Секретна мiсiя Лоли Ізабель Абедi Пригоди Лоли #3 Ночами Лола перетворюеться на знаменитого секретного агента на iм’я Джейн Фонд i рятуе свiт. Та вдень роль супершпигунки вдаеться iй зовсiм не так добре. А тимчасом ресторан, що належить ii батьковi, переживае важкi часи: вiдомий критик загрожуе написати про нього розгромну статтю, яка вiдверне вiд ресторана й тих небагатьох вiдвiдувачiв, якi е нинi. І все це через те, що офiцiантка висипала на штани критика склянку кубикiв льоду, а симпатичного хом’ячка прийняли за пацюка! Становище треба будь-що виправляти! І Лола зi своею подругою Фло, як справжнi секретнi агенти, вистежують цю людину. Їхня мiсiя полягае в тому, щоб знищити текст убивчоi статтi, перш нiж ii встигнуть надрукувати. Завдання ускладнюеться ще й тим, що Лола закохуеться в сина свого запеклого ворога… Ізабель Абедi Секретна мiсiя Лоли Книга 3 Софii, Татусевi, Мамi й Жозефiнi, котрi допомогли менi в пошуках мiсii для Лоли. Едуардо Маседо i Kakao Company, якi iснують насправдi, та Христианi Дюринг, котра одного разу запитала мене про Лолу. 1. Катастрофа з жуйкою та мое бажання Увечерi напередоднi мого десятого дня народження все ще було добре. Навiть занадто добре. Бабуся вважае, що не можна казати «день минув щасливо», поки не настав вечiр. Або що нiч була спокiйною, поки не настав ранок. Проте у моему випадку все було чудово, просто круто. Вночi проти мого десятого дня народження я рятувала людство вiд катастрофи, що йому загрожувала через звичайну жуйку. Ворог – жахливий лиходiй Коппенрат, який люто ненавидiв дiтей, – проголосив, що мае намiр отруiти всю жувальну гумку на свiтi. Тож довелося викликати мене, безстрашну нiмецько-бразильську працiвницю спецслужб i едину на Землi дитину – секретного агента. Я вже брала участь у багатьох операцiях, але тут ситуацiя була просто надзвичайною. Коппенрат винайшов спецiальну отруту, яку сподiвався впорснути в усю жувальну гумку в усiх супермаркетах. І тодi сталася б непоправна катастрофа – нi в чому не виннi дiти купували б гумку й починали ii жувати. А потiм би видували бульки – й одразу помирали. Адже ця отрута може дiяти саме тодi, коли з жуйки видувають бульки. Тi починають самi по собi збiльшуватися й перетворюються на величезнi повiтрянi кулi. Дiти злiтають на цих бульках угору, i на висотi у сiмдесят тисяч кiлометрiв отрута починае дiяти. Бульки вибухають, а дiти падають на землю й гинуть. Моiм завданням було запобiгти катастрофi. Часу залишалося не бiльше години. Звичайнi люди, звiсна рiч, нiчого не могли б зробити за такий малий термiн, проте я зi своiм спорядженям – усе що завгодно! Із допомогою свого суперприлада нiчного бачення, сiмнадцяти фальшивих паспортiв i вантажника-iнформатора я вистежила ворога i спiймала його на мiсцi злочину, в одному супермаркетi. Коппенрат уже впорснув шприцем отруту в одну з упаковок i зловтiшно зареготав. Цiеi митi я опустила руку йому на плече. Коппенрат обернувся, зневажливо поглянув на мене й запитав: – Чого вам треба, панянко? Я стримано посмiхнулася. І сказала: – Мене звати Фонд. Джейн Фонд, до ваших послуг. Цього було достатньо. Коппенрат упустив шприц. Вiд переляку в нього на губах з’явилася зеленкувата пiна. І тодi я вразила ворога його ж таки зброею. Я тицьнула йому в пику отруену упаковку жуйки й суворо наказала: – Розгортай! Ну що вiн мав робити? Довелося витягти жуйку. – Жуй! – наказала я. Коппенрат покiрно почав жувати. – Надувай бульку! Коппенрат роздув щоки, а коли булька з’явилася, вона одразу ж почала бiльшати, поки не стала величезною. Лиходiй злетiв, як на повiтрянiй кулi, проплив повз полицi з ковбасами й поволi рушив до виходу з супермаркета. Потiм його пiдхопило вiтром i понесло в небеса. Я стежила за ним крiзь прилад нiчного бачення. Десь мiж Марсом i Юпiтером отрута почала дiяти. Бемс! – i Коппенрат розчинився в мороцi Всесвiту. А я, Джейн Фонд, врятувала свiт i вiдправила ворога в далекий космос… Коли я знову стала сама собою, ця пригода менi дуже сподобалася. Джейн Фонд я була лише два тижнi, та й те тiльки ночами, якщо не могла заснути. Коли я знову стаю сама собою, я – Лола Фелозо, дочка папая та мами, онука бабусi й дiдуся, небога тiтоньки Лiзбет i найкраща подруга Фло. Герр Коппенрат у реальному життi – мiй учитель математики. Та iнодi вiн перетворюеться на справжнiсiнького ворога. Фло каже, що герр Коппенрат – затятий негiдник, оскiльки вважае дiвчаток нiкчемами. На уроках вiн весь час робить нам зауваження й називае «панянками». Отакоi тобi – «панянками»! А сьогоднi, в останнiй день перед осiннiми канiкулами, герр Коппенрат забрав у мене упаковку жувальноi гумки, тому що я, забувши про обережнiсть, поклала ii на парту поряд iз пеналом. Я дуж-же люблю жуйки. Не те що жувати – на них навiть дивитися приемно. Сьогоднi вранцi ми писали страшенно складну контрольну з математики. В одному завданнi в мене нiяк не виходила правильна вiдповiдь, от я й витягла жуйку, яку купила на останнi кишеньковi грошi. «Hubba Bubba» зi смаком коли. Мою найулюбленiшу. І що, гадаете, зробив герр Коппенрат? Забрав ii в мене i, ехидно усмiхаючись, прорiк: – Якщо панянка правильно розв’яже задачу, то вона отримае свою жуйку пiсля канiкул. Якщо ж нi – то пакетик жуйних жабок. Анна-Лiза почала хихикати. Фло, яка сидiла поряд зi мною, стиснула кулаки, а менi закортiло вкусити герра Коппенрата. Жартик у нього вийшов, так би мовити, поганенький. Звiсна рiч, не бачити вже менi цiеi жуйки пiсля канiкул: як я пiсля такого поводження з собою розв’яжу цю карколомну задачку? А погрожувати менi жуйними жабками – це й узагалi неподобство! Адже герр Коппенрат чудово знае, що в мене фобiя на жаб. Фобiя – це науковою мовою означае дуже сильний страх, що його я вiдчуваю, коли бачу жабу чи щось таке. Хiба можна жартувати з цим?! Та все одно – нi дурнувата контрольна з математики, нi витiвки лиходiя Коппенрата не могли зiпсувати мiй настрiй. Завтра канiкули! І завтра ж менi виповнюеться десять рокiв! Наразi на годиннику – за п’ять хвилин дванадцята. Ще п’ять хвилин до моiх десяти рокiв. Голова моя страшенно свербить, це бувае завжди, коли я хвилююся, тож я не можу заснути. Тому я вирiшила сходити на кухню по сiк. Мама вже давно спала, тому що сьогоднi працювала в ранкову змiну i страшенно втомилася. Папай у звичайнi днi ще на роботi – в «Перлинi пiвдня», нашому бразильському ресторанi в районi порту. Але сьогоднi працюе Пенелопа, тож, оскiльки вiдвiдувачiв було не так уже й багато, папай залишався вдома. Дiдусь, здаеться, вже теж повернувся. Я чую його голос. Голова в мене засвербiла ще дужче. «Мене вже можна вiтати!» – хотiлося гукнути менi. Та, ледве взявшись за ручку дверей, я завмерла. Надто вже дивно звучав голос дiдуся. Здавалося, що в нього в ротi повно кашi. Я розчула тiльки окремi слова, та й тi не дуже-то зрозумiла: вони були якимись дивними. – Податок на додану вартiсть… – говорив дiдусь усе тим же дивним голосом. – Цi кредитнi акули нас проковтнуть. Нам просто перекрили грошовий кран… Що? Якi ще кредитнi акули? І кого вони проковтнуть? Що за грошовий кран?.. Папай, напевне, також не зовсiм розумiв, що хоче сказати дiдусь. – Що все це означае, врештi-решт? – почула я його голос. Дiдусь вiв собi далi: – Пенелопi затiсно… Ресторан мае кипiти й виблискувати… Яке вiдношення мали акули та грошовий кран до того, що Пенелопi затiсно, я знову ж таки не зрозумiла. Але те, що «ресторан мае кипiти», означало, що нам конче потрiбно якнайбiльше вiдвiдувачiв – це й дитина зрозумiе. Дiдусь весь час про це твердив, тому що «Перлина пiвдня» майже нiколи вечорами не заповнювалася вщент. – Останнього разу три тижнi тому, – долинув до мене голос папая з-за кухонних дверей. Так, три тижнi тому «Перлина» i справдi кипiла, вирувала й виблискувала! Тодi в ресторанi вiдзначали ювiлей, i Пенелопа в гарнiй сукнi з блискiтками спiвала для винуватця урочистостi. Коли мама моеi подруги Фло виходить на сцену нашого ресторану й починае спiвати, ii очi сяють, як зорi, а сама вона мае вигляд справжньоi суперзiрки. Я гадаю, що iмениннику, бiлявому чоловiковi з косичкою на потилицi, також це здалося, тому що вiн подарував Пенелопi троянду й навiть хотiв запропонувати iй роботу в своему розкiшному готелi з баром i живою музикою. Та Пенелопа, звiсно ж, тiльки посмiялася з цiеi пропозицii. «І це правильно – адже вона наша офiцiантка!» – стиха промовила я, не вiдпускаючи дверну ручку. Тимчасом настала опiвнiч, i менi таки виповнилося десять рокiв. Десять! Проте в мене з’явилося таке вiдчуття, що до кухнi менi потикатися не варто. Я чула, як папай сказав: – Було б непогано, якби про «Перлину» написали в газетах. Ми вiд самого початку маемо проблеми з рекламою. Дiдусь знову щось промимрив стосовно «невiдворотного» та «видаткiв», потiм щось про ресторанного критика, котрому вiн телефонував минулого тижня. Я не зовсiм зрозумiла, що вiн мае на увазi, проте iдея папая з газетою видалася менi слушною. Саме з газетою були пов’язанi подii останнiх тижнiв. Я була репортером, i моя стаття красувалася на першiй сторiнцi нашоi шкiльноi газети. А теперь я стояла босонiж перед дверима кухнi й вiдчувала себе найсправжнiсiнькою шпигункою. В дiдусевих словах була схована якась небезпека. Та iдея папая ii начебто применшувала. Вiдтак я повернулася до своеi кiмнати, втупилася в стелю й, перед тим як заснути, надiслала собi iменинне побажання. Воно було, як менi здавалося, добрим i звучало ось так: «Бажаю собi, щоб про «Перлину пiвдня» написали в газетi». Потiм я схрестила пальцi й раптом пригадала, що в таких випадках каже дiдусь, – iз бажаннями треба поводитися акуратно, а то не знатимеш, що з ними робити. Ця думка ще довго крутилася в моiй головi, потiм опустилася в груди й засiла там, як гострий осколок. Вiдчуття було дивним i доволi неприемним. Тож я вiдразу ж побажала собi, щоб я нiчого собi не бажала. Дiдусь таки мав рацiю. Вже надвечiр того дня, коли менi виповнилося десять, мое бажання, здаеться, здiйснилося. І пiсля цього ще кiлька тижнiв я себе за це так картала, що навiть плакати хотiлося. 2. День народження й подарунки Вранцi я прокинулася вiд того, що хтось схопив мою руку липкими пальцями. Я ще не зовсiм оговталася вiд сну й не могла зрозумiти, що вiдбуваеться. Аж тут липкi вуста притиснулися до мого вуха i щосили заволали: «Дем роденя, Оло!» – А-а-а! Невже ти хочеш мене вбити? – я обурено пiдскочила, схопившись за вухо: передi мною було перемащене варенням обличчя моеi тiтоньки Лiзбет. Вона спочатку злякалася, та, коли я простягнула до неi руку, знов почала широко посмiхатися. Тут я побачила, що всi решта – бабуся, дiдусь, папай i мама – також стоять бiля мого лiжка. В руках у них були бенгальськi вогнi, й вони хором заспiвали «Ми вiтаем тебе!». Я також посмiхнулася. Мабуть, через те, що папай спiвав бразильською. Я пригадала минулу нiч i спробувала розгледiти в його очах тривогу, та вони виблискували щастям, неначе чорнi дiаманти. На круглому обличчi дiдуся також сяяла посмiшка. – Готова стрибати? – запитала мама пiсля того, як разiв iз десять поцiлувала мене в нiс. Звiсно, готова! Я вискочила з лiжка i мерщiй побiгла на кухню. Колись дiдусь нашого дiдуся запровадив чудову традицiю – поздоровчi стрибки. Я iх дуж-же люблю! Робиться це так: iменинник вилазить на стiлець i звiдти стрибае у пластиковi ночви з холодною водою стiльки разiв, скiльки йому виповнилося рокiв. Чим бiльше води при цьому вихлюпаеться на пiдлогу, тим бiльше щастя й удачi матиме iменинник наступного року свого життя. Дiдусь мого дiдуся неухильно додержувався цiеi традицii до свого найостаннiшого дня народження. І вiн мав багато щастя: в дев’яносто дев’ять рокiв вiн мiг танцювати танго, незважаючи на те, що одна нога в нього була дерев’яною. Цiеi весни дiдусь стрибав зi стiльця п’ятдесят два рази й розхлюпав усю воду. Сусiди з нижнього поверху шалено грюкали в стелю, тому що мiй дiдусь – не дуже-то стрункий чоловiк, тож наробив таки шуму. Та в цьому роцi вiдкрилася «Перлина пiвдня», i це стало щастям для всiх нас. У тiтоньки Лiзбет розхлюпалося не дуже багато води, але ж iй лише два з половиною рочки, тож усе щастя в неi ще попереду. У десять рокiв щастя потрiбно вже бiльше, тому я дуже серйозно поставилася до поздоровчих стрибкiв. Уся наша родина рахувала: – Раз щастя для Лоли! Два щастя для Лоли! На третiй раз я перечепилася через край ночов. Папай мене спiймав, але ночви перекинулися, й уся вода з них вилилася на пiдлогу. – І що на мене чекае – щастя чи бiда? – з острахом поцiкавилася я. – Звiсно, щастя, Кокадо, – проголосив папай i поставив ночви на мiсце. Я стрибнула в них iще сiм разiв, але без води це вже було не так весело, та й у животi в мене з’явилося якесь дивне вiдчуття. Тiльки коли мама повела мене до столу з подарунками, в мене засвербiла голова. Ось вiн, найголовнiший момент! Подарунки! Я вже кинулася було до столу, аж тут у дверi подзвонили. Десять разiв поспiль. – Це Фло! – закричала я й побiгла вiдчиняти. Саме так: на сходах стояла моя найкраща подруга. Фло вручила менi пречудову штукенцiю: дерев’яну палицю, обмотану зеленим гофрованим папером, до якоi було прикрiплено кулю з фольги завбiльшки з футбольний м’яч. Із кулi, неначе голки в дикобраза, стирчали зубочистки. Їх було сто штук, не менше. І на кожну настромлено жуйку «Hubba Bubba» зi смаком коли. Тiльки на однiй зубочистцi висiла маленька коробочка. В нiй була сережка. Крихiтна й блискуча. – А де ж друга? – здивувалась я. Фло хитро посмiхнулася й прошепотiла: – У мене. Менi спало на думку, що ми можемо проколоти вуха на знак вiчноi дружби. Не боiшся? – Звiсно, нi! – вiдповiла я й одразу ж потрапила в обiйми до Пенелопи, яка вже встигла пiднятися сходами. Фло протиснулася в передпокiй: – Ми не запiзнилися до вручення подарункiв? Я похитала головою i потягла подругу до вiтальнi, де на нас чекало какао з тортом i розпаковування подарункiв. Вiд Пенелопи я отримала компакт-диск iз хiтами з усього свiту. Дiдусь подарував менi комп’ютерну гру про агента Фукса, а бабуся – книги. Це були «Емiль i нишпорки», «Шляхами жахiв» i «Таемний свiт шпiонiв». Бабуся Єлизавета й сiм бразильських тiтоньок прислали менi картки, а тiтонька Лiзбет намалювала картинку: яскраво-червоне коло з жовтими рисочками, що стирчали на всi боки. – Ібсель Ола малювати торт! – гордо проголосила Лiзбет, i я запевнила ii, що в неi вийшов найкращий у свiтi iменинний торт. Мама з папаем подарували менi картку з грiшми на нову куртку й «уокi-токi» – двiйко портативних рацiй, що вони були зазначенi мало не першими в моему списку побажань. Були вони трохи пошарпанi, адже новi коштують занадто дорого, але мама сказала, що вони працюють просто чудово. Але найкращим виявився останнiй подарунок: картонна коробка, на якiй мама намалювала жовтого птаха, що вилiтав iз вiдчиненоi клiтки просто в небо. – Твiй шлях до волi, – сказала мама, посмiхаючись. У папая в цей момент зволожилися очi, як завжди, коли вiн бувае розчулений. Голова в мене страшенно засвербiла. У коробцi лежав ключ вiд наших вхiдних дверей, карта Гамбурга, схема метро, два квитки в кiно i 20 евро. – Що це означае? – здивувалася Фло, а я гордовито випросталася. Це означае, що тепер я маю свiй ключ, я можу сама iздити на метро, можу ходити в кiно… Взагалi, я тепер вiльна, як повноправна людина десятирiчного вiку. – Оце так! А я? – Фло посмикала Пенелопу за рукав. – Адже менi вже майже одинадцять! Взагалi, це не зовсiм так: Фло старша за мене лише на три мiсяцi. – Це й для тебе також, – пiдморгнула iй Пенелопа. – За умови, що ви триматиметеся разом, не лiзтимете в шкоду, а будете обминати небезпечнi мiсця i завжди повiдомляти нам, куди йдете. Фло з усiеi сили стиснула мою руку. Оце так здорово! Нiбито в нас спiльний день народження! У школi ми влаштуемо вечiрку в суботу – разом iз Фредерикою з нашого класу, в якоi день народження саме припадав на канiкули. Їi татко запропонував святкувати в нього. Фредерика каже, що там великий будинок i багато рiзноманiтних тварин, i навiть е клуня, де можна переночувати! Звiсна рiч, це буде чудово. Та ще кращим е те, що сьогоднi зiбралися всi тi, кого я найбiльше люблю. «Перлина пiвдня» вiдкривалася лише о шостiй, тому весь день ми провели разом на березi Ельби. Папай грав iз нами у футбол, ми з Фло лазили по деревах i перемовлялися по «уокi-токi», як справжнi шпигуни, читали моi новi книжки, гралися з дiдусем, пiдсмажували хлiб iз салом разом iз тiтонькою Лiзбет i пiдставляли обличчя теплому осiнньому сонечку. Хiба може бути щось краще?.. 3. Пошляк i Зануда – До вечерi менi ще треба забiгти до Хармса й прихопити його з собою, – сказала Фло, коли о пiв на шосту ми почали збиратися додому. Хармс, хом’ячок Фло, щойно одужав вiд кашлю, який дуже мучив бiдолашну тваринку, тож зрозумiло, чому подруга не хотiла залишати його тривалий час на самотi. На вулицi, де живе Фло, сьогоднi було свято, й Пенелопа розмалювала нам обличчя. Фло перетворилася на чорну кiшку, я – на людину-павука, а пичку Лiзбет, яка теж пiшла з нами, розмалювали пiд череп. Попереду на нас чекала святкова вечеря в «Перлинi пiвдня» на мою честь. Я замовила Карлику фейжоаду. Карлик – наш кухар, а фейжоада – бразильська страва з чорноi квасолi, м’яса, приправ i манiокового борошна. Я дуж-же люблю квасолю та боби! Та коли ми дiсталися до «Перлини», Карлик був просто у нестямi. Замiсть того, щоб привiтати мене з днем народження, вiн дико замахав руками й витрiщив очi. – Мохаммед упав! Мив пiдлогу, послизнувся, i тепер вiн у лiкарнi! – вигукнув Карлик. Отакоi тобi! Мохаммед – помiчник кухаря, котрого ми з Фло позаочi прозвали Горою, тому що поряд iз щупленьким Карликом (його, до речi, звати Емiлiо) вiн i справдi виглядае як справжня гора. Гора – найсимпатичнiший помiчник кухаря на свiтi. Дуже прикро, що вiн потрапив до лiкарнi. Тож Карлику довелося сьогоднi готувати самотужки все й одразу: i iжу для вiдвiдувачiв ресторану, i мою фейжоаду. Та вiн упорався й приготував навiть те, чого не було в меню. Поки ми з Фло намагалися запустити гру в суперагента Фукса на комп’ютерi в офiсi, мама накривала на стiл. Фейжоада вийшла напрочуд вдало! Тiтонька Лiзбет спочатку веселилась, а потiм розрюмсалася, тому що бабуся заборонила iй кидати квасолею в Пенелопу. Моя тiтонька обожнюе кидатися всiм, що потрапить пiд руку, та бабуся дозволяе iй робити це тiльки тодi, коли на тарiлцi перед Лiзбет виноград. – Гадаю, iй уже час у лiжко, – зiтхнула бабуся, коли тiтонька Лiзбет однiею рукою бемцнула по тарiлцi з квасолею, а другою вчепилася в бабусине руде волосся. Моя тiтонька бувае досить-таки неслухняною, коли не в гуморi, i я тiльки дивуюся, скiльки терпiння потрiбно бабусi, щоб упоратися зi своею молодшою донькою. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=44901711&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.