Говори, серце, не мовчи
Жанна Куява


Доля не була прихильною до Вiри – анi краси, анi великоi родини. Тiльки надзвичайний редакторський хист, який допомiг знайти роботу й вижити в голоднi дев’яностi. Проте жiночого щастя Вiра так i не пiзнала. Жiнка дiстае роботу в престижнiй рекламнiй агенцii та вiдразу розумiе: працiвницi компанii – мовчазнi рабинi. Їхнiй начальник Іван Кавунчик – хтивий бабiй. І якщо Вiра не хоче втратити роботу, мае прийняти його умови. Тут усi грають за його правилами. І секретарка Карина, i рекрутерка Олена, i двадцятирiчна ейчарка Ксенiя, яка мрiе потрапити до лiжка начальника та яку вiн чомусь вперто iгноруе. Але ж коли всi мовчать, хтось мае заговорити.





Жанна Куява

Говори, серце, не мовчи



Любiй А. З вiрою в найкраще






Усi персонажi е вигаданими, будь-якi збiги – випадковi




Частина I

Вхiд лише за перепустками





1


Про що може розповiсти мое обличчя? Коли дивитимуться на мене незнайомцi, що вичитають iз тонких, явно пiдправлених, аби видаватися летючими, брiв? Із губ дещо обвiтрених, шершавих, блiдих вiд природи, але зараз управно нафарбованих? Із вузького чола, невиразних вилиць, худих щiк, гоструватого пiдборiддя, – недоглянутих належно, хоч я стараюся щодня, i зранку, й увечерi, мастити iх чимось корисним та поживним. (Омолоджувальним? Е, нi, в те, що е креми, якi роблять iз поморхлого гладке, а зi старого юне, не знаю, як ви, а я вiрю мало.) Із нiздрiв моiх «говiрливих»?..

«Бачили? Навiть нiс виказуе злостивiсть, якою вся ii середина заповнена», – доки цокочу велелюдним Хрещатиком, хтозна-звiдки виринають слова колишньоi колежанки, сусiдки по вчительському кабiнету. Вона говорила iх iншiй учительцi, коли я направду ховала за дверима злiсть i образу на обох. Вони не могли менi пробачити мого вiку, а я iм, певно, iхнього. Це я вже тепер розумiю. «Задерикуватiсть», котра iм начебто муляла до самих кiсток, була нi до чого. Ет, ця вiчна боротьба молодостi зi старiстю! Тiльки зараз – нiяка я не юна. Та й ображаюся менше. Принаймнi старанно цьому вчуся.

«Прямо як у лошицi Ксьоши нiздрi форкають», – казав колись батько, нiби жартуючи, а насправдi ще бiльше мене роздратовуючи. Ще один давнiй спомин раптово спливае: я саме зиркаю вбiк невисокого, кульгавого чолов’яги, що виходить iз готелю «Хрещатик» у компанii шикарноi ледi. Пара прямуе до не менш шикарного авта, що стоiть просто серед тротуару й закривае перехожим дорогу. «Може, й вкусиш мене, як Ксьоша, за те, що винця з твоею мамою зараз вип’ю?» – кривився батько й споглядав мое знервоване дихання. Пiдлiткове, невдоволене всiм довкола.

Але батька вже нема. На цiм свiтi. Й колежанки нема. У моему життi. Ксьоша е.

Менi би при зустрiчi не розгнiватися, наструнчую себе. Щоби нiздрi не зафоркали, – хiхiкаю, уявляючи подивованi обличчя тих-таки незнайомцiв, коли раптом не стримаюся i все ж запирскаю, мов конячка. І вмить змовкаю: вже перед дверима пiд’iзду потрiбноi адреси стою. Що там за ними? Точнiше, хто там за ними?



Колись так само боязко й нерiшуче стояла перед iншими дверима за iншою адресою. Але теж киiвською. Дотепер, бувае, гнiваюся: нащо туди ходила?

– Чого ви сюди прийшли? – так i спитала мене, не церемонячись, майбутня свекруня, iнтелiгентка iз виду ще та.

– Я думала, мене тут чекають, – вiдповiла iй, незадоволенiй. Вiрила, що вона зрадiе бодай онуковi своему, першому, – мав мiсяцiв за шiсть народитися. Але нi. Вiра моя мене обдурила. Я взагалi не знаю, навiщо мене колись отак назвали – Вiрою? Вiрити комусь чи навiть у щось нинi переважно моветон. От недовiра – iй присвячено уваги понадмiру.

Їi тлумачать, про неi бесiдують психологи зi своiми клiентами, вона, чутно на кожному кроцi, взяла людей у полон, але вiд неi треба позбуватися. Як? О, вам розкажуть i на прикладах покажуть, головно – приходьте на тренiнги. Авжеж, це недешево, бо робота з людським пiдсвiдомим – надскладна й потребуе великих зусиль. Так-так, саме зусиль, кошти – то другорядне. Не вiрите (хi-хi)?

– Невзрачна, ще й низького зросту… І це вибiр мого Сашка? – згадала киiвська пенсiонерка сина, мого майбутнього мужа.

– Зовнiшнiсть – це ж не дiагноз, – вiдповiла iй, так i стоячи при входi. Сперлась об коридорну стiну: почувалася дещо зле через задуху, що гнiтюче стовбенiла у квартирi, як i ii господиня.

– Дiагноз? Не знаю, чи дiагноз. А вигляд в тебе точно, як у хвороi, – знов обдала холодом майбутня «мама». Хоча знала про мiй особливий стан: Сашко напередоднi саме повiдомив батькам новину. – Іди, прилязь, – скомандувала вона.

– Нi, дякую, – усмiхнулась, попри неохоту. – Я таки не хвора, – уточнила миролюбно.

– Чекай-чекай, ти не зрозумiла… Іди прилязь отам на лiжко, послухай мене.

– Нi, дякую, не хочу лягати.

– Послухайся мене!

– Нi, все нормально, дякую, не хочу.

– Гм… Оце так? А я, коли була молода, така, як ти…

Вона згадала й про свою покiрнiсть перед свекрами, i про повагу до старших, про свою вродливiсть i стрункiсть, якою захоплювалася округа. Про стриманiсть i скромнiсть, якою очарувала чоловiкову родину, про поряднiсть i працьовитiсть. Про себе як добру господиню й зразкову матiр, вiрну дружину i велику трудiвницю – продавчиню преси в кiоску з тридцятилiтнiм стажем… Усе це поедналося в нiй, як листочки на стеблi однiеi квiтки. Так i сказала: «Все це поедналося в менi однiй, як листочки на стеблi однiеi квiтки». (В’янула, либонь, десь глибоко в душi ii поетка.)



Нащо я зараз про це? Вiро, мисли позитивно. Так же напучують фахiвцi?

Менi тодi йшлося про оцiнку. Менi хотiлося, щоб мене оцiнили – одну з найкращих студенток киiвського вишу факультету фiлологii, претендентку на червоний диплом! найактивнiшу читачку серед одногрупникiв! учасницю лiтературного угруповання! дiвчину, що приiхала до столицi з вiддаленого селища й не розчинилася в нiй, а знайшла себе й робить свою справу: коректуе, редагуе, створюе найрiзноманiтнiшi тексти ще з другого курсу унiверситету! заробляе хоч якi-не-якi, але власнi грошi! оплачуе самотужки гуртожитське житло! кохае i е коханою: от-от i створить сiм’ю з одним iз найсумлiннiших студентiв того-таки киiвського вишу того-таки факультету фiлологii, одногрупником, щоправда, за вiком старшим на рiк, мiсцевим модником Олександром Андрiюком, – менi хотiлося, щоб мене цiнували. Але не вийшло. Нiчого не вийшло нi зi свекрунею, нi з ii сином-фiлологом, який у результатi лише нарiкав на свiй фах через малi заробiтки. Як i на мене – за те, що трапилася йому отака, «не така, якою мае бути жiнка», за визначенням свекрухи.



Якi читцi облич чекають на мене цього разу там, на сьомому поверсi, куди я пiдiймаюся зараз лiфтом? Дивлюся в дзеркало – велике, ледь не в повен зрiст. У таких сучаснi красунi роблять селфi. Чи робили? Здаеться, селфi в лiфтi вже не в модi. У лiфтi, мабуть, iнше щось у модi вже. Ет, нема де правди дiти: за модними тенденцiями я стежу абияк. А зовнiшнiй вигляд – о, вiн же такий важливий у наш час!

– Чи сьогоднi я теж «невзрачна»? – пiдправляю зачiску й обтягую червону спiдницю з-пiд класичного бiлого пiджака. – Що скажете, панове просунутi, столичнi?

Зараз почую…

Втiм, я триматимусь належне. Бо конче потребую роботи. Саме цiеi. Роботи мрii, навiть так можна сказати. Щоранку виходити на станцii метро «Хрещатик», iти в поспiшливому гуртi вулицею Хрещатик, заходити до вишуканоi (iсторичноi? ще треба дiзнатися) багатоповерхiвки iз високими дверима, пiднiматися скрипучим лiфтом на сьомий поверх, пiдсовувати перепустку до мiцних дверей, точнiше, до вiчка, що поруч iз дверним замком (чотирма-п’ятьма замками?), i входити досередини пiсля милозвучного клацання. А в тiй «серединi» робити улюблену справу, за яку пропонують ще й добрi грошi. За коректуру й редагування. Де таке тепер бачено? Хто з фiлологинь цього не хоче? Може, хтось i нi. А я хочу. Із тим усiм, що маю за собою, за своею спиною, ця робота – найкраще, що можу отримати в цей час, за цих умов, у цьому вiцi. Бо я втомилася виживати.

Нi, вони не вичитають нiчого з того, що е за мною, за моею спиною, що е вже назавжди моiм. Досвiдом. Здобутком. Пережитком. Як завгодно те можна назвати. Нiби в торбi лежить воно, а я його несу. Й нестиму. І нiде покидати не збираюся. «Omnia mea mecum porto»[1 - «Omnia mea mecum porto» – крилата фраза Цицерона: «Усе свое ношу з собою». (Тут i далiприм. авт.)] (хi-хi).

Хоча брешу. Покинула декого. Ненадовго. Але то – найрiднiшi й найцiннiшi. Вони зрозумiють. Вони знають, як менi потрiбна ця робота. Що ця робота менi потрiбна задля них.

(Нiхто не зчитае з обличчя жiнки, скiлькох вона мае дiтей.)

А минуле у цiлому мало кого цiкавить. Хiба – ревнивого благовiрного, якого в мене немае. Тому мое при менi й останеться. Головно – не виказати себе до кiнця. Розкрити хiба найкраще.



Десята п’ятдесят три. Ще сiм хвилин у запасi. А дверi лiфта вже вiдчиняються. Велика нерiвна сiмка пiд стелею над добротними дверима зустрiчае мене, мов насмiхаеться: гадаеш, я твое щасливе число? Побачимо-побачимо… Та я iй вiрю. (Овва!) Сiмцi. Як i своiй удачi. Тобто собi-теперiшнiй. Треба ж колись починати.

– Зачекайте, присядьте, я покличу Ксенiю Анатолiiвну, у неi зараз зустрiч, запитаю, коли вона звiльниться й зможе вас прийняти, – озиваеться охоронець, щойно опиняюся за дверима. Кремезний солiдний чоловiк у чорному класичному костюмi й блiдо-блакитнiй сорочцi з синьою краваткою вдае люб’язного. Це я зчитую з його маскованого обличчя, малого i млявого рота, порожнiх, приплющених очей. Вiн висловлюеться вимушено, завчено, просто тут такi правила. Офiсний етикет.

Крадькома озираюся. Досi в подiбних примiщеннях я не те, що не працювала, а й не бувала. Щоб iз отакенною вiтальною залою (приймальнею?), зi шкiряними набундюченими диванами (що це за колiр, молочний?) та бiжучим розпорядком дня на велетенському екранi в зонi ресепшн iз довгою стiйкою. Звiдти виглядають холоднi й невиразнi очi – нi, не одноi, а одразу п’ятьох секретарок? офiс-менеджерок? операторок? адмiнiстраторок? Дiвчат, одне слово. Службового персоналу.

Моя попередня державна конторка на три куцих кабiнетики не до порiвняння iз цим «па-багатаму», як сказав би мiй колишнiй (один iз колишнiх), облаштованим «палацовим» офiсом. (Куди ведуть усi цi дверi? Скiльки iх, о люди!)

Фiкус, пригадую назву вазона, чи радше здоровецького доглянутого декоративного дерева. Воно височiе праворуч вiд вхiдних дверей, над крiслом, що стоiть окремiшньо, дещо вiддалено, i на ньому хтось сидить. Хто, я не встигаю роздивитися, бо саме дякую охоронцевi. За що я йому дякую? За послугу? За виконану роботу? І що, мене можуть не «прийняти»? Ага, так-так, я дякую йому за те, що вiн до мене обiзвався. У цьому «багатаму», але й напiвмертвому (Вiро, може, ти ненормальна й глупа, що так вважаеш?) примiщеннi стоiть така тиша, що я подякувала би будь-кому, хто зронив би до мене бодай слово.

Мое «дякую» було, мабуть, ледь чутним, кажу собi, коли сiдаю на свiтле, надуте, нiби плiвкове й несправжне, – от-от i бахне, як пробита надувна iграшка, – сидiння. Треба бути смiливiшою, iнакше вони мене не вiзьмуть, полохаюся.

Але знову вiдволiкаюся: одна з дiвчат (секретарок? офiс-менеджерок?) пiдводиться з мiсця й випливае з-за високоi стiйки рецепцii. Вона прямуе до фiкуса. Цiкавiсть перемагае, i я таки зважуюся глянути, хто сидить за деревом. Ага, жiнка. Щоправда, яка вона з себе, не бачу. Та я й не розглядаю ii. Бо погляд прикипае до «секретарки». Худа (чи тонка?), блiда (чи напудрена?), з великими чорними бровами й невидимими губами, iз рiвненькою блискучою чiлкою та iдеально зав’язаним на потилицi хвостиком (щоб отакий блиск на темному волоссi – нiчогенький догляд!), у чорнiй спiдничцi до колiн, куценькому пiджачку й бiлоснiжнiй сорочцi, застiбнутiй пiд саме горло. Цокiт ii високих пiдборiв неабияк зворушуе панiвну тишу, за що я дiвчинi нишком дякую. Вiдтак – i голос, байдужий, хоча й показово ввiчливий: «Елло Олегiвно, Ксенiя Анатолiiвна затримуеться на зустрiчi, хвилин п’ять-десять зачекайте ще, будь ласка».

І так само елегантно вона вертаеться назад.

Чудовий вишкiл, зауважую. Цiкаво, де такому вчать?

Але насправдi – зовсiм нецiкаво, зiзнаюся подумки. Глипаю врештi на панянку з iменем Елла, що сидить поодалiк, вiд неi аж пашить розкiшшю. Лише б не подумала, що я ii розглядаю. Для мене зрозумiлим стае одне: вона – то не я.

– Ксенiя Анатолiiвна затримуеться на зустрiчi, хвилин п’ять-десять почекайте ще, – каже охоронець, що буквально за хвилину пiсля дiвчини з блискучою чiлкою проходить повз. Лише сповiльнюе крок бiля мене, не зупиняеться навiть.

«А де “будь ласка”?» – питаю подумки в нахаби. Таким вiн менi видаеться й хоч що хоч. А вголос кажу (знову тихо, ба навiть, чортяка, покiрливо):

– Добре, дякую.



Яка серйозна контора, не вiзьмуть мене, не влаштую я iх, заходжуся в собi колупатися-сумнiватися. Жахливе заняття, за яке щоразу себе картаю. Але й тепер пiдпускаю вагання так близько, що починаю дихати пришвидшено й неврiвноважено: нiздрi ось-ось i вiзьмуться роздуватися, мов у худобини, котра зачула недобре. Цей препаскудний стан нахраписто, мов дебела тварюка, накочуе на мене, тож я, знай, кидаюся опановувати себе: щосили виструнчуюся, вирiвнюю плечi й ледь помiтно струшую русявою головою, закидаючи волосся назад. І тварюка, таке враження, зiстрибуе з моiх плечей, забираеться геть.

Колись я так не вмiла. Нервувала, переймалася страшенно треба чи не треба. Чого, питаеться? Що менi те нервування давало? Однi насмiшки?

Здавала була екзамен в унiверситетi (далося менi те студентство, не забуду його нiяк) з украiнськоi мови. Я добре знала предмет i любила його, попри паскудне викладання. Одного разу навiть не витримала, рубнула викладачцi: «Марiе Василiвно, навiщо вам оце все?» Вона не зрозумiла. «Навiщо ви йдете до студентiв, якщо iх ненавидите? Як i предмет, який викладаете? Ви ж тiльки-но за дверi, як на росiйську переходите».

«Геть!» – вказала викладачка на вихiд з аудиторii.

Вiдтодi я мала однi трiйки. Спасибi й за них, бо могло бути гiрше: одногрупника, який уже пiсля мене сказав iй щось подiбне, тiльки ще бiльш прямолiнiйно, виключили з унiверу, точнiше, перевели до iншого, в iнше мiсто, причину знайшли, тобто придумали, – чоловiком викладачки був великий «в освiтi» начальник.

Вона не змогла менi пробачити не так прямоти, як правди. Тож, звiсно, на екзаменi «завалювала» питаннями хвилин двадцять, якщо не бiльше. А я вiдбивалася правильними вiдповiдями. Вона не «завалила» мене питаннями, але «завалила» оцiнкою. Три – як тепер чую. На цьому мое студентське «правдорубство» скiнчилось.

«Дякую», – враз мовлю подумки до себе. Напевно, дивно, але я це роблю. Вiднедавна. Вiдколи заприсяглася отiй банальнiй важливостi не сумнiватися в собi. А сталося це всього лише мiсяць тому, коли мiй свiт блискавично, мов потужний лiтак, розвернувся на сто вiсiмдесят градусiв, стрясонув усе всерединi й понiсся у зовсiм протилежному напрямку. Тодi я навчилась розмовляти з собою, аби кожного разу порозумiтися i заспокоiтися. І дякувати собi, коли е за що чи навiть як немае. (Ставити собi високу оцiнку.)

Дякую-дякую, люба, за те, що стрималася, не пiддалася емоцiям, заспокоiлася. У тебе, тобто в мене, все вийде.

Вона усмiхаеться – перше, що помiчаю й видихаю, коли з’являеться важна панi. Бо якою ще може бути «Ксенiя Анатолiiвна»? Подiбнi звертання давно забулися-загубилися з-помiж мого кола знайомств. Тому почуте iм’я-по-батьковi добряче шибонуло нелюбою, ще радянською в усiх сенсах школою та студентським життям: вiчно холодним, голодним i принизливим.

Але ж тут – усе по-iншому, чи не так? А панi – яка ж вона тендiтна, доглянута, стильна в цьому свiтло-жовтому вельветовому блейзерi та чорних прикорочених брюках iз високою талiею! Вона рiзко вiдчиняе дверi одного з кабiнетiв, i звiдти випурхуе, iнакше не скажеш, добрий десяток дiвчаток на кшталт «блискучоi чiлки». Мило прощаючись, майже беззвучно схарапуджена «зграйка» покидае фешенебельну залу офiса.

– Гарно виглядаете, – каже вона менi, привiтавшись.

Менi?

Таки менi!

Чому вона це каже менi, а не багачцi «з-пiд фiкуса»?

– Перепрошую за затримку, – додае молода (чи таки юна?) керiвниця. Вiдтак просить i мене, й незнайомку iз «запахом розкошi» пройти за нею.

Менi й далi приемно вiд ii похвальби. (Кляте оцiнювання, воно ходить за мною слiд у слiд!)

– Таке, щоб я проводила спiвбесiду одразу з двома кандидатками на вакантнi посади, бувае вкрай рiдко, – каже юнка. (Та iй i двадцяти немае, визначаюся, але й сумнiваюся в своiх пiдрахунках.) Вона сiдае на чiльне мiсце за великим переговорним столом, розстiбае водночас жакет i вказуе ледь помiтним рухом обох рук, аби я з незнайомкою сiли праворуч i лiворуч вiд неi, одна навпроти одноi. – Але сьогоднi особливий день: у нашiй компанii вiдкрилися курси ейчарiв та рекрутерiв…

За кiлька наступних митей я ловлюся на тому, що чую цiлком новi для себе термiни, тож намагаюся не прогавити бодай сутi сказаного.

– …а я, крiм того, що е керiвницею вiддiлу ейчарiв у компанii «АтлАс», куди ви маете бажання працевлаштуватися, також е керiвницею проекту «Академiя ейчарiв та рекрутерiв “Ас”». Назву проекту, як ви розумiете, взято з частини назви цiлоi компанii, – знову усмiхаеться панянка, щоправда, самими кутиками губ, обличчя ii усмiхненим назвати годi. – У словi «АтлАс», – виводить назву на аркушi, – друга частина – «ас», – навiщось уточнюе.

Принаймнi назву фiрми я не переплутала, прийшла, куди треба, подумки себе втiшаю. Та все ж бiльше милуюся грацiйнiстю молодоi керiвницi.

– До мене можна звертатися Ксенiя, але краще – з «Анатолiiвна». Так я точно знатиму, що ви звертаетеся до мене. Ксенiя е ще й серед офiс-менеджерок на ресепшнi, – промовляе з неповагою, хоча намагаеться це приховати. – Подальшу роз’яснювальну бесiду з вами проведе моя помiчниця, рекрутерка Олена Люта. А я зараз повинна лише сказати, що компанiя «АтлАс» дякуе вам за вибiр поборотися за вакантнi мiсця… – Вона зазирае в теку з паперами. – Так… – Забарилася. – За вакантнi мiсця коректора, це в нас ви, Вiро… Олександрiвно, – зиркае на мене. – Та перекладача з англiйськоi мови, це в нас ви, Елло Олегiвно, – блимае на панi навпроти. – Отже, бажаю вам перемогти серед усiх кандидатiв i кандидаток i стати частиною команди однiеi з найуспiшнiших украiнських компанiй в галузi iнтернет-торгiвлi рекламою! «АтлАс», як вiдомо, мае представництва в багатьох европейських краiнах…

Хтозна, що вона каже далi, бо я пильно вдивляюся на фiолетову, сумiш червоного iз синiм, якщо бути точною, цятку на ii шиi, котру завбачливо сховано пiд комiром-стiйкою вiд чорного бодi. Та я помiчаю ii. (Чомусь згадалася «блискуча чiлка» з комiрцем «пiд горло».) Що це – синець? шрам? татуювання?

Коли головна ейчарка встае з-за столу й бере до рук течку з паперами, точно така цятка (мабуть, «рисунок» простягаеться вздовж цiлоi руки, нiяка то не цятка, роздумую) виглядае i з-пiд правого рукава жакета.

Неприемне на вигляд, чомусь висновую.



Залишившись у кабiнетi наодинцi, Елла (забула, як ii по батьковi) не пускае анi пари з вуст. Як, власне, i я. Зрушуе тишу хiба молодик – рекламник? айтiшник? менеджер? фiнансист? економiст? юрист? – вiн рiзко розчахуе дверi й умент iх зачиняе. Начальник, тут же висновую. Когось шукае. Помiтила хiба його залисини й височенний зрiст: через хату перехилиться й моркву вирве, сказала б тiтка Варця, мамина доглядальниця.

Але ця тиша, роздiлена на двох, зовсiм не лякае. Вона ж бо насправдi всуцiль заповнена, аж тверда на дотик, об неi можна обпертися, на неi можна схилитися, понадiятися, довiритися iй. Повiтря в кабiнетi просякнуте тою-таки вiрою (теж твердою?) i, звiсно, сподiванням, що от i я можу стати частиною великоi, крутоi компанii, що тут мене нарештi достойно оцiнять. (Тьху ти!)

Скiльки таких, як я, сидiло за цим столом, у цих комфортних, заколисувальних крiслах, чекаючи вiдрадного вердикту? Скiльки почули: ми вас беремо? А скiльком вiдмовили?

Бiльшостi вiдмовили, звiсно. Одиницi тут зосталися й працюють.

Чому зазвичай обирають людей, а не люди обирають?



Олена – нiби пiд копiрку Ксенii зроблена, наче з ока ii випала. Я аж хiхiкаю про себе, бо навiщо аж так копiювати начальницю? Знову напоказ ввiчливе знайомство… Але Лютiй чогось бракуе, порiвняно з керiвницею. Чого саме? Нiби ж i костюмчик iдеально на нiй сидить, i волосся на плечi лягае рiвненькою лiнiею, макiяж грамотно нанесений i губи невиразнi (тут у трендi не малювати губ?). Постава теж грацiйна, вишколена, гордовита, – велика цяця, жодного сумнiву. Олена каже, що психологи iхньоi компанii опрацювали нашi анкети та глибоко-психологiчнi тести, якi ми проходили заздалегiдь… (О, я цi двогодиннi мудрування, схожi на тестовi завдання в вишi, гой-гой, як довго пам’ятатиму!) Тож нам зосталося вiдповiсти на кiлька ii запитань.

Рекрутерка кладе на стiл два аркушi, мовляв, заповните iх пiсля спiвбесiди й залишите опрацьованi папери на столi.

– А поки, Елло Олегiвно, скажiть, чого ви очiкуете вiд посади перекладача в компанii «АтлАс»?

– Не знаю, – вiдповiдае багачка, i менi чомусь стае за неi лячно: навiщо виявляти свою невпевненiсть. – Я давно нiде не працювала, – додае вона.

– Якою е причина вашого звiльнення з попередньоi роботи?

– Це – особисте.

Голос в Елли – як бахрома, зауважую, м’який, легкий, слухняний, але й розсипчастий, якщо можна так сказати, незiбраний, не закрiплений у щось туге, нiби ниточки тасьми хитаються. Грайлива прикраса будь-якоi розмови такий тембр, дозволяю собi легку усмiшку.

– Чи бувало, що ви, прокинувшись уранцi, не хотiли йти на роботу? – рiвнiсть Олениного голосу вражае. Їй цiлковито байдуже до вiдповiдей Елли, вона механiчно iх записуе, не виражае жодних емоцiй, не робить зайвих рухiв.

– Не пригадую такого, – каже Елла.

– А якщо таке бажання виникне, ви встанете з лiжка, вийдете на роботу?

– Так, – чую тверду вiдповiдь i радiю за цю пазуристу кiшку. Авжеж, манiкюр тут нi до чого, я його й не роздивлялася: байдуже до того. По правдi, навiть не змогла би описати, коли би хтось запитав, яка Елла зовнi? «Просто красива», – вiдповiла би. «Надзвичайно красива», – уточнила би. Однак за цей час мене пiдкупило не це, а ii вiдверта беззахиснiсть помножена на приховану кусючiсть. І, звiсно ж, котячий розрiз очей.

Їi «тверда» вiдповiдь – добра. Означае, що Елла Олегiвна – вiдповiдальна працiвниця.

– Перейдемо до вас, Вiро… – Олена зиркае в папери.

– Можна просто Вiро, – кажу я, випереджаючи копiю Ксенii Анатолiiвни. І дiстаю навзаем зверхне хмикання.

– Є корпоративний етикет, якого в компанii беззастережно дотримуються всi без винятку працiвники, – тараторить дiвча.

– Але я ще не працiвниця вашоi компанii, – навiщось дражнюся. «Хто тебе тягне за язик? Чого все псуеш, Вiро невiруюча?!» – сварюся подумки. Й тут же мило (справдi мило) всмiхаюся.

– Так, – погоджуеться зi мною панi Люта й ховае в паперах невдоволений вираз.

– Ви коректор iз шiстнадцятилiтнiм стажем. Вас не цiкавить кар’ерний рiст? – запитуе вона.

Я згадую всi своi роботи, точнiше, заробiтки поза коректурою й редагуванням – шкiльна вчителька, репетиторка, вiдповiдальна секретарка (а насправдi друкарка чужих журналiстських текстiв) у редакцii районноi газети, пекарка iталiйських тiстечок i посудомийниця, пiарниця в малому видавництвi, невiдбута таксистка, збиральниця польськоi полуницi…

– На жаль чи на щастя, мiй фах не передбачае особливого росту кар’ерного, хiба – професiйний, – вiдповiдаю. Про мiзернi заробiтки коректурою я вирiшую не розводитися.

– Цiкава професiя, – висновуе рекрутерка.

– Трохи е, – знову всмiхаюсь, але у вiдповiдь того самого не дiстаю.

– Ми шукаемо справжнього фахiвця своеi справи, бо в день готуемо до пiвсотнi рекламних текстiв рiзного роду…

– Просто «рiзних», – перебиваю Олену. І бачу: вона не розумiе, що я кажу. – «До пiвсотнi рiзних рекламних текстiв» – це я вже вас редагую, – пояснюю, усмiхаючись. «Майстра своеi справи» замiсть «фахiвця» уголос не правитиму, миттю знаходжуся.

Люта вдае, що не чуе мене.

– Назвiть три слова, що характеризують вас як фахiвця, – пропонуе.

Тим часом мiй погляд прикипае до ii лiвоi руки, котра за весь час, що ми «спiвбесiдуемо», не зробила анi руху. Й от я бачу, так, я в цьому переконана, в рекрутерки протез, який дуже схожий на справжню кiнцiвку. Двi золотих каблучки на штучних пальцях, – виглядае це дещо моторошно.

Цiеi ж митi додумуюся, що саме вiдрiзняе рекрутерку вiд керiвницi-ейчарки: в кутиках ii очей прихованi сумнiви.

Я не гублюся:

– Вiдповiдальна, вiдповiдальна й ще раз вiдповiдальна, – вирiшую не лукавити.

– Не замало як для фахiвця?

– Саме впору.

– Якою е причина вашого звiльнення з попередньоi роботи?

– Фiнансова.

– Вам мало платили?

– Так.

– А ви заслуговуете на бiльше?

– Так. – Подумки собi аплодую.

– Дякую, – каже Олена. Але то просто слово, нi за що вона, звiсно, не дякуе. І мене це зачiпае. Пустопорожнiсть слiв – те, з чим миритися важко.

«Ти чого чiпляешся до слiв?!» – часто злився мiй другий чоловiк, не фiлолог Сашко, а митник Максим.

«Не говори того, що нiчого за собою не несе», – гримала я. «Терпiти не можу говорiння задля говорiння без сенсу i сутi. Пуста трата часу», – пояснювала я.

«Та йди ти», – тiльки й кидав вiн. Ми так i не порозумiлися. Для мене кожне слово мае вагу. Бо навiщо тодi людям здатнiсть висловлюватися? Мова не для того, щоби нею, як мiтлою, махати: помахав-помахав, а подвiр’я не замiв. Мова – то щоразу результат.

– Залишаю вас для заповнення анкет, – рекрутерка встае з-за столу, притуливши лiву руку до боку. Правою поволi збирае папери. – Про остаточне рiшення ми повiдомимо вас протягом двох найближчих днiв. Очiкуйте.

Он воно як, гнiваюся подумки. Моi терзання щодо невизначеностi мусять iще потривати. Аж два днi. Чи – тiльки два днi?




2


Я вбираю найкращу сукню-футляр iз «вiддiлення» в шафi «офiсний жiночий одяг». Чiпляю до комiра улюблену прикрасу – маленький, ледь помiтний жовто-блакитний прапорець у бронзовiй (дуже схожiй на золоту, хi-хi) оправi, подарунок подруги-майданiвки[2 - Майданiвка – учасниця Революцii гiдностi.]. Взуваюся в туфлi-човники на середнiх пiдборах. Роблю останнiй виверт бiля дзеркала й виходжу в мiсто – сьогоднi мiй перший робочий день у компанii «АтлАс»! А мрii таки збуваються, сказав-то хтось iз пересвiдчених.

Учора близько полудня прозвучав обiцяний дзвiнок, i в слухавцi я почула пожадане: «Вiра Олександрiвна? За результатами глибинних психологiчних тестiв, а також двох спiвбесiд зi спецiалiстами ейчар-вiддiлу компанii «АтлАс»… те-де, те-пе… вас обрано на вакантну посаду коректора компанii i запрошено до роботи з завтрашнього дня. Якщо вас, звiсно, ця пропозицiя ще цiкавить…»

Авжеж, цiкавить! Ще й як цiкавить! Знали би ви…



Елла сидить навпроти, вона – моя сусiдка по кабiнету.

«Так як в обох у вас робота пов’язана з текстами (й тишею, подумки додала я), ми видiлили для вас спiльний простiр, – вишукана ейчарка Ксенiя Анатолiiвна розчахнула перед нами дверi доладно облаштованого примiщення. – Тут е все для роботи, – завчено продекламувала, – коли чогось не буде вистачати (бракуватиме, – знiчев’я вiдредагувала ii), повiдомляйте. Працiвники нашоi компанii найчастiше спiлкуються через емейл, тому пишiть за потреби листи, ось моя вiзитiвка, – поклала на обидва столи по цупкому папiрцевi. – Годину ви маете вiльну, не обов’язково в обiдню перерву, хоча – бажано».

Вона ще побажала вдалого першого робочого дня й зникла в просторах таемничого офiсного лабiринту.

Перший день на роботi минае за зачиненими дверима, в цiлковитiй тишi. Непогано, спершу висновую. Потiм знаходжуся, що проводити отак цiлi тижнi, а то й мiсяцi, мабуть, буде затяжко. Я-бо надзвичайно люблю розмовляти, коли треба передихнути вiд роботи. Говорити, аби лiкуватися, якщо бути точною. Ця метода здавна помiчна для мене. Роздумувати вголос про пережите: для чого воно менi далося? – i старатися вiдпустити. Описувати вiдчуте: що за цим може ховатися?, – i робити висновки. Щоб або уникати надалi подiбних ситуацiй, або, навпаки, в них утрапляти. Хоча такого радше не стаеться: як i будь-що штучно пiдлаштоване, воно трощиться на дрiзки. А також – неодмiнно дiзнаватися щось подiбне вiд спiврозмовника, точнiше, спiврозмовницi: з подругами менi все ж простiше, вiльнiше. Тобто у своi тридцять п’ять я вже знаю напевне, що навiть однаковi ситуацii люди проживають геть по-рiзному. І менi цiкаво, де захований секрет отого, що кожний по-своему розумiе й вiдчувае цей свiт? Вiн же, наш свiт, один i той самий у всiх, а ми в ньому – рiзнi. Чому?

Блимаю вкотре на вродливу сусiдку по кабiнету й згадую свою подругу Наталку. Вона теж була iз мiсцевих, з киянок. О, як я пишалася нашою дружбою! Як дiвчинка-пiдлiток пишаеться старшим вiд себе кавалером. (Наталка теж була дорослiшою вiд мене на два роки.) Трималася за неi, як за щось дорогоцiнне, шалено важливе, таке, що понад усе боiшся втратити, тому, звiсно ж, в одну мить втрачаеш. Бо не гоже любити когось бiльше вiд Бога, хтось-то казав. Наша дружба протривала лише рiк: на другому курсi Наталка взяла академку й виiхала до Італii. У кiнцi дев’яностих, на початку двохтисячних багато хто вибирався за кордон, цiла епiдемiя заробiтчанства охопила була Украiну, надто й захiднi краi, звiдки вийшла я. Десь рокiв через шiсть Наталка покликала мене до себе: чого тобi вишукувати дешевi й «адськi» (так i сказала: адськi) пiдробiтки, у мене – своя пекарня, похвалилася Наталка, мiситимеш здобне тiсто, тобто машина мiситиме, а ти тiльки кластимеш у неi що треба для тiста i розфасовуватимеш його у веселi формочки. Потiм дiставатимеш готову випiчку з електричних печей.

Еге ж, не моя то справа – кухня. Я не мислю себе без вичитування й письма, без виправлення ком, тире, русизмiв, iнших помилок у текстах. Тодi я вже була кiлькарiчною коректоркою науково-методичного журналу, втiм, увесь час мусила робити щось iще через постiйну заборгованiсть у зарплатi. Зокрема, ще бiльше вичитувати-виправляти-редагувати-писати-створювати-складати рiзнi тексти як не ночами, то раннiми-ранками, або й у редакцii в обiдню пору чи в робочий час, вдаючи, що працюю над статтями для журналу…

Авжеж, я поiхала до неi, до своеi Наталки, з якою часто дiлила домашнi наiдки та гуртожитське лiжко: столичнiй юнцi життя поза домом-квартирою було цiкавим, тож вона часто втiкала до нас у гуртожиток, лишалася на нiч. Вузьку ковдру з нею теж дiлила, бо зими були холодними, а нашi кiмнати не обiгрiтими. Ще – парти в аудиторiях, шпаргалки на контрольних, навiть почерк: вiн у нас був дуже схожим, тож ми не раз виконували одна за одну письмовi самостiйнi. А також – першi емоцii вiд закоханостi, першi цигарки, прогулянi пари, найпримiтивнiшi радостi у виглядi валентинок на День закоханих (за нашоi юностi це свято саме набирало популярностi) та найбiльшi, як нам здавалося, проблеми.

Коли Наталка сказала, що «капець-залетiла», я спокiйно ходила по аптеках, розшукувала для неi «щось проти вагiтностi» й отримувала навзаем злiснi погляди та виховнi коментарi-напучування пiдстаркуватих фармацевток. Утiм, сказане летiло повз мене, мов стрiли невлучного стрiльця – аби-куди. Бо цiль йому ледь видима, малодоступна. Наталка стояла за дверима, вона навiть досередини аптек не заходила, так боялася i соромилася: «А раптом мене помiтить хтось знайомий?» Менi ж, приiжджiй, виручити подругу було геть небоязко.

Й от вона, iталiйська синьйора, дружина власника кондитерськоi-пекарнi, зустрiчае мене на вокзалi й везе у великий дiм, який, я вважаю, стане менi рiдним тимчасовим пристанищем. Принаймнi я розраховую на теплi, задушевнi розмови по вечорах: вони колись шалено розраджували й пiдтримували нас обох. Але нiчого з цього не дочекаюся за цiлих вiсiм мiсяцiв, що iх проведу на чужинi. Анi разочку. Жодноi митi.

Як виявилося, мою Наталку називали не синьйорою, а дияволицею. Коли вона з’являлася на порозi пекарнi, працiвники лише озлоблено перешiптувалися й слухняно виконували кожен ii наказ. Я й не уявляла, що можна аж настiльки змiнитися, що життя – залежно вiд краiни? замiжжя? прибуткiв? розмiру будинку? вияву любовi? – так сильно змiнюе людину. Згодом дiйшла висновку, що життя насправдi не змiнюе людей на краще чи на гiрше, воно просто дае iм можливостi розкритися, створюе обставини, аби ми зумiли проявити себе справжнiх.

Бiль – це все, що я вiдчувала, перебуваючи в домi подруги. Ми так i не посидiли за обiдом чи вечерею, не згадали разом проведеного часу, спiльних знайомих – тiльки-но я просила в Наталки про розмову, вона казала: «Вiро, ти ще не прибрала в кабiнетi Джакопо (ii чоловiка) й не вимила всенький посуд». Моя Наталка… Синьйора. Дияволиця. Вона – це вже iсторiя. Нагадуе про неi хiба «синичка», машина, яку я купила за iталiйськi муки-заробiтки.



Назавтра, вiд дев’ятоi години ранку аж до тринадцятоi тридцять, робочий час минае так само у тишi. Аж ось до Елли хтось телефонуе. Вона сухо вiдповiдае «так» або «нi».

Якусь мить я дозволяю собi ii роздивитися. Найбiльш примiтним е чорне довге волосся, вирiвняне й доглянуте. Бiла шкiра, звабливi губи. Набираю в «Гуглi» слова «красива брюнетка» й бачу, що пазуриста кiшка дуже схожа на Меган Фокс. До темнавих у мене особливий пiетет, бо сама я свiтло-руса. Щоправда, з-помiж чорнявок менi найкрасивiша Монiка Беллуччi.

До чого це я? Елла – розкiшна. Серед баченого мною квiтника юних i гонористих офiс-менеджерок та ейчарок компанii «АтлАс» вона по-справжньому вирiзняеться. Бо коли дивишся на неi, то не сумнiваешся, що ця жiнка веде дiйсно якiсний, люксусовий спосiб життя.

Але я маю триматися не гiрше. Мiй досвiд i мiй вiк – не меншi заощадження за валютнi.

– Я на годину вiдлучуся, – каже Елла й зникае за дверима. Лишае натомiсть прозорий кокон аромату вимитоi дощем зеленi, моху i трави.

Менi теж розiм’ятися не завадило б, вирiшую випити кави на офiснiй кухнi. Два пончики з вишнями купила вранцi перед входом у метро.



Круто, спадае на думку перше «не-лiтературне» означення, коли заходжу до оснащеного найнеобхiднiшою технiкою та приладдям примiщення. Тут тобi кавомашина, крапельна кавоварка, хочеш чай заварюй iз артезiанськоi бутильованоi води, хочеш просто його запарюй у готовому кип’ятку з кулера; великий круглий стiл посерединi, обабiч – меблi й холодильники; рiвненько виставлений посуд виблискуе iз полиць, на стiльницi – вази з цукром, печивом, цукерками…

Бiля вiкна походжае Ксенiя, вона по-вчительському, чи таки по-начальницьки, наказуе щось Лютiй та ще двом дiвчатам, мабуть, працiвницям iз рецепцii. Зводить на мене байдужий короткий погляд i вiдвертаеться: нема нам про що наразi розмовляти, – вичитую з ii погорди. Я – так само не нав’язуюся, стаю в чергу за кавою. Передi мною в кавомашинi ii робить мужчина, точнiше, хлопчина, – визначаю з висоти своiх лiт (хi-хi). Хлопчина оглядаеться, помiчае мене, але не вiтаеться, тож я роблю це перша. Заклопотаний, висновую, бачачи його рiзкi та поквапливi рухи.

– Ігорю, давай скорiше, скоро друга тридцять! – з-за прочинених дверей не менш схвильовано прикрикуе до кавувальника iнший хлопчина, правда, дещо бiльше схожий на мужчину завдяки широким плечам i вгодованому обличчю. Та прожогом зникае.

Не мiй «фасон», подумки регочу, забачивши цих обох. А за мить серджуся: чортяка, я що обираю собi кавалера в першi ж робочi днi?!

Нi, заспокоююся враз. Розставання з другим, хоч i громадянським, чоловiком було настiльки складним, що до нових стосункiв менi – як до неба пiшки. Добре, що все закiнчилося добре – з його-то характером i вдачею. Але дiстала я була те, що хотiла. Коли перший муж, фiлолог Сашко, вдався м’ялом, мовби з клоччя батiг, слухавсь одну маму, то другий, крутiй i грошолюбець Максим, слухавсь одного себе. Дякую вам, хлопцi-мужчини-й-не-дуже, що були у моему життi! На цьому поки ставлю крапку.

Випивши кави, вертаюся до кабiнету. Елли досi немае. Всiдаюся в комфортне шкiряне крiсло, беруся вичитувати свiжонадiсланi тексти – вони летять зi швидкiстю свiтла з електронки якоiсь Алiни Акунiноi, адмiнiстраторки вiддiлу продажiв. Могли би й познайомити з людиною, раз такi висококультурнi всi, манiрюся, доки нiхто не бачить. Та я легко справляюся з роботою, адже тексти простi й нехитрi. Хiба – з купою граматичних i стилiстичних помилок.

А це – щось новеньке! Вiдкривши лист iз темою: «Термiново!!!» (три знаки оклику неабияк наполохали), читаю:



Колеги! Сьогоднi, об 14:30, спецiалiсти вiддiлу iнформацiйних технологiй (ІТ) презентуватимуть нову презентацiю (аж вголос регочу через незграбну тавтологiю) «Монiторинг та лiквiдацiя iнцидентiв в Академii ейчарiв та рекрутерiв “Ас”» для генерального директора (далi – ГД) компанii «АтлАс» Кавунчика Івана Івановича. Генеральний директор виявив бажання познайомитися з новими працiвниками вiддiлу маркетингу та iнформацiйного забезпечення Крук Е. О. та Гайдучик В. О. Прохання Крук Е. О. та Гайдучик В. О. о 14:20 бути на мiсцях для отримання попередньоi iнформацii. Запiзнення на зустрiч iз ГД – неприпустиме.

З повагою Ксенiя Коршак, старший НR-менеджер.



Нiчого собi, зиркаю на годинник i бачу позначку «14:10». Аж встигаю забути найпершу думку про те, що ейчар, хоч i старший (себто HR-менеджерка, хоч i старша), але писати листи грамотно досi не навчилася. Дрижаки поволi нападають. Десять хвилин я маю на те, щоби зiбратися передусiм iз думками, адже хтозна, що вiн запитае, цей шеф усiх шефiв? Що його може цiкавити?

Встаю з-за столу, дивлюся у дзеркало, поправляю макiяж, обсмикую сукню. Чортяка, чому я трясуся, мов налякана вовком зайчиха?! Спокiйно, дiвчинко, спокiйно, все вийде якнайкраще.

Із моiм-то щастям, огризаюся.

Цить i вiр, Вiро невiруюча, зводжу губи в пiвусмiх, i виходить, як у пихатоi Ксенii.

І все ж вона гарна, скрекоче щось у менi.

Вiдтак усмiхаюся до свого вiдображення вже по-щирому, трохи-таки розслабляюся.



Те, що вiн вiдламався, я розумiю не вiдразу. Ще намацую, стоячи, пiдпору, але ii нема, пiдошва на п’ятцi вмощуеться на самiсiнький асфальт. О люди! Навiщо було летiти iз такою швидкiстю? Що ж тепер робити? Де ця клята Елла, за якою я вилетiла з офiсу о 14:15, розумiючи, що вона не встигае на «отримання попередньоi iнформацii»?!

Бог iз нею, з «попередньою iнформацiею», лише б на зустрiч iз генеральним не спiзнитися, адже це «неприпустимо»!

То де ж вона, ця шкодлива пазуриста кiшка? І що менi робити з вiдламаним посеред Хрещатика каблуком?!




3


Що таке грудка в горлi, менi вiдомо не з редагованих текстiв. Щоправда, коли надто часто стрiчаю слова «ошелешений», «спантеличений», «приголомшений», – то нiби спотикаюся об них, перечiплююся босими ногами через випнуте корiння на лiсовiй стежцi, пiсля чого поболюють пальцi. Бо вони, цi слова, гостробокi. У них мало свiтла, й вони не з легких: за кожним – переляк, чи стрес, або й травма. Самi собою грубуватi цi слова. Тому iх недолюблюю. Зокрема, у текстах.

Є слова прозорi й такi, що свiтяться, – помiчнi в темнотi. Є що грiють i стишують запал. Багато зi сказаного здатне надихнути й змiцнити дух. Не менше й такого, що нiжить, приколихуе, заспокоюе…

Для мене слово – то щоразу доторк. Вiн може пестити, а може шпигонути.

«Ще один такий випадок – i вас буде звiльнено», – голос старшоi ейчарки сичить у вухах, хоча ми вже промчали довгим офiсним коридором, що тягнеться повз рецепцiю, застрибнули в дивний лiфт (вiн тут е? ага, цiлком таемний i замаскований), пiднялися вгору на якихось пiвповерху й запливли (я вже не чула нiг, вони не йшли, а робили чуднi й невагомi рухи, як то у водi, бо земля пiдi мною теж кудись, чортяка, подiлася) до шикарного кабiнету. Ой, нi-нi, це просто приймальня генерального. Його кабiнет – праворуч (туди всяким шавкам – зась, так-так, я розумiю). А нам – сюди, лiворуч. Це я розумiю вже з роз’яснень панянки, що встала з-за грубого бурого столу, привiталася й назвалася помiчницею генерального директора Кариною Головатою. Гречно (у неi добрi очi, встигаю зауважити) вона вiдчинила перед нами дверi переговорноi, – овва, кiмнати настiльки простороi, освiтленоi й налитоi запахущим ароматом водяноi лiлii (аромадифузор?), що я аж чхаю й лякаюся того, що «осквернила» своiм випадом тиху райську гавань.

«Вас буде звiльнено ще до того, як оформлено на роботу. Не забувайте, зараз почався всього лише десятиденний перiод стажування. Далi – два мiсяцi випробувального термiну. І тiльки потiм вас буде офiцiйно оформлено, а вашу зарплатню буде збiльшено на двi або навiть на чотири – таке рiдко бувае, та все ж, – тисячi гривень. Це ж вам не якась державна конторка, а велика успiшна компанiя!»

Як же менi муляють оцi ii бюрократичнi мовнi конструкцii «буде зроблено», «буде оформлено», «буде проведено», думаю про Ксенiю, яка плюеться погрозами дорогою вiд нашого кабiнету аж до шефового. (Отепер менi зрозумiло, у чому твоя «старшiсть», дiвчино на прiзвище Коршак.)

А вiдтак, сидячи вже на стiльцi (хух!) за великим столом, я перемикаюся на Еллу, котра ось поруч, праворуч, i нiяк не стишиться, хвилюеться, я це вiдчуваю, бачу по нiй, хай би як вона те прикривала.

«Усе добре», – цiлюся в ii очi своiм нiмим, але красномовним поглядом. І навiть дозволяю собi усмiх – короткий i ледь зримий, схожий на тiнь Еллиноi радостi, що спадае допiру на ii обличчя i вмент зникае, спадае i знову зникае… Ми ж могли не встигнути, але встигли, зараз рiвно 14:30 (ха-ха)!

Як вона бiгла! Елла! Коли побачила мене, захекану, на Хрещатику: я кликала ii, махала рукою так, нiби стояла над глибоким урвищем, тримаючись за вцiлiлий шмат зруйнованого мосту, й присьма просила[3 - Присьма просити (дiал.) – благати.] (як каже моя мама) про помiч у рятiвного гелiкоптера, що замаячив у висотi, – будь ласка, врятуйте людину, чие життя на волосинi!

Сама я вже зб?гала в перехiд на майданi Незалежностi, купила перший-лiпший тюбик суперклею, хутчiш намазала ним каблук, пiдошву, мiцно iх здавила – перше рiшення, що спало на думку в спантеличеннi (ох, цi емоцiйнi припливи!) та розгубленостi.

І от ми на мiсцi, за якiсь десять хвилин я впоралася з пiдступним взуттям, розшукала Еллу: вона виходила з авта, з кимось, очевидно, у ньому розмовляла, й ми примчали до офiсу, де на нас пiд дверима кабiнету чекала розлючена Ксенiя. (Ха, а в неi нiздрi теж капелину «говiрливi», себто форкають.) То вiд ii слiв, чи радше iнтонацii, до мого горла пiдкотився клубок: вона ж видавалася попервах абсолютною гречнiстю! Та ще бiльше – вiд Еллиноi наляканостi: я не сподiвалася, що вона аж так розтривожиться. Бiля ii очей враз проступили зморшки, обличчя осунулося, втратило бiлiсть, кутики губ опустилися. Почувши ще дорогою про зустрiч iз генеральним, про те, що ми можемо спiзнитися, а це «неприпустимо», вона закрокувала брукiвкою швидше за мене, подрiботiла, заметушилася, – де й подiлися шарм та високi манери! Страх оголюе жiнку без ii на те згоди, – стало ясно.

Ми обое мовчимо. Про це нас найперше попередила Ксенiя Коршак. Пiд час зустрiчi з генеральним, для всiх без винятку:



• правило номер один – мовчати, поки до тебе не звернуться;

• правило номер два – вiдповiдати максимально коротко й максимально точно на поставленi запитання;

• правило номер три – не перебивати шефа, коли вiн говорить, дослуховувати до самого кiнця;

• правило номер чотири – не видавати жодних зайвих реакцiй та звукiв, особливо жартiв, смiшкiв, вигукiв, реплiк;

• правило номер п’ять – не сперечатися, не перечити, не виправдовуватися;

• правило номер шiсть – нiколи не казати «нi», «не знаю», «не вмiю», «не зроблю», а казати «гаразд, я пошукаю варiанти розв’язку цього питання»;

• правило номер сiм – на кожне поставлене шефом завдання представляти три варiанти розв’язку;

• правило номер вiсiм – не вставати посеред наради й не виходити з кабiнету (лише в екстрених випадках);

• правило номер дев’ять – поводитися максимально стримано, не крутитися за столом, не перешiптуватися;

• правило номер десять – бути в змiнному взуттi та без верхнього одягу (його залишаемо в приймальнiй).


Усе це Ксенiя Анатолiiвна гарячково проторохтiла, прямуючи на нараду, мiж погрозами нас iз Еллою звiльнити.



Навпроти, також мовчки, сидять двое хлопцiв-айтiшникiв, котрих я бачила на кухнi. Бiля них, ближче до чiльного шефiвського мiсця, – Ксенiя. Поважна й набурмосена. Схожа на iндичку. Зараз я помiчаю, що в неi завеликi губи i вони (од злостi?) розтряслися й не тримаються купи. Пiд носом проступив пiт, який вона старанно намагаеться вимокати манюньою паперовою серветкою. (Куди вона ii сховае? Мае в брюках кишенi? Не покладе ж незграбний жмуток на цей бездоганний лискучий стiл?) Волосся, втiм, лежить однаково гарно, йому на злiсть, очевидно, начхати (хi-хi). Комiр вiд сорочки, як i минулого разу вiд бодi, ховае тонку шию. Я ловлю себе на тому, що намагаюся помiтити пiд ним фiолетову цятку. Але не виходить. Не видно нiчого i з-пiд накрохмалених манжет.

Першим до кабiнету заходить здоровань iз залисинами: я бачила його одну мить, коли вiн влiтав у дверi переговорноi, де ми з Еллою пару днiв тому мовчки заповнювали анкети.

Ксенiя здригаеться. Як i айтiшники. А вiдтак:

– Колеги, це – перший заступник генерального директора i ваш безпосереднiй керiвник Нiкiта Якович Кругльов, – ейчарка представляе начальника навстоячки, i я розчуваю в ii голосi невиказану досi покiрнiсть i трепет, коли вона промовляе його iм’я.

Отже, зверхнiсть – не едина твоя риса, Коршак?вно? (Прiзвисько чiпляеться миттево.)

Чоловiчисько навзаем вишкiрюеться i великими зубиськами, нiби ввiмкненим бра, засвiчуе простiр над переговорним столом, скидаючись при цьому на найгiршу подобу Джима Керрi. Але вiн так не вважае. Своiм шлiфованим зубоскальством, а ще – товстими м’ясистими губами, чiпкими карими очима, рiвнюсiнькими до нудоти бровами (кричуща салонна робота вiзажиста-бровиста), акуратним носом (чи не пластика?), iдеальною поголенiстю – вiн демонструе упевненiсть у власнiй чудовостi та вищостi. Але я зчитую з його вигляду iнше: лицемiр i хам. Не мiй «фасон» у цьому випадку – не те, що мало, а нiчого не сказати.

Ксенiя додае, що саме йому ми повиннi (маемо! – редагую ii) звiтувати про роботу i виконувати всi його прохання (прохання? Може, настанови чи завдання, безграмотна Ксенiе?). Але менi важить iнше: чи спрацююся з цим самолюбцем i хитруном, попри добру й таку потрiбну менi зарплатню?

Ось вiн дивиться на нас iз Еллою, далi демонструе голлiвудську посмiшку. «Як справи?» – кидае знiчев’я питанням, нiби незграбно вдаряе по бiльярднiй кулi, що хаотично кружляе по столу, не сягаючи жодноi цiлi: результати наших вiдповiдей лисуватому байдужi.

Я вiдводжу погляд: достобiса неприемний чоловiк.

Елла тихо каже: «Нормально».

Навiщось згадую колежанок, через яких (передусiм через них) покидала попереднi роботи. Жiночок було двi. Одна – прекрасна i велична, на ii думку. Вчителиця, як, бувало, нарiкала моя мама деяких селищних повчальниць, а не навчальниць. Трапилася вона менi на першiй же роботi в школi. Старша, здавалося б, жiнка, досвiдчена, а вдавалася до шалено мерзенних штучок-провокацiй.

Друга – ще прекраснiша й просто-таки всемогутня, з ii слiв. Власниця видавництва, де я працювала пiар-менеджеркою. За рiк ми з нею вдвох (!) випустили п’ять книжок, та й то здебiльшого за кошти авторiв. Але пихи та шику у видавчинi було стiльки, нiби вона володiла цiлiсiнькою компанiею «АтлАс».

Із першою пощастило бодай тим, що я, маючи непоганi фiлологiчнi знання, надумала пiдробляти репетиторкою (вчила тих-таки дiток, що й у школi), тому, хоч iз боязню, та все ж звiльнилася зi школи, й щоденне розпивання моеi кровi, нiби солодкавого вина, припинилося.

Вiд другоi пiшла в нiкуди. Тобто вiд безгрошiв’я (роботодавиця навiть двi останнi зарплати не виплатила, бо просто не схотiла, хто iй указ?) – у пiдпiльнi таксистки. Але потому, як однiеi ночi не зовсiм адекватний чувачок ускочив у мою «синичку», тикнув пiд ребра пiстолет i наказав везти його аж до Житомира, – благо, лишив живою й незгвалтованою, а за прокатанi задарма сто п’ятдесят «кеме» вже й не думала, вертаючись до Киева i захлинаючись вiд слiз: страшенно тодi налякалася, – бiльше до того заробiтку не ткнулася. Впала в депресiю, як у сплячку. (Ще й Максим, той, що митник, часто розранював: на цiлi мiсяцi був зникав, розтавав, як сiль у водi, а потiм знову об’являвся, наболiле полоскав.)

«Учора деякi вчителi говорили, що насправдi ти бездарна, просто нагла сильно й язиката. Але нiхто тобi прямо цього не каже», – щойно я поставила сумку на стiлець коло робочого столу й узялася розстiбати пальто, як мене зустрiла перша, котра кепкувала з нiздрiв: «Бачили? Навiть нiс виказуе злостивiсть, якою вся ii середина заповнена». Це насправдi було пiщинкою з гiр осуду, котрi вона на мене ледь не щодень вивертала. І то за що? За те, що не змовчувала, коли йшлося про несправедливiсть щодо мене або й когось iншого. І ось знову вранiшнiй «привiт вiд кровопивицi». Починався новий робочий день, але завершувався рiк нашого з нею колежанства та мого працевлаштування в тамтiй школi.

Інодi втiкаеш не так iз мiсця роботи, як вiд почутого про себе.

«Тобi треба стати бiльш цинiчною, прагматичною, навiть меркантильною, щоб навчитися жити й виживати в нинiшнiх умовах! Ти взагалi не знаеш життя! Я безкiнечно торочу, що нам треба шукати таких авторiв, якi можуть платити, бо менi (та нам!) треба заробляти грошi, щоб видавництво хоч якось утримувалось на плаву! Але ти зi своею поряднiстю затялася! Тичеш менi рукописи талановитих, бачте, авторiв, якi й могоричу доброго не виставлять, не те, що тираж оплатять! Тобi не мiсце в бiзнес-структурi», – повiдомила друга причину мого несподiваного звiльнення.

«Щоранку, як встаеш iз лiжка, окутуй себе уявним коконом, схожим на простирадло», – як захиститися вiд нападiв першоi, навчала давня подруга, нiбито прихильниця езотерики Тамрiко – так вона себе називала. Ми випадково познайомилися в лiкарнi, точнiше, в полiклiнiцi перед кабiнетом гiнеколога. Вона прийшла туди «по дитину», як сказала, «хай що хочуть зi мною роблять, аби я вродила», гiготала[4 - Гiготати (дiал.) – хихотати, реготати.], маючи шалене почуття гумору. Томка (це вже я ii так називала) дiйсно народила, щоправда, дитинку з iнвалiднiстю, але однаково через це не впадала у вiдчай. «Головне, що вiн обрав мене своею мамою. Виживемо, все стерпимо i все, що намiчено, пройдемо, ми хiба – не царевичi?» – натякала на свое вельможне грузинське корiння. Зрештою, вона таки виiхала до Грузii, вийшла замiж за «мужчину одноi кровi» – так представила свого Сандро. І там, судячи зi свiтлин, якi менi надсилае, i листiв, якi пише, веде цiкаве й активне життя, допомагае мужу по бiзнесу, багато з ним подорожуе i всюди бере з собою Нiколаза, сина. «Тiльки ввечерi, перед сном, не забудь цього кокона з себе розмотати. Бо ще вдавишся к бiсу», – додавала Тамрiко i змушувала мене бодай на трохи забувати про своi проблеми, коли од сказаного нею ми вдвох заливалися щирим смiхом.

«Бiльше не влаштовуйся на роботу, де начальниця – жiнка, бо гiршого бути не може», – втiшала пiсля несправедливого, як менi здавалося, звiльнення iнша подруга Лiна, вiчна секретарка великих керiвникiв-чоловiкiв, з якою винаймала тодi квартиру. Саме з Лiною мешкаю i тепер. Дiвчина не збираеться змiнювати свое дiвоцьке життя, яке ii цiлковито задовольняе, i зрозумiло чому.

«Та вони обидвi просто програвали тобi у всьому, тому й позбулися! Нащо iм сильна суперниця?! – пiдсумовував один iз нiчних пасажирiв, якого я, новоспечена грачиха[5 - Грачиха (дiал.) – вiд: грак, гракувати, пiдтаксовувати.], пiдвозила вiд метро «Мiнськоi» до площi Тараса Шевченка, дiлячись своiми гризотами. – Ти – молода, талановита, перспективна, от вони й заiлися», – простягав був руку до моiх колiн, за що отримав по носi своiми ж купюрами, якими розплачувався за проiзд. Його домагання були бридкими, я про них хутко забула, а от сказане – запам’ятала.



Дiдок, так я означую вигляд генерального, вiтром проноситься за нашими спинами й падае в стiлець. Не вiтаеться нi з ким (а нащо?), видае хiба: «Я слухаю».

Ксенiя тараторить (ну, вiдмiнниця, не iнакше!) про презентацiю айтiшникiв, лiвою рукою тимчасом нервово виминае залишки серветки, наче вони пластилiновi.

– А також, Іване Івановичу, якщо залишиться час, зможете познайомитися з нашими новими працiвниками (працiвницями, – редагую ii) вiддiлу маркетингу та iнформацiйного забезпечення, – зважуе правицю в наш бiк.

Іван Іванович чухае за вухом, кидае погляд на Ксенiю так, нiби вона щойно бовкнула маячню й вiдволiкла його вiд направду важливого.

Я в цей час думаю про те, що всiх тут виправляю-редагую, а з самоi часто-густо вистрибуе, як горобець зi стрiхи, рiдна «захiдняцька» говiрка.

Бо як не видно себе, то й не чутно. (Жартую, звiсно.) Просто я люблю дiалектизми й виступаю за iхню повноправнiсть.

Один iз айтiшникiв береться «презентувати презентацiю» (хi-хi), а я ще раз зиркаю на Еллу, чи заспокоiлася вона? Бо грудка з мого горла поволi вiдкочуеться.

Серце ii досi витанцьовуе соло з вогнем, помiчаю.

– Дякую, усi вiльнi, – кидае дiдок i виноситься з переговорноi, аки вiтруган, не зачиняе за собою й дверi. – Поклич до мене Лену, – то вже дае завдання Каринi, за чим голосно гупають дверi його кабiнету, аж ми всi зiщулюемося.

Видаеться, не минуло й п’яти хвилин iз часу, як вiн прийшов. Правда, Ксенiя пояснюе, що в Івана Івановича о 15-й важлива зустрiч, до якоi вiн мае пiдготуватися (звiдки тобi це вiдомо, Коршакiвно?), тому вiн мав можливiсть лише послухати презентацiю айтiшникiв. Але з вами (тобто зi мною та Еллою) мае бажання поспiлкуватися Нiкiта Якович, тому пройдiть до переговорноi на сьомому поверсi, за кiлька хвилин вiн до вас приеднаеться.



– Дякую, Вiро, – каже Елла, коли ми знову сидимо за столом перемовин, тiльки вже на «своему» поверсi. (Наскiльки я зрозумiла, офiс компанii «АтлАс» займае усi три або й чотири поверхи з десяти у будинку. Одне коридорне крило, що тягнеться праворуч вiд кабiнету Кавунчика, чого варте! Дверей кабiнетних iз вiсiм нарахувала, поки верталася до потаемного лiфта.)

Менi приемно чути те, що каже Елла. Вона справдi вдячна.

– Нема за що, – вiдповiдаю i хочу з нею поговорити, але не наважуюся. Не спитаю ж, iз ким це ти, Еллочко, сидiла в шикарнiй iномарцi? Вона мала годину вiльного вiд роботи часу i використовувала його на свiй розсуд. Тодi, коли я побiгла ii шукати, не минуло й пiвгодини, як вона пiшла. Хiба сподiвалася, що в цей час надiйде «страшливий» лист вiд ейчарки iз трьома знаками оклику?

– Тобi треба налаштувати робочу електронку на телефонi, – знаходжуся: Елла саме «колупаеться» в своему смартфонi.

– Так, – не вiдривае очей вiд гаджета, щось комусь вiдписуе.

А все насправдi минуло не так уже й страшно, як уявлялося й Ксенею нам подавалося, ловлюся на думцi. Ще згадую Олену Люту, тобто Лену, як назвав ii, коли кликав, генеральний: вона пiднесено, хоч i без захвату, крокувала нам назустрiч, коли ми вийшли з лiфта й прямували до «своеi» переговорноi. «Приваблива, хай i однорука», – подумала була i зацiкавилася: «Що ii гризе? Чому така зледенiла?»

Дверi вiдчиняються раптово.

– Нiкiта Якович буде з хвилини на хвилину, – Ксенiя пiдозрiло скалиться й порушуе нашу з Еллою злагоду рiзкою ходою. – Вiн у нас холостяк, – навiщось скрекоче. Затим вертаеться назад до розчинених дверей, виглядае, чи бува не йде начальник. – Вiро, хочете, я вас iз ним зведу? – пiдморгуе.

Я вiд несподiванки розширюю очi: ця дiвка тут для того, аби щоразу дивувати?

Елла вдае, що нiчого не чуе.

– Що? – перепитую лише тому, що не добираю iнших слiв.

– Ви ж незамiжня?

Та вона сама не своя! Клубок знову застрягае в моему горлi.

– То як, подобаеться вам наш перший заступник генерального?

Я дивлюся на Коршак, скидаючись на пришелепувату, затим видавлюю з себе:

– Ксенiе, я вас не розумiю.

– Елло, а може, вас звести з Нiкiтою Яковичем? – Вона робить щось на кшталт «ходу конем». Перевiрка на вошивiсть?

– Ви до мене?

– Так-так, я до вас, чи ви замiжня?

– Так, у мене е чоловiк, – Елла напускае спокiй.

– Ага, тепер ясно. А ось i Нiкiта Якович, – ейчарка дае дорогу здорованю. – Гарноi розмови! – фальшивить.

– Ти можеш залишитися, – кидае iй лисуватий.

Отакоi!

Ксенiя сiдае праворуч вiд Нiкiти, точно, як пiд час зустрiчi з генеральним.

«Нишпорка, – подумки сичу. – Привiт, лукавий свiте!» – глибоко вдихаю.




4


Йдучи з офiсу до метро («синичка» мене чекае на станцii «Мiнськiй»), акуратно переступаю з ноги на ногу, аби вдруге не вiдламати пiдступний каблук. Треба носити з собою «перевзувачку», вирiшую дорогою. Хоча йти менi зараз однаково краще, нiж навпаки. Бо iду я з роботи. І то – з якоi роботи! Сумно трiшки лише через те, що видасться вона, напевно, не з легких морально. Досi хоч доводилося працювати в значно гiрших умовах, але з набагато зрозумiлiшими, точнiше, ближчими менi людьми.

У редакцii науково-методичного журналу ми працювали за старими, обдертими столами, замiсть доброi пiдлоги в наших куцих кабiнетах лежав порваний лiнолеум, з чиiх дiр просипався нагору роздовбаний роками, безпораднiстю та пiдошвами цемент. Скiльки капронових панчiх ми з дiвчатами порвали об надбитi дерев’янi стiльцi! І смiх i сльози… Але ми рiдко коли журилися: в командi трудилися професiонали, люди, якi любили свою справу. Що апрiорi означае – задоволенi працiвники на робочих мiсцях, а не навпаки, чого довкола не бракуе, зокрема, у сферi обслуговування. Так-от ми мали принаймнi задоволенi обличчя, а глибше – почувалися всяко. Адже й без язвочок не обходилося. Як загалом у кожному колективi, що, мов людський органiзм, бувае, перевтомлюеться, дае збiй, а бувае, нездужае через захворюванiсть котрогось iз органiв.

Утiм, саме цю з усiх своiх робiт я згадую з найбiльшою приязню, прикро було ii покидати. Та мiзерна зарплатня, iще й постiйнi заборгованостi, вiдрахування змусили мене пiти. Тобто вибратися до Італii…

Зненацька схоплююся на думцi – а що, коли помиляюся? Що, коли й цих, iнакших, анiтрохи не схожих на мене людей через якийсь час я вважатиму за найлiпших? За своiх? За добрих друзiв i товаришок? Бувае ж усяке! Бувае таке, що ого-го, не повiрив би зроду-вiку, доки сам «не скуштував» би!

Думаю, що хотiлося б зараз побалакати з кимось, обговорити цей напружений робочий день, подiлитися емоцiями. Адже що я тепер вiдчуваю? Подив? Мабуть, так, подив – найбiльше. Й то – вiд усього. Та я не можу зателефонувати матерi: вона живе нiби в iншому свiтi порiвняно з тим, який я щойно побачила i частиною якого маю стати.

Отже, свiт – не однаковий у нас у всiх?

Нi, свiт – один, тiльки лакуни в ньому заповненi рiзними людьми по-рiзному.

Добре було б поговорити з Еллою. Я спитала б у неi думки про генерального: «Як вiн тобi?»

Мабуть, вона вiдповiла би: «Нормальний».

І я би з нею погодилася, додавши, що дiдок не такий страшний, яким нам представила його схарапуджена ейчарка.

«До речi, як тобi Ксенiя?» – «Вiдповiдальна, на своему мiсцi».

А я би не погодилася. «Тобто, може, вона й вiдповiдальна, – сказала б я Еллi, – але бiльше – жорстка й нетактовна. А це на ii посадi щонайменше е дивним». «Вона ж працюе з людьми, а з людьми так розмовляти не можна», – додала би я. І якщо б Елла попросила уточнити, що я маю на увазi, то я сказала б: «Вона не вмiе добирати слiв».

«А що ти скажеш про Нiкiту? До речi, про що ви розмовляли з ним наодинцi, якщо не секрет?» Вiн же попросив нас iз Ксенею вийти, спитав у мене едине: «Чи задоволена я, що виграла конкурсний вiдбiр i приедналася до iхньоi великоi та успiшноi команди?» «Так», – вiдповiла йому, дiставши навзаем чергову порцiю бiлозубого вищиру. Тодi вiн зазначив, що до перекладача (перекладачки себто) в нього е окрема розмова, i вони (тобто Нiкiта з Еллою) лишилися, а ми з Ксенею пiшли, кожна – у свiй кабiнет. Я вичитала всi надiсланi на електронку тексти. Елла, коли повернулася, мовчки взялася за переклади. О 18:00 вона пiшла, сухо мовивши: «До завтра!» За трохи часу подалася з роботи i я.

«Та так, вiн попросив мене дещо перекласти», – напевне, щось таке вiдповiла би Елла. Хтозна, хтозна…

У метро роздивляюся людей. Хоча робити це в натовпi, що добираеться з роботи додому, вкрай важко. Шукаю помiж юрби ксенiй, олен, карин i вiр, елли цим транспортом явно не iздять.

Он iз самого краю коло дверей сидить молода замислена кралечка з вiдстороненим поглядом. Імовiрно щось переосмислюе, аналiзуе – вона ще на роботi. Вбрана в брючний костюм iз рiвними кантами (анi порошиночки на ньому), бiлiсiнька сорочка, золотi сережки, ланцюжок i годинник; iдеальний, стриманий манiкюр, як i макiяж; добротна сумка в руках… Чи думала я бодай колись, що цiкавитимуся подiбним типажем працiвницi? Певно, нi, адже моя професiя передбачае iнший вигляд, – так я завше гадала. Вiд того, що на менi, аж нiяк не залежав результат роботи… Дихае вона нерiвно, чимось занепокоена, знервована, незадоволена. Найпевнiше – собою. Напартачила, мабуть, i керiвник iй про це прямо сказав. Тож тепер вона дошукуеться винних, того, хто ii пiдставив, на кому завтра зганятиме злiсть. Бабцю, що схилилася над нею (чи не спецiально, бува?), не помiчае. То чи з ксенiй ти будеш, красуне?

А ця, мабуть, iз олен. Встае, дае старiй мiсце, хоча своеi важностi анi у виразi, анi в поставi не втрачае: он-о як вiддула тонкi губи й розправила плечi, виструнчилася, таки знатна птиця! «Усе менi вдасться, все в мене вийде!» – «каже» довкiллю. Та в очах – поблиски сумнiвiв i остраху. Недосвiдченiсть над нею бере гору, молодецтво, незрiлiсть. Чи впораеться з викликами, що перед нею постали?..

Вiр, видаеться, – найбiльше. Одна, двi, три, чотири… Дуже рiзнi з вигляду цi жiнки: не вельми яскравi, але й помiтнi, не розкiшнi, але симпатичнi, одна ось – iз опущеними плечима, притомилася; друга – зi змореними очима, не доспала, наробилася; третя вбрана просто, але зi смаком, раз по раз поглядае на годинник: кудись або до когось поспiшае, клопочеться, бо не встигае; четверта – задумалася про вечiр: з ким його проведе? чим себе займе? як вiдпочиватиме пiсля роботи? – у здогадках i роздумах, самотня… Одне поеднуе цих жiнок – кутики iхнiх губ пiднятi. Отже, вони не втрачають вiри, попри все. Вiри вiрять (хi-хi). По собi суджу?

А може, це – карини?

Чортяка, чому я взагалi вирiшила, що можу щось вичитувати з облич i поведiнки людей? Помилитися при цьому ой як легко.



«Наступна станцiя – Мiнська», – каже диктор метро. Моя.

Щойно виходжу нагору, помiчаю мiнi-вагончик iз написом «Ремонт взуття». Те, що менi треба!

– Ми ранiше нiде не бачилися? – не стримуюся, заговорюю до майстра, який роздивляеться мого «човника» й каже: «Завтра обидва туфлi будуть готовi, заберете десь у цей час». На сьогоднi, вочевидь, несподiванки для мене не закiнчилися, ловлюся на думцi, коли споглядаю цiкавий образ молодика.

Авжеж, ми ранiше не бачилися, я це знаю. Принаймнi де-де, а у взуттевих майстернях – напевно. Мене зачепив дивний образ ремонтника-взуттьовика, що радше – рокерський або ж байкерський. Патлатий, бородатий, у куртцi-косусi, черепи – на майцi та наколотi на пальцях. Що ти тут робиш, гiтаристе-металiсте Роба Галфорда?

– Може, на якомусь мотозльотi? – вiдказуе вiн i кидае на мене краем ока.

– Не думаю. Я там нiколи не була.

Мене аж веселить те, як вiн вбраний. Нiби iхав мужичок своiм «гарлi-девiдсоном», чи як там називають вони своiх залiзних коней, аж раптом дзвiнок вiд друга: «Слухай, посидь годину в ремонтнiй на «Мiнськiй», прийми вiд клiентiв взуття, бо в мене тут удома кiпiш…»

– Ви справдi тут працюете? – Нi, ну що такого я питаю, менi дiйсно цiкаво!

– Так. А що, не схоже?

– Нi.

– Не ви перша це кажете.

– Розумiю.

Я прошу в нього пiвгодини зачекати, бо сама мушу збiгати в перший-лiпший магазин i купити якiсь капцi, щоб перевзутися, а туфлi лишити йому на ремонт. Вiн легко погоджуеться почекати.

Коли я повертаюся, молодик стоiть надворi, курить, похапцем побрязкуе в’язкою ключiв та оглядае зусiбiч квадратове мiсце своеi роботи. Бiля мiнi-вагончика стоiть його «гарлiй», тобто двоколiсний мотоцикл iз високим рулем, схожий звiддалi на довгодзьобу пташку. Забачивши височенний зрiст гiтариста, менi знову стае смiшно, тож, пiдбiгши, я з ходу випалюю:

– Але як ви туди помiщаетеся? – тицяю на мiнi-вагончик.

Вiн i собi осмiхаеться, й нiчого не пояснюе.

Я зчитую з його очей безпечнiсть.




5


– Пообiдаемо сьогоднi разом? – пропонуе Ксенiя, зазирнувши до нашого кабiнету рiвно о 9-й. Авжеж, вона перевiряе, чи ми, бува, не спiзнилися. (Вона завжди так робитиме, кожнiсiнького ранку.) Нi, не вдалося нас пiдловити, Коршакiвно: ми прийшли на роботу вчасно. І це ii тiшить. Тому вона люб’язно вiтаеться, а ще оцiнюе нашi з Еллою наряди.

Якусь мить я думаю, що менi випадало працювати з рiзними дiвчатами й жiнками, але з такими, як Ксенiя, стикаюся вперше: iще вчора вона грубо погрожувала нас звiльнити, а сьогоднi кличе посидiти разом в харчевнi, що передбачае вiдвертостi. Чи нi?

– Я, на жаль, не можу, в мене плани на обiдню перерву, – каже Елла.

– Вiро, тодi вдвох? – пiдморгуе Коршак.

Я чомусь не можу вiдмовити.

– Добре, – погоджуюся.

Ресторан «Два пiвнi» – i не ресторан зовсiм. Тут самообслуговування, а замовлення не пiдносять, а подають просто з-за прилавкiв. Менi подобаеться, що можна роздивитися, якi страви е в меню, як наiдок виглядае, i тiльки тодi робити вибiр. Не подобаеться, що офiцiантка, чи прибиральниця або й посудомийниця, забирае тарiлки зi столу, голосно брязкаючи, ще коли ти за ним сидиш. Але це буде наприкiнцi нашого обiду. А зараз перед Ксенiею – буряковий салат i парова котлета з телятини. Мiй вибiр – червоний борщ, рис i вiдбивна зi свинини.

– Ненавиджу хлiб з дитинства. – Ксенiя дивиться на два житнi шматки на моiй тарiлцi. – Бабка вiчно заставляла доiдати куски, а бувало, й крихти примушувала змiтати в долоню й кидати в рот. Фе! – кривиться. – Ще й товстiеш вiд нього.

– А моя бабка померла з голоду, – навiщось брешу я чи не вперше в життi. Моя баба справдi померла, i порiвняно молодою, але не вiд голоду, а пiд час пологiв, коли народжувала дванадцяту дитину, мою матiр. У матерi звiдтодi – травма голови, вона часто забуваеться й поринае у свiй свiт, виходить iз нього за днiв три-чотири. З голоду якось ледь не вмерла я, немовлям, розказували сусiди, коли матерi «зайшло» i вона не давала менi грудi цiлу добу. Батьковоi матерi я не знала, як, загалом, i батька. Змалку чула вiд людей, що то якийсь заiжджий торгаш саморобним виноградним вином полакомився поп’яну на «больну Вольку», Ольку тобто, i «получилася» я. Вiн приiздив лише раз, коли менi виповнилося шiстнадцять, привiз у подарунок лошицю Ксьошу, але я його нi бачити, нi чути тодi не хотiла. Хоча по-своему любила.

– Моя би з голоду не вмерла, – реагуе на мою брехню Ксенiя. – Занадто дбайливу мае доцю, мою маман тобто. Але ладно, зараз не про це… Алiна тебе хвалила…

(Овва, ми перейшли на «ти»?)

– …з вiддiлу продажiв, Акунiна, дзвонила менi, тобто я iй дзвонила…

(Розпитувала? Перевiряла? Ну, звiсно. Як же без цього.)

– Вона сказала, ти справляешся швидко.

– Якби вона сказала, що якiсно, менi було би приемнiше, – щиро зiзнаюся.

– Швидкiсть у нас цiнують найперше.

– Я це зрозумiла. – Згадую, як ми з Еллою летiли на нараду з генеральним.

– Елла працюе повiльнiше, – хитруе Коршакiвна.

– У неi набагато складнiша робота.

– Шефу важливi показники.

– Генеральному директору?

– Нi, Нiкiтi.

– Нiкiтi?

– Так, насправдi тут усе залежить вiд нього. Генеральний – то так, рахувальщик i транжирщик грошей…

– Рахiвник i розтринькувач, – виправляю ii.

– Слухай, ти хоч не роби цього на людях, окей? – змiнюе тон Ксенiя, i ii голос стае погрозливим, вiн скидаеться на грiм, що подае здалеку перший двигiт.

– Що саме? – тримаю себе в шорах.

– Не виправляй мене, окей? А то звiльню, – шкiрить зуби. Точно, як Нiкiта.

– Ого, як все серйозно!

– Бачила вчора айтiшникiв? Тi, що були на нарадi?

– Еге.

– Звiльнила iх сьогоднi.

– Ти?

– А хто ж! Тiльки – на «ви».

– Ой, – знаходжусь я. На «ти» тут можна тiльки до мене, виявляеться. – За що звiльнили? – не приховую здивування.

– За погану презентацiю – це, по-перше…

– А менi здалося, що вони старалися…

– Не перебивай, коли я говорю.

(О люди, ця дiвка покликала мене попоiсти, щоб добре налякати?)

– А по-друге, один iз них оце днями став батьком, а другий одружуеться, i це сильно вiдобразилося на виконаннi iхнiх обов’язкiв.

Я мовчу, бо я знову, чортяка, ошелешена.

– Приходять на роботу, а самi рiшають рiзнi сiмейнi питання.

(З’ясовують, – редагую ii подумки.)

– Дзвонять кудись, по телефону триндять, бiгають навiть не в обiд на якiсь зустрiчi непонятнi… Ви на роботi, хлопчики, чи де? Я такого не допускаю i не пробачаю!

– Не пробачаете? – питаю тихцем, а самiй хочеться сказати: та хто ти така, Коршакiвно, щоби «пробачати» людям? Нi, ти таки не розумiешся на словах, не тямиш, що кажеш!

– Нiкiта теж так робить, – додае вона, повiльно пожовуючи.

Я натомiсть доiдаю вже другу свою страву.

– Якось звiльнив свою секретарку за те, що не змогла «пробити» йому нормальне мiсце в поiздi. Тобто купила квиток iз купейним мiсцем, але не в СВ-вагонi. Нiкiтi не сподобалися сусiди, з якими мусив iхати. Там нiбито якiсь робочi iхали на заробiтки. Коротше, вiн iй того не пробачив.

– Скажiть, а якщо я виправлятиму в текстах його iм’я на «Микита», вiн менi теж не пробачить? – питаю про робоче.

– Хрiн його знае, – хмикае Ксенiя. – От коли виправиш, тодi й побачимо, пробачив чи нi, – гоготить. – До речi, завтра в Елли Крук день народження.

– Справдi?

– Ага. Привiтаемо ii?

– Звiсно!

– Тодi приходь на роботу ранiше, десь на 8:40, оформимо для неi вiтальний куточок.

– Чудово! Домовилися.

– Ще таке, – вiдставляе недоiдки Ксенiя. – Зустрiч iз приводу твого десятиденного стажування, вона ж мала би завтра бути?

– Так.

– Олена проведе ii пiсля вихiдних, у понедiлок. Я так вирiшила й розпорядилася. Тож розслабся. Поки що.




6


Наступного ранку, рiвно о 8:40, вiдчинивши дверi кабiнету, я бачу святково вбрану Еллу та щасливу з виду Ксенiю.

– О, ти прийшла?! – щебече ейчарка. – А ми вже майже справилися, – сушить зуби.

На Еллиному столi стоiть величезний букет iз розкiшних, гордовитих i шалено червоних гладiолусiв. На стiнi, поруч iз ii столом, – плакат iз вiтальним написом «З днем народження, Елло!»

– Вiтаю, Елло! – i собi вручаю iменинницi букет iз пухнавих жовтих хризантем: купила iх, виходячи з метро. – Хай твое життя буде сонячним!

Іменинниця дякуе. Я роздивляюся розписаний плакат за ii спиною, унизу, праворуч, зчитую пiдпис: «З повагою, Ксенiя Коршак». Розумiю, що домовленостi тут спрацьовують саме так. Себто нiяк.



– Ти сьогоднi рано, – кажу до Елли, коли Коршакiвна врештi йде з кабiнету зi словами: «А тепер – до роботи, бо звiльню!»

– Та це Ксенiя вчора ввечерi подзвонила, попросила прийти на 8:30: мовляв, iз 9-i буде шалено зайнята, а мусить термiново зi мною побачитися.

– Он як!

– Сьогоднi пiсля роботи зберемося на пiвгодини тут у нас на кухнi, чоловiк привезе бутерброди й трохи вина, – Елла поринае в монiтор, iй не до свята зараз.

– Так, чудово! – кажу з веселинкою, а сама розтривожуюся: я обiцяла Михайловi, взуттьовику, забiгти до нього пiсля роботи.

Вчора, коли забирала в нього полагодженi туфлi, ми розговорилися, тобто спершу я побачила бiля його «будки» спортивний велосипед i спитала: «Це менший брат вашого залiзного коника?» На що вiн розсмiявся й вiдповiв: «Нi, то – сина. Мою “раму” таке “лоша” не витримае», – додав вiн, показуючи на свiй широкий таз. І ми розреготалися. Я сказала, що в мене теж е син, тiльки менший, йому до такого велосипеда ще треба дорости. «О, то ти зможеш менi допомогти», – зрадiв Михайло. Толi (його синовi) треба купити сорочку пiд костюм, iде на вечiрку до друга: «Та вже парубок, шiстнадцятий рiк! А я не розумiюся на кольорах, взагалi не розумiюся на цих лахах, – зiзнався Михайло, – в мене он-о штани, футболка, косуха, бандана, черевики – на всi випадки життя. А йому (Толiку) модне подавай. Вiн – не байкер, вiн – стиляга. Може, сходиш з нами? Тут близько магазин. Глянеш на малого, щось йому пiдкажеш?»

«Добре», – погодилась я без вагань. Почувалася вдячною за довiру.

Поiду в обiд на «Мiнську», попереджу Михайла, що не зможу ввечерi зустрiтися з його сином, – вирiшую. Бо номерами телефонiв ми з байкером не обмiнялися.



– Це що за мiжсобойчик? – Олена Люта стае передi мною посеред коридору, коли я несу з кухнi до кабiнету вранiшню «офiсну каву» й роздумую про Михайла. – Ви, Вiро, знали, що в Елли Крук день народження i не повiдомили? – злоститься.

– Але я не знала, – заперечую. Дивлюся iй просто в очi й намагаюся не помiчати «мертвоi» руки, яка менi, правду кажучи, неприемна. – Менi самiй Ксенiя сказала…

– У нас вiтають колег колективом, маленьким, – тi, хто працюе тут, на сьомому поверсi, але ж колективом, – перебивае мене рекрутерка. – Тепер виходить, що ви з Коршак – добренькi, а решта колег – зневажливi? Безкультурнi? Коли проходитиме зустрiч щодо вашого десятиденного стажування, я вам це згадаю, Вiро, – йде з-перед очей.

І менi стае прикро через несправедливiсть. Щоправда, я хутко втiшаю себе, мовляв, то не найгiрше, що могло статися на початку роботи в новiй i такiй крутiй компанii. Згадую, як мене приймали на другу з моiх офiцiйних робiт вiдповiдальною секретаркою в редакцiю районноi газети, де я натомiсть набирала на комп’ютерi статтi журналiстiв пенсiйного вiку, котрi продовжували писати iх ручками на паперах, а в новiй комп’ютернiй технiцi розбиратися й не примудрялися. Дехто з них i тепер там працюе, хоч минуло десять лiт. І вони досi не набирають текстiв на комп’ютерах, однаково пишуть iх ручками, як за «радяньщини». Це розповiла менi давня колега, з якою час вiд часу зiдзвонюемося…

Головна редакторка, жiнка теж на пенсii, спитала тодi: «Ви замiжня?» – «Нi». – «Але ж замужем ви були?» – «Так, зовсiм недавно ми розiйшлися з чоловiком». – «Тобто ви в офiцiйному розводi?» – «Можна й так сказати».

Вона грубо подивилася на мене: «Знаю я, хто такi “розведьонки”, як вони поводяться. Дивiться, Вiро, щоб до мене не доходили поголоски про вашу, м’яко кажучи, непристойну поведiнку чи, борони Боже, про те, що ви розбиваете чиiсь сiм’i! Я коло себе лярв, вибачайте на словi, пригрiвати не збираюся. Газета – моя дитина, а працiвники газети – то як ii вихователi i моi, не дивуйтеся, родичi. Тому зважайте на все, що будете говорити i як будете поводитися. Я вас попередила. Бо сама я так прожила життя, що нiхто нiколи про мене погано й не подумав, не те, щоб уголос сказав! Нi в яких скандалах я участi нiколи не брала. Пристойнiсть – це слово мого життя, дороговказ, за яким слiдую…»

За рiк я пiшла i з тiеi роботи. Прiзвисько «розведьонка» прихопила з собою. Воно, як не дивно, знадобилося менi й через роки у Польщi, куди я поiхала на заробiтки – спершу прополювати, а потiм збирати полуницю у фермерському господарствi – зi своiми односельцями: тiтка Варця нарадила. То було вiдразу пiсля Майдану й мого iще бiльше травмованого стану, нiж пiсля злощасного таксування з пiстолетом пiд ребрами.

Не думала, що серед райцентрiвських (ну, не сiльських же!) жительок досi такi уявлення. Подивилася на Петра, чоловiка з нашоi бригади, а вiн жонатий, – все, хочеш його вiд жiнки вiдбити, собi заграбастати. Вийшов у поле бригадир перевiрити, чи добросовiсно украiнцi-полiщуки трудяться, пiдняла в цей час голову, – все, «зняти»[6 - Зняти – тут: звабити.] багатшого хочеш i в Польщi лишитися… Ще й утрапила, була, в суперечку: думала, накинуться на мене односельчанки й роздеруть, «як Тузик грiлку».

– Бо жiнка бувае щасливою тiльки, коли вона замужем, – сказав хтось iз нашоi бригади, коли ми сидiли на спiльнiй кухнi й вечеряли «з пивком».

– Це неправда, – заперечила я.

І моi «спiвкамерницi» (так я жартома називала своiх спiвмешканок по крихiтнiй кiмнатi, де по всьому периметру, попiд стiнами, були розставленi в два поверхи залiзнi вузькi лежаки, схожi на тюремнi нари) гучно запшикали глузливими смiшками.

– По собi судиш, Вiрко?

– Чого по собi? Бачила в життi немало щасливих i незамiжнiх жiнок.

– Де ж вони живуть? У Киевi твоему?

– І в Киевi теж.

– Не плети дурниць, Вiрко. Брехню ж торочиш!

– Та чого ж?

– Ну, кожна ж дiвчина хоче замiж.

– Дiвчина, може, й хоче. Але – не кожна жiнка.

– Вiрко, ти так судиш, бо сама – розведьонка. Хiба ж тобi пусто було замужем? В самому, бляха, Киевi?

– По-всякому було.

– Ой, бо не терпiла свекрухи, язика мала довгого! Менше би слухала, Вiрко, своiх подружок городських, то, може, й зберегла би сiм’ю!

– Нiкого я не слухала. І не я ж була iнiцiаторкою розводу.

– Бо меншою треба бути, змовчати свекрусi, послухатися ii, а ти розсварилася з нею, от вона й розвела вас iз Сашком.

– Аякже ж, мовчати, терпiти, робити, що кажуть, – тодi будеш ого-го яка щаслива! Так виходить?

– З тобою, Вiрко, нема про що говорити. Кожна жiнка коло чоловiка таки щасливiша, нiж коли вона сама. Визнай це нарештi.

– Особливо – бита чоловiком жiнка ну дуже щаслива.

Як сказала я цю фразу, то накинулися на мене моi «спiвкамерницi», нiби зграя безпритульних кiшок на викинутi недоiдки бiля якогось ресторану. Засипали своiми переконаннями, що мусила я давати заднiй хiд. Щоправда – лише тамтiй розмовi, котра перетворилася на хаотичний вереск i стоголосий крик. Але – не своiй вiрi в те, що iм доводила. Досi переконана, що жiнка поза шлюбом щасливою бувае. Як приклад – моя веселуха Тамрiко, щастя якоi залежить виключно вiд ii настрою. Або й – моя матiр, щастя якоi взагалi нi вiд чого не залежить (хi-хi).



Михайло не нагнiвався. «Нiчого, якось викрутимося», – сказав, коли я пожалiлася йому про накладку. «Менi дуже шкода», – повторила я. «Та забудь!» – наполiг. І мене це приемно здивувало. Легкiсть, iз якою вiн поставився до непередбачуваноi ситуацii, навiть причарувала, як по правдi. «Тодi, до зустрiчi!» – мовила я. «Бувай-бувай!» – попрощався. І я теж вiдчула легкiсть, щоправда, сумовиту.



«Секретаркам» надзвичайно сподобався Еллин чоловiк, – це виднiеться з iхнiх облич. Ось вiн пiшов, а вони нiяк не вспокояться. Щоправда, вголос – анiтелень. Єдино поглядами промовистими обмiнюються: ось вони статуснiсть, знатнiсть, багатство i врода! Тiльки не всiм таке щастя (жiноче) дано…

Менi тим часом бiльше водiй Еллиного мужа сподобався: вiн старанно нiс торби iз наiдками, доки той, аки павич, гордовито прошкував слiдом, розмовляючи по телефону. Але я би в цьому нiкому тут не зiзналася.

– Стас, – вiдрекомендувала чоловiка Елла. Вiн привiтався й пiшов собi. Водiй – за ним.

Ксенiя проголошуе перший тост. Вiн заiжджений i нещирий. Схоже висловлюеться й Олена. Далi – знову Ксенiя. Вона тут головна, i всi мають це розумiти навiть на святкових збiговиськах.

Завiтала до кухнi й Карина Головата, обдарувала Еллу теплою усмiшкою. (Я таки знаюся на людях?)

– А це – Алiна Акунiна. Мишка вискочила з нiрки, – так представляе старша ейчарка адмiнiстраторку вiддiлу продажiв.

То ось вiд кого я отримую щоденнi паки листiв, зауважую чергову молоденьку дiвчину, хоча вона мало вiдповiдае демонстративнiй презентабельностi тутешнiх «блискучих чiлок». Вирiзняеться Алiна дещо невмiло пiдiбраним одягом: сама – вершкового зросту, а скомбiнувала сильно контрастнi кольори: бiлий верх, чорний низ. Тому ii фiгура виглядае розрiзаною навпiл. Але це ii не бентежить. Вона мае iншi поцiновки, як i iнтереси, висновую з напрочуд зрiлого, як на ii вiк, погляду.

Елла каже, що кожен свiй попереднiй день народження, шiсть рокiв поспiль, вона святкувала з чоловiком десь на теплих островах, лазурових берегах, у подорожах по закордонах. І тiльки цьогорiч вони лишилися вдома. Абиякий рiк, пiдсумовуе пазуриста кiшка. Вона аж нiяк не святкуе. Їй сумно i прикро бути в цей день серед нас.

Я згадую своi закордоннi «мандри», свою Італiю i свою Польщу. Завсiднi духоту, пилюку, кухню, полуничнi грядки, обпеченi пальцi, брудний посуд, тверде лiжко, незручнi подушки, головний бiль, зеленi сни, абиякий мобiльний зв’язок, бездушнi розмови, самотнiсть, розпач i втому, втому, втому…

– А скiльки тобi виповнилося? – цiкавиться в iменинницi Коршакiвна.

Елла не вiдповiдае, лише криво хмикае. Вона соромиться свого вiку, бачу.

А я не соромлюся, думаю, ковтаючи нудне шампанське. Не люблю цього напою. А червоного вина не п’ю з дитинства (хi-хi). Через батька. Коли можна обирати, зостановлююся на коньяковi. Але тут його пити не хочу: ще захмелiю й почну верзти абищицi. Лiпше в пащу драконовi самому не лiзти.

– А ось i Нiкiта Якович! – гучно зустрiчае шефа головна ейчарка.

– Я ненадовго, – стишуе емоцii Ксенii бiлозубець. – Вас можна на хвилинку? – звертаеться до Елли.

Крук шарiеться й нiяковiе. Але вони обое виходять.

– Сучка, – раптово сичить Коршакiвна. І всi це чують. – Вона тут не працюватиме, – погрожуе.

І я розумiю: Ксенiя в Нiкiту закохана.

– Вiро, ти ж не перекажеш iй те, що почула? – шипить менi в обличчя.

– Якщо не треба, то не переказуватиму.

– Не треба, – вiдрiзуе. І, гордо походжаючи помiж дiвчат, заявляе: – Я – з тих, хто завжди мае те, що хоче й кого хоче. Ну… практично завжди, – каже стихша. – Вчiться, поки жива! – нервово регоче.

До мене пiдходить Карина Головата, запитуе, як менi працюеться на новому мiсцi. Я вiдповiдаю, що добре, бо так i е: в самiй роботi ганджiв не вбачаю.

– Тiльки трохи незвично, що мало ми всi мiж собою спiлкуемося, – додаю. – Але з часом до цього звикну.

– Можете заходити до мене на чай, – дивуе Карина. Помiтивши, як я поглядом цiлюся в бiк Ксенii, вона шепоче: – А за неi не хвилюйтеся. Якщо шеф не захоче, вона вас не звiльнить.

– Нiкiта?

– Чому Нiкiта? Іван Іванович Кавунчик.

– Он як, – чудуюся. – Тодi за нашi чаювання! – цокаюся й роблю добрий ковток шампанського, яке вже не здаеться аж таким нудотно-солодкавим.




7


– Де б я не працювала, шукаю розмов. Як каже моя мама, ради-поради для розради, – зiзнаюся Каринi наступного дня, скориставшись ii пропозицiею почаювати.

На годиннику близько полудня, та я вже впоралась iз надiсланими текстами й пiднялася на пiвповерху вгору до приймальноi генерального. Карина запросила до невеличкого кабiнетика, вiдчинивши вузькi дверi, що ледь виднiються у стiнi просто за ii робочим столом. «Це моя вiдпочивальня», – припросила до кругленького столу з чотирма високими стiльцями. Крiм нього, тут зручний диван, компактнi шафки для взуття та одягу, холодильник-мiнi-бар та вузенька стiльниця з чайником, кавоваркою i вiдповiдним посудом. Освiтлення теж «вiдпочинкове» – жовтаве, приглушене, на вiкнi – свiтло-коричневий тканинний ролет.

– Так, iз бесiдами тут складнувато, в кожного багато роботи, – каже Карина й наливае до фiгурних чашок кип’яток, де вже лежать листки пахучого чорного чаю. Затим сiдае навпроти, нiби непомiтно роззуваеться, вiдсовуе далеко пiд стiл елегантнi туфлi, закидае ногу на ногу.

– Не думаю, що то залежить вiд роботи, – вiдповiдаю. – Важко перебувати в одному кабiнетi й узагалi не розмовляти.

– Нiчого, освоiтеся, звикнетеся одна до одноi, з часом ще станете з Еллою подругами-нерозлийвода.

– Та що ви, нiколи такого не буде!

Головата лише усмiхаеться.

– Розкажiть про себе, – пропонуе вона.

І мене нiби ошпарюе тим-таки кип’ятком для чаю: я не сподiвалася такого запитання вiд тутешньоi офiсноi працiвницi, не готувалася до нього принаймнi в отакiй «тет-а-тет-iвськiй» обстановцi. «Офiцiйнi» вiдповiдi заготувала давно: родом – звiдтiля-то, в Киевi – зi студентства, стаж роботи – 15 рокiв, працювала в перiодичних та наукових виданнях, у видавництвах. Коректую, редагую, створюю тексти найрiзноманiтнiших жанрiв. Але ж правди тут – на один мiзинчик. Тобто все воно – правда, тiльки надто мiзерна. Помiж тим вiдбувалося стiльки всього! І то такого, про що не розповiси й рiднiй матерi.

– Не знаю навiть, що вам, Карино, розповiсти, – знiчуюся: хiба можу iй довiряти?

– От тобi й маеш, – дивуеться вона. – Говорити з сусiдкою по кабiнету хочеться, а про що ж тодi? – вкотре обдае мене приязною усмiшкою.

«Може, то з вiком виробляеться?» – роздумую над ii привiтливiстю. Карина – чи не найстарша з усiх, кого бачила досi в цьому офiсному «льодяному царствi». І лише вона не соромиться дiлитися приязню.

– З чого почати, не знаю, – виправдовуюся.

– Гаразд, тодi питайте мене, що хочете, – пропонуе Карина. І я миттево заспокоююся, розслабляюся.

– Як давно ви тут працюете? – пригублюю чай.

– Майже два роки.

– І весь час – секретаркою?

– Помiчницею генерального директора, – уточнюе Карина. Вона робить це спокiйно i виважено, ii зовсiм не зачепило оте мое «секретаркою», через що виглядае iще привабливiшою. Упевненiсть в собi жiнку, без сумнiву, прикрашае.

Карина вчергове пригублюе чашку з чаем, обручка на ii правицi грайливо поблискуе.

– У вас е дiти? – зненацька питае вона мене.

– Є, тiльки зараз вони не зi мною, – вiдводжу погляд вниз. Помiчаю на нижнiй полицi привiдчиненоi шафки двi пари жiночих туфель – однi без пiдборiв, зручнi, шкiрянi, схожi на балетки, а другi, нiби зi стриптизерки знятi, такi височеннi й яскравi!

– Вони з батьком? Чи з бабусею?

– Нi, – мiй настрiй погiршуеться, я так i не зважуюся глянути спiврозмовницi в очi. – На жаль, не можу зараз про це говорити. Дещо болюча для мене тема.

– Добре, тодi не будемо, – Карина вiдкидаеться на спинку крiсла, все ще бездоганно собою володiючи. Я ненароком помiчаю, що на нiй – звабливi панчiшки, а не капроновi колготки, до яких звикла сама.

– А у вас е дiти? – навiщось цiкавлюся.

– Немае, – каже вона й бере до рук телефон, що лежить поруч на столi, щойно в ньому щось теленькнуло. – О, я мушу йти, – вказуе на мобiльний. – Генеральний викликае.

– Так, звичайно, – пiдхоплююся з-за столу. – Дуже дякую за гостиннiсть.

– Нема за що, – Карина поспiхом прибирае чашки, клопочеться. – Приходьте ще, – зачиняе за мною дверi, клацае замком.




8


Елла – уся в монiторi. На ii обличчi – дивна втома. Не вiд роботи, бачу я. Тодi вiд чого?

Вбрана, як завше, бездоганно. Синя шовкова сукня з делiкатною вишивкою на плечах, що пiдкреслюе iхню грацiйнiсть, замшевi човники на середнiй шпильцi кольору свiтло-бежевоi пудри, нiжна (молодiжна?) зачiска iз зашпиленими позаду двома пасмами волосся, доглянутi руки, нiгтi пiдкреслено освiженi брунатною фарбою… Але бракуе в цьому образi якоiсь деталi, причому важливоi, визначальноi, iз якою ця краса оживилася б, заграла, набула повноти, безсумнiвностi.

Я котрий день споглядаю за Еллою i поки не можу збагнути, про що «каже» тiнь ii втоми? Та й загалом, чому ця жiнка така закрита, неговiрка, сумна врештi-решт?

Свiй сум, якби вiн аж так виднiвся оточенню, я легко пояснила би: розлука з дiтьми. Невiдворотна. Нестерпна. Жорстока. Ненавиджу ii! Але прийдуть вихiднi, i я побачу своiх Володьку i Вольку (тобто Ольку, хi-хi). Найпрекраснiших iз усього, що подарувало менi життя. У дуже незвичний спосiб подарувало.

– Елло, то як учора вiдсвяткували день народження? – зважуюся, питаю.

– Та так, нiчого особливого, – не вiдводить очей вiд комп’ютера. – Повечеряли зi Стасом у ресторанi та й усе.

– Що й не подарував вам нiчого? – тут я, певне, i дiстану на горiхи за свою прямоту.

– Парфуми вiд «Живаншi», – сухо каже.

– Не сподобалися?

– Та нi, нормальнi, – вона нарештi зводить погляд на мене. – Можемо посидiти десь сьогоднi. В обiд. Ти будеш вiльна?

– Так.

– Нiчого, що я на «ти»?

– Нi. Звiсно.

– Окей.

Ну от не минуло й двох тижнiв нашого нiмого кабiнетного «спiвiснування».



– Я чула, Ксенiя на мене сердиться, – каже Елла, коли ми сiдаемо на великi плетенi стiльцi однiеi з хрещатицьких кав’ярень (точнiше, пивоварень, але я не запам’ятовую ii дивну назву, хiба одне слово з трьох: «Роберт»), просто серед вулицi, на лiтнiй терасi, пiд затишним шатром, за круглим столом. Надворi тепла й водночас клопiтна, метушлива осiнь. Повз нас шмигають заклопотанi люди, на Еллу раз по раз глипають велелюбнi мужчини, але вона того не бачить. Вона взагалi не роздивляеться увсебiч, нiхто iй не цiкавий.

– Нiкiта тобi це сказав? – цiкавлюся.

– Нi, Олена.

– Олена?

– Так.

(А я вважала Ксенiю з Оленою спiльницями.)

– Нiкiта придiляе тобi забагато уваги, – припускаю. – Мабуть, саме це й не подобаеться Ксенii.

– Менi вона подобаеться, – каже Елла.

– Хто?

– Ксенiя.

– Ксенiя?

– Так. Знаеш, вона – чудовий приклад жiнки-партнера: вiддана, покiрна, коли треба жорстка, а коли треба нiжна, з хитринкою, знае, чого хоче. Без неi Нiкiта не почувався б таким упевненим.

(Нiчого собi висновки!)

– Здаеться, тут усi вiд нього в захватi, – маю на увазi переважно офiсних «блискучих чiлок».

– Так, вiн мае колосальний вплив на них, – погоджуеться Елла, нiби зчитуе моi думки.

– Влада, успiх, грошi шалено притягальнi, – висновую.

– Сексуальнi, ти хотiла сказати?

– Та нi, якраз притягальнi, – усмiхаюся. – Сексуальнiсть – штука iндивiдуальна. Гадаю, людину в iншiй вабить та якiсть, якою вона хотiла би бути сама надiлена.

– Будь ласка, рол iз лососем, – офiцiант ставить перед Еллою велику тарiлку з яскравим зеленавим наiдком. Це – невеличкi шматочки риби, обвитi тонкими кружальцями свiжих огiркiв та прикрашенi листям салату й скибкою лимона. Виглядае страва не вельми апетитно, сказати по правдi.

– Вашi сирники з курагою, медом та сметаною, – це вже юнак звертаеться до мене. Ми з Еллою зробили замовлення, щойно прийшли. А допiру, подякувавши, беремося до обiду.

– Роли – так собi, – пазуриста кiшка не в захватi вiд замовленоi страви. – Моя хатня робiтниця готуе смачнiше, – уточнюе.

Я ж апетитно наминаю порцiю однiеi з улюблених, хоч i звичайних страв. Сирники, бувало, ми лiпили вдвох iз мамою, коли вона почувалася дужою. Тепер часто ловлюся на тому, що найбiльше смакуе та iжа, чий смак вiдомий iз дитинства, пов’язаний iз домом. А все iнше – нiби щось чуже, тому й цiкаве хiба на пробу, задля оцiнки, яке на смак.

– То що там iз сексуальнiстю, Вiро? – знаходиться Елла. – У чому, ти вважаеш, вона проявляеться?

Я на мить задумуюся.

– У внутрiшньому спокоi, наприклад, – вiдповiдаю.

Елла мовчки у мене вдивляеться.

– А в Нiкiти його немае?

– Немае.

– Чому ти так вважаеш?

(От тiльки не гнiвайся потiм, що зачепила цю тему.)

– Та вiн упевненого тiльки вдае. Цей його смiх… такий нещирий! Кругльов насправдi скутий, не розслаблений, щось його гризе. Може, й не пiдозрюе, як награно поводиться. Думаю, його поведiнка завжди залежить вiд мiсця, ситуацii i людей, бiля яких вiн шукае одного: вигоди. А справжне задоволення життям i внутрiшнiй спокiй – вони ж практично не залежать вiд iнших, тiльки – вiд себе. Така моя думка.

Елла поволi жуе, слухае, що говорю.

– Є одна притча про внутрiшнiй спокiй. Може, знаеш…

– Ану ж?

– Про чоловiка, який шукав тихе й спокiйне мiсце, щоб почути себе, встановити, так би мовити, контакт iз своiм внутрiшнiм «я».

– Нi, не пригадую такоi.

– Спочатку вiн втiк iз галасливого мiста в лiс, але там йому заважали то цвiркуни, то птахи. Далi вiн забрався в печеру, але там його дратували краплi води, що скапували вниз. Розсердився чоловiк, збудував собi котедж iз звукоiзоляцiею, замкнув усi вiкна, дверi, але в повнiй тишi чiткiше стало чути «тiк-так», «тiк-так»… Позривав вiн годинники, розбив iх, сiв, заспокоiвся, глибоко вдихнув: ну ось нарештi та мить, коли вiн почуе себе. Але… «тук-тук», «тук-тук», стукало його серце все гучнiше й гучнiше.

– Он як, – мружиться Елла.

– Усi проблеми, як i iхнi розв’язання, – усерединi нас.

– І як це стосуеться Кругльова?

– Думаю, Нiкiта досi не подолав якiсь страхи минулого, тому прикривае iх своею нiбито досконалою зовнiшнiстю. Внутрiшнiй спокiй – це ж iще вмiння цiнувати людей, якi поруч, самому любити й приймати любов. Навряд чи це – про Кругльова.

(Оце мене прорвало. Але я направду хотiла про це поговорити, i то – саме з Еллою.)

– Кожен успiшний чоловiк поводиться як Нiкiта, – натомiсть резюмуе Елла.

– По-твоему, Нiкiта – успiшний?

– Так. Вiн при посадi, при грошах, при владi…

– Маеш право так вважати.

Офiцiант саме принiс нам каву, я вiддаю йому порожню тарiлку, знову дякую i зауважую, що було смачно. Елла мовчки кладе йому на тацю ледь початий лосось.

– Знаеш, учора вiн пропонував менi бути з ним, таемно зустрiчатися, – зiзнаеться Крук, чим неабияк спантеличуе. – Мене це обурило. У мене ж е чоловiк. Так, ми офiцiйно неодруженi, але це нiчого не мiняе, – вона вiдкидаеться на спинку стiльця й далi ховае свiй погляд. – Тодi, коли Нiкiта проводив з нами першу спiвбесiду, коли ви з Ксенiею пiшли, вiн тiльки натякнув на це, а вчора, коли ми святкували на кухнi, сказав прямо: хочу тебе. Чому вiн вирiшив, що може менi пропонувати щось подiбне? – Елла дивиться геть убiк.

(А й справдi швидко.)

– Ти ж гарна, – кажу перше, що спадае на думку.

– Вiн менi не подобаеться, i вiн менi не треба, – запевняе Елла.

– Тодi вiдший його!

– Не можу. Менi потрiбна ця робота. Зараз у Стаса не найкращi часи в бiзнесi, тому вiн дозволив менi вийти на роботу. Якби все було, як ранiше, ну… за тих часiв, до Майдану, сидiла б я вдома. Як усi шiсть рокiв. Але я не хочу бiльше сидiти вдома.

– Все одно, ти нiчого не мусиш, Елло.




9


Дзвiнок пролунав увечерi, десь по дев’ятiй. Я вже повечеряла i встигла порадити Лiнi (аби вiдчепилася з такими дрiбницями), який iз ii прикидiв у стилi кежуал бiльше пасуе до завтрашньоi п’ятницi.

«Завтра директор мене практично не бачитиме, – зазначила моя сусiдка по квартирi. – У нього вранцi нарада, а пiсля обiду вiн летить у Париж iз дружиною, а насправдi з коханкою, однiею iз, – уточнила Лiна, затим кокетливо пiдморгнула, ясно, на що натякаючи. – Я ж замовляла iм двом квитки, – додала вона. – Тому можна вдягнути щось не дуже виразне».

На моему язицi наспiло було питання, чи не ревнуе вона свого дiдка до численних полюбовниць, але я вчасно ковтнула слину разом зi словами.

Стиль кежуал по п’ятницях менi теж до вподоби. Це чи не едина крута фiшка в офiсному кодексi. У «Кодексi корпоративноi культури компанii “АтлАс”», якщо бути точною. Я ж чесно готувалася до понедiлковоi зустрiчi щодо мого десятиденного стажування, сумлiнно вивчала малозрозумiлi iнструкцii «для новачка», мiсiю, вiзiю, принципи та цiнностi компанii, етичнi стандарти, положення про зовнiшнiй вигляд та культуру одягу, розписувала план-факт роботи i розбиралася в отiй, хай ii нехай, матрицi компетенцiй персоналу з рiзноманiтними iнструментами менеджера, зокрема «правилом Парето»[7 - Правило Парето – правило, яке стверджуе, що для багатьох явищ 80 вiдсоткiв наслiдкiв спричиненi 20 вiдсотками причин.], «мозковим штурмом»[8 - Мозковий штурм – метод висування творчих iдей у процесi розв’язування науковоi чи технiчноi проблеми, сеанси якого стимулюють творче мислення.], «матрицею Ейзенхауера»[9 - Матриця Ейзенхауера – один iз методiв тайм-менеджменту для визначення прiоритетiв справ дня.], «дiаграмою Ганта»[10 - Дiаграма Ганта – дiаграма, яка використовуеться для iлюстрацii плану, графiка робiт за будь-яким проектом, е одним iз засобiв планування та управлiння проектами.], «рибою Ішiкави»[11 - Риба Ішiкави – графiчний спосiб дослiдження та визначення найбiльш суттевих причинно-наслiдкових взаемозв’язкiв мiж чинниками та наслiдками у дослiджуванiй ситуацii чи проблемi.], де сам чорт спiткнеться; намагалася заповнити «план проходження стажування», «базу знань, необхiдних для роботи на посадi», «функцiональнi ключовi цiлi», щодалi сумнiваючись у потрiбностi, важливостi та користi цього для своеi звичайноi коректорськоi роботи.

І от можна урештi розслабитися, вбрати джинси й розтягненого светра, взути кросiвки й почуватися своею. Єдиного дня у тижнi. (За моiми дотеперiшнiми вiдчуттями.) І завтра – такий день. Виявляеться, не тiльки в нашому офiсi.

Лiна зостановилася на сiрих брюках-чiнос, бiлих кедах, смугастiй майцi та темно-синьому кардигановi грубоi в’язки.

«Хорiство», – оцiнила ii словом матерi. І тодi задзвонив мiй мобiльний.

«Ти ж незайнята? – спитала Карина. – Тодi збирайся: проiдешся, трохи розслабишся, погуляеш зi мною».



Менi й не вiриться, що то я. Сиджу в розкiшнiм авто, поруч – Головата, вбрана в коротеньку легку сукенку з воланами кольору корицi. Як дiвчинка. Зовсiм на себе не схожа. Ще й у босонiжках на шалено високiй платформi й каблуку.

(Отже, тi, що я бачила в офiснiй шафцi, теж ii.)

– Куди ми iдемо? – питаю й зазираю в нiчний, осяйний Киiв. Карина з водiем заiхали по мене близько одинадцятоi, тож зараз на пiдходi справжня нiч – iз вiкон дорогого авта вона видаеться по-особливому привабливою. Як i мiсто, що манить таемницями. Що би ти не знав про Киiв, уночi вiн розкаже тобi щось iще.

– Не знаю, куди iдемо, – вiдповiдае Карина. – Куди везуть, туди i iдемо, – смiеться. – Сподiваюся, ти не пошкодуеш. А якщо не сподобаеться, бiльше не кликатиму, – обiцяе.

Мене дивуе, чому вона взяла за компанiю мене. Ми ж ледве знайомi.

– Я ще нiколи не запрошувала на такi вечiрки когось зi своiх добрих знайомих, – випереджае вона мое питання. – Колежанок не кличу, бо язики мають довгi. А рiдних чи друзiв – не можу. Вони ж не знають мене такою. Вони знають мене зовсiм iншою.

– А я хiба без язика, на твою думку? – жартома питаю.

– Ти не патякаеш того, чого не треба. Це показала i ситуацiя з Коршак, коли вона погрожувала вас iз Крук звiльнити перед знайомством iз генеральним. І випад Ксенii в день народження Елли Крук, коли вона тебе пiдставила вранцi. І про Лену Люту ти нiкому не розказала, коли вона перестрiла тебе в коридорi… – Карина згадуе недавнi подii, i я дивуюся, що iй усе це вiдомо. – Та й чи затримаешся ти в нас, теж велике питання, – iнтригуе несподiваною iронiею.

Нас висаджують бiля чорного входу однiеi з найкрутiших будiвель столицi, що в самiсiнькому ii центрi. Про комплекс «Арена Вiпiв» кажуть – окремий свiт у серцi Киева. Я дещо знала про торговий центр, який тут представлений бутiками найдорожчих брендiв свiту, «для королiвського», так би мовити, шопiнгу, де одягаються багатii та знаменитостi; чула про моднi магазини, що займають старовинну частину споруди з лiпниною, карнизами та красивими балконами… Проте найбiльше говорили про розважальнi заклади, що тут е, – ресторани, кафе, нiчнi клуби, концерт-холи, стриптиз-бари, – все це вiдвiдуе переважно обрана, так звана вiпова публiка, до якоi я не належу й належати нiколи не хотiла.

Молодик iз чорним метеликом на бiлоснiжному комiрцевi робить вигляд, що радiе нам, зустрiчаючи при входi й оглядаючи (фейс-контроль?). Затим проводить до лiфта, куди заходить сам, а також ми з Кариною, водiй i ще якась панi.

– Вас уже чекають, – звертаеться вiн здебiльшого до Головатоi. (Добре, що вона попередила мене про пiдбори i я не взула мокасини, як спершу планувала, бо ж не пустили б навiть у лiфт, регочу про себе, хоча, по правдi, почуваюся нiяково, не в своiй, у дуже-дуже чужiй тарiлцi.)

Вiдчуваю, як стiни зусiбiч двигтять вiд гучноi клубноi музики, але ii ледь чути: звукоiзоляцiя спрацьовуе чiтко. Зрештою, насмiлююся, пiднiмаю очi й помiчаю перед собою велику зiрку вiтчизняного шоу-бiзнесу. Вона прибула сюди вiдпочити, потанцювати, – зiзнаеться про це водiевi, що привiз нас iз Кариною, вiн авжеж зачепив «суперстар», запитав у неi, куди прямуе? Пiсля чого я бачу, як миттево зiрка опускаеться зi свого недосяжного неба й приземляеться на пiдлогу лiфта просто коло нас чи, точнiше, бiля водiя, якого вона, напевне, плутае з великим босом i про якого думае: «Крутий перець, треба брати», – я зчитую це з ii масних, спраглих губ i манливого виразу. (Пробач менi, спiвачко, якщо це не так.)

Чортяка! Насилу стримуюся вiд зойку, адже бачу перед собою генерального директора «АтлАсу» Івана Івановича Кавунчика! Випещена панi в супроводi свити iз офiцiанток, кальянника та… охоронцiв? (чи хто цi великогабаритнi, ледь не квадратовi чоловiчиська?) люб’язно проводить його у вiддалене затишне мiсцечко безкрайого на вигляд клубного закладу. Саме на його «причал», мов пiднебесну гавань, щойно зiйшли i ми з Кариною.

Музика в розпалi, людей – тьма-тьмуща. Кавунчик сiдае на розкiшний «золотий» диван. Перед ним на чорний, нiби облитий смолою, стiл, чия поверхня вiддзеркалюе мiрiади вогняних свiтил, якими встелене «пiднебесся» клубу (хi-хi, а назва клубу так i звучить – «Пiднебесся», зчитую напис на папцi-меню), миттю ставлять зо два десятки чарок iз текiлою. На iхнiх «припудрених» сiллю стiнках лежать соковитi скибки лайма. Враз, нiби по командi, бiля шефа з’являеться двiйко напiводягнених дiвчат (танцiвниць? стриптизерок?) у звабливих латексних корсетах. Вони живо беруться пестувати дiдка.

Коли перед собою бачить Карину (бо мене – навряд), шеф хутко випивае з дiвками по чарчинi, затикае обом у бюстгальтери по стодоларовiй купюрi й, ляскаючи iх по оголених сiдницях, випроваджуе геть.

Головата сiдае поруч iз ним. Я – трохи далi. Для порядностi вiтаюся-киваю головою. Але йому – не до мене. Оглядаюся й розумiю, що «суперстар», яка пiднiмалася з нами лiфтом, розтанула помiж люду, нiби грудка льоду в склянцi вiскi. Не стае так само й водiя. (Випадковiсть?)

Дiдок обiймае Карину за талiю, й ми випиваемо по першiй.



Мене починае нудити. Розумiю це, коли помiчаю на столi третю чи вже четверту двадцятку свiжонаповнених чарчин зi спиртним. Ми п’емо й майже не закушуемо. Коли дiдок урештi виходить припнути свого коника й вивiльняе Карину з обiймiв, я кажу iй, що нам треба замовити щось попоiсти. «Інакше, – ледь мелю язиком, – завтра на роботi дiстану вiд Ксенii по саме нiкуди».

І хтозна-чого додаю, вказавши на безумних танцiвникiв, що шаленiють за нашими спинами: «Отака в нашiй краiнi вiйна, Карино, другий рiк уже як iде».

«А ти не знаеш, – каже у вiдповiдь теж добряче хмiльна Карина, – може, хтось iз них волонтерить, а хтось, може, грошi на фронт пересилае, а хтось, може, харчами допомагае».

«Ой, не знаю, – кажу я, – мало вiриться».



– Ей, ти чого? Що з тобою? Що сталося? – припадаю до Головатоi, як до пораненоi, коли знаходжу ii у вбиральнi, пiд однiею з раковин для вмивання, де вона, напiвлежачи, ридае ридма.

Коли вернувся дiдок i нам принесли тацi з канапками та сушi, я кинулася до наiдкiв, як до останнього порятунку перед завтрашнiм робочим днем. Якщо добре закушувати, похмiлля може не настати, чомусь вiрю. А Карина тим часом вийшла.

Я вже встигла вiд пуза наiстися, познайомитися з купою телезiрок, шоуменок, свiтських левиць (просто як у телевiзорi побувала!), навiть поеткою-спiвачкою, що мала великi штучнi груди й губи, – дiвчата злiталися до нашого столу, як голоднi птицi до годiвницi!

«Ось моя збiрочка, подивiться, будь ласка, я можу пiдписати ii для вас, матимете вiд мене автограф. Зараз я в пошуках мецената або благодiйника, хочу видати другу книжку вiршiв, тож саме ви можете ним стати й ваше прiзвище буде вказане у вихiдних даних чи не найбiльшими лiтерами. Хiба це не честь для вас?» – залебедiла «вiдома», як вона назвалася, поетка-спiвачка, щоправда, вбрана, як пiджейка. Вона мало не залiзла Кавунчиковi на колiна, демонструючи свiй талант…

А Карини досi не було, тож я вирушила на пошуки.

– Зараз, зараз, – кивае вона неслухняною головою, – все пройде, зараз пройде, – обличчя зарюмсане, очi в сльозах i патьоках тушi. – Розклеiлася, не стрималася, – лепече Карина. – Ще так важко, як сьогоднi, й не було менi.

– Ну, вставай, давай, я поможу, – беру ii за лiкоть.

– Почекай, почекай, полежу тут, – зупиняе мене Головата. – Належуся, виваляюся там, де мое справжне мiсце. Може, полегшае.

– Та ну тебе. Не верзи дурниць.

– Ти нiчого не знаеш, нiчого ти про мене не знаеш, – Карина глипае в мiй бiк обвинувальним поглядом, скидаеться на ображену дворняжку, так, нiби саме я ii скривдила.

– Вставай, Карино, – наполягаю. Вiдчуваю, як iжа в моему шлунку наводить лад i менi потроху легшае: в очах розвиднюеться, у головi прояснюеться, а рукам додаеться сили.

– Допомогти? – питае хтось за спиною.

– Іди на фiг, – шипить Карина.

– Що, дiлова сильно? – закипае незнайомка.

– Будь ласка, не треба, все гаразд, вона трохи не в собi, не гнiвайтеся, – щебечу якомога миролюбнiше.

– Шалава! – І дверi вбиральнi гримають.

Пiсля почутого Карина знову заходиться ревти.

– Могла би, все змiнила би, – розчуваю крiзь ii хлипання. – Зробила б усе по-своему, жила би так, як хотiла би. Але пiзно. Мiй чоловiк – нiхто проти мого шефа. А жерти i йому хочеться, i iздити на машинi йому хочеться, i вiдпочивати по курортах йому хочеться. А за що? Де, бляха, взяти грошi на все? Але ж хочеться! Всього хочеться! Випити-набухатися… Тодi працюй, Карино, старайся, в тебе ж виходить, ти ж пробивна… Як я змарнувала свое життя, Вiрочко, як я його змарнувала, – недоладно кивае головою. – Могла би, все змiнила би, – повторюе Карина.

– Та все ще попереду, – беруся ii втiшати, – ти ще все встигнеш.

– Фiгню говориш. Менi вже сорок три скоро.

– І що тепер? Кажу, встигнеш. Тiльки не вiдкладай на потiм, почни щось змiнювати, наприклад, завтра.

– Завтра? – хапаеться за слово, як за рятiвний круг. – Завтра?

– Так, завтра. І, згадаеш мое слово, ти все встигнеш, i змiниш, i матимеш те, що хочеш.

– Брехуха противна, – смiеться Карина, криво зводячись на ноги. – Яка ж ти противна брехуха, – обнiмае мене мiцно, i я цьому щиро тiшуся. – Зараз. Я мушу привести себе в порядок, – стае перед дзеркалом. – Вiн не повинен бачити мене некрасивою. Та ще й зарюмсаною. Зараз. Я маю бути красивою для свого шефа.




10


Сон мене не бере: я думаю про Карину майже до ранку. Уявляю, як вона вертаеться додому пiсля цiеi бурноi ночi, п’яна, невиспана й стомлена, як iде в душ, змивае з себе все, що вiдбувалося в клубi й поза ним, пiрнае пiд ковдру, обiймае чоловiка й каже йому: «Ну його на фiг це вiдрядження, воно мене геть виснажило… Я так стомилася, коханий, обiйми мене, хоч двi годинки посплю до роботи…»

А може, все було по-iншому? Може, чоловiк зустрiв Карину ще на порозi й, побачивши, як вона виглядае, ненависно схопив i поволiк до ванноi, де ввiмкнув холодну воду й пiдставив пiд шалений струмiнь ii голову? «О, цей варiант мене зовсiм не грiе, – кручуся в своiй постелi, – тiльки не цей варiант», – зачинаю повторювати, як мантру.

Схоплююся вiд того, що менi наснилися Карина з Кавунчиком, як вони кохаються в його джипi, як вона знеможено зойкае «для годиться», а насправдi iй шалено незручно в напiвлежачiй позi: нога, закинута на плече старого, затерпла, й от-от ii схопить корч. Але коханець цього не пiдозрюе, ляскае раз по раз Карину по сiдницях, як ото дiвчат у нiчному клубi, й видавлюе з себе заслиненi окрики-стогони…



Тiльки на годиннику вибивае першу дня, я випурхую з кабiнету, аки стривожена перепiлка, пiднiмаюся на пiвповерху, – хочу побачити Карину й спитати одне, чи в неi вдома все минулося добре?

У приймальнi ii немае. Може, у «вiдпочивальнi» вона?

Вiдважую ручку малопомiтних дверцят (о, не зачинено!), зазираю всередину й бачу те, чого не волiла би бачити й за грошi: Кавунчик розсiвся на диванi з опущеними штаньми, перед ним, в отих височенних «стриптизерських» босонiжках iз нижньоi полицi шафки, стоiть на колiнах гола до пояса Олена. Їi обличчя уткнуте дiдковi межи нiг, вона робить йому мiнет, допомагаючи одною рукою, а друга, ота окiльцьована, нежива й лискуча рука-протез, лежить собi на столi, де ще недавно ми з Кариною розпивали, бесiдуючи, чай. Кукса коло ii плеча похитуеться мляво, нiби шмат вiдiрваноi щойно плотi.

Я рiзко вiдсахуюся, якомога акуратнiше причиняю дверi й спiшу до свого кабiнету вiддихатися. Хоча й розумiю: Люта мене помiтила.

За хвилин двадцять отримую вiд неi повiдомлення:



«Карина цього знати не повинна».


Хочеться забути те, що бачила. Коли подiбне показують у порнофiльмi, це одне. А коли – на робочому мiсцi…

Чортяка! Хiба Кавунчик, старий пердун, сказала б моя мама, заробляе великi грошi оце для того, щоб отримувати насолоду вiд молодюнiх дiвчат, яких бере на роботу? Є ж для цього iншi мiсця й iншi дiвчата.

Хiба дiвчата йдуть до нього на роботу, щоб надавати отi послуги з насолод?

Та, певно ж, по-iншому усе!

Чому ж вони на це погоджуються? Карина, Олена, ще хтось?

О, як же болить голова! Уперемiшку з випитим учора – гвалт.



Пiсля роботи iду до Михайла, iду цiлеспрямовано, чомусь вiрю, що поруч iз ним менi стане легше. Помiтивши мою пожовану мармизу, вiн махом пропонуе: хочеш, покатаю?

Так, залюбки.

Із пiвгодини ми пересиджуемо ясну пору, байкер каже, що треба дочекатися темряви, тодi вiдчуття вiд iзди i гострiшi, i цiкавiшi. Вiдтак одягаю шолом («У мене вiн завжди з собою, то – старшого сина», – каже Михайло). Забираюся на залiзну «галку» (ловлюся, що саме цю пташку нагадуе звiддаля його мотоцикл, тобто моцичка, – мае ж бути вiдповiдник жiночого роду, хi-хi?). І ми поволi сунемо маршрутом славнозвiсного на Мiнському масивi автобуса № 99.

Вискочивши на Велику Кiльцеву дорогу, взуттьовик рiзко й несподiвано додае швидкостi, тож я припадаю до його спини й обхоплюю мiцно за грубий, екiперований «моточерепахою», торс. У цей час, мабуть, скидаюся на жучиху з якогось дитячого мультика, що рятуеться вiд навального вiтру, намертво вчепившись за високу травину.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=51131471&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



1


«Omnia mea mecum porto» – крилата фраза Цицерона: «Усе свое ношу з собою». (Тут i далiприм. авт.)




2


Майданiвка – учасниця Революцii гiдностi.




3


Присьма просити (дiал.) – благати.




4


Гiготати (дiал.) – хихотати, реготати.




5


Грачиха (дiал.) – вiд: грак, гракувати, пiдтаксовувати.




6


Зняти – тут: звабити.




7


Правило Парето – правило, яке стверджуе, що для багатьох явищ 80 вiдсоткiв наслiдкiв спричиненi 20 вiдсотками причин.




8


Мозковий штурм – метод висування творчих iдей у процесi розв’язування науковоi чи технiчноi проблеми, сеанси якого стимулюють творче мислення.




9


Матриця Ейзенхауера – один iз методiв тайм-менеджменту для визначення прiоритетiв справ дня.




10


Дiаграма Ганта – дiаграма, яка використовуеться для iлюстрацii плану, графiка робiт за будь-яким проектом, е одним iз засобiв планування та управлiння проектами.




11


Риба Ішiкави – графiчний спосiб дослiдження та визначення найбiльш суттевих причинно-наслiдкових взаемозв’язкiв мiж чинниками та наслiдками у дослiджуванiй ситуацii чи проблемi.