І знайдеш ти скарб у собi
Лоран Гунель

Алiса нiколи не була богобоязною вiрянкою, що молилася перед тим, як з’iсти пирiжок. А для священика Жеремi вiра була повiтрям, сенсом iснування. Та вiрян у церквi щодня стае все менше. І практична Алiса вирiшуе допомогти старому друговi покращити приходськi справи. Для неi це просто черговий проект, який треба розкрутити. Але, заглиблюючись у свiт духовного, Алiса вiдчувае, як щось в нiй починае змiнюватися. Тiснi стiни скептицизму та iронii, що видавалися iй справжньою свободою, поступово розсуваються. Здаеться, ще крок – i Алiсi вiдкриеться iстина, яку вона вперто не хотiла помiчати. Раптом свiт довкола стае незмiряним. І не загубиться в ньому лише той, хто зрозумiе, чого хоче насправдi.

Лоран Гунель

І знайдеш ти скарб у собi

* * *

Моiй сестрi Софi

…вузька та дорога, що веде до життя, i мало таких, що ii знаходять.

Євангелiя вiд Матея 7:14[1 - Тут i далi цитати з Бiблii в украiнському перекладi Івана Хоменка. (Тут i далi прим. перекл.)]

Частина перша

І не вподiбнюйтеся до цього свiту, але перемiнюйтесь обновленням вашого розуму…

Послання до Римлян 12:2

Поклавши слухавку, Алiса не стримала вдоволеноi усмiшки. Катарський клiент ухвалив заявку консалтинговоi фiрми з комунiкацiй, де Алiса працювала. Неприлюдний тендер анонсували пiвроку тому. Катарське агентство мiжнародноi промоцii шукало Захiдного партнера, щоб полiпшити iмiдж краiни й розвiяти пiдозри про фiнансування Ісламськоi Держави.

П’ять, усього п’ять учасникiв тендеру – двi американськi компанii, одна iспанська, одна нiмецька й одна французька. Шанс на перемогу – один iз п’яти, i Алiса твердо вiрила в успiх.

Сидячи в робочому кабiнетi, жiнка зробила глибокий вдих i потягнулася, вiдкинувшись на спинку фотеля й розвернувши його до панорамного вiкна. У шибцi вiдображалася дiяльна жiнка, вбрана в костюм доволi строгого крою, що не в’язався з неслухняною копицею довгих русявих кучерiв. Жiнка вимкнула настiльну лампу, i вiдображення в шибцi зникло. На 53-му поверсi вежi Монпарнас вона була неначе просто серед неба – потьмареного на схилi дня неба, де пливли димчастi хмари. Бiля пiднiжжя вежi вирувало життя мiста, засвiчувалися вечiрнi вогнi помiж тисяч будинкiв, що простягалися в неозору далину й прихищали мiльйони людей. О цiй порi, у кiнцi робочого дня, дороги були запрудженi автiвками, а на тротуарах сновигали невиразнi цяточки – пiшоходи. Алiса усмiхнено розглядала свiт долi. Стiльки людей ще переконувати, стiльки викликiв приймати, стiльки пiднесення вiдчувати… Вiдтодi як вона ходить на семiнари особистiсного розвитку Тоубi Коллiнза, у неi з’явилася впевненiсть у собi, що дозволяла отримувати задоволення вiд роботи попри напружену обстановку в офiсi й конкуренцiю.

Алiса знову вдихнула й розслабилася. Тео в цей час удома з нянею. Поль, як завжди, вернеться пiзно. Вона, мабуть, уже буде спати, коли таксi висадить його коло будинку. І як би нiчнi таксисти заробляли без пiзнiх повернень працiвникiв адвокатських контор?

Скорiше б вiдпустка, подумала Алiса. Можна буде провести трохи часу разом. Якщо ii команда отримае катарський контракт, iй точно пiдвищать зарплату. Або дадуть велику премiю. Напевно не вiдмовлять. За рахунок цього вони зможуть дозволити собi велику мандрiвку всiею сiм’ею. А чом би не в Австралiю? Австралiя… досi не здiйснена юнацька мрiя.

Задзвонив телефон. Це ii батько.

– Тату, я на роботi.

– Люба, ти приiдеш на вихiдних у Клюнi?

– Так, обов’язково.

– Чудова новина! І Поль теж?

– Ну, якщо не буде дуже зайнятий, наприклад об’iздом клiентiв у Френi чи Флерi-Мерожисi[2 - У цих французьких мiстах розташованi найбiльшi в’язницi.]; i якщо згодиться пропустити своi суботнi курси малювання – це ж едина його пристрасть, крiм в’язниць.

– Переказуй вiд мене вiтання, – мовив тато, смiючись. – Зажди, а я сьогоднi вранцi стрiв Жеремi. Схоже, справи в нього не дуже. Його мама хвилюеться, постiйно менi про це торочить. Якщо приiдеш на вихiдних, вона просила, щоб ти якось його пiдтримала.

У Жеремi справи не дуже? Дивно, що Алiса не завважила цього, коли була в Бургундii на минулих вихiдних. Жеремi… Худорлявий, русявий, свiтло-блакитнi очi, тонкi риси предоброго обличчя. Їхне спiльне дитинство в Клюнi… Ігри у квача на руiнах абатства, незлiченнi вигадливi парi (ставка завжди була одною: поцiлунок на Новий рiк); шалений регiт серед виноградноi лози пiд час збору врожаю, коли вони ховалися та поiдали ягоди, замiсть збирати; перший поцiлунок iз ледь вiдчутним доторком губ у дев’ять рокiв – iнiцiаторкою була вона, а вiн почервонiв, як помiдори на городi в дядька Едуара. Вони мрiяли помандрувати разом на край свiту – туди, де люди ходять догори дригом, в Австралiю. Уже тодi мрiялося про Австралiю…

Бiдний Жеремi – новина про те, що в нього негаразди, засмутила Алiсу. Усi здивувалися, коли пiсля успiшного навчання вiн прийняв радикальне рiшення. Узяв, та й усе покинув, цiлковито змiнивши свiй шлях, тодi як диплом магiстра сталого розвитку був уже в нього в кишенi…

Жеремi. Вiн був поруч, коли вона втратила матiр, а потiм найкращу подругу. Це сталося за кiлька рокiв до знайомства iз Полем. Горе спричинило справжню екзистенцiйну кризу в Алiсиному життi. Та Жеремi завжди був готовий вислухати, мав ангельське терпiння, вiддано пiдтримував i по-справжньому допомагав.

Алiса теж хотiла йому допомогти, щось для нього зробити. Але що?

Жiнка зробила глибокий вдих, окинувши поглядом натовп бiля пiднiжжя вежi. Алiсиним фахом були комунiкацii за кризових обставин й аж нiяк не психотерапiя.

* * *

Масивна брама застогнала i знехотя вiдчинилася. Жеремi протиснувся надвiр, лишивши в’язничну браму зачинятися iз глухим скреготом. Звернув праворуч i попростував вуличкою Нотр-Дам, вдихаючи свiже повiтря погiдного березневого дня. Брукiвка, що нею крокував Жеремi, потемнiла пiд золотими променями сонця.

На розi вулицi Сент-Одiль суворий Дiм фiнансiв зi загратованими вiкнами видавався сонним. Навпроти розташувалася тютюнова крамниця: до неi вишикувалося з десяток людей у чергу за лотерейними бiлетами. Сплативши обов’язковий податок, платять ще й довiльний.

Жеремi проминув чергу й попростував до вулицi Ламартiн – головноi вулицi пречудового мiстечка Клюнi, що ii окрасою слугують пастельнi фасади й барвистi вiтрини. Жеремi машинально нарахував тридцять шiсть вiдвiдувачiв ресторанчика «Ля Насьйон», що смакували каву на терасi. Кава, подумав вiн собi, пiдтримуе пробуджений стан духу, не пробуджуючи його насправдi.

Трохи далi вишикувалася черга за лотерейними бiлетами до другоi тютюновоi крамнички – аж чотирнадцять осiб нацiлилися полiпшити свое життя лотереею.

Жеремi нарахував двадцять два клiенти в ковбасника Дюпакье, звiдки линули пахощi, годнi спокусити навiть вегетарiанця; i ще з десяток осiб iз келихами вина в руках куштували сир бiля сирного фургона.

Жеремi звернув на iншу вулицю, що вела вгору. Яскравi променi сонця пiдкреслювали виступи каменiв, пiлястрiв, колон, пiддашкiв й iнших елементiв фасадiв романськоi архiтектури. Багато люду зiбралось у чудового оптика – вочевидь, прагнули отримати кращий зiр. Та чи бачитимуть яснiше свiй шлях у життi?

За столиками на терасi в кондитера-шоколатье Жермена, чия слава ширилася далеко за межi регiону Божоле, сидiло тридцять чотири ласуни. Жеремi всмiхнувся й подумав: люди вiддаються чреволюбству, коли iхнi душi зосередженi тiльки на тiлесних задоволеннях.

Повернув праворуч на вулицю Мюнiсiпаль до абатства, проминув облаштоване у стилi Прекрасноi епохи «Кафе дю Сантр», де на терасi й у залi нарахував двадцять вiсiм клiентiв. Ще бiльше поцiновувачiв вина зiбралось у винницi абатства. Дiставшись Абатськоi площi, Жеремi обiйшов широку терасу пивницi «Брассерi дю Нор», дощенту набиту людьми (щонайменше сiмдесят охочих випити), i подався на вулицю Одинадцятого Серпня 1944 року; далi на вулицю Мерсьер i на вулицю Барр. Туристичне агентство обiцяло клiентам вiдкриття нових небес – реклама викликала в Жеремi усмiшку.

Багато люду й навпроти агентства, в iншiй винницi «О плезiр дi вен», назва якоi запевняе народ, наче вино й задоволення – тотожнi поняття – дивна гра слiв, як на пiйло, що змiнюе нашу свiдомiсть, та не годне ii пiднести.

Ще кiлька метрiв вулицею, i Жеремi вийшов до залитоi сонцем церковноi площi. На папертi стояли вiряни й перемовлялися. Жеремi привiтався, пройшов до входу, штовхнув оббитi шкiрою дверi, що iз приглушеним звуком за ним зачинилися, i занурився у прохолоду церкви.

Усерединi була похмура атмосфера, пахтiло вологим камiнням i линув тонкий аромат ладану. Жеремi попрямував бiчним нефом до хорiв. Його кроки не порушили тишi, що в цьому примiщеннi була повноправною володаркою. Жеремi прослизнув у ризницю й чекав у напiвтемрявi. Задзвонили дзвони, i вiн слухав до останнього удару, що довго вiдлунював пiд високим кам’яним склепiнням. Тодi поволi попрямував до вiвтаря й обернувся до вiрян. Церковнi колони здiймалися до стрiлчастого склепiння, ваблячи погляди й думи до небес, чергуючись iз довершеною впорядкованiстю i з’еднуючись у величнi стрiлчастi арки вздовж нефа. Усе в церквi видавалося грандiозним – простiр колосальних розмiрiв й урочиста атмосфера. Обабiч нефа i навiть у центральнiй частинi було темно, але, пiднявши погляд, можна було побачити свiтло – яскраве свiтло, що заливало склепiння неначе надприродним сяйвом.

Жеремi окинув оком вiрян, що порозсiдалися рядами.

Дванадцять.

На стiльцях у перших рядах нерiвномiрно розмiстилося всього дванадцять парафiян.

Жеремi почав месу.

Пiсля меси Жеремi провiв парафiян до папертi. Сонце заливало стару покривлену брукiвку й виблискувало на середньовiчних фасадах маленькоi площi.

Двi панi похилого вiку заходилися теревенити з ним про благодiйнi заходи. Пiдiйшов старенький виноградар-пенсiонер i простягнув Жеремi футляр.

– Вiзьмiть, отче, дозвольте вам це подарувати.

У Клюнi виноградар дiстав прiзвисько Помiщик: його легко було впiзнати здалеку за величною, старомодною ходою; незмiнно у твiдовiй маринарцi з шевронами; суворе обличчя й неслухняне сиве волосся а-ля Герберт фон Караян. Старенький був майже глухим, та компенсував слабiсть авторитетним виглядом (щоправда, не годен був приховати доброi вдачi) й огряднiстю, яка, попри невисокий зрiст, забезпечувала йому показну зовнiшнiсть.

Жеремi вiдкрив футляр.

– Годинник?

– Не шукайте пiдтексту! Я просто завважив, що у вас немае годинника.

– Але це дуже гарний годинник…

– Прошу?

Приятель виноградаря Етьенн, попри заiкання, прийшов на допомогу. Худорлявий, низенький Етьенн мав нiжнi риси обличчя, зачесане набiк волосся кольору слоновоi кiстки i найдобрiший погляд. Малоймовiрне приятелювання глухого й заiки було не таким гротескним, як здаеться: Етьеннове мовленневе порушення особливо давалося взнаки в особистих бесiдах, але трохи вiдступало, коли чоловiк вiдчував обов’язок переказати щось Вiкторовi.

– Пан священик к… каже…, годинник… дуже гарний! – прокричав Етьенн приятелевi у вухо.

– А, так… французький, вироблений у Франш-Конте. Одна з останнiх моделей…

Етьенн ранiше працював на виноробнi. За роки iерархiчна дистанцiя мiж чоловiками поступово стерлася, i на пенсii Вiктор згодився навiть перейти на «ти». Помiщик нетямився через якiсь дрiбнички i зганяв злiсть на Етьенновi, але той лише посмiювався, бо вмiв заплющувати очi на спалахи гнiву колишнього патрона. Обидва вже передали естафету наступному поколiнню: старша дочка Помiщика об’еднала зусилля з Етьенновим сином. У часи батькiв вино трохи псувалося (злi язики казали, що на виноробнi погано промивали дiжки), але добре продавалося, адже ранiше французи ще пили вина масового вжитку. Нинi ж доводилося вести боротьбу за виживання. Дiти багато працювали, щоб удосконалити продукт, i завдяки титанiчним зусиллям досягли успiху. Вино дуже цiнувалося в регiонi, але далi Макона слава не ширилася.

– Дуже мило з вашого боку, – подякував Жеремi, силкуючись говорити чимголоснiше.

– Я купив його в «Прадiй», що на вулицi Мерсьер, в одного з рiдкiсних на сьогоднi годинникарiв, якi ще вмiють витягати й лагодити механiзм…

– Доброго дня, отче, – вигукнули майже воднораз Жермена й Корнелi.

То були двi маленькi бабусенцii, що зажили собi слави плiткарок – у мiстi iх звали «двi святошi». Жермена мала жвавий погляд i фарбоване чорне волосся, доволi великий i трохи кирпатий нiс, любила носити довгi плiсованi спiдницi з темного велюру й бiлi шкарпетки в тон кореням волосся. Корнелi губилася на ii фонi через безбарвну особистiсть i таку саму безбарвну зовнiшнiсть: фарбоване в жовтуватий беж волосся, бежевий кардиган, бежева плiсована спiдниця до п’ят, бежевi шкiрянi мокасини з гострими передами. Лише деколи, дозволивши собi трохи фантазii, вона могла прикрасити голову, наприклад, зеленою велюровою пов’язкою.

Жеремi привiтався з жiнками i, вибачившись, вернувся в церкву. Перетнув неф, окинувши поглядом порожнi ряди, а зайшовши в ризницю, скинув епiтрахиль i ризу. Почулися тихi кроки й легке шурхотiння одягу. То прийшла одна з черниць, що разом iз iншими сестрами жила в крилi плебанii. Вiн наблизився до неi i простягнув футляр.

– Продайте, а грошi роздайте бiдним, – сказав вiн.

Сестра всмiхнувшись узяла цiнну рiч.

Жеремi пригадав кюре з Арсу – священика XIX столiття, що також вiддав отриманого у подарунок годинника на благодiйнiсть. Довiдавшись про це, дародавець принiс кюре другого годинника, потiм ще одного, аж поки не збагнув, що кюре нiколи не зоставить подарунка собi. Тодi вирiшив позичити кюре годинника й нарештi мав приемнiсть дивитися, що той носить його. Жеремi часто думав про кюре з Арсу як про ментора.

Жеремi попрямував до вузьких гвинтових сходiв дзвiницi й пiднявся аж до верхiвки, на майданчик пiд банею просто неба. Частенько сюди приходив усамiтнитися, перепочити та подихати.

Присiв на виступ. Свiже повiтря приносило пахощi природи, дерев. Звiдси вiдкривався запаморочливий краевид на вкритi старою черепицею дахи будиночкiв Клюнi, що iх барви нагадували темну шкiрку маракуi: плоска й округла черепиця пiдказувала про близькiсть Пiвдня. Червоний колiр контрастував iз яскравою блакиттю неба. Погляд Жеремi линув далi, до порослих лiсом схилiв, що оточували середньовiчне мiсто.

Усього дванадцять парафiян…

Жеремi був молодим, мав усе життя попереду i присвятив його служiнню меси для… дванадцяти осiб. Вiн зробив довгий беззвучний вдих. Адже бачив себе тим, хто скеровуе людей на шляху до духовного пробудження, забезпечуе духовну iжу, веде до щастя… Та iх усього дванадцять. Жеремi поквапився дорiкнути собi за цю думку: чи ж то не гординя – отак побиватися? Чи не мрiяв вiн зiбрати собi велику парафiю? Труснув головою. Та нi, це було щире занепокоення, чистi, позбавленi корисливостi помисли. Вiн мав справдешне покликання. Та як здiйснити покликання, коли бракуе аудиторii? Лише дванадцять парафiян, переважно стареньких, серед яких одна половина приходить у церкву за традицiею, а друга через забобоннi страхи i близькiсть смертi…

Жеремi простежив очима за польотом птахи: вона ширяла понад дахами i щезла за дзвiницею абатства (чи радше того, що вiд нього лишилося), що здiймалася до небес. Бiльша частина споруди була знищена пiд час Революцii i слугувала селянам кам’яним кар’ером… Аж не вiриться, що колись це мiсце було одним iз центрiв християнства, належало до чернечого ордену, що налiчував тисяча двiстi абатств i монастирiв по всiй Європi й близько десяти тисяч ченцiв. Абатство Жеремi було доволi впливовим – безпосередньо пiдпорядкованим Святому престолу, та й, до слова, iз Клюнi походило багато пап. І що вiд цього зосталося нинi? Лише дванадцять парафiян, що губилися у церквi, спорудженiй на чотириста осiб.

Жеремi вдихнув чисте повiтря. Унизу мiнiатюрнi фiгурки перехожих сновигали торговою вулицею i прилеглими до неi вуличками. Довго iх споглядав, розмiрковуючи про всi тi душi, що хотiв би пробудити, якби ж тiльки вони до нього прийшли. Потрiбен сплеск свiдомостi, розумiння того, що iснують й iншi речi, крiм грошей, повсякденних задоволень, закупiв, вiдеоiгор, сексу й телебачення. Чи ж це ще можливо? Жеремi здавалося, що вiн один з останнiх представникiв релiгii пiд загрозою зникнення. Вiн утрачав мотивацiю, i вiдчуття власноi непотрiбностi в цьому сенсi гнiтило його.

Деколи Жеремi згадував вугiльну шахту, де побував, коли ще вчився на магiстерцi сталого розвитку. Директор шахти не розумiв, що обстоюе енергетику минулого. Розводився про свою дiяльнiсть як нiде нiчого, мов i не вiдав, що в нього дедалi менше клiентiв, дедалi менше робiтникiв i що неминуче прийде час, коли шахти не стане. Жеремi пожалiв бiдолаху. А сьогоднi запитував себе, чи не опинився в такiй самiй ситуацii, iз тiею лиш вiдмiннiстю, що вугiлля шкодить людинi. Працюючи в шахтi, люди змушенi спускатися в надра землi, а ввечерi вертатися чорними з голови до нiг. Зникнення такоi дiяльностi, напевне, засвiдчить позитивну еволюцiю. А от духовнiсть пробуджуе людей, вабить iх у вишину. Якщо вона зникне, що ж тодi лишиться?

Жеремi зiтхнув. Почувався безсилим, знеохоченим, позбавленим покликання. Утiм, певною мiрою приймав свою тугу. Десь у глибинi душi передчував: iз найглибшоi темряви виринае свiтло.

У лiфт зайшла сусiдка знизу, дверi гахнули, i лiфт iз гуркотом поiхав додолу. Ця бiлявка, вочевидь, придiляла багато уваги своiй зовнiшностi, щоб не сказати бiльше, мала шикарний вигляд. Стискаючи руку сина, роздратована Алiса втупилася в номери поверхiв, що поперемiнно пiдсвiчувалися. Чому чоловiк так всмiхнувся цiй гадюцi? Легко бути гарною, коли не маеш займатися дитиною, можеш викинути пiвзарплати на лахи й пiвтори години на ранковий макiяж. І ось у цю пастку потрапив ii Поль. Нестерпно!

Дверi лiфта вiдчинилися, i краля iз сумочкою «Гуччi» на плечi зацокотiла високими пiдборами до виходу. Алiса потягла сина й валiзу «Делсi» до зупинки таксi. Поль iшов слiдом iз дорожньою торбою в однiй руцi й мобiльним телефоном у другiй: читав на ходу емейли чи новини.

За двi години вони припаркували орендовану на Маконському вокзалi TGV автiвку перед будинком Алiсиного батька в Клюнi. То була споруда XVIII столiття: високi бiлi вiкна з маленькими шибками, зеленi вiконницi в стилi «прованс» i гарний фасад, пофарбований у блiдо-рожевий колiр й усiяний глiцинiями. Тео жваво побiг до дзвiнка. Дiдусь вiдчинив дверi, i хлопчик протиснувся мiж його нiг досередини.

– Гойдалка його цiкавить бiльше, нiж я, – зi смiхом сказав старий. – Як доiхали?

Алiса поцiлувала батька. Поль потиснув йому руку. Кожного приiзду донька тiшилася, що, попри похилий вiк, батько лишаеться безжурним i бадьорим. Його помережане зморшками обличчя свiтилося. Зморшки гармонiйно обрамлювали блакитнi очi, а голову вкривало тонке сиве волосся.

Вони зайшли досередини й привiталися iз Мадлен – матiр’ю Жеремi, яка тримала в руцi горнятко чаю. Поль вiдразу понiс багаж нагору.

– Я вже йду, – заявила Мадлен, пiдводячись. – Не заважатиму сiмейнiй зустрiчi.

– Та нi, лишайтеся! – запротестувала Алiса.

– Не хочу набридати балачками. Я розповiла твоему батьковi, що тривожуся за Жеремi. Знаеш, вiн мене дуже непокоiть…

Мадлен пiшла до дверей.

– Тато вже розповiв менi про це у двох словах.

На ганку стара панi обернулася й, сумно всмiхаючись, замислено подивилася на Алiсу.

– А вiн же розривався мiж любов’ю до Бога i до тебе… Вiн тебе, знаеш, боготворив! Якби ж вибрав тебе, зараз би все було гаразд.

Спантеличена Алiса мовчки дивилася жiнцi вслiд.

– Люба, будеш чай? – гукнув батько iз вiтальнi.

– Іду-iду.

Тим часом у головi в Алiси стрiмко проносилися картинки. Минулi роки, туманнi спогади. Жеремi таки намагався закрутити з нею, щоправда, доволi незграбно. Вона не гралася з його почуттями, не давала марноi надii: цiнувала iхню дружбу, але мiж ними не могло бути бiльшого. Вiн нiяк не вiдреагував на вiдмову, не виявив жодноi емоцii, i iхня дружба справдi продовжилася як нiде нiчого. Вона дiйшла висновку, що то було мимовiльне захоплення юностi, коли так легко переконати себе, нiби закохався в того, хто поруч. Алiса й гадки не мала, що вiн аж так ii кохав. На якому етапi це трапилося? Може, саме напередоднi його вступу до семiнарii.

Алiса нервово прикусила губу.

Згадала кризу, яку пережила пiзнiше через втрату рiдноi людини. Власне, це сталося невдовзi пiсля освiдчення Жеремi. Але вiн, попри нещасливе кохання, пiдтримував ii, вислуховував, допомагав… так, нiби нiчого не сталося.

– Ось твiй чай, люба, тримай.

– Дякую, тату.

Алiса машинально пiднесла горнятко до губ й обпекла язик. Вона була слiпою, от у чому лихо. Слiпою до тодiшнiх почуттiв Жеремi, а тепер – слiпою до його пригнiченого стану. Вони ж регулярно бачилися на вихiдних, пiд час ii приiздiв у Клюнi, i вона нiчого не завважила. Нiчого. Через кар’еру вiдвернулася вiд найближчих друзiв…

Зненацька Алiса вiдчула себе егоiсткою. Серце iй краялося, вона згадала, з якою теплотою вiн поставився до ii чоловiка. Жеремi – направду святий. Тепер вона мусила допомогти йому, щось вдiяти. Байдуже що, аби йому покращало. Вiн на це заслуговував. І вона йому завинила.

* * *

– Куди ти мене везеш? – смiючись, питав Жеремi. – Я не звик до того, що мене викрадають iз плебанii!

Маленький орендований «пежо» червоного кольору стрiмко мчав автострадою, полишаючи Клюнi.

– У «Ле Сен-Мартен» в Шапезi.

– Ми iдемо аж у Шапез просто, щоб пообiдати?

– Пусте, це ж не на краю свiту, будемо на мiсцi менш нiж за чверть години. Там спокiйно поспiлкуемося, не те що в Клюнi, де на кожному кроцi знайомi.

– Твоi до нас приеднаються?

Алiса заперечно похитала головою.

– Поль вiдпочивае вдома. Навчае Тео малювати – це едине захоплення мого чоловiка, крiм юриспруденцii.

За кiлька хвилин маленька автiвка промайнула пагiрчасте селище й оточенi лiсистими схилами виноградники. Алiса опустила шибку. У салон увiрвалися дивовижнi пахощi.

Вони припаркувалися на в’iздi до тихого села, вийшли з автiвки й трохи прогулялися, перше нiж вмоститися на сонечку на маленькiй терасi ресторану «Ле Сен-Мартена». Заклад розташувався навпроти романськоi церкви iз прегарною квадратною дзвiницею, що здiймалася до неба. Шапез – самобутне селище зi старими кам’яними будиночками, чимало з яких прикрашенi балюстрадами й голубниками та обсадженi глiцинiями або бегонiями; деякi дахи на старий лад вкритi черепицею нiжних барв.

– Часто тут буваеш? – запитав Жеремi.

– Так, доволi часто. Обожнюю цей ресторан!

Вони сiли за столик на терасi й зробили замовлення. Їм винесли бiле вино. У Бургундii прийнято пити його на аперитив. Алiса пiдняла келих.

– За чреволюбство – грiх, що ми скоiмо за обiдом!

Цокнулися келихами, й Алiса зробила ковток. М-м-м-м… божественно.

– Певно, краще за вiвтарне вино?

Жеремi обмежився посмiшкою.

Запала тиша.

– Бачила твою матiр.

Жодноi реакцii.

– Вона… хвилюеться за тебе.

– Матерi завжди хвилюються.

Мовчанка.

Із протилежного боку вулицi пролунав один удар церковних дзвонiв, що довго вiдлунював, поволi завмираючи i стихаючи. У селi запанував спокiй, вiдчуття було таке, наче зупинився час. Березень добiгав кiнця, i в повiтрi ще вiдчувалася прохолода, та яскравi променi сонця зiгрiвали щоки – i бiле камiння дзвiницi, i аркатуру фасаду.

Алiса трохи помовчала, а тодi сказала руба:

– Я теж за тебе хвилююся.

– Усе добре, – аж надто поспiшно вiдказав вiн.

Алiса надула губи.

– Жеремi, не треба бути психiатром, щоб бачити, що в тебе негаразди…

Вiн промовчав, але натиск виявився останньою краплею, i таки подiлився тим, що його турбуе: розповiв, що втрачае мотивацiю через смiховинну кiлькiсть парафiян, що стримуе його служiння, обмежуе поле дiй аж так, що вiн почуваеться непотрiбним. Вiн також зiзнався, що почуваеться безсилим, що йому здаеться, наче вiн не може передати послання Ісуса, що навiть його парафiяни по-справжньому не задiюють iх у повсякденному життi.

Алiса дала йому виговоритися – могла хiба поспiвчувати: хто ж захоче продовжувати мiсiю такоi сумнiвноi користi?

Коли Жеремi скiнчив звiрятися, запала мовчанка, i нiщо ii не порушувало серед сiльськоi тишi. Церква, попри щедре сонячне освiтлення, здавалося, заснула.

– Я можу тобi допомогти, – мовила Алiса. – Якщо дозволиш, я повнiстю перегляну твою маркетингову стратегiю. Це мiй фах.

– Мою маркетингову стратегiю?!!

Жеремi ледь не похлинувся.

– Не лякайся, це не лайка…

– Алiсо, мова про церкву, а не про пiдприемство. Менi н?чого продавати.

– Ну, я ж тiльки хочу перевiрити твою манеру звертатися до людей i визначити, як ii узгодити з iхнiми очiкуваннями.

– З iхнiми очiкуваннями? – доволi неприязно вигукнув Жеремi.

– Слухай, безперечно, щось таки можна зробити. Потрiбен iнший пiдхiд, щоб достукатися до людей.

Жеремi наморщив чоло й сумно всмiхнувся.

– Твоя доброта мене зворушила, але як ти сподiваешся менi допомогти у сферi, на якiй геть не знаешся? Ти ж навiть не вiриш у Бога…

Жiнка скривилася.

– Та, без проблем, – збрехала вона. – Я звикла братися за невiдомi менi сфери. Це особливiсть моеi роботи. Хiба мушу трохи порозбиратися, щоб в’iхати. Раз плюнути.

Завваживши, що вiн вагаеться, вона додала:

– Гадаеш я знаюся на лазаньях? Шоколаднiй пастi? Автомобiлях? Нi. Та це не завадило менi консультувати «Фiндус» у скандалi з кониною в лазаньях; «Ферреро» у зв’язку з додаванням фталатiв у «Нутеллу»; чи «Фольксваген» щодо порушень у вимiрюваннi викидiв вуглецю.

– Ну дякую, що порiвнюеш мене з безнадiйними випадками…

Жiнка силувано всмiхнулася, узяла келих i повiльно надпила, не вiдводячи очей вiд Жеремi.

– В усякому разi, – продовжив вiн, – приклади, що ти наводиш, усi пов’язанi iз продажем продукцii. Це конкретнi, матерiальнi речi. Не думаю, що ти компетентна в духовних справах. Духовне не мае нiчого спiльного з матерiальним.

Алiсi зробилося прикро. За кого вiн себе мае? Вказуе iй, що вона придатна займатися хiба шоколадною пастою…

А вона ж так пишалася посадою консультантки, користувалася повагою у своiй галузi, вела переговори про масштабний мiжнародний контракт, щоденно розробляла рекомендацii, що допомагали тисячам клiентiв…

– Нагадай, скiльки в тебе парафiян?

Вiн знизав плечима на знак безсилля.

– Нiчого не можна вдiяти. Це безнадiйно, забудь.

Вона почувалася дитиною, яка вiрить, наче здатна переплисти озеро, i якiй пояснюють, що це iлюзiя.

Востанне iй прогнозували крах, коли вона була стажеркою i вперше прийшла в офiс. Вона тодi наважилася висунути пропозицii для клiента, попри те що мусила обмежуватися складанням звiтiв зi зборiв. Їй тодi ввiчливо показали мiсце: мовляв, ваша пропозицiя не лiзе нi в якi ворота, клiент ii не розглядатиме. Вона наполягала, адже була впевнена в цiнностi своiх iдей, i вимагала права представити пропозицiю клiентовi. Пропозицiя не тiльки була прийнята, а й реалiзована, та ще й виявилася надзвичайно успiшною. Замiсть стажування вона отримала безстроковий трудовий договiр.

Не думаю, що ти компетентна в духовних справах.

Неприемно таке почути…

– Дай менi два мiсяцi, i я знайду спосiб подвоiти кiлькiсть парафiян!

Жеремi пiдвiв погляд.

– Не уявляю, як ти це зробиш, а якщо й зробиш: яка рiзниця, двадцять чотири чи дванадцять?

Вона подивилася йому просто у вiчi.

– Сто! Якщо погодишся виконувати моi поради, я приведу тобi в церкву сотню людей!

Жеремi сумовито зiтхнув.

– Алiсо, ти говориш нiсенiтницi. Це неможливо. Ти обманюеш себе. Це тобi не бiзнес. Те, що ти робиш у своiй фiрмi, не можна застосувати в церквi.

Що бiльше вiн ставив ii слова пiд сумнiв, то бiльше в нiй наростало злiсне бажання продемонструвати своi таланти.

– Закладаюся, в мене вийде.

– Не уявляю, як ти взагалi це робитимеш, на чому базуватиметься твiй консалтинг.

– Зарано про це говорити. Але я знайду спосiб, це моя робота.

Жеремi промовчав.

– То як, укладаемо парi?

– І яку, по-твоему, я можу зробити ставку? Пожертвування в нас мiзернi.

Алiса обдарувала Жеремi найгарнiшою своею усмiшкою.

– Поцiлунок на Новий рiк!

Вiн ностальгiйно всмiхнувся i нарештi пробурмотiв:

– Гаразд.

Алiса долила в келихи вина, i вони цокнулися.

Вона ковтнула, смакуючи задоволення вiд того, що таки переконала Жеремi.

Тепер час закасати рукави. Вона замислилася, iз чого ж почати.

Це нова для неi сфера, i виклик справдi неабиякий, як зазначив Жеремi. Але головна проблема в iншому…

Як йому в цьому зiзнатися?

Алiса вдруге ковтнула вина.

Вона була атеiсткою, переконаною атеiсткою. Узагалi мала алергiю на все, що стосувалося релiгii. Їi жахали святошi, а переступивши порiг церкви, вона почувалася нi в сих нi в тих.

Отже, найперше треба вникнути в роботу – зрозумiти, про що йдеться. Та ж не будеш читати таке, iдучи в автобусi чи очiкуючи своеi черги в перукарнi або стоматологii, а на роботi й поготiв. Ознайомитися з брошурою пiдприемства чи з досье клiента – жодних проблем, а ось витягти у всiх на очах Бiблiю – дивно, соромно якось…

Тож Алiса вигадала прикриття: вiдсканувала обкладинку книжки, яку Поль щовечора лишав валятися вдома (мусила трохи пошаманити, щоб пiдiгнати формат, та в результатi вдалося роздрукувати iдеальний «камуфляж»).

Отак i вийшло, що цього понедiлка, коли, попри вiдсутнiсть роботи, Алiса вирiшила для солiдностi досидiти до 19-i години, вона витягла з торби червону книжку з логотипом видавництва «Даллоз», надрукованою великими бiлими лiтерами назвою «Цивiльний кодекс» i редакторською припискою маленьким шрифтом у куточку: «Особа, яка виявила скарб у власному майнi, набувае право власностi на нього…» (витяг зi Статтi 716). Прекрасна iлюзiя: такi самi тонесенькi сторiнки, як в оригiналi, такий самий формат текстiв, надрукованих маленьким шрифтом i розбитих на колонки. Із перших сторiнок розкрилася величезна омана: законодавство замiнило закони Божi.

Збiгла година, Алiса, поринувши в книгу, зiперлася на стiл i нервово покусувала губи – була на межi вiдчаю. Якби не взяла на себе мiсiю допомагати Жеремi, то лиш посмiялася б iз тексту, що видавався iй комiчним, жалюгiдним. Суцiльна ахiнея, що на голову не налазить, непридатнi до життя, а подеколи й геть несосвiтеннi настанови…

І як iй тепер у бiса виконати обiцянку?

Блаженнi ви, коли вас будуть зневажати, казав Ісус.

Отакоi. Нехай тебе зневажають, у цьому щастя, так? Усi тiльки про це й мрiють.

Блаженнi вбогi духом.

Ну так, усе правильно: нащо скнiти в унiверi до двадцяти п’яти рокiв для «формування духу», коли достатньо «вбогостi духу», i маеш собi щастя. Авжеж, це вiдомий факт: коли тобi бракуе духу, нiхто не зловживае твоею довiрою, нiхто не намагаеться використати тебе, нiхто не знущаеться…

Тому, хто б’е тебе в одну щоку, пiдстав i другу.

Ну, звiсно… І як я ранiше про це не подумала? – сказала собi Алiса.

Бо кожний, хто виноситься, буде принижений.

Прямо-таки в дусi останньоi реформи французьких колежiв.

Легше пройти верблюдовi крiзь вушко в голцi, нiж багатому ввiйти в Царство Боже.

Ще одна причина таки прагнути багатства, вирiшила Алiса: у Царство Боже я не кваплюся! Отже, висновок: щоб мати щастя, потрiбно бути iдiотом, дозволяти себе зневажати, погоджуватися, аби тебе гамселили, принижуватися i бiдувати. Повний набiр.

Перше, нiж був Авраам, Я е.

Перше, нiж був Авраам… я е??? Що за… граматика, синтаксис – у нього з цим явно було туго.

Коли ви зробите двох одним…

Та й, схоже, з математикою теж.

…щоб усi були одно, як ти, Отче, в менi, а я в тобi, щоб i вони були в нас об’еднанi; щоб свiт увiрував, що ти мене послав.

Якесь взаемне заплiднення й iнцест, наче в равликiв-гермафродитiв.

Коли ви оголитеся i не засоромитеся й вiзьмете ваше вбрання, покладете його до ваших нiг… тодi [ви побачите] сина того, хто живий…

Вiн що, хотiв заснувати нудистський клуб? Якi тодi претензii до кардиналiв, що iх заскочили торiк голяка в гей-саунi в Римi?

– У тебе юридичнi клопоти? – запитав в Алiси колега Рашид, що працював iз нею в одному кабiнетi.

Вона заперечно похитала головою, але трохи напружилася, схилившись над «Цивiльним кодексом».

– Це для клiента.

– Над чим працюеш?

– Маю реанiмувати стару занепалу справу.

– А-а-а… за «старi печi» взялася? Знайомо. Якось я працював з «Дюралекс»: у них моделi склянок щонайменше сорок рокiв не оновлювалися. Це найгiрший варiант. Менi вже точно краще порпатися в скандалах, це явно цiкавiше. А твоему проекту скiльки рокiв?

Алiса скривилася.

– Приблизно двi тисячi.

– Ого… оце архаiка!

Жiнка силувано всмiхнулася й продовжила читати.

Любiть ворогiв ваших i молiться за тих, що гонять вас.

Цiеi митi в кабiнет зайшов Арно зi служби узгодження вимог клiентiв. Арно був iз тих сумнiвних типiв, якi вважають, що завжди мають рацiю. Цей блакитноокий брюнет мiг би справити за красунчика, але ж який нестерпний характер мав парубок.

– Ви напартачили з годинами в досье «Ікеа», – заявив вiн.

Алiса пiдвела очi. Щонайменше два мiсяцi пропрацювала з Рашидом над харчовими скандалами «Ікеа», зокрема розгрiбала справу iз продажем шести тисяч шоколадних тортiв, що мiстили екскременти.

– Тобто?

– Ви вказали проiждженi кiлометри за днi, в якi не було оплачуваних годин, – пояснив Арно нестерпно зневажливим тоном.

Мовчанка. Алiса i ii колега обмiнялися спантеличеними поглядами.

– Ми декларуемо кiлькiсть кiлометрiв за кожний вiдповiдний день, – вiдказав Рашид.

– Он як! І зазначаете кiлометри за днi, в якi не працювали для клiента? Це нелогiчно.

Фразою «Це нелогiчно» Арно кидався за будь-якоi нагоди, коли хотiв виставити когось недоумком.

Алiса нiчого не вiдповiла i спробувала зосередитися на читаннi, щоб не вв’язуватися в суперечку.

…благословляйте тих, якi вас проклинають.

– Не знаю, – почав захищатися Рашид. – Може, ми iздили перевiряти дорогу за день до ранковоi зустрiчi, щоб потiм не запiзнюватися?

– Не знае вiн… А менi звiдки знати?

Алiса провела поглядом розлюченого Арно, що пiшов геть, i тихенько процитувала:

– …молiться за тих, що вас зневажають.

– Що ти там бурмотиш? – спитався Рашид, пирхаючи зо смiху.

– Нiчого, нiчого… тут у текстi слова Ісуса. Тобi не зрозумiти…

– Дорогенька, Ісус – один iз п’яти великих пророкiв iсламу.

Отакоi. Цього i бракувало. За нинiшнiх часiв, це, безперечно, найкращий аргумент, щоб повернути Ісусовi авторитет…

– А уяви, – вiв далi Рашид, – працювати в бухгалтерii, гарувати на Арно цiлiсiнький день. Оце пекло, iз таким босом…

– Ремарочка: ти тiльки поглянь на його команду телепнiв. Вiд такого всякий здурiе.

Рашид кивнув.

– Ага, у нього ще i з рекрутингом кепсько.

В Ісуса теж було з цим кепсько, подумала Алiса: серед його дванадцяти апостолiв один нiчого не петрав, а тодi ще й зрiкся вчителя, другий зрадив учителя, а решта повтiкали, мов злодюжки, щойно запахло смаленим! Жодний не зберiг йому вiрностi… Та й лiдером вiн не був: постiйно нарiкав, що не змiг передати вiру власним апостолам.

Алiса згорнула й вiдклала Бiблiю. Геть знеохотилася. Уперше в кар’ерi вiдчула, що взяла на себе неможливу мiсiю.

Алiса зiтхнула. Рашид поряд вiв телефонну розмову. Жiнка покрутилася на фотелi й розвернулася до великого вiкна. Сiрий океан паризьких дахiв, i лиш де-не-де виринають дзвiницi – рештки присмертноi релiгii. Дивно, та в глибинi душi Алiса вiдчувала прив’язанiсть до цих споруд (i не тiльки з огляду на архiтектурну цiннiсть), хоч ненавидiла заходити в церкви. Певно, давалася взнаки належнiсть до цивiлiзацii, що ii втiлювала церква.

Алiса глибоко вдихнула.

Якщо зiбрати волю в кулак, мобiлiзувати всю смiливiсть, всi вмiння, може, щось та й вийде? Урештi-решт, Алiсi вдалося вернути в ресторани «Ікеа» клiентiв пiсля того, як людей нагодували тортами з какульками!

Радуйся, земле![3 - Уривки з католицькоi пiснi: cantices-rkc.org.ua/]

У глибинi Клюнiйськоi церкви Богородицi Алiса сидiла на стiльцi й давилася смiхом, слухаючи релiгiйнi пiснi. Щосили стримувалася, i аж у боках закололо.

Двi святошi Жермена й Корнелi, вбранi так, що порiвняно з ними версальськi святенники справили б за хулiганiв 93-го району, натхненно завивали:

З неба Цар прибуде,
Дасть мир iз Богом

Дихати, треба дихати, щоб зупинити напад смiху. Але потихеньку, iнакше легенi надуються повiтрям, i вибухнеш гучним смiхом.

Вiн своему люду!

Пригнiчений вираз обличчя Жеремi контрастував iз пiднесеною мелодiею спiвiв.

Синiв Адама визволить з неволi

Хай там як, бажання розсмiятися подiяло добре. Заходячи в церкву, Алiса завжди почувалася некомфортно, так наче iй тут не мiсце, мучилася вiд внутрiшнього конфлiкту: перехреститися i картати себе за лицемiрство чи не перехреститися i почуватися безбожницею, яку всi засуджують.

Вiн по Божiй волi.

За наполяганням батька, новонароджену Алiсу похрестили – та це була радше данина традицii, нiж iстинна вiра. Алiсина матiр сумнiвалася, чи варто, бо успадкувала ненависть до релiгii вiд власноi матерi, яка виховувалася в жiночому монастирi й зберегла жахливi спогади про свавiлля владноi i лихоi настоятельки. Отож взаемини Алiси з релiгiею обмежилися хрещенням. Катехизису вона не вивчала, нiчого такого. Тому, природно, виросла атеiсткою.

Наш Господь Ісус з неба зiйшов,
Щоб кожен, хто в Нього вiрить…[4 - Уривок з католицькоi пiснi: truechristianity.info/ua/books/tserkovny_spivnyk_rymo-katolytskoyi_tserkvy/vgoru_sertsya_content.php]

Раптом Алiса дещо пригадала i, щоб перевiрити, витягла свiй «Цивiльний кодекс». Знадобилося трохи часу, перш нiж знайшовся потрiбний уривок, хоч вона тричi перечитала Новий Заповiт, аби по-справжньому перейнятися (давня професiйна звичка). Ось, знайшла! Євангелiя вiд Матея 6:6. Ісус радив молитися на самотi, а не в культових мiсцях. До речi, вiн i сам не ходив у такi мiсця: «А ти, коли молишся, увiйди до своеi комiрчини, зачини своi дверi i помолися Отцевi своему, що в таiнi; а Отець твiй, що бачить таемне, вiддасть тобi явно». Чому ж християни збираються на молитву разом у церквi? Дивно…

Тим часом Жеремi запропонував парафiянам прочитати псалом:

Помилуй м’я, Боже, з милости твоеi;
з великого милосердя твого зiтри моi провини.
Обмий мене повнотою вiд вини моеi,
очисть мене вiд грiха мого.
Провини бо моi я знаю, i грiх мiй завжди передо мною.
Тобi, тобi единому, згрiшив я, i зло на очах твоiх учинив я…

Подальшу проповiдь Жеремi присвятив первородному грiху й грiховностi людини, ним сплодженоi. Проте Алiса точно знала: у Бiблii Ісус жодного разу не говорив про первородний грiх. Навiть опосередковано не згадував. Жодного разу. Звiдки ж ця невiдповiднiсть?

Із глибини церкви, де сидiла Алiса, можна було милуватися ансамблем нефа й хорiв, а пiдвiвши очi, побачити вирiзьбленi в каменi о?брази. Один iз них був вiдомим у Клюнi: Пiду Берлу – триликий персонаж iз вiнцем.

Мiзерна купка вiрян справдi губилася у просторому примiщеннi. Позаду них безнадiйно стояли порожнем ряди стiльцiв. Праворуч розташувалася старенька запилюжена сповiдальня з темного дерева. Вiд самого лише погляду на неi Алiсi чомусь зробилося нiяково.

Одразу за сповiдальнею стояв столик, завалений релiгiйними брошурками. На однiй – фотографiя Папи Римського та тлi ватиканськоi розкошi.

Ісус утiк, коли з нього хотiли зробити юдейського короля, а пiзнiше сказав римляниновi: «Царство мое не вiд свiту цього». А от Ватикан – офiцiйна держава; Папа Римський – ii правитель; мае двiр, пiдданих i скарбницю. Його царство цiлком вiд цього свiту…

Алiсi пригадалося, як Жеремi зустрiчав парафiян на папертi перед месою. Жiнка тодi звернула увагу, що кожний вiтався зi словами: «Доброго дня, отче». Вона погортала свiй «Цивiльний кодекс» i швидко знайшла те, що ii здивувало. Ісус радив: «Та й отця собi теж не йменуйте на землi: один бо у вас Отець – той, що на небi». Алiса скривилася. Чудернацька релiгiя, де зi шкури пнуться робити протилежне до того, що казав месiя.

Господь, вiдкрий небес врата,
Прийди i зглянься над людьми…[5 - Уривок з католицькоi пiснi: truechristianity.info/ua/books/tserkovny_spivnyk_rymo-katolytskoyi_tserkvy/vgoru_sertsya_content.php]

Спiви тривали. Алiса далi гортала Бiблiю. У Євангелii вiд Луки 6:46 Ісус питаеться в учнiв: «Чому ви мене звете: Господи, Господи, а не робите, що я говорю?»

* * *

Пiсля меси Алiса й Жеремi пройшлися центром мiста до саду бiля ратушi, що височiе поряд зi старовинним абатством. Столiтнi кедри здiймалися до небесноi блакитi, схиляючи величне гiлля долi й неначе вклоняючись перехожим. Алiса й Жеремi мовчки ступали по травi, що ледь чутно шерехтiла пiд ногами. У повiтрi пахло весною – хотiлося жадiбно дихати на повнi груди. Однак Алiса цього не робила, дедалi бiльше напружуючись через свою нову мiсiю. Дикий смiх, що душив ii в церквi, уже перетворився на далекий спогад. Тепер, замислившись про завдання, що перед нею постало, Алiса знову почувалася безсилою. Як змусити сучасних людей брати участь у такому заходi, що зветься месою? Алiсi здавалося, що це виходить за межi ii можливостей, iй це не до снаги. Дурнуватi пiснi, проповiдi, що викликають почуття провини, i решта – смертельна нудьга, та й годi. Попри все iнше – невимовний сум на пригнiченому обличчi Жеремi, що служить месу.

Повз них травичкою пробiгла бiлка й стрiмко подряпалася на кедр.

Гаразд. Почнiмо з початку.

– Яка в тебе мета як у священика?

– Перепрошую?

– Яка мета всього цього? Меси й усього, що ти робиш…

Жеремi зiтхнув.

– Передати людям Благу звiстку.

– Що за звiстку?

– Благу звiстку, Євангелiю.

– Е-е… а нормальною мовою?

Жеремi наморщив чоло.

– Тобто, – продовжила Алiса, – поясни, що саме ти хочеш донести до людей?

– Хочу донести всi тi iстини, яких навчав Ісус i якi були записанi його учнями.

– Добре. Окей. І… яка в цiм… перевага для людей?

Вона ледь не бовкнула «споживацька перевага». Звичний професiйний термiн, що його б Жеремi аж нiяк не оцiнив… Із директорами компанiй усе ж працювати легше. Якщо вони випускають посудомийнi машини, легко визначити, що вони приносять людям: заощадження часу, заощадження води i блискучi келихи. А тут маеш справу iз менш визначеними категорiями…

Ставлячи одне за другим питання i пiдштовхуючи Жеремi захищатися, Алiса дiйшла висновку для себе, але не озвучила: якби люди застосовували настанови Ісуса, були б щасливiшими. Звiсно, якось не вiриться, особливо пiсля того, як прочитала Бiблiю, та, на щастя, нiколи не несла вiдповiдальностi за те, чи лишиться клiент задоволеним у пiдсумку. Чи зоставлятиме посудомийка на келихах налiт, чи зламаеться через три мiсяцi – Алiсу то вже не обходило.

– Знаеш, – сказала жiнка священику пiсля довгих мiркувань, – щоб привабити нових людей, буде краще, якщо пiд час меси ти менше говоритимеш про Бога.

– Що?

Жеремi аж дух забило.

– У нашi днi бiльшiсть людей уже не вiрить у Бога, тому не варто одразу iх шокувати…

– Шокувати? І про що по-твоему менi говорити? Може, про фiльм, який показували вчора по телику?

Зазвичай стриманий Жеремi насилу приховував, як його приголомшила ця пропозицiя, й Алiса пошкодувала, що була такою неделiкатною.

Вона продовжила, тепер уже ретельно добираючи слова.

– Ти мiг би наголошувати, що саме в настановах Ісуса може справдi придатися людям у життi.

Звiсно… якщо таке взагалi можливо, подумала вона собi.

– Ясно. Утилiтаристський пiдхiд до духовностi. Індивiдуалiзм пропонуеш.

Алiса пiдтвердила, кивнувши й сумно всмiхнувшись.

Вони мовчки крокували садом. Жеремi поринув у думи.

– Проблема в тiм, – нарештi мовив, – що духовнiсть якраз протилежна до такого пiдходу: людина поринае в духовний свiт, коли вiдмовляеться вiд особистих iнтересiв i вiдкриваеться тому, що нас перевершуе; тому, що е вищим за нас.

Алiса скривилася.

– Я колись займалася танцями. Пам’ятаю, що нiхто, геть нiхто не мiг сiсти на повний шпагат iз першого разу. Кожний мусив почати зi свого рiвня пiдготовки й поволi досягати прогресу.

Жеремi не вiдповiв, i Алiса здогадалася, що зумiла його переконати.

Вони пройшли ще кiлька крокiв i присiли серед зеленого амфiтеатру.

– Я ще дещо хотiла запропонувати: а що, як ти перестанеш торочити у проповiдях про грiх? Це викликае почуття провини та бажання дати драпака.

Жеремi похитав головою.

– Але як я можу випускати цю деталь, коли Ісус вiддав життя, щоб очистити нас вiд грiхiв?

Алiса заперечно похитала головою.

– Ісус нiколи цього не казав, хоч неодноразово передрiкав свою смерть. Та й не схоже, щоб вiн аж так переймався грiхом, як ви. Апостоли описують його як життелюба, що був не проти добре поiсти й випити…

– Сподiваюсь, ти не серйозно.

Жiнка розгорнула Бiблiю.

– Зараз покажу. Я зробила закладки стiкерами… Ось послухай. Євангелiст Матей каже про Ісуса: «Прийшов Син Чоловiчий, що iсть i п’е».

Жеремi не вiдповiв.

– До того ж, – додала Алiса, – ви зробили з нього якесь чеснотливе асексуальне створiння, тодi як вiн аж нiяк не радив подружжям утримання чи навiть стриманостi. Навпаки, казав: «Не ухиляйтесь одне вiд одного!» Вiн дозволяв блудницi обтерти його ноги своiм волоссям. Та й без проблем спiлкувався з повiями. Твiй Ісус був повною протилежнiстю до скутого аскета…

Жеремi мовчав. Чи сприймав вiн ii аргументи? Слiд вести далi. Не варто вiдступатися.

– А ще я хотiла поговорити про вибiр спiванок…

Жеремi наморщив чоло.

– Ти, вочевидь, маеш на увазi лiтургiйнi спiви?

– Саме так.

Треба не образити його.

– Пам’ятаю, коли була маленька, – вела далi Алiса, – я чула григорiанськi спiви. Це було гарно, вони… захоплювали. Чому ви вiдмовилися вiд них заради… лiтургiйних?

Жеремi розсмiявся.

– От фантазерка! Тобi то шаленi модернiзацii, то рiзке повернення до традицiоналiзму!

– Просто те, що ви сьогоднi спiвали, звучало якось моторошно, хiба нi?

До всього, подумала вона собi, ще й гiпнотично – певно, щоб приспати мозок. Саме те, що треба.

– Але зараз люди не розумiють латини! Нiхто не збагне сенсу слiв.

Воно, може, й краще, подумала Алiса, пригадавши слова пiсень, що лунали пiд час сьогоднiшньоi меси.

– Хай там як, мусиш визнати, що нинiшня ваша музика бентежно позбавлена мистецькоi цiнностi. Слухаючи ii, неможливо вiдчути нiчого, крiм нудьги. Потрiбна музика, що бере за живе, хвилюе до глибини душi. От як Бах! Слухаеш «Ісусе, моя радiсть» i вмить переносишся в iнший вимiр. Коли я чую цю прекрасну композицiю, сльози навертаються на очi.

Жеремi похитав головою.

– Ми використовуемо ii передусiм на вiнчаннях.

– Та байдуже! Головне, щоб музика переносила людей в iнший свiт, схиляла повiрити в iншу реальнiсть… Ти от казав, що потрiбно вiдкритися тому, що е вищим за нас; ось, власне, коли слухаеш таку музику, неначе вiдчуваеш еднання… зi створенням свiту! Зi самим Творцем! Бах будь-якого святенника перетворить на найбiльш матерiалiстичного атеiста чи затятого комунiста!

– Але…

– У будь-якому разi твоiми спiванками людей не схилиш до iншого рiвня свiдомостi!

Було видно, що Жеремi образився, i Алiса пошкодувала, що перебрала через край. Вона ж постановила собi не скривдити його…

Запала тиша, вiд якоi Алiсi майже вiдразу зробилося нiяково. Сад навкруги стояв порожнем, i жодний повiв вiтру не пожвавлював атмосфери шелестiнням листя. Величнi кедри зi схиленим долi гiллям, здавалося, спiвчували Алiсi.

– Нехай буде Йоганн Себастьян Бах, – нарештi промовив Жеремi.

Алiса розпливлась у вдоволенiй усмiшцi, але водночас вiдчувала щире захоплення: мало хто на свiтi годен прийняти точку зору iншого всього за кiлька хвилин пiсля образи. Це свiдчило про великодушнiсть…

Алiса мовчки подивилася на профiль Жеремi. Його погляд загубився десь помiж верхiвок хвойних дерев на пагорбах удалинi. Прикро, що таку добросерду людину дiймае смуток. Адже священик неодмiнно мав би надзвичайно велику впливовiсть, якби випромiнював радiсть.

Мабуть, це i е найголовнiша думка, що ii Алiса мае вбити йому в голову? Чи ж може вiн привабити людей до своеi церкви, щоб нiбито принести iм просвiтлення, коли сам видаеться не надто просвiтленим? Але як йому це пояснити, не доконавши остаточно? Як, не образивши, спонукати попрацювати над собою, набути впевненостi, навчитися любити самого себе?

– Знаеш Тоубi Коллiнза?

– Нi.

– Вiн проводить семiнари з особистiсного розвитку. Вони суперовi, я б хотiла якось зводити тебе…

Не дивно, що вiн не чув про Коллiнза, подумала Алiса. Навiщо цiкавитися особистiсним розвитком, коли вiриш, що твое спасiння в руках Бога?

– Маеш замислений вигляд, – сказала Алiса.

Вiн силувано всмiхнувся.

– Я ось думаю, чи не гублю я своеi душi, слiдуючи всiм твоiм порадам, аби привабити бiльше люду до своеi церкви.

Алiса промовчала, не зводячи з нього погляду. Скидалося на те, що вiн i справдi неабияк переймаеться i трохи збитий iз пантелику – як людина, що втратила орiентир. Жеремi втупився в руiни абатства. Збiгло кiлька хвилин, протягом яких Алiса картала себе, що втрутилася в його служiння, хоч вiн навiть нiчого не просив.

Та трохи згодом, усе ще уважно стежачи за його реакцiями, вона поволi вiдчула, що до нього вертаеться впевненiсть.

– Про що думаеш? – спитала.

– Згадую слова Мейстера Екгарта.

– Що за один?

– Видатний християнський мiстик XIII столiття. Професор Сорбонни.

– І що вiн сказав?

Жеремi повiльно вдихнув, нiби тяжко зiтхаючи.

– Можливо, треба покинути Бога, щоб знайти Бога.

Зала заповнена вщерть – щонайменше вiсiмсот глядачiв. На сценi щедре освiтлення вiд потужних прожекторiв. Як завжди, дуже гучна i весела музика. Алiса сидiла у крiслi серед учасникiв семiнару й мала пiднесений настрiй.

Коли на сцену вийшов Тоубi Коллiнз, глядачi зустрiли його шквалом оплескiв i захопленими вигуками. Височезний блондин, щонайменше два метри заввишки, у шикарному костюмi, iз розстiбнутим комiром, виходив iз притаманною йому впевненiстю й невимушенiстю, усмiхаючись i являючи публiцi бiлоснiжнi зуби. Алiса приязно дивилася на нього, але не аплодувала, так нiби дружба, що виникла мiж ними, звiльняла жiнку вiд ритуалу, обов’язкового для незнаноi публiки. За чверть години до початку Алiса завела Жеремi в гримерну, де гордо представила йому Тоубi Коллiнза – знаменитого й великого «папу» особистiсного розвитку, приятелюванням з яким неймовiрно пишалася.

Тоубi Коллiнз привiтався з глядачами i почав зустрiч iз кумедноi iсторii, що розсмiшила публiку. Говорив майже досконалою французькою. Сьогоднiшня тема «Самооцiнка» вельми цiкавила Алiсу. Жiнка схвильовано зиркнула на Жеремi, що сидiв поряд. Тiльки зараз усвiдомила, як сильно вiдрiзняеться iнтимна обстановка на месах вiд цього масштабного шоу в американському стилi, куди вона притягнула священика. Алiса побоювалася, що Жеремi почуваеться незатишно, але наразi вiн нiяк не реагував. Принаймнi не схоже було, що налаштований вороже. Поки що.

– Менi потрiбен доброволець, – оголосив тим часом Коллiнз, – для гри…

У залi миттю злетiло iз сотню рук. Усi знали, що то шанс побути «пiддослiдним кроликом» Тоубi Коллiнза на семiнарськiй демонстрацii.

– …в ментальну арифметику.

Усi руки вмить опустилися, i прокотилася хвиля смiху.

– А я думав, Францiя – лiдер у свiтi з математики! Де ж чемпiони?

Зала роздiлилася на тих, що смiялися, i тих, що втупилися собi пiд ноги, аби iх не викликали на сцену. Коллiнз усмiхнено пробiгся сценою, вдивляючись у публiку, а тодi звернувся до молодоi жiнки на першому ряду:

– Я впевнений, у вас добре з арифметикою.

Жiнка заперечно похитала головою, i публiка вибухнула смiхом.

– Давайте! Дивiться, вас пiдтримують, – сказав Тоубi, показуючи на глядачiв, що аплодували, полегшено зiтхаючи.

Зашарiвшись, жiнка пiдвелася й пiднялася на сцену. Чорнява, волосся до плечей, вбрана в сiрi джинси i блакитну блузку.

– Моi вiтання, – сказав Тоубi з широкою усмiшкою. – Як вас звати?

– Жюльетта.

– Ласкаво прошу, Жюльетто.

Жiнка сором’язливо всмiхнулася.

– Я дам вам кiлька доволi простеньких завдань на ментальну арифметику. Не хвилюйтеся, думати можете стiльки, скiльки вам треба. Гаразд?

Жiнка кивнула i додала:

– Але попереджаю, з математикою в мене погано…

– Пусте, – доброзичливо мовив Жеремi. – Ми не оцiнюемо вашого рiвня, це просто гра, i результати лишаться мiж нами. До речi, зараз сiмсот дев’яносто дев’ять осiб у залi надзвичайно вам удячнi за те, що ви пiднялися на сцену замiсть них.

Жюльетта засмiялася i, схоже, трохи розслабилася.

– Отже, для початку порахуйте, чому дорiвнюе 24 +13?

– 24 +13? Е-е-е… 24 +13…

– Не поспiшайте.

– Зараз… 38? Нi… 39?

– Близько. Пригадайте: спочатку додаемо одиницi 4 + 3, i це дорiвнюе…

– 7.

– Браво. А тодi десятки, 2 +1…

– Ага, 3. Окей: 37.

– Ще один приклад.

– О нi! – простогнала вона.

Але Тоубi продовжував, незмiнно всмiхаючись своею чарiвливою усмiшкою.

– 17 +19.

– Ого… Це складнiше…

Жюльетта почервонiла й закусила губу.

– Спокiйно зосередьтеся.

– Я не знаю… 34? Нi, у мене не вийде. Я ж вам казала: я погано рахую. Не варто гаяти час.

– Добре, не буду вас бiльше мучити…

Молода жiнка розвернулася, щоб спуститися зi сцени.

– Стривайте, Жюльетто.

Вона спинилася.

– Ви ж не хочете отак пiти на провалi.

– Чесно кажучи, хочу! Я б волiла на цьому завершити.

Публiка розсмiялася. Алiса теж – вона всiм серцем спiвчувала жiнцi на сценi.

– Провали в життi – це дрiбницi, якщо ви щось iз них засвоюете. Але от що ви засвоiли iз цього провалу?

– Що я не петраю в математицi! І що нiколи не претендуватиму на медаль Фiлдса…

Знову смiх серед публiки, але Коллiнз похитав головою.

– Та нi, про це ви довiдалися не щойно, адже вiдразу попереджали, що у вас кепсько з математикою… Менi шкода, але ви не можете пiти, нiчого не засвоiвши.

Жюльетта зiтхнула i схрестила руки. Було видно, що вона вже не соромиться, а сердиться. А от Коллiнз був абсолютно спокiйним i розслабленим на вигляд.

– Я засвоiла, – мовила Жюльетта, – що нiколи не варто брати участь у таких демонстрацiях!

Коллiнз доброзичливо iй усмiхнувся.

– Чи погодитеся спробувати ще раз пiд гiпнозом – я введу вас у легкий транс?

Спершу Жюльетта, схоже, здивувалася. Але, трохи повагавшись, кивнула.

– Навряд можна оскандалитися ще смiховиннiше.

– Провал нiколи не бувае смiховинним. Але я б хотiв дещо спробувати.

– Окей.

– Тодi, прошу, сiдайте, – сказав Коллiнз, указуючи на одне iз двох крiсел, що стояли на сценi.

І сам сiв поряд.

– Як почуваетеся?

– Бувало краще…

У залi пролунало кiлька смiшкiв.

– Добре, влаштовуйтеся зручнiше i розслабтеся. Заплющувати очi не обов’язково, але можна, якщо хочете… Ви сидите в крiслi й розслабляетеся…

Зазвичай дзвiнкий голос Тоубi Коллiнза поступово стишувався i сповiльнювався; слова промовлялися дедалi повiльнiше, спускаючись на низькi частоти, аж захотiлося позiхнути. Жюльетта заплющила очi.

– Ви вiдчуваете кожну точку дотику крiсла до вашого тiла… зверху донизу… чуете мiй голос… i ви йому пiддаетеся… спокiйно… поволi… усе бiльше й бiльше розслабляетеся… розпружуетеся…

Вiн виокремлював кожний склад, так наче збирався обiрвати слово пiсля кожного, говорив низьким голосом, що його вiбрацii вiдчувалися в животi, нiби резонували в ритмi дихання Тоубi Коллiнза.

– Добре… так… ось так…

Пiдохочувана заспокiйливим голосом, Жюльетта помiтно втрачала контроль над собою, а Тоубi продовжував навiювати iй легкий транс, нашаровуючи пiдходи до сенсорних систем, формулюючи достатньо розпливчасте твердження, щоб напевно достукатися до внутрiшнього свiту жiнки, хай яким вiн був, i поступово сплутуючи ii думки. Тоубi досконало володiв усiма технiками гiпнозу. Алiса, хоч уважно стежила за дiйством на сценi, вiдчувала, що й сама провалюеться в iнший стан свiдомостi.

– Тепер, коли ви почуваетеся все бiльше розслабленою, скажiть, чому дорiвнюе 26 +12… У вашому темпi, спокiйно…

Жюльетта трохи помовчала, i вiдчувалося, що вона умиротворена й розслаблена.

– 38.

Голос ii звучав рiвно й виразно.

– Дуже добре, Жюльетто, – похвалив Тоубi, говорячи повiльно, глибоким голосом. Дуже добре… Тепер скажiть, чому дорiвнюе 39 +13…

Коротка пауза.

– 52.

– Чудово, Жюльетто, чудово… а 53 +18?

Трохи довша мовчанка, але на обличчi Жюльетти не вiдображалося жодноi негативноi емоцii, жодноi тривоги.

– 71.

– Браво, Жюльетто. Тепер, у вашому темпi, коли будете готовi, можете повернутися до свiдомого стану.

За кiлька секунд Жюльетта розплющила очi й усмiхнулася. Публiка аплодувала.

– Гiпноз – не магiя, – сказав Коллiнз. – Це тiльки змiна свiдомостi до стану, за якого ви звiльняетеся вiд гальм вашого розуму, скидаете iз себе страхи й сумнiви, та при цьому маете доступ до всiх ваших ресурсiв. Завважте, йдеться про вашi ресурси: вiдповiдi на моi запитання грунтувалися на ваших знаннях, тiльки ваших. Ранiше ви недооцiнили своi можливостi, i саме недостатня самооцiнка завадила вам iх застосувати.

Жюльетта погодилася з цим.

Коллiнз подякував iй за участь, i вона вернулася на свое мiсце пiд новий шквал оплескiв.

Ведучий пiдвiвся i знову звернувся до публiки.

– Низька самооцiнка перешкоджае доступу до власних ресурсiв. Пiд ресурсами я маю на увазi всi нашi iнтелектуальнi, соцiальнi або фiзичнi можливостi, всi нашi вмiння, всi сили, якi ми в собi маемо i якими не завжди послуговуемося. Ви здивуетеся, дiзнавшись, що маете значно бiльше ресурсiв, нiж собi гадали.

Перше нiж продовжити, Тоубi Коллiнз зробив значущу паузу, нiби хотiв, щоб iнформацiя добре засвоiлася. У залi панувала мертва тиша, поки всi присутнi усвiдомлювали, скiльки разiв марнували свiй потенцiал внаслiдок звичного занадто суворого ставлення до себе.

Самокритика була Алiсi добре знайома, i вона вже сердилася на себе, що обмежувала власнi можливостi, закривала собi доступ до своiх ресурсiв… аж тут пiймала себе на гарячому – вона ж знову себе засуджуе!

– Добра звiстка, – мовив Коллiнз, – так-так, про цю халепу е добра звiстка, i полягае вона в тiм, що це правило працюе i навпаки: знання про власнi ресурси розвивае високу самооцiнку, що дозволяе мати кращий доступ до них, а отже, досягати успiхiв, бiльше пишатися собою, i таке iнше. Це позитивне замкнене коло! Та головне питання в тiм…

Вiн знову зробив значущу паузу – без сумнiву, щоб мобiлiзувати увагу присутнiх.

– Головне питання в тiм, як замкнути це коло, виходячи з вашоi нинiшньоi ситуацii, як стимулювати себе?

Алiса зиркнула на Жеремi. Вiн, схоже, слухав зацiкавлено, що ii втiшило.

– От, власне, я пропоную метод, що грунтуеться на дивовижнiй властивостi нашоi нервовоi системи: наша система не розрiзняе реального й уявного.

Коллiнз пробiгся очима глядацькою залою.

– Не вiрите? Дуже добре. Заплющте очi… Давайте-давайте, усi заплющте очi… Гаразд. Тепер розтулiть рота… Уявiть, що я пiдношу вам до губ лимон… i сильно його стискаю, вичавлюючи сiк вам пiд язик!

Алiса вмить вiдчула, як рот наповнюеться слиною.

– Ваш органiзм вiдреагував так, наче це вiдбуваеться насправдi, чи не так? Ви добре знали, що лимона немае, але грали в гру, погодилися уявити лимон, подумали, як кислий сiк ллеться вам до рота. І ваша нервова система по-справжньому вiдреагувала. Уявне впливае на нас так само, як реальне.

Алiса вiдразу замислилася про юнакiв, що вечорами вбивають тисячi вiртуальних людей у вiдеоiграх. Як це впливае на них, як змiнюе iхнi особистостi, що саме формуються?

– Метод, що я пропоную для стимулювання самооцiнки, грунтуеться на цiй властивостi нервовоi системи. Ідея наступна: замiсть переконувати себе, що ви маете всi потрiбнi ресурси для успiху в дiяльностi, на яку не наважуетеся через сумнiви в собi, пропоную вдавати, буцiм ви цi ресурси маете. Помрiйте, що ви вмiете щось робити, i вiзуалiзуйте себе за цiею дiяльнiстю. Результат вас здивуе.

Погляд ведучого спинився на комусь, хто сидiв у перших рядах.

– Бачу, ви сумнiваетеся.

Вiдповiдi не було чути, але Коллiнз переформулював ii для всiх глядачiв:

– Ви питаете, як це може дати вам можливостi, яких бракуе. Окей. Ідея не в тiм, щоб дати вам новi можливостi, а радше в тiм, щоб дозволити вам скористатися всiма наявними, якi ви не задiюете через слабку вiру в себе. Самооцiнка – це вiра, що дозволяе розкрити всi вашi можливостi за рахунок якнайкращого використання всiх ваших ресурсiв. Щось я забалакався: буде лiпше, якщо випробуете на собi. Влаштовуйтеся зручнiше.

Коллiнз i сам обернувся й пiшов сiдати у фотель.

– Це гра, в яку кожний грае одноосiбно, тобто конфiденцiйнiсть гарантована. Прошу помiркувати про ваше професiйне життя, вашi проекти, якщо ви iх маете, а також занотувати на паперi суму ваших очiкуваних прибуткiв через три роки: тобто максимальний рiвень доходу, якого, на вашу думку, ви можете досягти за три роки, плюс ваш шлях до цього. Маете хвилинку подумати…

Коллiнз глянув на годинник i замовк.

Алiса перезирнулася з Жеремi й усмiхнулася йому. Вправа не дуже-то пасувала священиковi, тож Алiсi знову зробилося трохи нiяково.

Але для себе вона вирiшила вправу таки виконати. Глибоко вдихнула. Максимальний рiвень доходу за три роки… Визначити нелегко… Алiса пiдрахувала нинiшнiй дохiд. Гаразд, припустiмо, вони таки пiдпишуть контракт iз катарцями. Тодi вона отримае або хорошу премiю, або пiдвищення зарплати. Нехай буде пiдвищення. Їй не пiдвищували зарплати вже два роки. Точно не вiдмовляться пiдняти на 5–10 вiдсоткiв, з огляду на масштабнiсть контракту… Нехай буде 10 вiдсоткiв. Це буде на перший рiк. А в наступнi два роки… так, ну, уявiмо найкращий сценарiй: iй вдасться отримувати один контракт такого масштабу на рiк i щоразу дiставати пiдвищення зарплати на 5–10 вiдсоткiв. Тодi за три роки вийде орiентовне зростання на 30 вiдсоткiв. І це, звiсно, якщо справдиться найоптимiстичнiший, доволi амбiтний сценарiй.

Алiса занотувала пiдрахунки й нечемно заглянула через плече Жеремi. Вiн у своему блокнотi записав очiкуване зростання благодiйних пожертвувань за три роки. Алiсi здалося цiкавим, що вiн бачить у цьому свою роль.

– Усi готовi? – запитав Тоубi Коллiнз, пiдводячись.

Вiн ступив кiлька крокiв, щоб пiдiйти ближче до публiки.

– Усi записали максимальний дохiд, який, на вашу думку, ви можете отримати за три роки?

Коллiнз пробiгся очима залою.

– Дуже добре. Маю для вас погану новину…

У залi запала тиша.

– Ви нiколи не зароблятимете бiльше.

Тиша зробилася трохи напруженiшою.

– Це межа, що ii ви самi собi встановили. А штука в тiм, що ми нiколи не виходимо за межi, якi собi визначаемо.

Алiса ковтнула. Вiн мав рацiю – вона це добре розумiла.

– Можливо, ви кажете собi, що слiд бути реалiстами, що не навмання ж ви визначили стелю доходiв, а рацiонально проаналiзували ситуацiю, вашi дипломи, вашу кар’еру, вашi риси характеру… Але ми, американцi, маемо слово на позначення всiх цих виправдань. Знаете, що то за слово?

Публiка сидiла нi пари з вуст. Тоубi Коллiнз, мабуть, був единим, хто всмiхався.

– Bullshit![6 - Туфта! (англ.)]

Вiн усмiхався тепер ще ширше.

– Bullshit! Усе це bullshit! Лише вашi вiдчайдушнi виправдання для бездiяльностi, для ваших страхiв, сумнiвiв або почуття провини за те, що ви не стали успiшнiшими за своiх батькiв чи ще хтозна-кого.

Алiса не наважувалася глянути на Жеремi. Сподiвалася, що Тоубi не зачепить цiеi теми, що геть розходилася з турботами й цiнностями священика.

– То ось тепер, – вiв далi Коллiнз, – сповiщу вам добру новину…

Уся зала прикипiла очима до губ Тоубi.

– Ми розiб’емо цю стелю! Нехай розлетиться на друзки! Послухайте мене уважно.

Просити уваги було, вочевидь, зайвим.

– Вiзьмiть суму, яку занотували, i… помножте на три. Ось дохiд, що вас чекае за три роки!

Тоубi розсмiявся.

– Бачу вашi недовiрливi погляди. Менi знадобиться щонайменше двi години на розмову з кожним, щоб звiльнити вас вiд кайданiв психологiчних гальм. Отож пiдемо простiшим шляхом. Ось, що ви зробите: запишiть ту помножену на три суму i вдавайте, буцiм це правда. Пограйте самi з собою в гру: уявiть, що й справдi будете стiльки заробляти. Перенесiться подумки в майбутне, вiзуалiзуйте себе за три роки, так нiби це вiдбуваеться зараз, й уявiть себе людиною, що заробляе такi грошi, вiдчуйте, як воно, смакуйте цю ситуацiю. Далi розгляньте тi три роки, що промайнули у вашiй уявi й привели вас до цього добробуту. Помiркуйте, який шлях ви пройшли: що робили, якi вашi дii привели до такого результату?

Алiса розважалася, уявляючи себе iз такою зарплатою, вдаючи, нiби вiрить у таку можливiсть. Звiсно, було б прикольно… Жiнка уявила три роки, що дозволили iй дiйти до цього рiвня, й одразу вiзуалiзувала пiдвищення. Ну, звiсно! Їi пiдвищили на роботi! Вона очолила свiй вiддiл управлiння кризами. До речi, хiба вона на це не заслужила? Зрештою, бiльшiсть iдей, що впроваджувалися в життя, пропонувала вона, хоч мало хто цiнував ii заслуги. Алiса домоглася пiдписання великоi кiлькостi контрактiв для свого вiддiлу. Можна сказати, вона була одною з тих, на кому все трималося.

Алiса продовжувала уявляти пiдвищення. Що ще допомогло iй його досягти? Можливо, освiта у сферi менеджменту… Так, звичайно, для такоi посади потрiбне пiдтвердження компетентностi.

Поступово занурюючись в уявну ситуацiю, Алiса несподiвано для себе почала обмiрковувати iдеi, якi досi геть не спадали iй на думку i якi вона, можливо, зроду б i не розглядала.

– Ми передамо вам мiкрофон, – сказав Коллiнз глядачевi, що хотiв поставити запитання.

Молода жiнка протиснулася серед рядiв i простягнула йому бездротовий мiкрофон.

– Усе це дуже добре, – сказав чоловiк, – але в життi е не тiльки грошi. От мене, наприклад, не цiкавить можливiсть потроiти зарплату. Насправдi я б хотiв розвиватися професiйно.

Із глядацькоi зали долинуло кiлька оплескiв. Алiса, хоч була фанаткою Коллiнза, замалим не зiтхнула з полегшенням вiд цього оскарження: Жеремi почуватиметься не так самотньо в цiй залi.

Тоубi Коллiнз обдарував глядача широкою усмiшкою.

– Як казав ваш Людовик XIV: «Мене ледь не змусили чекати!» Зазвичай, коли я порушую питання грошей у Францii, майже одразу лунають заперечення такого штибу, а сьогоднi ви щось забарилися iз протестами…

У залi почулося кiлька смiшкiв.

– Саме так! Тут, розумiете, культурнi особливостi. У Францii працювати за грошi не люблять, тут працюють, щоб розвиватися. У Сполучених Штатах я стикаюся з майже протилежною проблемою: коли звертаюся до своiх краян iз темою професiйного розвитку, завжди хтось просить слова i з геть спантеличеним виглядом питае: «Що означае “професiйний розвиток”? Якщо досягаеш успiху, заробляеш грошi, а якщо заробляеш, розвиваешся!..»

Глядачi розсмiялися.

– Рiзнi культури, от i все. Проте ви зробили слушну ремарку, – уточнив Тоубi, обернувшись до учасника з мiкрофоном. – Рiч у тiм, що моя гра заснована на грошах iз практичних мiркувань: коли множити дохiд на три, виходить чiткий кiлькiсний показник; значно легше органiзувати, щоб кожен представив потрiйний обсяг своеi зарплати, анiж потрiйний обсяг свого розвитку. Але справдi, якщо ви зiграли в мою гру, то, певно, збагнули, що зрештою йшлося не зовсiм про грошi. У цiй вправi грошi не головне. Питання в доступi до наших ресурсiв, у вивiльненнi енергii, приспаноi всерединi нас, i грошi тут слугують лише метафорою наших можливостей – таким собi мiрилом того, що ми дозволяемо собi робити й отримати.

Алiса мигцем зиркнула на записи Жеремi. Вiн занотував потрiйний обсяг нинiшнiх пожертвувань. Принаймнi не затявся i спробував екстраполювати урок Коллiнза на свою ситуацiю.

– Таке використання уяви для доступу до ваших реальних ресурсiв дуже дiеве i до того ж пiдвищуе самооцiнку. Нам усiм не завадить бiльше любити себе.

Потiм Тоубi Коллiнз дав доволi складну вправу iз чiтким протоколом: учасники розiйшлися у прилеглi зали, i iх по черзi заводили по двое, щоб вони пройшлися розмiченими на пiдлозi лiнiями з позначками часу – символiчним зображенням життевого шляху. Учасники поверталися в дитинство, уявляючи, як отримують вiд батькiв безумовну любов, якоi часто бракуе або яка не вiдчуваеться. Далi звертали за лiнiями в iнший бiк, забираючи iз собою уявну отриману любов у сьогодення.

Коли черга дiйшла до Алiси, жiнка долучилася до гри i крок за кроком дотримувалася вказiвок, слiдуючи за другим учасником. Пiсля цього Алiсу переповнювали почуття, i вона питала себе, скiльки часу триватиме цей стан позитиву.

– Дуже корисно навчитися любити себе, – пояснив Тоубi Коллiнз учасникам, коли вони знову зiбралися в залi. – Я б навiть сказав, конче потрiбно. Усе, що допомагае рухатися в цьому напрямку, мае позитивне значення, i ви маете хапатися за всi можливостi, щоб розвинути свою самооцiнку.

Алiса завважила, що Жеремi несхвально скривився.

– Для цього, – пояснював далi Тоубi, – потрiбно взяти собi просту звичку – регулярно записувати вашi гарнi риси, вашi вмiння, вашi переваги: усе те, що може довести вашу цiннiсть. Одного разу недостатньо. Це слiд робити щотижня, i завжди саме письмово, аж поки висока самооцiнка не стане для вас природною. Одна моя подруга радить щоранку казати своему вiдображенню в дзеркалi «Я тебе люблю» або надсилати собi повiтряний поцiлунок. Може, це смiшно, але, на мою думку, у цiй справi годяться будь-якi iдеi.

Жеремi закотив очi й похитав головою.

Коли Алiса й Жеремi вийшли надвiр пiсля семiнару, вже сутенiло. Вони мовчки йшли поряд бульваром Бонн-Нувелль до автобусноi зупинки Пуасонньер. Париж купався в нiжному вечiрньому свiтлi, i в повiтрi вiяло приемною свiжiстю. О цiй порi заторiв уже не було й автiвки стиха рухалися спорожнiлими дорогами.

– Ну… i… як тобi? – запитала Алiса.

Жеремi вiдповiв не одразу, нiби ретельно пiдбирав слова.

– Доволi цiкаво.

Гм… Коли Жеремi висловлюеться так некрасномовно, це недобрий знак.

– Запропонованi методи таки дiевi, хiба нi?

– Схоже на те.

Певно, треба було його катувати, щоб вiн виклав плин своiх думок.

– Але?

Вiн усмiхнувся, та нiчого не сказав.

– Тобi не здаеться, що це позитив, динамiзм, свобода?

Вiн кивнув, але не скидалося на те, що до кiнця погодився.

– Ти не вiриш у дiевiсть його пiдходу? – наполягала Алiса.

– Вiрю.

– Але?

– Скажiмо так… проблема в iншому.

– У чому?

Жеремi зiтхнув.

– Пiдсумую: його система покликана змiцнити впевненiсть у собi, гордiсть, любов до себе… Це дуже добре, але ж чи варто прагнути зарозумiлостi?

– Не думаю, що цей пiдхiд робить людей зарозумiлими. Зарозумiлiсть i низька самооцiнка пов’язанi, бо той, хто себе цiнуе, не мае потреби доводити свою цiннiсть iншим.

– Можливо.

Алiса вiдчувала, що навела вагомий аргумент.

– Якщо висловитись образно, – пояснив Жеремi, – гадаю, загалом, прислухаючись до порад на таких семiнарах, ти станеш гарнiшою, врiвноваженiшою, сильнiшою гусеницею. Це дуже добре, а коли ж ти замислишся про те, щоб стати метеликом?

Алiса образилася, хоч не надто й зрозумiла, що вiн мав на увазi.

– Якщо прагнути стати метеликом, перш нiж реалiзуеш себе як гусениця, ризикуеш бути погано сформованим метеликом, що зламаеться вiд першого пориву вiтру?

– Можливо… Але, розумiеш, мета в життi не посилити свое «я», а навпаки: коли «я» вiдступае, людина отримуе доступ до iншоi реальностi.

– Якось занадто туманно для мене.

– Вiдсторонившись вiд себе, людина може подарувати себе Богу й вiдкрити справжню могутнiсть, безмежну Божу могутнiсть, що е в кожному з нас.

Алiса зробила нелюдське зусилля над собою, щоб не розсмiятися.

– Я чудово знаю, – доброзичливо мовив Жеремi, усмiхаючись, – що тобi це нi про що не говорить.

Алiса не витримала й щиро розреготалася.

– Вибач, – проказала, давлячись смiхом, – «подарувати себе Богу» звучить так, наче подарунок Перу Ноелю…

Жеремi розпачливо похитав головою i зiтхнув.

– Хай там як, – додала Алiса, – Арно Дежарден казав: щоб дарувати себе, треба спершу належати собi.

Жеремi, схоже, сприйняв цю думку. Тодi Алiса швидко додала:

– І щоб вiдкривати доступ до iншоi реальностi, треба спочатку навчитися жити повним життям у цiй.

– Щоб жити повним життям, важливо перебувати в станi любовi, а не зациклюватися на собi. Найголовнiша настанова Ісуса: «Любiть одне одного».

Алiса поглянула Жеремi просто в очi.

– І як твоi парафiяни полюблять iнших, якщо не люблять себе? До речi, Ісус також казав: «Люби ближнього твого, як себе самого».

Алiса вельми пишалася собою, що змогла процитувати Ісуса. Вона таки гарно попрацювала над пiдготовкою до проекту. У ii роботi нiщо так не допомагае переконати клiента, як влучна цитата лiдерiв у його галузi.

Жеремi нiчого не вiдповiв. Запала тиша, а тим часом друзi дiйшли до автобусноi зупинки. Дорогою iхали автiвки. Пiшохiд занiс ногу на проiжджу частину, щоб перейти на другий бiк, але нiхто не спинився його пропустити. На тротуарi перехожi йшли собi, навiть не дивлячись одне на одного, – мабуть, усi поспiшали додому.

Жеремi поринув у задуму.

Ось i настала слушна мить. Алiса мусила йому це сказати. Тiльки дуже делiкатно й обережно.

– І як твоi парафiяни полюблять себе, якщо ти… сам не любиш себе?

– Покоiвка знову вкрала пральний порошок!

Роздратована Алiса сiла за кухонний стiл. Тео вже почав iсти снiданок, а його батько мастив тости маслом. У кавоварцi булькала кава, наповнюючи квартиру стiйким ароматом.

– З чого ти це взяла? – гигикнув Поль. – Поставила вебкамеру у ваннiй?

Вiн уже наминав тост, водночас замальовуючи в блокнотi портрет Тео.

– Поставила мiтку на упаковцi. Спочатку сумнiвалася, а тепер маю доказ.

– Поставила мiтку? Ти з глузду з’iхала?

– Не люблю, коли мене дурять.

– Та байдуже, подумаеш, недорахувалися 20 грамiв порошку.

– Проблема не в цьому! Ідеться про довiру. У нас не може працювати людина, якiй я не довiряю. У неi все ж ключ вiд квартири, як-не-як!

– Те, що вона взяла в тебе трохи порошку, не означае, що прийде обчистити квартиру, коли нiкого немае.

– Тобi, може, й смiшно, бо ти цiлими днями спiлкуешся зi злочинцями i пiдозрiлими типами, а я не хочу заплющувати на це очi. Я ii звiльню.

– А покараеш тiльки себе: це тобi доведеться шукати замiну.

– То й нехай, – сказала Алiса, намащуючи тост маслом.

Жiнка зробила паузу, щоб налити каву в горнятка, i побiжно ввiмкнула пiдсвiтку над робочою поверхнею. Людинi не в гуморi свiтло допомагае почуватися краще. Лампочки пожвавили пофарбованi в жовтий стiни, створивши приемну iлюзiю, неначе в оселю пройшли сонячнi променi, тодi як надворi небо було похмурим i сiрим.

– Мамо, хочеш? – запитав Тео, показуючи на бляшанку.

– А що це?

– Смакота.

– Кленовий сироп, – пояснив Поль. – Я iз Квебеку його привiз.

– У бляшанцi?

– Так його там продають. Принаймнi найкращий. У гарних пляшечках – то для туристiв, гiрший.

Алiса взяла ложечку, налила на тост сиропу й поквапилася скуштувати.

– Неперевершено, – пробурмотiла з повним ротом.

– Так, – погодився Поль, – вiдпадний сироп…

– Це ж треба, як твоя робота впливае на твiй лексикон.

Вiн усмiхнувся.

– У Квебеку я побував у цукровiй хатинцi.

– Де, де?

– У цукровiй хатинцi. Там варять кленовий сiк, щоб приготувати сироп.

– Дивна назва…

– Ага.

– Я впевнена, що вони навмисне вигадали ii, щоб привабити туристiв.

– А ось твоя робота змушуе тебе всюди бачити маркетинг.

– Тату, вiзьмеш мене наступного разу з собою?

– Побачимо.

– Будь ласка…

– Їж, бо в школу спiзнишся.

Алiса саме вiдкусила ще тоста, коли задзвонив ii мобiльний.

– Привiт, Рашиде!

– Потiшити тебе вранцi хорошою новиною?

– Давай.

– Катарцi додали нас у короткий список. Зосталося всього три краiни. Про мене, то вже пахне шампанським.

– О, це було б круто!

– Менi сказала Полiна з вiддiлу опитувань. Повiдомлення помилково вiдправили iй. Ти ii знаеш?

– Здаеться, так.

– Обожнюю цю дiвчину. Така розумниця. Золота голова.

Попри гарну новину, в Алiси враз зiпсувався настрiй. Усе через цю Полiну, яку вона знае тiльки в лице. І чому, коли iй когось хвалили, Алiса почувалася приниженою, так нiби ii цiннiсть применшували? Наче скривдили.

Алiса зробила ковток кави, i вiд приемного тепла трохи покращало.

Жiнцi подумалося про семiнари Тоубi Коллiнза, що допомагали почуватися впевненiше. Пiсля семiнару, на який вона водила Жеремi, Алiса зрозумiла, що ii кар’ера в ii руках. Коли вона отримае пiдвищення, люди почнуть сприймати ii iнакше. Бiльше поважатимуть.

Вона тiшилася, що намовила Жеремi продовжувати. То було нелегко, з огляду на його першi враження два мiсяцi тому… Спочатку вiн реагував стримано, але вона побачила, що вiн вагаеться, i потiм вiдчула змiну в його настроi. Рiшення йому далося тяжко, але вiн був людиною вiдкритою до нового, готовою вислухати альтернативну думку й змiнити свою. За нинiшнiх часiв рiдкiсна риса…

Нацiлившись у цьому напрямку, Жеремi активно просувався. Вiн побував на ще чотирьох семiнарах, швидко прочитав книжки, що йому позичила Алiса, i змiнювався на очах. Система наставництва Тоубi Коллiнза iдеально спрацювала для Алiси: за кожнi п’ять вiдвiданих ранiше семiнарiв пропонувався один безкоштовний для друга, отож Алiса могла навчати Жеремi, не витрачаючи анi копiйки.

Вона навiдувалася в Клюнi що два тижнi на вихiдних й охоче стала коучем Жеремi. Спершу Алiса встрягла в цю авантюру тiльки для того, щоб допомогти другу й повернути «борг», але поступово почала отримувати задоволення, тiшитися прогресу й вельми пишатися результатами свого протеже. Колись пригнiчений фаталiст перетворювався на активну й вiдкриту людину. Ще нiколи не доводилося Алiсi спостерiгати такий швидкий поступ – Жеремi, схоже, мав схильнiсть розумiти, осмислювати й так застосовувати засади психологii, що невдовзi й сам уже зможе допомагати iншим.

Тепер вiн свiтився щастям пiд час меси. На тлi цiеi змiни слова про любов Ісуса справляли бiльше впливу. Проповiдi Жеремi зробилися позитивнiшими i бiльше адресовувалися парафiянам.

Священик наважився запровадити в церквi деякi змiни, за якими Алiса спостерiгала, зачаiвшись на останньому ряду, коли всi розсiдалися перед месою. Жiнка потроху призвичаiлася до цього мiсця, й оточення вже не гнiтило ii, як спочатку. Колишня Алiсина нiяковiсть поступилася мiсцем бiльш нейтральним почуттям. Церква практично стала для неi звичайним мiсцем роботи, як будь-яке пiдприемство, от тiльки спокiйнiшим за тi, де жiнка звикла працювати.

І iй навiть довелося укласти угоду з Жеремi.

– Можеш дещо менi пообiцяти? – одного дня запитала вона.

– Слухаю.

– Я готова допомогти тобi полiпшити ситуацiю в церквi, достукатися до людей. Але ти маеш дати менi одну обiцянку.

– Яку?

– Нiколи не говори зi мною про Бога.

Вiн згодився – iз покiрною й трохи сумною усмiшкою.

Алiса навчилася стежити за нечисленними парафiянами й розважатися iз iхньоi непослiдовностi, що зрештою було цiкаво. Як тут не всмiхатися, коли вони виряджаються на месу по-святковому з голови до п’ят, щоб прийти помолитися Ісусовi… який колись давно ходив босонiж i закликав багатiiв позбутися пишного одягу? Як тут не смiятися, коли вони обмовляють своiх сусiдiв, хоча щойно благоговiйно слухали проповiдь про любов i прощення?

Алiса прикипiла серцем до напiвглухого виноградаря-пенсiонера Вiктора i його друга-заiку Етьенна, що з них вийшла кумедна парочка.

Чимало вiрян противилися змiнам, i теревенi на папертi вiдображали бунтiвнi настроi. Двi святошi, злорiки Жермена i Корнелi, перевершили самих себе, пропагуючи опiр змiнам пiд маскою нiбито мимохiдь кинутих фраз.

Жермена – жiнка з фарбованим чорним, як вороняче крило, волоссям, – напосiдала, пронизуючи гострим поглядом, щоб повнiстю заволодiти увагою людини.

– Бах не те щоб жахливий, – казала вона, – але менi подобалися тi мелодii, пiд якi можна наспiвувати. А ви за ними не сумуете?

Вона не спускала зi спiврозмовника яструбиного погляду, i той вiдчував, що ледь не змушений погодитися. Поряд стояла Корнелi, в якоi фарбоване в жовтуватий беж волосся, схоже, навiчно застигло пiд густим шаром лаку, i натхненно кивала, завжди пiдтримуючи думку товаришки.

– Вам не здаеться, що останнiм часом чогось бракуе? Може, ми взагалi втрачаемо традицii?

Жiночки навмання сiяли зерна сумнiву, й Алiса бачила, що деякi з тих зерен проростали в душах парафiян.

Одного разу Алiса заскочила Жермену й Корнелi за тим, що тi скаржилися панi Сiрдего – баронесi, за якою неначе довiчно було заброньоване мiсце на першому ряду бiля центрального проходу. Мiсця нiхто не займав навiть за ii вiдсутностi. Баронеса вислухала аргументи двох святош i пообiцяла побалакати зi священиком, що, судячи з усього, вельми втiшило подруг i стурбувало Алiсу.

У Клюнi всi знали панi Сiрдего, принаймнi в лице, i чули про ii репутацiю. Це була гонорова й чванлива шiстдесятилiтня дама, яка вишукано вдягалася i завжди виставляла перед людськi очi iнкрустований великим рубiном золотий хрестик, що його носила на шиi. Чоловiк покинув ii кiлька рокiв тому, i всiм було вiдомо, що в процесi розлучення вона воювала за те, щоб зберегти переваги його статусу: маеток, старезний «ягуар» i, головне, подружне прiзвище з титулом баронеси – значно шикарнiше за ii дiвоче. До шлюбу вона звалася Жозеттою Гроссар i, коли вийшла замiж, подбала, щоб це iм’я було стерте з усiх документiв i спогадiв. Пiсля розлучення баронеса жила самiтно у великому маетку, що його вже не могла утримувати, але чимдуж старалася вiдповiдати своему положенню, яке хотiла зберегти в очах iнших.

Щойно Алiса потикалася в церкву, одна черниця совала iй в руку записочки, нашкрябанi на складених увосьмеро аркушиках паперу. Отримавши записочку вперше, здивована Алiса терпляче ii розгорнула пiд радiсним поглядом черницi i прочитала:

Блаженнi бiднi, бо вашим е царство небесне.

– Навiщо ви менi це дали? – запитала Алiса.

Черниця лиш усмiхнулася й нiчого не вiдповiла. Алiса наполягала, поки одна парафiянка не вхопила ii за руку й не пояснила:

– Немае сенсу питати, вона глухонiма.

Тодi Алiса жестом подякувала черницi й не стала дошукуватися, навiщо та переписала фразу з Євангелii.

Наступного разу черниця знову сунула записочку, й Алiса чемно ii прийняла.

Блаженнi ви, коли вас ненавидять (i) вас переслiдують.
І не знайдуть мiсця там, де вас переслiдували.

Алiса змусила себе всмiхнутися i подумала, що, може, сестра прагне донести до неi, що всi Євангелii пов’язанi.

Серiя продовжувалася, Алiса отримувала записочку при кожному вiзитi й зрештою для себе прозвала посланицю Сестрою Ікеа. Бiдолаха, напевно, була трохи несповна розуму.

Та загалом Алiсу спiткало велике розчарування, адже нових парафiян було обмаль. Замiсть дванадцяти Жеремi мав тепер двадцять один. Якби Алiсi довелося пояснювати цей жалюгiдний результат на радi директорiв, вона б завзято наголошувала, що вiдвiдуванiсть зросла на 75 вiдсоткiв, але в цьому випадку вона звiтувала тiльки перед собою й розумiла, що змарнувала цiнну енергiю на якийсь мiзер. Новачки насправдi давно були вiрянами та повернулися до церкви завдяки позитивним вiдгукам, що, звiсно, виправдовувало Алiсинi зусилля й змiцнювало довiру Жеремi. Та все ж у церквi зоставалося триста сiмдесят дев’ять порожнiх мiсць.

Такi цифри могли демотивувати найупевненiшого консультанта, однак Алiса пам’ятала про ринкове дослiдження, яке в минулому столiттi компанiя «Найк» доручила двом студентам: кожний мав об’iхати Африку й оцiнити ринок для продажу взуття. Перший студент дiйшов однозначного висновку: «Вони всi ходять босими. Не заморочуйтеся: тут немае ринку». Другий виснував iнакше: «Вони всi ходять босими. За дiло: тут величезний ринок!»

Алiса ще не виклала всiх карт. Мала останню, i от уже два тижнi розiгрувала ii з Жеремi. Це була козирна карта з гарною назвою «Сповiдь».

Сповiдь… цей релiгiйний акт, що вiд охочого покаятися вимагае зiзнання в обмiн на вiдпущення грiхiв, видавався геть застарiлим й анахронiчним. До цього вдаються тiльки нечисленнi забобоннi люди, що вiдчувають потребу обнулити лiчильник, перше нiж сiсти в лiтак чи вiддати Богу душу. Проте Алiса дивилася на це зовсiм iнакше. Попри те, що в Клюнiйськiй церквi Богородицi замалим не здригалася вiд самого погляду на сповiдальню з темного дерева – похмуру кабiнку тривожного вигляду, Алiса передчувала, що сповiдь може повернути до церкви багатьох людей.

Пiсля реалiтi-шоу Loft Story сповiдь знову ввiйшла в моду i люди охоче пускалися в iнтимнi подробицi й робили всiлякi зiзнання. Раптом зiрки й полiтичнi дiячi почали безсоромно дiлитися своiми слабкостями в ефiрi телебачення, зiзнаватися в подружнiх зрадах, схильностi до алкоголю або сексуальних збоченнях. Годився будь-який привiд для того, щоб публiчно виливати душу й оголювати своi вiдхилення. Люди дурiли вiд сповiдей, тому, очевидно, Алiса мала у своему розпорядженнi маркетинговий важiль. Треба було лише переглянути цей процес в церквi, щоб зробити його привабливим. Та наразi жiнка ще не знайшла дивовижного рецепта.

Вона тiльки вiдчувала, що треба пом’якшити сповiдь, щоб той, хто сповiдуеться, користався з порад i отримував справжню перевагу. Тобто слiд було вiдмовитися вiд суворого протоколу сповiдi, замiнивши каяття й вiдпущення грiхiв якимсь особистiсним коучингом.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65941329&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

notes

Сноски

Тут i далi цитати з Бiблii в украiнському перекладi Івана Хоменка. (Тут i далi прим. перекл.)

У цих французьких мiстах розташованi найбiльшi в’язницi.

Уривки з католицькоi пiснi: cantices-rkc.org.ua/

Уривок з католицькоi пiснi: truechristianity.info/ua/books/tserkovny_spivnyk_rymo-katolytskoyi_tserkvy/vgoru_sertsya_content.php

Туфта! (англ.)