочатку боляче й тяжко, але згодом усе одно з’явиться промiнчик надii. І я дуже рада, що ти вже знайшла його.

– Дякую, – тiльки й могла вимовити я.

Ця жiнка сказала так багато, але не змогла описати мiй стан. Вона думала, що я прийняла ту ситуацiю, та де там. Клятi спогади нi на мить не давали спокою. Хiба можна так просто змиритися з утратою? Я вiдчувала, що й досi перебуваю на тих перших стадiях переживань i заперечення. Досi… Досi не можу повiрити, що iх нема, i мое серце не зможе з цим змиритися.

– Сподiваюся, що свою дипломну ти теж писатимеш у мене? – запитала викладачка, а я силувано усмiхнулася.

– Звiсно.

Вона кивнула менi й пiшла до себе на кафедру, а я й далi стояла, вiдчуваючи, як очi сповнюються сльозами. Із ким тепер я здiйснюватиму соцiальне дослiдження? Із ким стоятиму на вулицi? Хто мене веселитиме? Як же боляче…

Наступною парою була доволi цiкава лекцiя з полiтичноi психологii. Я намагалася уважно слухати викладача, але в моiй пам’ятi сплив спогад, як Олег завжди дiймав мене своiми повiдомленнями, коли я сидiла на лекцiях. Надсилав рiзнi фотографii чи смiшнi меми. Викладачi часто робили менi зауваження, а я потiм сварилася через це з Олегом. І все це менi подобалося. Я важко видихнула та продовжила слухати чоловiка середнiх рокiв, який упевнено й захопливо розповiдав про чотири рiвнi полiтики. Здавалося, слухала його лише я, адже всi студенти, яких було дуже мало, щось виклацували у своiх телефонах. Дiвчинка поряд зi мною так зачиталась якимось любовним романом, що навiть не помiтила, як завершилася лекцiя.

– Уже кiнець, – сказала я iй, а вона здригнулася й подивилася на мене великими очима.

– Ох, ти налякала мене, – тоненьким голосом мовила дiвчина й вiдкинула свое темне волосся.

– Вибач, але ти так зачиталася. – Я легенько усмiхнулася до неi.

– Дуже цiкавий роман. Просто неймовiрний! А головний герой – iдеальний. Таких я ще не зустрiчала. – Вона мило надула своi нафарбованi губи.

– Ще зустрiнеш, от побачиш, – сказала я й попрямувала до виходу.

– Чекай! Ти забула! – крикнула дiвчина й побiгла за мною з моiм чорним шарфом.

– Ой, дякую.

– Мене, до речi, Ярина звати. – Вона простягнула руку.

– Марта, – вiдповiла я й легенько потиснула ii.

– Ти перевелася до нас чи як? Бо я ранiше тебе не бачила. – Дiвчина чомусь вирiшила йти на вихiд зi мною.

– Я мала бути зараз на п’ятому курсi, але рiк навчання довелося пропустити, тому зараз на четвертому, – пояснила я, уникаючи подробиць.

– Зрозумiло, – вiдповiла вона. – Ти завтра будеш на парах?

– Ем… напевно.

– Зранку в нас лекцiя у Ковальчука, а вiн не любить, коли запiзнюються.

– Дякую, що попередила.

Я повiльно, але впевнено прямувала вузькою вуличкою. Якимось неоднозначним i складним видався перший день. Та, вiдверто кажучи, я вже встигла скучити за цим. Менi дуже бракувало звичайноi простоi розмови. Чомусь не хотiлося повертатися додому, тому я звернула в парк бiля головного корпусу нашого унiверситету. Усюди було багато автомобiлiв, а отже, зараз затори. Я завжди iх дуже не любила. Особливо коли доводилося стояти в набитому автобусi, а вiн повз, як черепаха, по одному метру. Я не могла дочекатися своеi зупинки, щоб полегшено видихнути. А якщо сидiла, то в будь-якому разi хтось на мене кричав.

Я гуляла парком, вдихаючи осiнне повiтря й ледь помiтно усмiхаючись. Неподалiк з’явився якийсь хлопець iз невеличким букетом. Вiн пiдбiг до дiвчини, яка сидiла на лавцi, i закрив iй очi своiми руками. Вона спочатку злякалася, а потiм голосно засмiялася. Цей смiх вiдлунював нестерпним болем у моему серцi. Парубок простягнув iй букетик i поцiлував у щоку, а дiвчина засяяла безмежним щастям. Спочатку менi стало боляче, я заздрила, але потiм зрадiла за них, адже вони закоханi. Щиро повiрила, що iхне прекрасне кохання не буде таким трагiчним, як мое.

Я стримала сльози й попрямувала вперед, оминаючи всiх щасливих людей. Напевно, я не заслужила цього прекрасного почуття або ж доля просто вирiшила з мене познущатися. Чи, може, це така жорстока перевiрка на витривалiсть? Я гiрко усмiхнулася у вiдповiдь на власнi думки, бо забрати iх – це було дуже безжально. Знаю, не можна так казати, але хоча б одного… хоча б одного залишили менi.

Я повернулася додому, лягла в лiжко, але довго не могла заснути. Так було завжди. Цi спогади вбивали мене й мiй сон. Я забула про спокiй, тож просто iснувала без жодного сенсу. Не знаю, коли саме заснула, i зранку знову побачила в дзеркалi своi червонi очi. Яскраво-блакитнi. Олег завжди казав, що цi очi захопили його серце в полон у першу ж нашу зустрiч. Вiн говорив, що вони особливо гарнi, наче морська хвиля. Але тепер вони були наче та вода, у якiй хочеться втопитися.

Я знову намалювала собi стрiлки й навела губи яскраво-червоною помадою. Надягла все чорне, бо вiдтепер це – мiй колiр. Тiтка Люда розпитувала про мiй перший день в унiверситетi, а я вiдповiдала холодно, уникаючи розмов про того нового викладача. Мене навiть не цiкавило його iм’я, бо вiн справдi злив мене.

Було прохолоднiше, нiж учора, але без дощу. Я прямувала на пари повз мiсцеву архiтектуру. Туристи ходили мiстом, розглядаючи цi старi будинки та, вражено пороззявлявши роти, усе фотографували. Звичайнi перехожi, якi звикли бачити це щодня, бiгли у справах.

Я зайшла в кав’ярню й ледь помiтно усмiхнулася, знову побачивши того бармена. Прийшла навiть ранiше, щоб посидiти за одним iз маленьких столикiв i просто випити кави. Передi мною в черзi стояло декiлька людей, тож можна було оглянути iнтер’ер. Дещо все ж змiнилося, бо на стiнi я помiтила кiлька нових картин.

– Добрий день! – перервав моi роздуми бармен. – Радий знову вас бачити.

– Добрий день… – я подивилася на його бейджик, – Романе. Менi як завжди.

– Звiсно. – Вiн мило усмiхнувся, а я усвiдомила, що вперше за стiльки рокiв поцiкавилася, як його звати. – Ось ваша кава! Гарного й продуктивного вам дня. А мене можете називати просто Рома.

– Гаразд, просто Рома. – Я заплатила за каву й залишила йому чайовi, а потiм сiла за один зi столикiв.

Дивно, але цей хлопець уперше за рiк викликав у мене такi легкi почуття. Менi хотiлося усмiхнутися йому щиро й по-справжньому. Можливо, щось таки в ньому е, i це щось змушуе мене хоч на мить забути про болiсну втрату. Я пила свiй улюблений лате й дивилася у вiкно.

– Менi як завжди, ти ж знаеш, – почула я знайомий чоловiчий голос i помiтила того викладача.

– Ти сьогоднi ранiше, – сказав йому Рома, а я здивувалася, що вони знайомi.

– Перша пара у тих жахливих дiтей, – вiдповiв чоловiк. – Знову читатиму iм лекцiю, а вони дивитимуться на мене великими очима, удаючи, що розумiють.

– Ну так звiльнися й пiди геть iз того унiверситету.

– Не можу, ти ж знаеш. – Вiн дiстав гаманця й поклав на стiл стогривневу купюру. Потiм узяв каву й усмiхнувся барменовi. – Без решти! Легкоi тобi роботи, а я потiм ще зайду!

Чоловiк вийшов iз кав’ярнi, а я ще довго дивилася йому вслiд. Дивно, але виглядав вiн зовсiм не так, як усi викладачi. Звичайнi джинси, чорний гольф, шкiряна куртка. Нiяких сорочки чи пiджака. Надто зухвало, нахабно, брутально, але вiн i був таким. Тепер я знала, що ця робота йому геть не до вподоби. То, може, менi пощастить i вiн скоро звiльниться?

Того разу я прийшла на пару вчасно, тож сiла за одну з останнiх парт. Не хотiлося здаватися однiею з тих вiдмiнникiв, якi сiдають за першi парти лише для того, щоб хитати головами та вдавати, що все розумiють, а ще щоб iхнi обличчя запам’ятав викладач. Згодом в аудиторiю зайшла Ярина з якоюсь дiвчиною. Вона усмiхнулася менi й сiла поруч. Це мене навiть здивувало, адже я зовсiм не хотiла заводити друзiв. Колись подруга зрадила менi саме тодi, коли я найбiльше потребувала ii пiдтримки, тож менi не хотiлося знову розчаровуватися.

– Привiт! – радiсно привiталася дiвчина, а я лише кивнула iй.

– Ярино, чому ми сiли сюди? – запитала та, iнша дiвчинка з невдало пофарбованим свiтлим волоссям. – Ти ж знаеш, що зараз лекцiя у Ковальчука, а вiн же такий красивий.

– А сьогоднi ми сидiтимемо тут. Досить уже на нього витрiщатися. Нам i так нiчого не свiтить, бо ми його студентки, – серйозно мовила Ярина.

Я сидiла осторонь i не розумiла, про що вони говорять.

– Слухай, менi здаеться чи вiн тобi дiйсно подобаеться? – запитала та блондинка, а Ярина вмить зашарiлася. Навiть ii тональний крем i пудра не змогли приховати той рум’янець.

– Не верзи дурниць! – сказала вона й подивилася на мене. – У тебе як справи?

– Чудово. – Я силувано усмiхнулася й помiтила, що шум в аудиторii рiзко змiнився суцiльною тишею, було чутно лише голосний грюкiт дверима.

– Добрий день! – Знову той глибокий голос iз приемною хрипотою, який можна було б записати на диктофон i слухати вечорами. – Ох, вас сьогоднi значно бiльше!

Я глянула на Ярину – вона зацiкавлено дивилася на нього. Їi погляд здавався дещо замрiяним. Я повернула голову в бiк викладача й зрозумiла, що вiн мене помiтив.

– Дуже радий, що деякi студенти все ж вирiшили навчатися, а не байдикувати. Хоча вже й минуло бiльше мiсяця.

Це вiн так на мене натякнув? Мабуть, адже просто тiеi митi його погляд був спрямований саме в мiй бiк.

– Як звати цього викладача? – тихо запитала я в Ярини.

– Остап Сергiйович. Вiн просто неймовiрний.

– Ну а для вас у мене е чудова новина. – Вiн широко усмiхнувся, але з якимось прихованим сарказмом. – Знаю, вам вона сподобаеться так само, як i менi. Любi моi друзi, наш курс продовжили на цiлий рiк! Тож ми з вами будемо бачитися дуже часто. Ну то як, ви радi?

Бiльшiсть дiвчат, напевно, зрадiли, але тiльки не я. Геть не уявляла, як стерпiти його стiльки часу. Добре, що хоч цього семестру у нас залiк, а там, може, i його замiнять на когось бiльш адекватного.

Роздiл 3

– Так, я бачу, як ви зрадiли, – сказав викладач i зняв свою куртку.

Вiн повiсив ii на спинку стiльця, а сам зупинився бiля першоi парти та сперся на неi. Деякi дiвчата вражено ахнули. Тепер я розумiла, чому вони сидiли за першими партами, – аж нiяк не через цiкаву лекцiю. Їх вабив той гарний суб’ект.

– У деканатi вирiшили розбити наш предмет на двi частини. Тобто цей семестр буде присвячено лише психологii особистостi, а наступний – соцiуму. Наприкiнцi грудня вас чекатиме залiк, а вже в червнi буде письмово-усний iспит. Я просто обожнюю розмовляти зi студентами. – Вiн широко усмiхнувся та склав руки на грудях. – Записуйте, тема нашоi сьогоднiшньоi лекцii – «Цiннiсно-мотивацiйна сфера особистостi». Отже, у кожного з нас е певнi потреби, цiлi та мрii, але нiчого неможливо досягнути просто так. Завжди потрiбно багато працювати. Та дуже часто людина втрачае бажання чи натхнення. Із творчою особистiстю таке стаеться частiше. У такому разi потрiбен певний мотивацiйний поштовх, щось таке, що спонукало б цю людину працювати ще бiльше, краще й у пiдсумку отримати все омрiяне. За рiзних потреб – рiзнi мотиви. Мотивiв може бути не один i не два, а багато. Усi вони формують одну велику стiйку мотивацiйну сферу. Однi мотиви можуть бути домiнантними, доволi стiйкими, власне формуючи цю сферу. Як ви гадаете, мотив – це лише складова нашоi дiяльностi чи щось геть iнше? Можливо, навiть важливий компонент чогось?

Я уважно слухала викладача й насправдi була вражена. Те, як просто вiн розповiдав, змушувало вiдкинути всi думки та просто слухати, щоб не прогавити жодного слова. Якась дiвчина вирiшила похизуватися своiми знаннями й почала активно вiдповiдати на його запитання. Щоправда, мало вiрилося, що вона щось у тому тямить. Потiм Остап Сергiйович накреслив на дошцi пiрамiду потреб за Маслоу. Вiн усе роз’яснював, а студенти уважно слухали. Я вперше помiтила, що нiхто не дивився в телефон. Винятковий рiвень професiоналiзму викладача, ще й такого молодого. Скiльки йому? Я швидко похитала головою, бо чомусь почала думати геть не про те, про що треба було.

Пара пролетiла як мить, i я дiйсно почувалася iнакше. Якось легше… Ця мотивацiйна тема дала менi якийсь дивний поштовх. Може, я даремно гублю себе?

Наступним було семiнарське заняття з полiтичноi психологii, яке вiв той же викладач, що i минулого разу. Вiн знову всю пару проговорив, а оцiнки поставив лише тим, хто сказав кiлька слiв. Так, рiвень нашоi освiти зростае. Шкода тiльки, що не в той бiк.

– Ідеш iз нами на каву? – запитала мене Ярина пiсля семiнарського заняття. Виявилося, що ми з нею ще й в однiй групi.

– Нi, дякую, – сказала я й узяла свою сумочку.

– Ну гаразд, – тихо мовила вона й пiшла собi з Оленою – дiвчиною, з якою вони завжди були разом.

Напевно, дiвчата дружили ще з першого курсу, але я не збиралася заводити друзiв. Не хотiла з кимось зблизитися, а потiм утратити його. І неважливо як – через жахливу трагедiю чи просту зраду. Розчарування – це завжди боляче.

Я прямувала до деканату, щоб уладнати одну цiкаву справу. Згадавши, що предмет «Психологiя особистостi та соцiуму» уже був у мене ранiше, я вирiшила дiзнатися, чи не переставлять менi оцiнку. Як-не-як, я вже пройшла цей курс, тому не бачила сенсу вивчати його знову. Хоча цей викладач i подавав iнформацiю дуже змiстовно. У деканатi, як завжди, усi були дуже «вiдповiдальними» i такими справами займатися не хотiли. Тож менi дали зрозумiти: таке питання варто вирiшувати з викладачем.

Я тяжко видихнула й пiдiйшла до дошки оголошень, щоб перевiрити, де пара в того викладача. Здавалося, на цьому факультетi вiн викладав лише у нас. Краем ока я помiтила, що схожий на нього чоловiк прямував до виходу, i швидко побiгла слiдом.

– Остапе Сергiйовичу! – гукнула я, i вiн рiзко зупинився.

Чоловiк повернувся в мiй бiк, i я пiдiйшла до нього. Вiн довго вдивлявся в мое обличчя, нiби намагаючись упiзнати. Я ж не могла й слова мовити.

– Невже вирiшили поцiкавитися, як будете вiдпрацьовувати пропуски? – запитав вiн, i його губи розтягнулися в ледь помiтнiй усмiшцi.

– Насправдi я хочу у вас дещо запитати, – сказала я.

Вiн махнув менi рукою, щоб iшла з ним довгим коридором. Менi не залишалося нiчого iншого, як послухати його, тому я закрокувала слiдом.

– Я пройшла цей курс ранiше в iншого викладача й уже маю оцiнку.

– Ох, то я тепер буду до вас ще бiльш прискiпливим. – Вiн усмiхнувся ще ширше, проте менi було не до веселощiв.

– Я хочу запитати, чи не могли б ви переставити менi оцiнку? Я ж уже пройшла цей курс, тому не бачу сенсу…

– Сенс е завжди, – рiзко перервав вiн i зупинився.

Усю його легкiсть раптово змiнили серйознiсть i якийсь холод. Дивно, як вiн змiнився за мить. Чоловiк подивився на мене своiми темними очима, i я чомусь напружилася.

– Я не впевнений, що попереднiй викладач подавав iнформацiю краще за мене, – мовив Остап Сергiйович, i я здивувалася такiй самовпевненостi. – Донедавна я теж був студентом, i у мене теж викладав Микола Іванович. Тож я знаю, як вiн виставляе бали. Сумнiваюся у ваших блискучих знаннях. Мушу поцiкавитися: який бал стоiть у вашiй залiковiй книжцi?

– П’ять, – вiдповiла я, уважно поглянувши на нього.

– І ви хочете, щоб я ось так просто переставив вам п’ятiрку? – Вiн пiдняв одну брову й усмiхнувся. – Напевно, ви не помiтили, але я не з таких викладачiв. Зустрiнемось у четвер на парi, Бiлецька.

Чоловiк просто розвернувся й пiшов. Я оторопiло витрiщилася йому вслiд. От же ж! Захотiлося викричати йому все, але я стрималася, мiцно стиснувши зуби. Нiчого, я покажу йому, що щось усе ж знаю й заслуговую на п’ятiрку.

Вихiднi промайнули, як завжди. Спочатку я роздивлялася фотографii. Наринули спогади, я не витримала й укотре заплакала. Як же залежить свiдомiсть вiд реальностi! Спогади були надто болiсними, а усвiдомлення, що жодна моя мрiя не здiйсниться, ще бiльше гнiтило.

Унiверситет допомагав хоча б ненадовго про це забути. Щодня я йшла туди з надiею, що колись щось змiниться, але поверталася додому в розпачi. Сподiвалася, що мое життя заграе новими барвами, але бiль чомусь постiйно нагадував про себе. Менi хотiлося щось змiнити, але через невiдомiсть, у якiй перебувала, просто не знала, з чого почати.

У четвер я вийшла з дому ранiше, адже за розкладом першою була пара в Ковальчука, а отже, не варто було запiзнюватися.

Дорогою забiгла в кав’ярню й подивилася на годинник. До першоi пари залишалося ще пiв години.

– Доброго ранку! – усмiхнувся до мене Рома. – Вам як завжди?

– Доброго ранку! – Я поглянула на нього, а потiм на дошку, де було написано назви рiзних кавових напоiв. – А знаете, сьогоднi я хочу щось iнше.

– Гм, чудово. – Хлопець виглядав дещо здивованим. – Що саме?

– Щось подiбне, але зовсiм iнше. Щоб без кавовоi гiркоти, лише з приемним посмаком, i щоб солодко, гаразд?

– Гаразд, тодi я приготую для вас каву за таемним рецептом. – Вiн пiдморгнув менi, а я лише кивнула у вiдповiдь i сiла за один зi столикiв.

Уже за декiлька хвилин хлопець принiс менi напiй, i я задоволено усмiхнулася, зробивши ковток. Було дiйсно смачно, легко, солодко. Так, як я й хотiла. Без гiркоти, якоi без того вистачае в цiй реальностi. В кав’ярнi було доволi людно, але всi брали каву переважно iз собою. Я, напевно, теж так зробила б, але той викладач не дозволяв пити напоi пiд час пари. Дивно, адже законодавство такоi заборони не передбачало.

– Як же чудово, що ви вирiшили дослухатися моеi поради, – почула я над головою голос Остапа Сергiйовича.

– Цiкаво, якоi саме? У вас iх завжди дуже багато! – роздратовано вiдповiла я й закотила очi.

– Знаеш, а ти цiкава, – мовив вiн, i мене аж перекосило вiд цього його «ти».

– А ти мене дратуеш, – сказала я й помiтила подив на його обличчi, хоч вiн i намагався його приховати. Так, це було геть неввiчливо з мого боку, але ж ми були не в унiверситетi. – Просто зараз ти забираеш не лише мiй вiльний простiр, а й час. Мiй суворий викладач не дозволяе запiзнитися нi на хвилину.

– Не боiшся, що я вiдiграюся на парi? – Чоловiк поглянув на мене з якимось викликом.

– А менi е чого боятися?

– Побачиш. – Вiн поклав руки на стiл i навис надi мною. У нiс одразу ж ударив надто терпкий аромат його парфумiв. – Щось менi пiдказуе, що ти далеко не така, якою намагаешся здаватися.

– Та невже? І звiдки такi висновки? – Я подивилася йому в очi. – Такий професiонал, що зрозумiв мене за двi розмови? Гм, я вражена!

Я рiзко пiдвелася зi стiльця й пiдiйшла до бару, щоб заплатити за каву, намагаючись не помiчати пильний погляд Остапа Сергiйовича.

– Тепер будете готувати менi лише таку каву, – усмiхнулась я до Роми й поклала ще чайових. – Гарного дня!

Чомусь я була дуже задоволена собою. Нарештi не промовчала, а вiдповiла йому те, що думала. Можливо, це було нахабно та зневажливо, бо вiн усе ж таки викладач, але менi нарештi стало краще. Вiн викликав у мене спектр таких рiзних емоцiй, що я почувалася живою. Та Остап Сергiйович усе ж вирiшив вiдiгратися. Сказав, щоб я висвiтлила одне з семiнарських питань, якого я не пiдготувала. Йому було байдуже, бо вiн усе одно наказав ставати за трибуну. Менi довелося розповiдати про пiрамiду потреб за Маслоу. Спочатку було просто, бо сама тема не така вже й складна. Проте коли мова зайшла про соцiальнi потреби, то вiдчула сльози в очах i клубок у горлi.

– Друзi й сiм’я – одна з важливих людських потреб. Усi ми потребуемо простого спiлкування, хочемо вiдчувати пiдтримку, любов, – ледве змогла вимовити я. – Наступна – потреба в повазi…

– Зачекайте, – урвав мене викладач. – Ви не розкрили нам тему сiм’i та дружби.

– Ну, там же все просто. – Я спробувала уникнути цiеi розмови.

– Добре, от скажiть менi, – вiн надто пильно подивився на мене, – чи важлива вам думка ваших близьких? Чи хочеться вам розповiдати iм про своi проблеми, дiлитися з ними таемницями? Чи, може, ви гадаете, що людинi це все не так i потрiбно i що взагалi самотнiсть – теж непогано?

– Я вважаю, що людинi потрiбно вiдчувати пiдтримку, тому спiлкування – дуже важлива потреба, – вiдповiла я, прагнучи перейти до iншоi теми.

– Якi у вас взаемини з батьками? – запитав вiн. Мене нiби вдарили.

– Вибачте? – Я здивовано подивилася на нього. – Яке це мае значення?

– Наприклад, щоб краще зрозумiти цю тему.

– Я i так добре ii розумiю, тому це ваше запитання недоречне, – роздратовано заперечила я. Викладач кивнув, наче дiстав вiдповiдь на якесь свое запитання.

– Гаразд, сiдайте на свое мiсце.

До кiнця пари я ледве трималася, хотiлося якнайшвидше звiдти втекти. Та я навiть не встигла зiбрати речi, коли почула його прямий наказ пiдiйти. Усi вже розходилися. Я зупинилися бiля викладача, чекаючи, коли вiн заговорить. Остап Сергiйович поглянув на мене, витягнув якийсь папiрець iз кишенi й почав щось писати на ньому.

– Бачу, у тебе е проблема, i це чомусь зломило тебе.

– Зi мною все гаразд, – заперечила я, хоча мiй голос тремтiв. – Я в нормi.

– Цi тренiнги я проводжу декiлька разiв на тиждень. – Вiн простягнув менi якусь вiзитку. – Одне вiдвiдування перекривае один твiй пропуск.

– Навiщо це? Менi непотрiбна допомога!

– Потрiбна, я бачу.

Вiн нiчого бiльше не сказав, просто пiшов. Я поглянула на вiзитку й на зворотi прочитала: «P. S. Я навчу тебе знову жити».

Роздiл 4

Я прийшла додому й сiла на лiжко, роздивляючись вiзитку. Хiба менi потрiбна допомога? Я ж нормальна адекватна людина. Так, трохи зломлена й бiльше схожа на якусь пластмасову ляльку, але це i е я справжня. Бо iншою вже нiколи не буду. Та життерадiсна, закохана, щаслива Марта пiшла разом iз ними в холодну землю, а я просто iсную в цьому образi, приховуючи своi смуток i бiль.

– «Я навчу тебе знову жити»… – тихо прочитала я, а потiм просто зiм’яла цю вiзитку й кинула кудись у кут кiмнати. – Менi непотрiбна допомога… Непотрiбна… Я нормальна! Нормальна!

Моi руки затремтiли, а на очах з’явилися сльози. Я кричала, смiялася, а потiм заридала. Упавши на колiна, обхопила голову руками. Просто не витримала. Чому ж так боляче?

– Не минае! – крикнула я i вдарила кулаком об пiдлогу. – Не минуло…

Знову не стрималася, дала слабину. Може, справдi ненормальна? Я повiльно пiдвелась i попленталась у ванну кiмнату. Глянула на себе в дзеркало й гiрко засмiялася. По щоках розмазалася чорна туш, а на губах усе ще була червона помада. Хотiлося все це змити, вiдчути нарештi легкiсть i спокiй. Навiть не роздягаючись, я зайшла в душову кабiну й сiла на холодну плиту. Спершись спиною об стiну, мiцно заплющила очi, але сльози й далi текли по моiх щоках. Увiмкнула холодну воду, здригнулася, коли струмiнь пройшовся по моему тiлу. Спочатку було холодно, але потiм я звикла. Змокла до нитки. Волосся, одяг – усе було мокрим. Я обхопила руками колiна та знову заплакала. Здавалося, цей бiль нiколи не мине, не залишить мене, житиме у серцi, а я… Я просто божеволiтиму вiд усього цього, не витримаю. Я тремтiла та здригалася, але менi було так байдуже до холоду. Якби ж поiхала тодi з ним, якби ж була поруч, якби ж лежала тепер iз ними. Було б легше… Скiльки я мучила себе запитанням «За що?», але жодного разу не знайшла вiдповiдi. Я пiдняла руку й подивилася на маленьку обручку. Рiч, яка могла б зробити мене найщасливiшою дiвчиною в усьому свiтi. Шкода тiльки, що це стало моею згубою. У моiй головi царювали дурнi мрii, якi нiколи не здiйсняться, i думки, що все могло б бути iнакше. Я повiльно зняла мокрий гольф i подивилася на бiлi рубцi. Вiдразу ж пригадалося вiдчуття холодноi сталi на нiжнiй шкiрi. Я похитала головою. Не можна про таке думати. Я ж нормальна…

Зiбравшись iз думками, я все ж вимкнула холодну воду та привела себе до ладу. Соромно, що так зламалася, хоча й вiрила: це бiльше не повториться. Та вдiяти iз собою теж нiчого не могла.

Я зняла весь мокрий одяг i переодягнулася в суху пiжаму. Тiтка Люда була на нiчнiй змiнi, тому я сидiла в цiй квартирi одна. Можливо, саме це i стало поштовхом до прояву слабкостi. Коли ця жiнка була поруч, я намагалася доводити iй, що зi мною все гаразд.

Я зайшла на кухню, увiмкнула чайник i пiдiйшла до вiкна. Дивлячись на вогнi нiчного мiста, згадувала вечiрнi прогулянки з Олегом, i усмiшка мимохiть з’явилася на обличчi. Нам подобалося гуляти вечорами, а тепер я була просто самотньою дiвчиною. Якби ж то вiн кинув мене чи знайшов собi iншу. Напевно, це було б легше, бо я знала б, що вiн живий i, можливо, навiть щасливий. Було б не так складно й не так боляче.

За цими думками я не помiтила, коли саме закипiв чайник, тому довелося вмикати його знову. Я сидiла й пила чай, обмiрковуючи свою ситуацiю. Стiльки часу була певна, що не потребую допомоги, але щойно знову опиналася за крок до помилки. Невеличкi бiлi шрами не лякали мене. Вони нагадували про спокiй, який я вiдчувала тiеi митi. Знову подивилася на них, i стало соромно. Хiба мама похвалила б мене за такий вчинок? А Олег, напевно, подивився б iз такою вiдразою… Як я могла навiть думати про таке? Хiба це вихiд?

Я повернулася у свою кiмнату та знайшла ту вiзитку. Розвернула ii й помiтила номер телефону, адресу, сайт. І, звiсно, те, що написав викладач. Уперше за цей рiк я витягнула ноутбук i ввiмкнула його. Серце стиснулося, адже я знала, що там наша заставка – свiтлина, яку ми колись зробили на березi моря. Намагалася не зважати на неi, тому, швидко натиснувши на значок Google, почала чекати. Уже за декiлька хвилин я опинилася на сайтi Ковальчука й переглядала його. Там не було жодних пояснень чи уточнень, лише графiк i програма. Тренiнги вiдбувалися двiчi на тиждень, щосереди та щонедiлi, о шостiй годинi вечора. Я дуже сумнiвалася, що варто йти туди, тому просто закрила ноутбук i лягла на лiжко.

Намагалася заснути, але думки вкотре тортували. Не знаю, коли саме, але я таки заснула. Зранку йти на пари геть не хотiлося, але ж того дня мала бути лекцiя в Ковальчука, тому варто було пiти. Тиждень промайнув непомiтно. Здавалося, лише вчора сидiла на його парi, а тепер знову мусила слухати цього розумника. Сподiвалася, що вiн забуде про свою пропозицiю, адже я вперто вирiшила не йти на тi його тренiнги.

Мiй одяг досi валявся у ваннi мокрою купою. Я швидко його розвiсила й почала збиратися. Дуже довго не знаходила нiчого чорного, але це й не дивно – колись я ненавидiла цей колiр. Олег, навпаки, любив його. Я ж вiддавала перевагу нiжним кольорам i просто обожнювала блакитний. Єдина чорна рiч, яка в мене була, – сукня з довгими рукавами. Добре хоч, що вона була нижче колiн, – менi нiколи не подобалися короткi речi. Як завжди, навела стрiлки, нафарбувала губи яскраво-червоним, бо тiльки так почувалася впевненiше.

Було прохолодно, ще й дощ лив, збираючись у калюжi. Із самого ранку менi було зле, починався нежить. Напевно, учорашнiй холодний душ допомiг менi не лише зiбратися з думками, але й захворiти. Пречудово! Я забiгла в кав’ярню, складаючи парасолю. Із подивом помiтила за стiйкою бару якусь дiвчину.

– Доброго ранку! – Вона широко усмiхнулася до мене, а я лише кивнула у вiдповiдь.

– Менi, будь ласка, горiхово-карамельне лате, – попросила я, бо не знала, яку каву готував менi Рома.

– Тут чи з собою? – Дiвчина почала щось вводити в комп’ютер.

– Тут, – вiдповiла я й сiла за якийсь столик.

Скоро моя кава була готова. Я почала пити й поринула в роздуми. У кав’ярню заходили веселi та щасливi люди, навiть лютий дощ не псував iхнього настрою. Чому ж у мене все так складно? Цi постiйнi докори на долю… Напевно, я нiколи iх не позбудуся. Вони вiчно краятимуть менi серце й полонитимуть розум.

– Бiля вас вiльно? – почула я приемний чоловiчий голос i пiдняла голову. Помiтивши, що це Рома, ледь усмiхнулася, але й здивувалася.

– Так, – тихо вiдповiла я, а хлопець сiв зi своею кавою навпроти.

Вiн виглядав зовсiм iнакше, а ще я чомусь була рада його бачити.

– Не змiг оминути це мiсце, бо знав, що ти будеш тут. – Хлопець усмiхнувся до мене. – Сподiваюся, ти не заперечуватимеш, якщо ми перейдемо на «ти».

– Та нi, не заперечуватиму. Насправдi, я здивувалася, коли не побачила тебе на барi, – сказала я й легенько усмiхнулася до нього.

– Ну, я ж не працюватиму тут завжди. У нас позмiнно. Один тиждень працюю я, один – Катя, – вiн кивнув у бiк дiвчини.

– Просто тодi, коли я ходила сюди ранiше, ти був щодня, – сказала я, бо й справдi пам’ятала про це.

– Я працював тодi по буднях, вiдпочивав у вихiднi, але торiк ми вирiшили виходити так.

– Гм, зрозумiло.

– А ти студентка? – Вiн пильно поглянув на мене.

– Так. Навчаюся на психологiчному факультетi.

– У мене там друг викладае. Можливо, ти навiть знаеш його.

– Сумнiваюся, – збрехала я й вiдвела погляд. – У нас же багато викладачiв.

– Ну, цього ти точно запам’ятала б.

– Невже такий особливий? – Я уважно подивилася на хлопця, бо добре знала, що вiн говорить про того Ковальчука.

– Вiн рятiвник. – Рома замислився й подивився у вiкно. – Допомагае тим, хто вже нiчого не хоче в цьому життi.

– А хiба е такi люди? – Я поглянула на свою обручку й утомлено зiтхнула. – Менi час iти.

– Почекай! – Хлопець рiзко схопив мене за руку. – Як тебе звати?

– Марта, – ледь чутно вимовила я, вiдчуваючи приемне тепло його руки.

– Тобi личить. – Вiн усмiхнувся по-справжньому, щиро, а потiм пiдвiвся. – Не хочеш прогулятися зi мною мiстом?

– В-вибач. – Я висмикнула свою руку й пiшла з кав’ярнi.

Усе було якось дивно. Рома здавався хорошим хлопцем, але я не могла. Хiба нормально заводити стосунки з iншим, якщо в серцi назавжди один-единий? Так, вiн безмежно далеко, але ця обручка нагадуе менi його синi очi. Це нiби клятва, що я нiколи його не зраджу.

Я прийшла на пару за декiлька хвилин до ii початку й сiла за одну з останнiх парт. Того разу Ярина вирiшила послухати свою подругу, тож я сидiла зi студенткою, яка забiгла останньоi митi. Ковальчук гучно зачинив дверi, а в аудиторii запанувала тиша. Вiн знову розповiдав про мотивацiю, але я майже не слухала. Усi моi думки поверталися до подiй сьогоднiшнього ранку. Ранiше я навiть не замислювалася про те, що колись зможу закохатися в iншого. Хiба це не зрада? Я покрутила обручку на своему пальцi та згадала його милу усмiшку. Стало соромно за своi думки, тому я просто пiдняла голову та спрямувала свiй погляд на викладача.

– Бiлецька, пiдiйдiть до мене, – попросив вiн, коли пара завершилася й усi почали розходитися.

– Слухаю, Остапе Сергiйовичу. – Я зупинилася бiля нього й поглянула в його темнi очi.

– Що ти вирiшала? – запитав викладач i склав руки на грудях. Схоже, вiн навiть не помiтив, що перейшов на «ти».

– Щодо чого? – Я вдала, що нiчого не розумiю.

– Ти добре знаеш, про що я. – Вiн примружив очi й пiдiйшов ближче. І знову цi надто терпкi парфуми. – Я хочу переконатися, що ти прийдеш, щоб записати тебе до групи.

– У цьому немае потреби, менi непотрiбна ваша допомога, – упевнено сказала я й помiтила, що вiн уважно роздивляеться мое обличчя.

– Гаразд. Тодi покажи менi своi руки!

– Що? Я цього не робитиму! – обурилася я, та чоловiк мiцно схопив мою лiву руку й пiдняв рукав сукнi, дивлячись на бiлi шрами. – Що ви робите?

– Я все ж запишу тебе до себе в групу, i якщо раптом вирiшиш прийти, то знiми свою маску. Там таких не приймають. – Вiн вiдпустив мою руку, але дивився на мене без осуду й без жалю.

– А може, це справжня я? – Я пiдiйшла ближче до чоловiка. – І менi байдуже до твоiх тренiнгiв. І змiни парфуми. Надто терпкi.

– А ти витри цю помаду. – Вiн опустив погляд на моi губи. – Вона надто яскрава. І якщо ти думаеш, що за нею нiхто не побачить твого болю, то дуже помиляешся. Я бачу його наскрiзь, тому чекатиму на тебе в недiлю. Щасти тобi, Марто!

Роздiл 5

Усю суботу я провела в роздумах, але так i не змогла вирiшити. Мене справдi здивувало те, що Остап Сергiйович бачить мене наскрiзь. Не цей образ, а ту Марту, яка ховаеться десь у глибинi моеi душi. Його професiоналiзмом можна лише захоплюватися, але цi його загадковiсть i самовпевненiсть ваблять. Вiн зацiкавлюе та змушуе слухати. Може, таки варто спробувати? Сумнiви ятрили душу, бо було дуже складно говорити про свiй бiль. Буде боляче згадувати, а вiн захоче, щоб я розповiла свою iсторiю. Та чи готова я вiдкрити свое серце, подiлитися зi свiтом власними переживаннями, оголити душу…

– Ти кудись збираешся? – з усмiшкою запитала тiтка Люда, коли я зайшла на кухню одягнена.

– Так, у мене е справи, – вiдповiла я. – Сподiваюся, ти не образишся – я поки що не хочу говорити тобi.

– Ну що ти? Я не ображуся. – Вона пiдняла руку й погладила мене по головi. – Я щаслива, що ти нарештi наважилася вийти з цих чотирьох стiн.

– Дякую. – Я кивнула.

– Марто, ти дуже хороша дiвчинка. Я впевнена, що в тебе все буде добре. Головне, щоб ти повiрила. – Вона обiйняла мене, i я легенько усмiхнулася. – До речi, я тут подумала, нам варто колись сходити кудись удвох. Наприклад, на пiцу, у кiно, театр. Куди захочеш.

– Обов’язково колись сходимо.

– А як щодо вiвторка? У мене саме вихiдний. Ми могли б кудись пiти пiсля твоiх пар. – Жiнка з якоюсь надiею подивилася на мене, а я чомусь розгубилася.

– Не знаю. Просто…

– Гаразд, – урвала вона мене, – ти подумай, а якщо раптом захочеш, то скажи менi.

– Добре.

Вона лагiдно усмiхнулася й узялася готувати вечерю. Я накинула пальто й вийшла з будинку. Остап Сергiйович казав, щоб я приходила не в образi, та я просто не змогла. Це означало вiдкритися людям, а я ще сумнiвалася.

Ішла доволi швидко i з кожним кроком дедалi бiльше боялася. Спочатку хода була впевненою, але насамкiнець я геть завагалася. Укотре поглянула на вiзитку, переконуючись, що адреса правильна. Це був звичайний будинок, i я вперше вiдчула дивний страх. А якщо вiн узагалi не той, за кого себе видае? Я дiстала телефон i поглянула на екран. До початку було ще пiв години. Я зупинилася бiля якогось пiд’iзду й оторопiло дивилася на домофон. Що робити? Чи варто взагалi йти? Може, утекти, поки ще можна?..

– Чого стоiш? – почула я дещо грубий голос якоiсь дiвчини й налякано здригнулася. – Ти до Ковальчука?

Я розгублено подивилася на неi, а вона роздратовано закотила очi. Дiвчина була не дуже високою, але дуже худою. Навiть вузька чорна куртка на нiй здавалася завеликою. Волосся було пофарбоване в чорний колiр, а кiнчики – синi. Пiрсинг у носi та яскравi сiрi очi, якi дуже пiдкреслювали синцi пiд ними.

– Ти що, нiма? – Дiвчина пiдняла одну брову, i я тiльки тодi зрозумiла, що безсоромно витрiщаюся на неi.

– Ох, так, я до Ковальчука, – трохи розгублено вiдповiла я.

– Новенька? Ранiше тебе не було. – Вона натиснула кнопки домофона й вiдчинила дверi. – Не бiйся, ми не кусаемось.

– Я… я… я не боюсь, – заперечила я, хоча прозвучало це геть невпевнено.

– Одразу помiтно, що ти тут уперше. – Незнайомка почала пiдiйматися сходами. – Ну то що, iдеш?

– Ага. – Я попрямувала слiдом.

Ми пiднялися на другий поверх i зупинилися бiля якихось дверей. Дiвчина дiстала ключi й вiдчинила iх, а я здивовано подивилася на неi.

– Я завжди тут. Це, так би мовити, моя робота. – Вона зайшла всередину.

– Вiдчиняти й зачиняти дверi? – запитала я й пiшла за нею.

– Саме так. Я просто допомагаю йому. Вiн постiйно зайнятий, а люди часто приходять ранiше. Щоб вони не стовбичили пiд пiд’iздом, я скорiше вiдчиняю це мiсце.

Це було схоже на якусь квартиру, але посерединi вiтальнi стояли лише крiсла. Їх розставили у формi кола. Усi стiни були сiрими. Не надто атмосферно, бiльше похмуро. Дiвчина зняла куртку, почепила ii на вiшак, а потiм просто сiла на один зi стiльцiв. Декiлька секунд я стояла, а потiм вирiшила теж сiсти. Нас поки що було лише двое, але я чомусь вiдчувала страх. Не мала жодного уявлення, як саме це все вiдбуватиметься. За декiлька хвилин з’явився якийсь чоловiк, а потiм ще жiнка та хлопець. Самотнiй годинник висiв на стiнi, а його стрiлки нещадно бiгли, досягаючи шостоi години вечора.

– Усiм привiт! – почувся голос Ковальчука ще з коридору, i я помiтно напружилася. Цiкаво, як вiн вiдреагуе на те, що я все ж прийшла сюди?

Та зайшов Остап Сергiйович у кiмнату не сам – iз якимось хлопцем на милицях. У нього не було однiеi ноги, i вiд цього менi аж морозом сипнуло за спиною. Усi погляди були прикутi до нього, але вiн, здаеться, уже звик до такого.

– Так, друзi, у нас тут е декiлька нових людей, тож зовсiм скоро ми познайомимося не лише з ними, але й iз iхнiми iсторiями, – почав викладач i сiв на одне з крiсел, просто бiля тiеi дiвчини. – Отже, для вас усiх я – Остап, ваш друг, товариш, приятель чи просто знайомий, але в жодному разi не психолог, тим паче не лiкар. Поясню, як у нас тут усе вiдбуваеться. Ми розбираемо iсторiю кожного на частинки, намагаемося зрозумiти проблему, а вже потiм шукаемо вихiд. Тут немае кращих чи гiрших, нема поганих чи хороших. Тут е лише ви i я. Моя iсторiя теж не залишиться поза увагою. Отже, почнемо з того, що в нашому курсi е дванадцять занять, двiчi на тиждень. Тобто один курс становить шiсть тижнiв. Деякi присутнi тут продовжили курс, але це за бажанням. Сьогоднi ми не будемо обговорювати проблеми наших нових друзiв, а послухаемо тих, хто тут уже не вперше. Якраз познайомимося. Катерино, почнiмо з тебе.

Я простежила за його поглядом i побачила жiнку середнiх рокiв iз каштановим волоссям до плiч. Вона легенько усмiхнулась i поклала руки на колiна.

– Мене звати Катя. Я дуже довго страждала через насильство свого чоловiка, – сказала жiнка, але це звучало так просто, нiби нiчого й не було, нiби це лише ii далекi спогади. – Ми познайомилися, коли менi ледь виповнилося шiстнадцять. Кохання з першого погляду, яке виявилося таким оманливим. Спочатку ми були щасливими, а моi батьки хотiли якнайшвидше видати мене замiж, тому й не заперечували. Вiн дуже хотiв дiтей, а я нiяк не могла завагiтнiти. Вiн почав пити. Я думала, що вiн схаменеться, але щоразу ставало дедалi гiрше. Чоловiк почав мене бити, а я просто терпiла довгих двадцять рокiв. Його жорстокiсть часом була страшною, але я просто не помiчала цього. Не хотiла помiчати, адже дуже кохала.

– Гаразд, Катю, – перервав ii Остап. – Суть твоеi проблеми нам зрозумiла, тож на наступному заняттi спробуемо обговорити питання, якi ми розпочали розглядати ще пiд час минулого курсу. Іване, тепер послухаемо вас.

– Нам iз дружиною здавалося, що все просто чудово. Наша прекрасна донечка росла нам на радiсть, але вона так любила нас, що навiть не розповiдала про власнi проблеми. Не дiлилася тим, що ii тривожило, – спокiйно сказав чоловiк, якому на вигляд було вже близько п’ятдесяти. – Ну а ми не знали, що наша донечка стала посмiховиськом для однокласникiв. Навiть не здогадувалися, що з неi знущаються, аж доки одного жахливого дня знайшли ii у ваннi. На жаль, вона не витримала всього цього, попросила у нас вибачення, написавши записку, i залишила цей свiт. Нашi стосунки з дружиною стали постiйними непорозумiннями, тож вона просто втекла за кордон, а я залишився тут зi своiм болем.

– Так, втрату дуже складно пережити, – почав говорити Остап, а мене так налякала ця iсторiя, що захотiлося сiсти бiля цього чоловiка та щиро поспiвчувати йому. – Усi ми звикаемо до чогось чи до когось, але рано чи пiзно щось змiнюеться. Із цим складно змиритися, але ще складнiше це вiдпустити. Цей курс ми присвятимо саме другiй частинi. Зробимо все, щоб ти нарештi вiдпустив цю втрату. Арiно, переходимо до тебе.

– Ох, менi вже набридло розповiдати одне й те саме, – сказала та сама дiвчина, яку я зустрiла бiля пiд’iзду.

– Не дури! – засмiявся Остап. – Ти любиш говорити про себе, тому ми чекаемо на твою iсторiю.

– Ти ж уже чув ii стiльки разiв.

– Звiсно, бо це вже шостий твiй курс. Ми обое знаемо, що вiн тобi навiть непотрiбен.

– Потрiбен, потрiбен, – тихо сказала вона та зручно вмостилася на стiльцi. – Мене звати Арiна, але я люблю, коли кажуть просто Рiна. Моi батьки завжди надто опiкувалися мною, а я не витримала iхнього контролю й утекла до великого мiста. Вiсiм рокiв тому я вступила сюди до унiверситету та старанно навчалася. Майже не спiлкувалася з хлопцями, але одного разу подруга змусила пiти з нею в бар. Там я познайомилася з ним. Вiн був якимось особливим, таким поганим – i тому дуже привабливим. Мiсцевий рок-музикант, вiд якого пищали в захватi всi дiвчата. Я чимось йому сподобалась, i ми почали зустрiчатися. Пiд його впливом я дуже змiнилася. Не тiльки зовнi. Ми жили одним днем, не думаючи про майбутне. Алкоголь, наркотики, незахищений секс, i як наслiдок – СНІД. Досi не знаю, як саме заразилася, але виявилося, що в нього вiн теж був. Я вже стiльки часу живу з цiею хворобою, але лише три роки тому вирiшила зiзнатися батькам. Вони не прийняли мене. Сказали, що iм соромно за таку доньку. Тож едине, що менi залишалося, – блукати вулицями з надiею, що хтось мене врятуе.

– Якщо порiвняти ту мить, коли Арiна прийшла сюди вперше, i те, як вона розповiдае про це зараз, то можу запевнити: вона остаточно прийняла свою хворобу, – сказав Остап Сергiйович, а я уважно слухала й проймалася спiвчуттям до цих людей.

Невже справдi е люди, ще бiльш нещаснi за мене?

– Ну, от ми й познайомилися з iсторiями наших старих друзiв. Тепер перейдiмо до нових. Попрошу вас одним реченням описати свою ситуацiю, щоб я мiг зрозумiти вашу проблему. Давайте пiдряд. – Вiн подивився на хлопця без ноги. – Тарасе?

– Торiк я пiшов добровольцем на вiйну, але склалося так, що я залишився без ноги й без своеi нареченоi. Вона просто кинула мене, бо iй непотрiбен чоловiк-калiка, – сказав хлопець, а я вiдчула пекучий бiль у серцi. Так жахливо, коли страждають геть невиннi люди.

– Гаразд, я зрозумiв. – Остап кивнув i записав щось у свiй блокнот. – Максе, тепер слухаемо тебе.

– Я вирiс у дитячому будинку, а в пiдлiтковому вiцi зв’язався з поганою компанiею. Уже сiм рокiв я страждаю вiд наркозалежностi, але менi справдi хочеться змiнитися.

– Ти нинi приймаеш наркотичнi речовини? – запитав Остап i подивився на ще зовсiм юного хлопця.

– Уже мiсяць тримаюся, i я бiльше не хочу повертатися до такого способу життя.

– А тепер ти, Марто. – Чоловiк пильно подивився на мене, i я занервувала. – Розкажи нам, що в тебе сталося?

Я вiдчула, як затремтiли моi руки, бо зовсiм не була певна, що готова розповiсти свою iсторiю. Але ж цi люди подiлилися. Вони такi ж зломленi, як i я.

– Рiк i чотири мiсяцi тому, – почала я та глибоко вдихнула, – у жахливiй автокатастрофi загинули моi батьки й наречений. Три найдорожчi менi людини в один день.

Я це зробила, подiлилася з iншими своею трагедiею. Та чи стане менi легше? Чи зможу я знову жити?..

Роздiл 6

Я зустрiлася поглядом з Остапом i помiтила, що вiн надто уважно дивиться на мене. Вiд цього менi стало нiяково, але всерединi з’явилася дивна легкiсть, якоi я ранiше не вiдчувала. Страшенно незручно, коли всi цi люди дивляться на тебе з величезним бажанням дiзнатися бiльше про твою iсторiю.

– Зрозумiло, – просто сказав Остап i щось записав у своему блокнотi. – На наступному заняттi обговоримо якiсь приемнi спогади з вашого життя, а потiм поступово будемо добиратися до основноi проблеми. У нас тут е один такий чудовий вечiрнiй ритуал. Рiна зараз приготуе всiм чай, щоб ви могли просто поспiлкуватися. Це необов’язково, за вашим бажанням.

– Ти теж будеш? – запитала у нього дiвчина.

– Нi, у мене ще е деякi справи. – Остап усмiхнувся iй i рвучко пiдвiвся зi стiльця.

Арiна пiдiйшла до якогось столу й почала готувати чай. Я повiльно пiдвелася.

– Марто, пiдiйди, будь ласка, до мене на хвилинку, – сказав Остап, коли вже був у коридорi.

Я невпевнено попрямувала до нього, бо досi почувалася тут нiяково. Цi невiдомi менi люди, цi обставини лякали мене. Може, з часом звикну.

– Ну i як тобi тут? – просто запитав вiн i глянув менi в очi.

– Цiкаво, – вiдповiла я та схвильовано почала перебирати пальцями. – Коли ти бачиш людей iз такими ж зламаними долями, то розумiеш, що не лише тобi тяжко.

– Я не змушую тебе приходити сюди, але все ж дуже раджу. Як я й казав, одне заняття перекривае твiй один пропуск.

– Я прийду ще на одне заняття, а там подивлюся, – тихо сказала я й помiтила, що вiн ледь усмiхнувся кутиками вуст.

– От i чудово. Наступне заняття в середу. Сподiваюся, ти справдi прийдеш.

– Дякую, – ледь чутно вiдповiла я, а вiн лише кивнув.

– До зустрiчi на наступному заняттi, – голосно мовив Остап, щоб його всi почули, i просто пiшов геть.

Я пiдiйшла до столу, де зiбрався гурт цих людей. Арiна вже встигла приготувати для всiх чай, а ще поклала якесь печиво й цукерки. Я усмiхнулася, побачивши своi улюбленi – кокосовi, з молочною начинкою.

– Тобi з цукром? – запитала у мене дiвчина.

– Що? – Я похмуро подивилася на неi.

– Чай! – сказала вона й закотила очi.

– Так, – вiдповiла я, i вона простягнула менi чашку.

– Як ти дiзналася про цi тренiнги? – запитала дiвчина й узяла собi шоколадне печиво.

– Остап Сергiйович сам дав менi вiзитку, – пояснила я й надпила чай – такий гарячий, що можна було обпектися.

– Остап Сергiйович? – засмiялася дiвчина, а я насупилась. – Ти серйозно його так називаеш? А ти знаеш, скiльки йому рокiв? – Вона уважно подивилася на мене, а я похитала головою. – Двадцять дев’ять!

– Вiн – мiй викладач, – сказала я, i вона завмерла з виразом подиву на обличчi.

– Жартуеш? – Дiвчина чомусь голосно засмiялася. – Ти перша студентка, яку вiн сюди привiв.

– І я маю радiти цьому? – буркнула я й насупилася.

– Узагалi не розумiю, навiщо вiн викладае, якщо ненавидить це заняття.

– А ти багато про нього знаеш, – зауважила я.

Дiвчина кивнула.

– Вiн доволi вiдвертий зi своiми пацiентами. – Вона скривилася, промовляючи останне слово. – Ненавиджу, коли нас називають «пацiенти», але так воно i е. Вiн часто розповiдае щось про себе, але всю його iсторiю не знае нiхто. За шiсть курсiв я вже багато чого про нього чула.

– Ви i спiлкуетеся радше як друзi, не так, як iншi. – Я уважно поглянула на неi.

– Вiн просто вже звик до моеi присутностi. Ну а я люблю спiлкуватися з людьми як з друзями.

– У тебе така цiкава зовнiшнiсть, – зауважила я, i сама не розумiючи чому.

– У тебе теж. – Вона прискiпливо подивилася на мене. – Тобi личить червона помада, але не знаю, чи варто взагалi фарбувати губи, iдучи сюди. Я так розумiю, це образ, за яким ти намагаешся приховати своi справжнi почуття.

– Ну, ти теж у своему образi, то чому я маю вiд цього вiдмовлятися? Менi так легше, тож не думаю, що ти та людина, яка може робити менi якiсь зауваження, – дещо роздратовано сказала я й пiдiйшла до вiшака.

– Інколи треба бути простiшою, – порадила Арiна, коли я надягала свое пальто. – Якщо далi житимеш у цьому образi, то навряд чи знайдеш собi друзiв.

– Вiдколи це ти стала психологом? – Я подивилася на неi та склала руки на грудях. – Менi здаеться, що ти сюди не заради цього приходиш. І чому ти взагалi вирiшила, що менi потрiбнi друзi? Гадаеш, у мене iх немае? Твоя правда. У мене нема нiкого, тому я i прийшла сюди. І якщо менi легше приходити саме в такому образi, то так я й приходитиму. Бувай!

Не знаю, чому вона мене так розлютила. Взагалi не розумiю, навiщо було торкатися цiеi теми з моiм образом? У нашому свiтi червона помада вже не символ спокуси, грiховностi й безчестя. Я ж нiчого не казала iй про колiр волосся чи пiрсинг, хоча впевнена, що це геть не справжня вона. Найiмовiрнiше, це спосiб ii самовираження. Хоче довести щось свiтовi чи бунтуе проти сiм’i. Я не та людина, яка мае право ii засуджувати, але у своiй проблемi винна лише вона. Можливо, це лише частина ii iсторii, але менi зовсiм не сподобалося те, що вона вирiшила роздавати менi поради.

Давно в мене не було таких рiзних емоцiй, тож я навiть не знала, як на це реагувати.

Холодний вiтер обдував менi обличчя, коли я прямувала вуличками живого мiста. Хтось повертався з роботи, хтось гуляв у компанii друзiв, а хтось iшов поруч iз дорогою йому людиною. Проте були такi ж, як i я, самотнi й розгубленi. Люди, якi нiчого не вiдчували, не бачили сенсу життя та просто iснували. У кожного з них своя iсторiя, яку ховають цi темнi вулички.

Тренiнг вплинув на мене неоднозначно. З одного боку, я зрозумiла, що не тiльки в мене е проблеми, але з iншого – мене чомусь так розлютили слова тiеi дiвчини.

Я повернулася додому саме тiеi митi, коли тiтка Люда пила чай.

– Привiт. – Вона усмiхнулася до мене. – Приготувати тобi чай? Чи, може, каву або капучино? Ти ж любиш.

– Вистачило менi на сьогоднi чаю, – буркнула я й сiла на табуретку.

– Щось сталося? – запитала тiтка й уважно подивилася на мене.

– Та нi, просто… – почала я.

– Тебе хтось дуже розлютив, – договорила вона, а я лише кивнула. – Та це ж навiть дуже добре.

– Чому? – Я трохи насупилася.

– Ти нарештi сердишся не на себе, а на когось iншого. Змогла вiдчути якiсь iншi емоцii, тож, може, тобi вдасться прийняти свою долю та все вiдпустити.

– Як? Тобi може здаватися, що це легко, але хiба я можу ось так просто все забути?

– Я не кажу, що ти маеш забути. Просто хочу, щоб ти усвiдомила, що варто жити. Я нiколи не тиснула на тебе, бо не хотiла, щоб ти ще бiльше засмучувалася. Але гадаю, тобi потрiбна допомога. – Тiтка поглянула на мене й дiстала телефон. – Я вирiшила, що тобi варто знову ходити на сеанси до Галини Миколаiвни.

– Ох, ця жiнка менi не подобаеться, – категорично заперечила я й похитала головою.

– Тодi зараз знайдемо iншого психотерапевта, – мовила тiтка й узялася комусь телефонувати.

– У мене вже е, – швидко сказала я. Тiтка вiдклала телефон i здивовано подивилася на мене. – Я сьогоднi була на першому заняттi в одного психолога.

– Марто, чому ти менi не сказала? – Їi погляд був здивованим. – Я б дiзналася через своi зв’язки, який вiн, той твiй психотерапевт.

– У цьому нема сенсу, адже менi сподобалося. Вiн справдi добрий професiонал, – запевнила я й усмiхнулась тiтцi. – Можливо, вiн допоможе менi, а якщо нi, то я все одно спробую жити далi.

– Це чудова новина, Марто. – Вона широко усмiхнулася до мене, а потiм усе ж увiмкнула чайник. – Зараз приготую тобi чаю, не вiдмовляйся. Посидимо з тобою.

– Гаразд, я тiльки переодягнуся, – погодилась я та пiдвелася з табуретки. – І знаеш, думаю, що у вiвторок у мене буде вiльний час, тож ми зможемо кудись сходити.

– Якщо це твiй психолог так на тебе подiяв, то варто йому подякувати, – засмiялася тiтка, i навiть я не змогла стримати легкоi усмiшки.

Ми розмовляли весь вечiр. Тiтка Люда працювала старшою медсестрою в лiкарнi, тож багато що знала про медицину. А ще вона допомогла зробити так, щоб нiхто не здогадався про одну з найжахливiших моiх помилок. Тiтка завжди знайомила мене з рiзними психотерапевтами, i я пройшла вже не один сеанс. Навiть пiгулки пила й антидепресанти. Деколи вони допомагали, але iнодi ще бiльше пригнiчували, доводячи, що я слабка.

Уже два тижнi я ходила до унiверситету й iз кожним днем дедалi бiльше звикала до цiеi рутини. Менi подобалося сидiти на парах чи просто прогулюватися мiстом, спостерiгаючи за людьми. Чому я стiльки часу сидiла в чотирьох стiнах? Напевно, закритися вiд усього свiту було моею найбiльшою помилкою.

Сьогоднi, укотре оплачуючи каву, я вперше збагнула, що живу на тiтчинi грошi. Звiсно, менi залишилися кошти вiд батькiв, але нi я, нi вона не використовували iх. Та якщо подумати, то я жодного разу нiчого не купила додому, навiть звичайних продуктiв. Уперше за цей рiк я вiдчула сором i замислилася над тим, що варто пiти кудись працювати.

Минуло вже п’ятнадцять хвилин вiд початку лекцii, а викладачка все ще не з’явилася. В аудиторii всi гомонiли, а дехто вже збирався йти, бо всi знали: якщо викладач запiзнився на п’ятнадцять хвилин, студенти мають право пiти геть. Напевно, це все ж було вигадкою самих студентiв. Щодо мене, то на першому та другому курсах я теж, як i всi, iнколи тiкала чи прогулювала пари.

– Ну, i чого ми сидимо? – запитала Олена в Ярини, яка знову сiла бiля мене.

– Чекай! Менi тут один рiвень треба пройти, – буркнула дiвчина, щось клацаючи в телефонi.

– Пропоную взагалi не йти на пари, – сказала Олена. Я сидiла мовчки, спостерiгаючи за ними. – Краще пiдемо щось поiмо.

– Лише перша лекцiя, а ти вже зголоднiла? – Ярина здивовано глянула на подругу.

– Не встигла сьогоднi поснiдати. Вiд якоiсь смачненькоi пiци я не вiдмовилася б, – Олена надягнула пальто й нетерпляче поглянула на подругу. – Ну то що, йдемо?

– Ура! Пройшла! – радiсно крикнула Ярина. – Два днi намагалася пройти цей рiвень. І так, ми точно сьогоднi прогулюемо пари. Марто, ти з нами?

– Я? – перепитала я здивовано.

– Ну так. – Вона знизала плечима й пiдiйшла до Олени, яка, напевно, не надто зрадiла поповненню в iхнiй компанii.

– Не знаю, – вiдповiла я, а потiм чомусь замислилась. – Хоча… Так! Я йду з вами.

– Супер! – радiсно скрикнула Ярина, а Олена лише невдоволено подивилася на подругу.

Я надягла пальто й почала складати речi в сумочку. Цiкаво, якi цi дiвчата за межами унiверситету? От i дiзнаюся. Якщо не сподобаеться, просто не буду бiльше з ними спiлкуватися. Як вiдштовхнути людину? Правильно, усiма способами уникати ii.

Роздiл 7

Ми зайшли до кафе в центрi мiста й сiли за один зi столикiв. Дiвчата обговорювали якусь свою знайому, а я геть не розумiла, про що вони. Згодом нам принесли меню, i я взялася зосереджено його читати. Давно не бувала в якихось закладах, хоча ранiше залюбки ходила. З моею колись найлiпшою подругою ми мали звичку щотижня вiдвiдувати нове кафе, ресторан чи просто якусь кав’ярню. Ну а цей заклад, схоже, вiдкрився нещодавно, бо ранiше я його не бачила.

– Що ви будете? – запитала Ярина, розглядаючи меню.

– Я хочу iсти, тому пропоную взяти пiцу на всiх, – вiдповiла Олена й подивилася на мене.

– Я не заперечую, – вiдповiла я й закрила меню.

– Чудово! – Ярина покликала офiцiанта та зробила замовлення. – Дiвчата, я сьогоднi такого хлопця на зупинцi бачила! Вiн такий, як iз книг, iй-богу. Я ледь не закохалася в нього.

– Нi, не вiрю я в таке. – Олена похитала головою. – Із власного досвiду скажу, що кохання з першого погляду – це все дурня.

– Але ж коли ти бачиш людину, у тебе вiдразу складаеться про неi певне враження, – засперечалася Ярина. – Вона тобi може сподобатися або нi.

– Це радше симпатiя, але аж нiяк не кохання. – Олена важко видихнула. – Зовсiм у нього не вiрю. Потрiбно свiдомо ставитися до стосункiв. Та й узагалi, якщо в тебе е хлопець, це тебе до чогось зобов’язуе, а менi це непотрiбно, бо краще бути самостiйною й незалежною дiвчиною.

– Хiба тобi не хочеться, щоб хтось просто зателефонував тобi, надiслав якесь миле повiдомлення чи запросив тебе на побачення? – втрутилась у розмову я, усмiхнувшись. – Я теж колись думала, що кохання – це зовсiм неважлива рiч, доки один випадок не зруйнував усе. Знаете, треба цiнувати те, що маеш. Я впевнена, уже скоро з’явиться той, завдяки кому ти змiниш своi погляди.

– Ну не знаю. – Олена подивилася на Ярину. – Просто бути самою так добре. Нiхто тобi не вказуе, не виносить мозок, не влаштовуе сцени безглуздих ревнощiв. Живеш собi на втiху.

– Звiсно, але одноманiтнiсть набридае, – сказала я.

– А в тебе е хлопець? – раптом запитала Ярина й кивнула на мою обручку. – Чи це вже наречений?

– Т-так, – ледь чутно вимовила я, ковтаючи клубок у горлi, – тобто нi.

– Ясно, – мовила дiвчина, нiби розумiючи, що я не хочу про це розповiдати. – О, нашу пiцу несуть.

Дiвчата ще щось розказували й обговорювали, а я просто слухала й iнколи кидала своi фрази. Не скажу, що менi не сподобалося спiлкування з ними, але й подругами я iх поки що не назвала б. Не дивно, що Ярина вирiшала запитати в мене про обручку, але я не змогла дати iй нiякоi вiдповiдi. Ще зарано було розповiдати iй про свою бiду.

На пари ми все ж повернулися – саме була остання з них. Олена вперто намагалася нас вiдмовити, але на семiнарське заняття ми мали таки пiти.

Додому я поверталася в доволi гарному настроi, уже якось звикла до цiеi буденностi. Сьогоднi ще й зайшла в магазин i купила деякi продукти. Напевно, треба буде сказати тiтцi, що я хочу знайти роботу. Навряд чи вона заперечуватиме, адже це теж певною мiрою спiлкування й новий колектив. А от знайти таку роботу, щоб була до вподоби, дуже складно. Уже ввечерi, шукаючи вакансii в Інтернетi, я вкотре переконалася в цьому.

– Марто, я вдома! – крикнула тiтка з коридору, коли прийшла з роботи.

– Привiт, – озвалася я, щойно вона зайшла до вiтальнi.

– Я так утомилася. – Вона сiла на диван поруч зi мною. – Добре хоч, що завтра вихiдний. Ти що робиш?

– Шукаю роботу, – вiдповiла я, i тiтка здивовано поглянула на мене. – Не буду ж я завжди сидiти в тебе на шиi.

– Та це ж чудово. – Вона усмiхнулася. – Я рада, що ти нарештi намагаешся вписатися в наше суспiльство. Ти ж знаеш, що менi не шкода для тебе грошей, але якщо ти справдi хочеш працювати, то я буду дуже щаслива.

– Дякую. – Я усмiхнулась i мiцно взяла ii за руку. – Ти завжди мене пiдтримуеш, а я навiть не знаю, як вiддячити тобi. Насправдi, дуже рада, що життя залишило менi тебе.

– Ох, Марто, облиш. – Вона обiйняла мене, i я вiдчула на очах сльози. – Ти неймовiрна дiвчина й заслуговуеш бути щасливою. І я впевнена, що так i буде.

Ми ще трохи посидiли мовчки, а потiм пiшли готувати вечерю. Шкода, що в тiтки Люди нема дiтей – вона була б чудовою мамою. На жаль, доля обдiлила ii цим так само, як i замiжжям.

Зранку я прокинулася з великим небажанням iти на пари, але це вже стало звичкою, тож я, як завжди, встала й почала збиратися. З кожним днем ставало холоднiше, адже лише мiсяць залишився до початку зими, а я ще носила чорне пальто. Мiй зимовий пуховик був яскраво-червоним, тому тепер був недоречним. Доведеться придбати собi нову чорну куртку. Я пiдiйшла до дзеркала й помiтила, що стала краще виглядати. Обличчя вже не було таким блiдим, а синцi пiд очима майже зникли. Та й сон значно полiпшився порiвняно з тим, що було ранiше. Я, як завжди, намалювала стрiлки, а губи пiдвела червоною помадою. Хай там що кажуть, але поки що iнакше не буде.

– Марто, ти пам’ятаеш, що сьогоднi пiсля пар ми з тобою йдемо в кiно? – заговорила до мене тiтка Люда, коли я зайшла на кухню.

– Пам’ятаю, – вiдповiла я, кивнувши. – Я зателефоную тобi, коли в мене завершиться лекцiя, i тодi десь зустрiнемося.

– Гаразд. Я тут подумала, що ми можемо ще й пройтися магазинами. Ранiше це тобi подобалося, тож можна купити тобi щось.

– Добре, – погодилась я й сiла пити чай. – Менi саме потрiбна зимова куртка, бо в пальтi скоро буде холодно ходити.

– От i чудово! Може, ти й менi допоможеш щось пiдiбрати, бо час уже оновити гардероб.

Тiтка радiсно усмiхнулася менi й почала готувати. Я випила чаю й поснiдала, хоча ранiше не робила цього. Потiм уже попрямувала на факультет.

На вулицi справдi було прохолоднiше, нiж зазвичай. Напевно, скоро доведеться надягати куртку. Дехто й сьогоднi йшов у теплому верхньому одязi й шапцi. Я ж навiть шарфа не накинула, бо була в гольфi. Пiсля чергового пориву вiтру я щiльнiше закуталась у свое пальто й прискорила ходу. Побачивши вивiску улюбленоi кав’ярнi, без вагань зайшла всередину. На барi був Рома, тож я мимоволi усмiхнулася, побачивши його.

– Доброго ранку, – привiтався вiн i подарував менi свою чудову усмiшку. – Вам як завжди чи каву за особливим рецептом?

– За особливим рецептом, – вiдповiла я й дiстала грошi.

– Тут чи з собою? – автоматично запитав хлопець.

– Тут.

– Тодi сiдайте, а я принесу ваше замовлення.

– Гаразд, – я кивнула й поклала десять гривень у скриньку для чайових, а потiм сiла за один iз вiльних столикiв.

Я вдивлялася у вiкно, спостерiгаючи за звичайними перехожими. Була лише восьма ранку, але мiсто вже давно не спало. Люди постiйно кудись поспiшають, не помiчаючи звичайних радощiв. Кожного поглинае буденнiсть навчання чи роботи, i це стае твоiм единим заняттям. Зранку прокинутися, зiбратися, бiгти на пари чи на роботу, поговорити з друзями й урештi-решт повернутися додому. У такому розкладi складно викроiти час на щось iнше. Мало хто захоче у вихiднi йти на якiсь курси чи у спортзал. А отже, цi звичнi речi забирають у нас забагато часу. Переважно ми просто сидимо в Інтернетi, забуваючи про все на свiтi.

Рома принiс менi каву, а я все ще просто дивилась у вiкно.

– Про що замислилася? – почула я поряд голос Остапа. Ну звiсно, нi тобi «привiт», нi «добрий день».

– Роздуми про життя, – вiдповiла я.

– Можна хоч присiсти бiля тебе? – запитав Остап, а я здивовано поглянула на нього.

– Навiщо?

– Разом подумаемо, – чоловiк знизав плечима й сiв навпроти з кавою, яку, схоже, збирався пити, iдучи вулицею. – То про що думаеш?

– Про буденнiсть, – вiдповiла я й видихнула. – Оце навчання, робота й iншi непотрiбнi речi забирають у нас забагато часу.

– Чому ти вважаеш, що навчання й робота – непотрiбнi речi? – Вiн здивовано пiдняв одну брову та сперся на спинку стiльця. – Так, завжди стае нудно, коли починае набридати ця одноманiтнiсть, але коли ii нема, нам хочеться скорiше до неi повернутися. От як часто пiсля канiкул тобi хотiлося повернутися до унiверситету чи навiть до школи? Спочатку тобi подобалося сидiти вдома й нiчого не робити. Інодi ти могла поспiлкуватися з якимись друзями чи хлопцем. У вихiднi ви могли десь погуляти, але вже за тиждень-два сидiти вдома набридало. Ти починала сумувати за тими ж одногрупниками чи навiть навчанням.

– Але ж дуже часто саме через це в мене немае часу на iншi речi, – усе ж вирiшила сперечатися я.

– Наприклад? – Чоловiк уважно подивився на мене.

– Через практику в iншому мiстi я не змогла приiхати на день народження тата. Через «важливий» модуль менi не вдалося зустрiтися з родичами, якi приiхали сюди лише на один день.

– Я впевнений, що пiд час практики в тебе було стiльки веселих, приемних чи навiть неприемних спогадiв, що нiякий день народження тата з цим не порiвняти. – Вiн вирiвнявся й пiдсiв ближче. – У твоiй теперiшнiй ситуацii я б сказав так само. Наскiльки я зрозумiв, ви завжди святкували днi народження? – Остап поглянув на мене, а я кивнула. – А така практика у твоему життi була лише раз. Не бачу нiчого поганого в тому, що замiсть звичного святкування дня народження батька ти весело провела час iз одногрупниками й викладачами. А з родичами ти ж усе одно побачилася. Можливо, тобi й хотiлося провести з ними весь день, але натомiсть ти написала модуль, який вплинув на твою майбутню оцiнку.

– Ну, так, але… – Я хотiла посперечатися, та не могла дiбрати слiв.

– Менi подобаеться, як ти мислиш, – сказав Остап i пiдвiвся зi стiльця. – Я, звiсно, теж волiв би зайнятися тим, чого дiйсно хочу, а не сидiти та слухати, як студенти намагаюся довести менi своi знання. Та не завжди в життi бувае так, як ми хочемо, тож залишаеться це приймати. Ти не йдеш на пару?

– Іду, – вiдповiла я, спостерiгаючи, як вiн надягае свое чорне пальто.

– Ти перевiряла час? До початку заняття ще п’ять хвилин, – сказав вiн, i я лише тепер помiтила, що навiть не надпила каву.

– І нащо тiльки я говорила з тобою? – буркнула я й теж пiдвелася.

– Тобi ж подобаеться зi мною спiлкуватися, я бачу, – просто сказав вiн.

– Усе ти бачиш, усе ти знаеш.

– Не все. Насправдi, ти та ще загадка, яку я поки що лише намагаюся розгадати.

– Ти й так знаеш мою проблему, тож нiяких загадок уже нема. – Я подивилася на нього, а вiн зробив замислений вираз обличчя.

– Я впевнений, що це аж нiяк не вся проблема.

– А менi цiкаво, яка проблема у тебе? – Я пiдiйшла ближче й подивилася просто в його темнi очi. – Що пережила людина, яка тепер допомагае знедоленим душам? У тебе ж теж е складна iсторiя, еге ж? Я бачу.

– Ти вже запiзнилася на пару, – просто сказав вiн, не вiдводячи вiд мене погляду.

– Зауважу, що ти теж, – сказала я.

– У мене немае сьогоднi першоi пари. – Вiн переможно усмiхнувся.

– А в мене зараз лекцiя у чудового викладача, який, на вiдмiну вiд декого, дозволяе запiзнюватися. – Я взяла свою сумочку та пройшла повз нього. Люблю, коли останне слово залишаеться за мною.

– До зустрiчi на завтрашньому заняттi, Марто, – сказав вiн, коли я вже була бiля дверей.

– Якщо я прийду, звiсно ж, – крикнула насамкiнець я та вийшла на холодне повiтря з широкою усмiшкою на вустах. Останне слово таки було за мною.

Роздiл 8

Заняття минули доволi швидко. Я вже точно звикла. Занадто довго ховалася вiд цього свiту й тепер розумiла, що дарма. Я так само часто згадувала тi миттевостi, коли поруч були вони. Пам’ятала, як завжди поверталася додому, де на мене вже чекав мамин найсмачнiший на свiтi борщ, який я просто обожнювала. А ще булочки з маком чи домашнiм варенням. Деколи я вiдмовлялася, бо намагалася почати правильно харчуватися чи сiсти на дiету, але довше двох тижнiв нiколи не могла протриматися.

Пiсля пар я вiдразу ж зателефонувала тiтцi Людi, але через постiйнi затори вона могла приiхати в центр лише пiзнiше. Тож я вирiшила просто погуляти мiстом. Сама не помiтила, як зупинилася бiля улюбленоi пекарнi мами. Рука потягнулася до клямки, i я зайшла всередину, вдихаючи неймовiрний аромат свiжоi випiчки. Мама завжди любила приходити сюди й купувати щось смачненьке, а я так радiла, коли бачила паперовий пакет iз цiеi кондитерськоi.

Я пiдiйшла до стелажiв i почала iх розглядати. Так багато еклерiв, пончикiв, булочок i тортикiв, що менi захотiлося купити все. Урештi-решт, вибрала булочку з пломбiром. На вулицi iсти не хотiлося, тож я просто пiдiйшла до столу, який був там один, i сiла на стiлець. Вiдкусивши невеличкий шматочок, широко усмiхнулася, адже так скучила за цим. Навiть згадала, коли ми з подругою приходили сюди на перервах мiж парами. Шкода, що ми з нею бiльше не спiлкуемося.

Тiтка Люда все ж дiсталася центру, i ми пiшли в кiнотеатр. Спочатку було складно, адже, побачивши закоханi парочки, я вмить згадала, як часто ми ходили сюди з Олегом. Та потiм я все ж зiбралася з думками й вирiшила не зважати. Фiльм був не дуже цiкавим, але допомiг хоч ненадовго про все забути. Здаеться, тiтцi Людi дуже сподобалася ця романтична комедiя, адже вона так щиро смiялася, що навiть я усмiхнулася. Пiсля фiльму ми пiшли по магазинах, але я так i не купила собi куртки. Натомiсть тiтка скупила майже весь магазин.

– Ох, менi так сподобався цей фiльм. – Вона почала дiлитися враженнями, коли ми вийшли з торгового центру. – А актор, який грав головного героя, такий красунчик.

– Тут сперечатися не буду, – засмiялась я, а жiнка взяла мене пiд руку.

– Щось менi так не хочеться повертатися додому, – сказала тiтка й поглянула на мене краем ока. – Ти не заперечуеш, якщо ми ще трохи погуляемо мiстом?

– Залюбки.

– От i чудово!

Ми пройшлися центром, а я зробила iй декiлька фотографiй. Тiтка мала дуже щасливий вигляд. Можливо, у неi хтось з’явився? На вулицi вже стемнiло, а холодний вiтер неприемно обдував обличчя. Тiтка Люда запропонувала сходити кудись на каву, я погодилася й повела ii до такоi знайомоi кав’ярнi.

Ми зайшли всередину й сiли за один зi столикiв. Я пiдiйшла до Роми, щоб зробити замовлення.

– Радий тебе знову бачити, – усмiхнувся до мене хлопець i кивнув у бiк тiтки. – Здаеться, це вперше ти тут iз кимось.

– Так склалося, – просто вiдповiла я й замовила каву.

– Я принесу вашу каву, – сказав хлопець.

– Добре, дякую.

– Сподiваюсь, у тебе все гаразд, – раптом заговорив вiн до мене, i я трохи розгублено поглянула на нього.

– Так, зараз у мене доволi непоганий перiод.

– Хочу нагадати, що моя пропозицiя досi чинна.

– Яка пропозицiя?

– Прогулятися мiстом. У мене все ще е надiя, що ти колись погодишся.

– Я подумаю, – вiдповiла я й попрямувала до нашого з тiткою столика.

Вона усмiхнулася, коли я сiла навпроти, але ця усмiшка менi геть не сподобалася.

– Що таке? – запитала я й уважно подивилася на неi.

– Та нiчого. – Тiтка знизала плечима.

– Ти сьогоднi якась особливо радiсна, – зауважила я й помiтила, що iй на телефон надiйшло повiдомлення. Вона швидко прочитала його й мило усмiхнулася, а потiм почала щось друкувати. – Менi здаеться чи в тебе дiйсно хтось з’явився?

– Ну, я б не сказала, що це щось серйозне, але в нашу лiкарню прийшов новий лiкар. – Вона сором’язливо вiдвела погляд. – Вiн старший за мене, але зовсiм трохи. Ми познайомилися, i… ми одне одному подобаемося. Не знаю, що з цього вийде, але менi приемно з ним спiлкуватися. Навiть дуже.

– Я така рада за тебе, – широко усмiхнулася я й узяла ii за руку. – Ти справдi заслуговуеш на це.

– А ще виявилося, що ми були знайомi ранiше. Коли я проходила практику в однiй iз лiкарень, вiн був там iнтерном. Ми навiть спiлкувалися трохи, але вiн тодi був одружений.

– А де тепер його дружина?

– Ваша кава, – урвав нашу розмову Рома. – Смачного вам.

– Дякуемо, – усмiхнулася до нього тiтка. Коли вiн пiшов, вона нахилилася ближче до мене. – Цей хлопець не зводить iз тебе очей.

– Та нi, тобi здалося, – сказала я й насупилася.

– Ну, не знаю, але вiн дуже милий. – Вона надпила свою каву й задоволено усмiхнулася.

Потiм тiтка розповiдала про свою роботу, але про того чоловiка, з яким вона тепер спiлкуеться, так бiльше й не говорили. Можливо, з цього дiйсно щось вийде. Я дуже тiшилася з того, що вона почувалася щасливою.

Ми допили каву й повернулися додому. Мене все ще хвилювало те, що Рома знову запросив мене на прогулянку. Звiсно, я могла б погодитися, бо вiн справдi здавався непоганим хлопцем, але обручка на пальцi зупиняла.

Наступного дня потрiбно було йти на тренiнг, тож я посидiла на парах до першоi години, а потiм просто не знала, що робити стiльки часу. Знову гуляти мiстом не дуже хотiлося, але й повертатися додому на декiлька годин не було сенсу.

– Дiвчата, хто пiде зi мною в салон суконь? – раптом запитала Ярина, коли ми вийшли з аудиторii.

– Коли? Зараз? – Олена глянула на подругу.

Я звикла до компанii дiвчат, тому спiлкуватися з ними було навiть приемно. Та й вони, здаеться, уже встигли звикнути до моеi присутностi. Особливо Олена, яка спершу мене недолюблювала.

– А навiщо тобi сукня? – поцiкавилася я.

– Наступноi суботи я маю йти на весiлля до своеi двоюрiдноi сестри, але все ще не знайшла гарну сукню, а часу обмаль.

– Я можу пiти з тобою, – сказала я й поглянула на годинник. – У мене ще п’ять вiльних годин.

– Чудово! Оленко, а ти? – Ярина подивилася на дiвчину.

– Тiльки якщо ми потiм пiдемо кудись поiсти, – вiдповiла та, розсмiшивши нас. – Страшенно хочу чогось смачненького.

– Добре, якщо йдеться про iжу, я завжди за, – усмiхнулась Ярина та прочитала якесь повiдомлення на своему телефонi. – Усе, ходiмо.

Ми зайшли у великий магазин суконь. Я заворожено iх розглядала. Менi завжди подобалися такi рiзнi речi, а ось цi довгi, блакитно-сiрi надзвичайно припали до душi. Тут було ще й дуже багато весiльних суконь. Я мимохiть поглянула на свою обручку й покрутила ii на пальцi. Можливо, я вже була б замiжня або вибирала б собi сукню. Напевно, я вибрала б якийсь скромний варiант, але щось дуже нiжне. Сльози заслали очi, але я швидко й непомiтно iх витерла й сiла на диванчик бiля Олени. Ярина вже примiряла близько десяти суконь, але нiяк не могла вибрати. Виявилося, що ми з Оленою порадницi нiкудишнi, адже всi шати так личили дiвчинi, що менi сподобалося все.

– Ну i нащо було вас брати, якщо ви навiть не можете допомогти менi вибрати? – дорiкнула Ярина.

– Я ж кажу, щоб ти взяла те, зелене, – сказала я, а Олена похитала головою. – Воно дуже пасуе до твого темного волосся. Ну й Оленка зi мною погоджуеться.

– Вона просто вже хоче iсти. – Ярина важко видихнула та знову подивилася на себе в дзеркало. – А менi так подобаеться ця червона.

– Тодi бери ii.

– Не знаю.

– Все! Бери червону й пiшли. – Оленка пiдвелася й узяла свою маленьку сумочку. – Я вже скоро тут помру з голоду.

– Ой, не перебiльшуй.

Ярина все ж узяла червону сукню, але потiм, коли ми сидiли в кафе, постiйно говорила, що варто було взяти iншу. Як не намагалися ми переконати ii в протилежному, вона й слухати не хотiла.

З дiвчатами я провела майже весь вiльний час, i якби випадково не глянула на годинник, то забула б про тренiнг. Я швидко зiбралася й попрощалася з подругами, адже мала лише п’ятнадцять хвилин, щоб дiстатися того будинку. Приблизно стiльки часу й треба було, але я дуже втомилася весь день ходити на пiдборах, тому трiшки запiзнилася. Та схоже, що не лише я була непунктуальною, бо бiля пiд’iзду помiтила Остапа.

– Запiзнюешся, Марто, – сказав вiн, коли я пiдiйшла до нього. Як завжди, без привiтання.

– І тобi привiт, – вiдповiла я та примружила очi. – Ти теж запiзнюешся.

– У мене була вагома причина. Я радий, що ти все ж вирiшила прийти. – Вiн усмiхнувся й вiдчинив дверi пiд’iзду, пропускаючи мене. – Проходь.

– А ми сьогоднi знову будемо щось розповiдати чи, може, ти розкажеш свою iсторiю? – запитала я, коли ми пiдiймалися сходами.

– Доки ти ходитимеш на цi тренiнги, я не розкажу, – вiдповiв вiн. Я насупилася й рiзко розвернулася до нього.

– Тобто?

– Ти – моя студентка. – Вiн уважно глянув на мене, але я помiтила легку усмiшку. – Звiдки я можу бути певен, що ти не розкажеш про мою проблему всьому унiверситету?

– По-перше, я майже нi з ким не спiлкуюся, а по-друге…

– Що по-друге? – Пiд його проникливим поглядом менi завжди було нiяково, а зараз, у цьому темному пiд’iздi, ще бiльше.

– Можна я писатиму в тебе дипломну? – раптом запитала я, хоча й сама не очiкувала такого.

– Ого, здивувала ти мене. – Чоловiк засмiявся, хоча я говорила серйозно. – Ходiмо, бо вже далеко за шосту.

– Ну то що? – перепитала я, але вiн просто пройшов повз мене й вiдчинив дверi.

Остап махнув рукою, щоб я пройшла всередину, так i не вiдповiвши. Не варто було цього говорити. Звiсно, вiн не погодиться. Але ж вiн i не вiдмовився.

– Ти знаеш, що минуло вже десять хвилин, вiдколи почалося заняття? – без сорому запитала Арiна в Остапа, а помiтивши мене, узагалi зробила здивований вираз обличчя. – О, i принцеса тут з’явилася. Чесно кажучи, зовсiм не очiкувала знову тебе побачити.

– Я теж дуже рада твоiй компанii, – iз сарказмом вiдповiла я й повiсила свое пальто на вiшак.

– Рiно, не хвилюйся через мое запiзнення, – звернувся до неi Остап. – Ти ж знаеш, я маю й iншi справи. Отже, сьогоднi доведеться трiшки вас затримати. Добровiльно, звiсно ж.

– Або обiйтися без чаю, – сказала Арiна, й Остап засмiявся.

– Ну, ти без чаю точно не обiйдешся. Сьогоднi наше заняття присвячене гарним спогадам. Це може бути якась приемна миттевiсть iз дитинства чи навiть учорашнього дня. Отож, почнемо ми знову з Катерини, а наприкiнцi всього заняття я подiлюся з вами найщасливiшою миттевiстю з власного життя.

Усi по черзi розповiдали своi iсторii, а я намагалася згадати мить, про яку можна було б розповiсти. Можливо, менi дуже пощастило, адже я не могла виокремити щось одне. Проте ще бiльше мене цiкавила iсторiя Остапа. Здавалося, що так само, як вiн бачить наскрiзь мою зломлену душу, я бачу його. Можливо, сьогоднi менi вiдкриеться невеличка частинка його життя. Та лякало одне: тепер вiн дуже мене цiкавив.

Роздiл 9

– Марто, а що ти нам розкажеш? – раптом запитав Остап i подивився на мене. Я знiтилася й опустила очi, бо зовсiм не очiкувала цього. Думала, що буду останньою, як i минулого разу.

– У мене насправдi багато добрих i приемних спогадiв, вирiзнити щось одне дуже складно, – почала я, але всi подивилися на мене пильно й з очiкуванням, змусивши напружитися. Я глибоко вдихнула й поринула у спогади. – Це був чудовий теплий травневий день. Я прокинулась у неймовiрному настроi, адже саме тодi менi виповнилося вiсiмнадцять. Так давно мрiяла стати повнолiтньою, бо завжди здавалося, що в такому вiцi вiдкриються новi можливостi. Ти вже не дитина й маеш цiлковите право не залежати нi вiд кого. Дивним чином мене протягом усього дня не привiтала жодна людина. Навiть батьки уникали мене, удаючи, що зайнятi якимись буденними справами. У той час я лише декiлька тижнiв зустрiчалася з Олегом, але ще трохи сумнiвалася в щиростi його почуттiв. Так само, як i батьки, вiн не привiтав мене й навiть не зателефонував. Усi подруги та знайомi вперто мене iгнорували. А останньою краплиною стало те, що мама ввечерi послала мене в магазин iз величезним списком продуктiв, якi я мала купити. Там було стiльки всього, що я засiла в тому магазинi десь на годину. Пакети були повними, нести iх було важко. На вулицi вже стало холоднiше, а я вийшла лише у футболцi. Сумно, прикро, темно. Мiй гарний настрiй просто розчинився в повiтрi. Чесно, я думала, що це найгiрший день народження в моему життi. Та коли я повернулася додому, ще в коридорi почула якийсь шум, а у вiтальнi на мене чекав сюрприз: усi друзi, близькi, рiднi, Олег зiбралися, щоб привiтати мене. Це було так неочiкувано та приемно, але спочатку я вдала, що ображена. Як це так, вони змусили мене весь день нервувати! – Я тихо засмiялася, згадавши ту мить. – А потiм було ще багато подарункiв, торт i веселощi. Дуже люблю свiй вiсiмнадцятий день народження.

– Який гарний у тебе спогад, – сказав Остап, i я помiтила на його обличчi усмiшку. – Сподiваюся, що колись ми почуемо й iншi такi твоi iсторii. Арiно, можливо, ти цього разу розкажеш нам якийсь iнший свiй добрий спогад?

– Ну, в мене не дуже багато таких чудових iсторiй, як у принцеси. – Вона поглянула на мене, примруживши очi. Не розумiю, чому вона так недолюблювала мене. – Мiй единий i поки що найприемнiший спогад – це коли хрещений батько подарував менi ляльку, про яку я давно мрiяла. Менi тодi було лише сiм, i я нiчого не хотiла так, як ii. Батьки, на жаль, не мали грошей. Вони дали зрозумiти, що я не отримаю ляльки. Хрещений батько дуже любив мене й часто приходив у гостi. Одного разу вiн i з’явився з цiею лялькою. Я дивилася на нього великими очима й не могла повiрити, що це та сама iграшка, про яку я так мрiяла. Наступного дня вiн виiхав на зустрiчну смугу… Один удар – на смерть. Це остання рiч, подарована ним, та останнiй добрий спогад у моему життi.

– Ти щоразу розповiдаеш цю iсторiю, – мовив Остап. Рiна кивнула та зручнiше вмостилася в крiслi.

– А менi цiкаво, що розкажеш ти. – Вона усмiхнулася до нього й пiдняла одну брову. – Думаю, теж те саме, що й завжди.

– Так, Арiно, твоя правда. – Вiн злегка всмiхнувся кутиками губ i обвiв нас усiх пильним поглядом. – У нас iз тобою лише по одному чудовому спогаду. Хоча я впевнений, якщо копнути глибше в нашу свiдомiсть, ми точно згадаемо значно бiльше приемних миттевостей. А тепер я подiлюся своею коротенькою iсторiею. Одного дня мое життя цiлковито змiнилося. Менi було дванадцять. Я сидiв на сходах, дивлячись, як хлопцi грають у футбол. Нiколи не любив цього заняття, тому й вiдмовлявся завжди. Я дивився й думав, що застряг у цьому мiсцi ще на шiсть рокiв, а тодi вперше зрозумiв, що геть не знаю, що робитиму, коли менi буде вiсiмнадцять. І раптом пiдбiгае мiй добрий друг i каже, що випадково пiдслухав, нiби по мене приiхали батьки. Я одразу ж сказав, що це неправда, що цього не може бути, адже я вже дорослий, а таких не всиновлюють. Я був певен, що вiн щось наплутав, бо, звiсно, вони скорiше вiзьмуть маленьку дитину, нiж пiдлiтка з непростим характером. Та виявилося, що помилився я, а цi люди все ж прийшли по мене. Отак одного чудового дня у мене з’явилася прекрасна сiм’я, якiй я завдячую всiм. Тож саме цей день я назвав би найкращим у своему життi. Минуло вже сiмнадцять рокiв iз того часу, а я так i не запитав, чому вони вибрали хлопчика-пiдлiтка, а не маленьку дитину. – Вiн закрив свiй блокнот i пiдвiвся зi стiльця.

Я розумiла, що це далеко не вся iсторiя, але було цiкаво. Не могла второпати, чому менi так хотiлося дiзнатися про Остапа бiльше.

– А зараз усi будемо пити чай! – сказала Арiна та швидко пiдвелася. – Остапе, ти сьогоднi з нами?

– Ненадовго. – Вiн усмiхнувся iй i навiть пiшов допомагати.

Менi не дуже кортiло залишатися на цей iхнiй вечiрнiй ритуал, особливо якщо згадати, що минулого разу Арiна чогось учепилася в мене й почала моралiзувати. Напевно, за шiсть пройдених курсiв уже прирiвнюе себе до психолога. Схоже, вона не здогадуеться, що для цього треба мати диплом.

– Принцесо, а ти не хочеш нам допомогти? – запитала вона. Я роздратовано видихнула й закотила очi. Чому вона так мене називае?

– Звiсно, а що маю робити? – Я пiдiйшла до них, бо справдi не розумiла, як трое людей можуть разом готувати чай.

– Ось, вiзьми кухлики й насип туди цього трав’яного чаю, а потiм не забудь налити окрiпчик. – Вона глянула на мене, примруживши очi. – А я сходжу в магазин по печиво й цукерки. Не встигла до заняття, але якби знала, що ви запiзнитеся, то купила б.

– Вона завжди така незадоволена? – запитала я в Остапа, коли дiвчина накинула куртку й пiшла в магазин.

– Так, це основна риса ii характеру, але менi подобаеться. Я люблю таких прямолiнiйних людей, адже таким завжди легше, – вiдповiв вiн i сперся на пiдвiконня. – Завжди кажуть, що добре бути наполегливим i цiлеспрямованим, але ще краще, коли людинi властивi егоiзм i зухвалiсть. Вони швидше досягають успiху якимись недоброчесними вчинками, нiж тi, хто стараеться не лише для себе, а й для iнших. Це як у школi: усi списують контрольнi роботи в одного учня, найрозумнiшого в класi, а потiм цей вiдмiнник ще дуже довго не може знайти собi мiсця в суспiльствi. Вiн завжди намагаеться допомогти iншим, а його просто використовують. Людинi не вистачае смiливостi вiдмовити й узятися за себе. Чому всi кажуть, що з дiтей, якi в школi не вчилися зовсiм, виростають успiшнi бiзнесмени й пiдприемцi? Тому що вони не знають, що таке працювати, i звикли, що хтось усе робить за них. А це що? – Вiн глянув на мене, очiкуючи, що я дам вiдповiдь на його запитання, але я просто знизала плечима. – Основна характеристика начальника. Такi люди вмiють керувати, тому й так швидко досягають успiху.

– Якимось дивним чином ми вiд Арiни перейшли до багатих i бiдних, – зауважила я й замислилась.

– Ми просто говорили про ii прямолiнiйнiсть.

– Ну, от ти вважаеш, що це гарна риса характеру? – запитала я й почала насипати чай у кухлi.

– Порiвняно. Якщо вмiти ii контролювати й часто стримуватися – то так, це непогана риса характеру, якоi тобi, до речi, бракуе.

– Знаеш, а я не сказала б, що вона з цiею рисою досягла неабияких успiхiв, – дещо роздратовано мовила я.

– Ти чула ii iсторiю лише поверхнево, але вже дiйшла якихось висновкiв. Не суди про людину за ii виглядом i лише пiсля однiеi короткоi розмови.

– Це саме треба сказати iй. І взагалi, це все вона почала. – Я наливала окрiп у кухлики, вiдчуваючи, що злюся. – Сказала, що iй не подобаеться мiй вигляд, що менi не варто приходити сюди в цьому образi. Можна подумати, вона iнакша.

– Ще одна твоя проблема, – сказав вiн, i я трохи похмуро подивилася на нього. Чоловiк пiдiйшов трохи ближче й показав на мене пальцем. – Ти дуже швидко запалюешся. Через просте зауваження чи критику ти дратуешся. Я вже давно це в тобi помiтив, i те, що ти зараз говориш, не мае сенсу, адже вона не зробила жодного зауваження щодо твого зовнiшнього вигляду. Арiна просто захотiла показати тобi, що тут варто бути справжньою, без стiн i меж, якi ти сама вибудовуеш у своiй головi.

– Ну, гаразд, можливо, я трохи рiзко на все реагую, але менi не подобаеться, як вона до мене ставиться, – вiдверто сказала я, склавши руки на грудях. – Ще й називае мене принцесою.

– Ну, ти не можеш усiм подобатися, тому… – Остап розвiв руками.

– Можна запитання? – Я поглянула на нього. Вiн потер свою щетину та спрямував погляд чорних очей на мене, а потiм просто кивнув. – Як ти зрозумiв, що менi потрiбна допомога?

– Я знав, що ти колись про це запитаеш. Скажiмо так, у мене е особлива здатнiсть розпiзнавати зломленi душi. Можливо, колись подiлюся з тобою цiею технiкою, а поки що – це таемниця. – Вiн пiдморгнув.

Повернулася Арiна з печивом i цукерками. Я не мала бажання тут сидiти, але зараз було не так i погано. Арiна сiла на пiдвiконня з чаем i почала розповiдати, як упала в магазинi, намагаючись добiгти до каси швидше за якогось дядечка з переповненим кошиком. Навiть я усмiхнулася, адже iй це все ж не вдалося й вона була змушена дуже довго стояти в черзi, поки обслуговували того дядечка.

– Чуеш, а ти що, боiшся, що там наркотики? – запитала Арiна в Максима, який боровся з наркозалежнiстю. Менi хотiлося закотити очi ледь не до неба, а Остап просто похитав головою. – Стоiш, тягнеш той чай… Та вiзьми собi щось. Я що, дарма в магазин ходила?

– Я просто не звик до таких речей, тому не дуже люблю солодке, – вiдповiв хлопець i знову надпив свiй чай.

– Щоб ви розумiли, – почав пояснювати Остап, – у дитячому будинку цукерки – це та ще розкiш. Особливо так було в тi роки, коли я там жив. Тепер е дуже багато рiзних благодiйних органiзацiй, якi допомагають. До речi, ми з моiм добрим другом займаемося ось такою благодiйнiстю. У нас залишився мiсяць до Дня святого Миколая, хочемо купити дiтям подарунки, а також знайти якихось спонсорiв чи волонтерiв. Ну, i нам потрiбна пiдтримка. Хто бажае долучитися?

– Я! – крикнула Арiна й пiдняла руку.

– Я навiть не сумнiвався, – сказав iй Остап.

– Ну, я мiг би, але менi поки що важко повертатися в це мiсце, – заговорив Макс, а Остап кивнув.

– Я тебе дуже добре розумiю.

Тарас теж вiдмовився, адже хлопець-iнвалiд сам потребував допомоги. Іван i Катя вже далеко не в тому вiцi, щоб ходити по магазинах i вибирати подарунки, а потiм розвозити iх.

– Ну а ти, Марто? – запитав Остап i зацiкавлено подивився на мене.

– Я хотiла б долучитися, справдi. Нiколи таким не займалася, але дуже хочу спробувати, – тихо вiдповiла я, i чоловiк радiсно сплеснув у долонi.

– Щиро дякую всiм за сьогоднiшне заняття, але менi вже треба бiгти додому. Ви теж довго не затримуйтеся. До зустрiчi в недiлю!

Вiн надягнув свою куртку й попрямував до виходу. Я дивилася йому вслiд, вiдчуваючи, як у менi зароджуеться надiя: скоро все змiниться.

Роздiл 10

– Ей, ти йдеш? – запитала в мене Арiна, коли я стояла, дивлячись в одну точку.

– Ох, так, просто задумалась, – швидко сказала я й помiтила, що всi вже збираються.

– Про Остапа? – У неi на обличчi з’явилася дивна посмiшка. Я похмуро подивилася на дiвчину.

– Нi, чому я маю про нього думати? – Я почала надягати пальто, а вона лише знизала плечима.

– Про нього всi думають у цьому планi, – вiдповiла Рiна й теж узялася натягувати на плечi куртку.

– Навiть ти?

– А я, по-твоему, не дiвчина? Ти ж сама розумiеш, що вiн дуже привабливий чоловiк. Та ще й розумний. Його майбутнiй дружинi дуже пощастить, а я та ще дурепа.

– Чому?

– Бо нiколи не помiчала таких хлопцiв. Злигалася не з тою компанiею i тепер страждаю, але сама винна. Не скажу, що менi не подобався той кайф, але це все миттево. Однiеi митi ти отримуеш таке задоволення, що здаеться, нiби однiею ногою стоiш у раю. Насправдi, це пекло. Особливо коли повертаешся до реального свiту й розумiеш, що твое життя зруйноване через один тупий момент. – Дiвчина гiрко всмiхнулася й подивилася на мене. – Повiр менi, принцесо, жити та знати, що найближчим часом ти помреш, – це зовсiм не легко.

– У тебе все так погано? Можливо, е якась…

– Нема. Надто пiзно. – Вона розвела руками. – Я знаю, що можу прокинутися завтра й дiзнатися, що в мене рак чи туберкульоз, чи ще щось. Я не боюся смертi, бо вже чекаю, коли вона прийде до мене в гостi.

– Арiно, але ж зараз допомагають таким, як ти. Є ж терапiя, коли пiдтримують життя iнфiкованих людей.

– Марто, антиретровiрусна терапiя допомагае на перших стадiях розвитку СНІДу. Я дуже довго жила, не знаючи про свою хворобу, тому змарнувала багато часу. Тепер менi вже нiчого не допоможе.

– Це жахливо, – сказала я й похитала головою.

– Насправдi нi. – Вона сумно всмiхнулася й поклала руку менi на плече. – Не бiйся, через дотики не передаеться. Ми можемо навiть поцiлуватися.

– Я знаю, як передаеться ця хвороба, – вiдповiла я й закотила очi.

– Та жартую, розслабся. То до чого я веду? – Вона замислилась i глянула на мене своiми великими сiрими очима. – У тебе е чудова можливiсть жити щасливо, Марто. Розумiю, тобi важко, але жодному з нас не легко. Думаеш, лише в тебе проблеми? Озирнися! – Дiвчина розвела руками. – Запитай у будь-кого, чи втрачав вiн дорогу людину? Чи боровся з депресiею? Чи страждав вiд якихось знущань? Не дивися лише на себе, поглянь на iнших. На планетi сiм мiльярдiв людей, i ти аж нiяк не одна, у кого страшенно болить душа.

– Я мала бути з ними, – сказала я. – Розумiеш? Мала! Це Олег мене вiдмовив iхати з ним. І це дуже гризе, бо завжди думаю, що не заслужила жити.

– Ти заслужила, i якщо ти жива – то твое хороше ще попереду. Кожна людина приходить на землю з якоюсь мiсiею, i ти свою ще не виконала.

– А ти виконала? Ти ж iще теж така молода, а думаеш про смерть! Скiльки тобi рокiв?

– Буде двадцять п’ять, якщо доживу. – Вона засмiялася, та менi було не до смiху. – А тепер ходiмо нарештi звiдси, бо я хочу морозива.

Я озирнулася й побачила, що ми залишились удвох. Усi вже пiшли, а я так захопилася розмовою з Арiною, що навiть не помiтила цього. Вона знову махнула рукою в бiк дверей, а я лише роздратовано чмихнула й попрямувала до виходу. І чому однiеi митi вона може бути нормальною, а наступноi – знову такою нестерпною?

– Ну все, принцесо, до зустрiчi в недiлю! – сказала вона, коли ми вийшли з пiд’iзду, i пiшла в протилежний вiд мене бiк.

Я побачила, як Арiна витягнула з кишенi якiсь грошi й дала iх безхатьковi, який стояв бiля смiтникiв. У нього затремтiли руки, але вiн узяв iх iз такою вдячнiстю, що в мене стиснулося серце. Я завжди була небайдужою до таких людей, бо жалiла iх. Олег не подiляв моiх почуттiв i казав, що вони самi виннi у своему становищi. Та, якщо подумати, я могла б бути такою ж. Менi пощастило, що е тiтка Люда.

На вулицi вже добряче стемнiло, хоча була тiльки восьма година вечора. Я дуже змерзла. Треба буде все ж придбати собi куртку. Можна зробити це й завтра пiсля пар.

Я прийшла додому й побачила, що тiтка Люда в дуже гарному настроi. Вона готувала вечерю й пiдспiвувала якiйсь музицi, що линула з ii телефона. Я не цiлком розумiла, що це, але було схоже на французький джаз.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65897870&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.