Пітер Воттс Сліпобачення Володимир Арєнєв. Людина, що відправила у космос вампіра 1. Прабатько наукової фантастики, Жуль Верн, писав для якнайширшої аудиторії. Читачі різного віку, освіти, статі із задоволенням читали його книжки, і та кількість наукових знань, що її знаменитий ам’єнець додавав до кожного твору, не відлякувала, радше стала його візитівкою. Минули десятиліття — й так звана тверда наукова фантастика перетворилася на літературу для небагатьох. Вона досі вважається масовим жанром, але нині середньостатистичний читач менш обізнаний у природничих («твердих») науках і тому віддає перевагу іншим різновидам НФ: соціальній чи пригодницькій фантастиці, космоопері, антиутопії. Тим світам, у які можна занурюватися, не маючи докторського ступеня з квантової фізики. Та й написані ці тексти переважно у більш доступній для читача формі — натомість тверда НФ традиційно вважається цариною, в якій власне літературність має другорядне значення. Головне, щоб були ретельно викладені всі наукові факти, детально описаний принцип роботи надшвидкісних двигунів та спосіб метаболізму іншопланетних ропух. Лише тоді це — справжня, стовідсоткова тверда НФ. Ця втрата літературних чеснот парадоксальним чином віддзеркалює тяглість традиції: адже легендарний Г’юґо Ґернсбек — редактор першого спеціалізованого НФ-журналу, людина, що «винайшла» термін «science fiction», — віддавав перевагу саме науковості. Однак часи змінилися, і тепер, аби бути цікавими справді масовому читачеві, авторам НФ доводиться дбати і про літературність. Й одним із тих, хто змінив «modus operandi» у науковій фантастиці, був такий собі Пітер Воттс. Людина, що відправила у космос вампіра. 2. Канадська фантастика — і наукова, і фентезі — не може похвалитися великою кількістю відомих персон. Та ті, які досягають успіху, роблять це потужно, часто змінюючи тенденції жанру, в якому працюють. Згадаймо хоча б про те, скільки зробили Скотт Беккер і Стівен Еріксон для епічного фентезі, Альфред ван Вогт для НФ «Золотого століття», Вільям Ґібсон для кіберпанку, Гай Гевріел Кей для історичного фентезі, Маргарет Етвуд для антиутопії чи Чарльз де Лінт для сучасного міського фентезі. Після них «пейзаж» жанрової літератури щоразу змінювався: не можна було й далі писати в цих напрямах, ігноруючи те, що зробили канадці. Те саме сталося у твердій НФ, коли туди прийшов Пітер Воттс. Сказати чесно, шансів на те, що він стане письменником, було небагато. Як твердить сам Воттс, із науковців рідко виростають фантасти. Щойно вигадаєш якусь крутезну штуку, а твій внутрішній Паганель уже пояснює, чому вона неможлива. Якщо ж тобі вистачить нерозсудливості поділитися ідеєю із колегами, вони своїм скептицизмом розпорошать її на молекули. Можливо, саме через це перше оповідання Воттса було безпосередньо пов’язане із його фахом — гідробіологією? Місцем дії Воттс обрав глибоководну станцію, героями зробив модифікованих людей із психічними проблемами. «Ніша» (1990) демонструвала все те, що потім стане фірмовими ознаками Воттсової прози: дослідження глибин людської психіки в критичних умовах, пошук кордонів, за якими людина перетворюється на щось інше, причому перетворення таке невідворотне, адже воно — прямий наслідок прогресу. Та з прогресом у творчості самого Воттса спершу було не сказати, щоб аж так вдало. Після «Ніші» настала пауза в дев’ять років. За цей час Воттс написав шість оповідань, зроблених у не найкращих традиціях жанру. В кожному з них фантастичне припущення, цікава концепція беруть гору над історією як такою, персонажі й тло потрібні автору для розкриття ідей і самі по собі мало значать. Усе змінюється 1999 року з виходом дебютного роману «Морська зірка» — в ньому Воттс знову повертається до глибоководної станції з «Ніші» й переповідає вже відому читачу історію наново, глибше й ґрунтовніше. За «Морською зіркою» з’явилися два наступні романи — «Вир» (2001) і «Бетагемот» (2004), які разом складають трилогію «Рифтери». «Рифтери» не здобули Воттсу світової слави — хіба що створили реноме одного з найпесимістичніших наукових фантастів. Утім, це звання справедливе лише до певної міри і залежить виключно від того, наскільки критично кожен із читачів сприймає навколишній світ. Наскільки усвідомлює, що світ цей постійно балансує на межі повного й остаточного знищення. Воттс жодних ілюзій щодо цього не плекав. І саме тому його візії майбутнього, як не крути, реалістичні й оптимістичні. У тих-таки «Рифтерах» відбувається масштабний апокаліпсис, не тільки людство, а й усі форми життя опиняються на межі вимирання, — та ж, зрештою, тільки опиняються. Хіба в цьому не криється своєрідний оптимізм, здатність знайти вихід навіть із наглухо запаяної бляшанки, що повільно опускається на дно?.. Воттс говорить про очевидні для нього речі: що більше відкриттів ми робимо, що більше ступенів свободи отримуємо, то вищий ризик, що цими можливостями скористаються люди, позбавлені зайвих докорів сумління. (Причому позбавлені — серед іншого і штучним шляхом.) Люди, які робитимуть з іншими що завгодно лише тому, що вони можуть це робити. Якщо вірити автору, доля світу, зрештою, і залежатиме від недо- та над-людей — вони вирішуватимуть, чи лишиться життя на планеті. Парадокс полягає в тому, що саме вони, ці «недо-» та «над-», мають в результаті стати людянішими, аби зробити свій остаточний вибір. І знову ж таки — хіба це не вияв щирого оптимізму?.. 3. Та хай там як, попри свої оригінальні фантастичні ідеї Воттс мав усі шанси лишитися серед легіонів маловідомих, роботящих жанрових письменників, що працюють на гіків, тусять на фантастичних конвентах і на більше не претендують. Після «Рифтерів» він опинився на роздоріжжі: «свою», морську, тему він випрацював досуха — і тепер мав вирішити, яким шляхом іти далі. Він зробив стрибок і вирушив у космос. Ми ж, перед тим, як поговорити про «Сліпобачення», зазирнемо у минуле. Адже, крім наукової точності, за яку критики в один голос хвалять Воттса, є й інша складова його творів. Вони надійно вкорінені в літературу, причому на всіх рівнях. І як тут не вважати своєрідним провісником — певно ж, добрим — те, що перший твір, який написав майбутній письменник, був звичайнісіньким фанфіком. Семи- чи восьмирічний хлопець слухав якось диснеївську радіоадаптацію «Двадцяти тисяч л’є під водою» — і настільки нею захопився, що почав конспектувати цю історію, поступово до- та переписуючи її. «Фактично, — жартує Воттс, — моїм першим актом літературної творчості була тристорінкова новелізація радіоадаптації фільму, що був заснований на романі. Тепер, коли минуло стільки часу, мені приємно усвідомлювати, що вже 1966 року я був настільки глибоко занурений у мультимедіа. Я справді випереджав свій час». Знання фантастичного канону, гра із ним — обов’язкова складова більшості воттсівських текстів. У багатьох із них ми бачимо відсилання до класики та сучасників жанру, від того ж таки Берна до Роберта Гайнлайна, Девіда Бріна, Станіслава Лема. («Соляріс» Воттс вважає взагалі одним із тих романів, що значно вплинув на нього як на письменника, — і це помітно: тема іншопланетного життя і чужорідного розуму стала ледь не основною у творчості канадійця.) Його оповідання «The Things» (2010) переосмислює історію культового фільму Джона Карпентера «The Thing» (1982), який, своєю чергою, був екранізацією культового ж оповідання «Хто там надходить?» (1938) Джона Вуда Кемпбелла, знаменитого редактора часопису «Astounding Science Fiction/Analog Science Fiction and Fact». Якщо у першоджерелі полярники видобувають із льоду космічний корабель і стикаються з іншопланетною істотою, котра здатна змінювати свою зовнішність, то у Воттса ту саму історію розповідає власне ця істота. Динамічний сюжет поєднаний у нього з міркуваннями щодо того, якими шляхами може піти еволюція та яким може бути розумна істота, що постала в інших, неземних умовах. Вкоріненість у мас-культурне поле, здатність грати на ньому Воттс виявив і в романі «Crysis: Легіон» (2011). До певної міри це був крок назад: новелізація компьютерної гри, текст переважно «для своїх» — а водночас виклик для письменника, що не звик просто переказувати чужі сюжети. У своєму — визнаємо — найслабшому з романів Воттс однак показав клас: презентував цікаві ідеї щодо природи Чужих, показав, як змінюється свідомість героя під дією зовнішніх чинників… Звісно, на власному полі Воттс вміє грати краще і глибше. Скажімо, у «Ніші» та потім у «Рифтерах» з’являються жуль-вернівські мотиви, а до них додаються шанобливі поклони у бік інших письменників. Головну героїню звуть на честь Артура Кларка, одну з її колег — на честь Джеймса Балларда. Кларк, як відомо, багато років жив на Шрі-Ланці, захоплювався дайвінгом і чимало писав про підводний світ. Баллард, натомість, у своїй творчості багато досліджував те, яким чином змінюється людська психіка під тиском зовнішніх обставин, у екстремальних ситуаціях. У «Рифтерах» же з’являються чи не найулюбленіші з інтертекстуальних відсилань Воттса — як не дивно, до Біблії. Головна героїня трилогії, Лені Кларк, по суті, стає водночас новим мессією, що несе нову істину, котра має докорінно змінити світ, та антихристом, який цей світ має знищити. Її повернення з глибин — повернення зі своєрідного Пекла — призводить до появи справжнього культу, її послідовники з’являються в усіх куточках Землі. Сама Кларк з’ясовує, що не знала, ким були її справжні батьки. Її тіло стає основою причастя для тих, хто — свідомо чи ні — стане носієм нової істини… І це тільки основні паралелі, в трилогії їх значно більше. Пізніше ми побачимо посилання на біблійні тексти й у оповіданнях «В очах Господа» (2008) та «Малак» (2010), а тему віри Воттс візьметься досліджувати в продовженні «Сліпобачення» — романі «Ехопраксія». Раз по раз він дивує читача, який від твердої наукової фантастики чекає на все, що завгодно, — тільки не дискусій про природу віри. Тим більше — дискусій цілком обґрунтованих, із численними посиланнями на найсвіжіші наукові статті у шанованих виданнях. І все-таки повторимо: навіть за цих умов Воттс мав усі шанси потрапити до такої собі Ліги почесних диваків — бути серед небагатьох «твердих фантастів», яких читає вузьке коло читачів з науковими ступенями в анамнезі. Та він спромігся на більше, бо… Ви ж пам’ятаєте про вампірів, правда? 4. Це сталося на фестивалі фантастики в Едмонтоні. Організатори чомусь запросили його на дискусійну панель, присвячену вампірам. Як пояснює сам Воттс, чи не знали, що він там понаписував у своїх книжках, чи не дуже добре до нього ставилися. І от, поки колеги обговорювали серіал «Баффі», романи Брема Стокера та Енн Райс, Воттс вирішив розважитися й спитав себе: а за яких умов цей суперечливий, із абсурдними обмеженнями фольклорний персонаж міг би бути реальним?.. На той момент він навіть і не думав про «Сліпобачення». Ідея виникла, він її запам’ятав — та й відклав до кращих часів. А потім, коли почав працювати над концепцією роману, зрозумів, що в ній є порожнє місце — от якраз під вигаданих ним вампірів. Звісно, про вампірів писали і до Воттса, навіть відправляли у космос, — згадаймо хоча б «Космічних вампірів» (1976) Коліна Вілсона. Так само й про перший контакт до Воттса написано було стільки творів, що вистачило б на добрячу багатотомну антологію. Воттс зробив кілька наступних кроків. Узявши абсолютно заштампований, висотаний досуха образ з поп-культури, він зробив його оригінальним, справжнім. А потім перетворив його ж на уречевлену метафору. Вампіри зі світу «Сліпобачення» — те саме дзеркало, якого так не вистачало людству, щоб відкинути власні забобони й упередження стосовно своєї природи. Вони — водночас вбивча сила, нищівна й безжалісна, і те, що здатне змінити, змістити погляд людини на саму себе. Роль вампірів — таких, якими їх вигадав Воттс, — для «Сліпобачення» виявляється винятковою, ключовою. Тільки у поєднанні фольклорного (читай — породженого культурним полем) та природного, на контрасті одного із іншим, з’являється та сама оптика, що дозволяє в принципі говорити про явище сліпобачення. Про існування того, що ми не помічаємо. (Або помітивши — клякнемо, як це стається із вампірами, що побачили хрест.) Пошук осмисленості там, де смислу може не бути взагалі, дослідження самої природи розуму та свідомості, — це теми, до яких Воттс підводить читача на всіх рівнях. Космічний корабель «Тезей», як і його античний тезка, стикається із лабіринтом — кораблем Чужих, який недаремно названо «Роршахом». Як відомо, аби вийти з лабіринту, слід зрозуміти принцип, за яким, власне, його створено. Та якщо ви маєте справу із плямами Роршаха, єдиним джерелом інтерпретації буде ваш власний мозок, чи не так?.. І це — тільки перший з багатьох шарів інтерпретації «Сліпобачення». Ми, звісно, не позбавлятимемо читача насолоди самому пройти цим лабіринтом, додамо лише одне. Воттс не тільки вміє віртуозно поєднувати образи поп-культури з найновішими досягненнями науки. Він робить це на рівні, недоступному більшості його колег. Як не дивно, зазвичай фантасти у своєму письмі буквальні. Вони вигадують нові явища та нових істот, однак описують їх, не вдаючись до тропів і фігур мови. Звісно, вони здатні порівняти космічний корабель із «сріблястою сиґарою» чи поетично описати те, як виглядає з космосу Земля. Та все ж переважно вони намагаються не ускладнювати тексти ще й на цьому рівні. (Хтось скаже — «бо не здатні», та ми відкинемо цю підозру як безпідставну.) Палітра образних засобів у фантастиці часто звужена, зведена до необхідного, суто функціонального мінімуму. А от тексти Воттса підкреслено художні. Його колега, Елізабет Бір, укладаючи перелік кращих фантастичних романів першої декади XXI століття, назвала «Сліпобачення» кращим НФ-твором цього періоду і додала: «А ще Воттс — поет, до біса талановитий письменник, і це видно у кожному його реченні». Здається, в цьому й суть: «Сліпобачення» — не просто дарує читачеві інтелектуальну насолоду, воно робить це естетично вивершено. Тому до нього можна повертатися знову й знову, знаходячи в цій клятій книжці про сенс та його відсутність дедалі нові смисли. Та для початку вам доведеться перегорнути сторінку й уявити себе Сірі Кітоном. Володимир Арєнєв Сліпобачення Лізі Якщо нам не боляче, то ми мертві. «Ось що найбільше мене дивує в природі: виняткова потреба уявляти те, що насправді вже існує». Філіп Ґуревич [1] «Ти здохнеш, як собака, нінaщо». Ернест Гемінґвей [2] Пролог Спробуй торкнутися минулого. Спробуй впоратися з минулим. Воно не справжнє. Це лишень сон. Тед Банді [3] Це почалося не зараз. Не з шифраторів або «Роршаха», не з Великого Бена, «Тезея» чи вампірів. Більшість людей сказала б, що все почалося зі Світляків, але й вони помилилися б. Цими штуками все завершилося. Для мене все почалося з Роберта Паґліно. У вісім він був моїм найщирішим і єдиним другом. Ми — побратими-аутсайдери, яких пов’язувало спільне лихо. Моє — набуте. Його — генетичне: безконтрольний генотип, що подарував йому схильність до короткозорості, прищавості та (як виявилося пізніше) наркоманії. Батьки його так і не оптимізували. Рідкісні релікти двадцятого століття, які досі вірили в Бога та ще й вважали, буцімто ніхто не повинен намагатися покращити Його творіння. Тож, хоч нас обох можна було полагодити, сталося це тільки зі мною. Прийшовши на майданчик, я побачив, що Паґ опинився в центрі уваги півдюжини дітей. Поодинокі щасливці, які стояли попереду, били його по голові, а решта, в очікуванні на свою чергу, задовольнялася лайкою: «виродок», «одуд». Я спостерігав, як друг, ледь не вагаючись, підняв руки, аби захиститися від найважчих ударів. Його думки я розумів краще, ніж свої власні; Паґ боявся, що нападники можуть вирішити, ніби піднятими руками він відбиватиметься, боявся, що вони сприймуть це як акт агресії і почнуть його гамселити ще завзятіше. Навіть тоді, у зовсім дитячому віці, маючи лише половину мозку, я ставав бездоганним спостерігачем. Але я й гадки не мав, що робити. Ми з Паґом уже давно не бачилися. Я майже не сумнівався, що він мене уникає. Але коли твій друг вскочив у халепу, ти йому допомагаєш, еге ж? Навіть якщо шанси мізерні (до слова, чи багато восьмирічних хлопчаків підуть проти шести більших, ніж вони, пацанів заради дружка по пісочниці?), ти можеш бодай покликати на допомогу. Помахати охоронцю. Зробити хоча б щось. Я просто стояв. І не дуже хотів йому допомагати. Це не мало жодного сенсу. Навіть якби Паґ не був моїм найкращим другом, мені слід було принаймні поспівчувати йому. На відміну від Паґа, до мене майже не чіплялися — через мої напади діти намагалися триматися від мене подалі. Хвороба їх лякала і водночас робила мене безпорадним. Та все одно. Я чудово знав, що таке знущання, образи чи несподівана підніжка, яка раптом уриває твій рух з точки А в точку Б. Я знав, що це за відчуття. Або колись знав. Ту частинку мене вирізали разом з хворими ланками. Я досі опрацьовував алгоритми з її відновлення, досі засвоював новий досвід. Стадні тварини завжди шматують найслабших. Кожна дитина інстинктивно знає про це. Можливо, я мав дозволити процесу спокійнісінько тривати далі. А що як не слід було йти проти природи? Але ж он, Паґові батьки не пішли проти природи, і погляньте, що трапилося: їхній син корчиться в багнюці, а зграйка виправлених суперхлопців кoпає його по ребрах. Зрештою, там, де зазнало провалу співчуття, спрацювала пропаганда. Найімовірніше, тоді я більше спостерігав, ніж думав, згадував, а не робив висновки — і мені пригадалися тисячі підбадьорливих історій, де співали дифірамби всім, хто виступив на захист зневажених. Тож я підняв із землі камінь розміром з власний кулак і вдарив ним двох Паґових кривдників по потилицях, перш ніж хтось збагнув, що я вступив у гру. Третій, повернувшись назустріч новій загрозі, отримав такий удар в обличчя, що було виразно чути, як тріснула його вилицева кістка. Пригадую, як здивувався, що я не отримав жодного задоволення від цього звуку. Для мене він означав лише те, що на одного суперника стало менше. Решта розбіглися, щойно побачили кров. Один зі сміливців пообіцяв, що я — труп, вигукнув через плече: «Їбаний зомбі!» та зник за рогом. Знадобилося три десятиліття, щоб збагнути іронію в тій ремарці. Двоє суперників корчилися біля моїх ніг. Я гамселив одного з них по голові, доки той не перестав ворушитися, а тоді повернувся до іншого. Хтось схопив мене за руку — і я замахнувся, не думаючи, не дивлячись, аж доки Паґ з криком не відскочив від мене. — Ой, — сказав я. — Вибач. Тіло одного лежало непорушно. Другий, скручений у клубок, стогнав, тримаючись руками за голову. — От гівно! — задихався Паґ. Він не зважав на те, що з його носа, бризкаючи на сорочку, юшить кров. На щоці наливався синьо-жовтий синець. — От гівно, гівно, гівно… Я розмірковував, що саме сказати. — З тобою все гаразд? — От гівно! Ти — я маю на увазі, ти ніколи… — він витер рот. На його зап’ясті була кров. — Ох, чувак, ми влипли. — Вони це почали. — Угу. Але ти, тобто… Глянь на них! Істота зі скавулінням кудись плазувала рачки. Мені стало цікаво, скільки часу їй знадобиться, щоб повернутися з підкріпленням. Я розмірковував, чи не краще мені добити її просто зараз. — Раніше ти ніколи таким не був, — сказав Паґ. До операції, мав він на увазі. Я і справді тоді дещо відчув — слабко, віддалено, але безпомильно. Мене охопив гнів. — Вони почали… Паґ позадкував, широко розплющивши очі. — Що ти робиш? Поклади це! Я утямив, що стою з піднятими кулаками. Не пригадую, коли зробив це. Розтиснув їх. На це знадобився час. Довелося довго, дуже довго та пильно вдивлятися у власні руки. Камінь упав на землю, блискучий і слизький від крові. — Я ж намагався допомогти, — я не міг збагнути, чому він не розуміє цього. — Ти, ти не такий, як раніше, — додав Паґ з безпечної відстані. — Ти вже більше не Сірі. — Та ні, я Сірі. Не будь довбойобом. — Вони вирізали твій мозок! — Лише половину. Через еп… — Знаю, що через епілепсію! Думаєш, я ідіот? Але ти був саме у тій половині — чи, принаймні, частина тебе… — Він боровся зі словами, з думками, що містилися в них. — І тепер ти інакший. Неначе мама й тато вбили тебе… — Мама й тато, — несподівано спокійно промовив я, — врятували мені життя. Інакше б я помер. — Думаю, ти й так помер, — відрізав мій найщиріший і єдиний друг. — Думаю, Сірі помер, вони вишкребли й викинули його, а ти — зовсім інший малий, просто вирощений з того, що лишилося. Ти не той, що був. Відтоді. Ти не той, що був. Досі не знаю, чи усвідомлював Паґ, що саме він казав. Мабуть, його матір просто висмикнула з розетки дріт під час гри, з якої він не вилазив останні вісімнадцять годин, і змусила його вийти на свіже повітря. Можливо, настрілявшись по людях-ботах в ігропросторі, він мимоволі почав бачити їх повсюди. Можливо. Однак щось у Паґових словах таки було. Пригадую, як Гелен розповідала (постійно розповідала), наскільки складно до цього звикати. «Неначе в тебе з'являється абсолютно нова особистість», — казала вона. А чому, зрештою, й ні? Недарма ж операцію називають радикальною гемісфероктомією: одну половину мозку викидають разом із вчорашніми креветками, а другу, яка лишилася, змушують надриватися за двох. Уявіть, крізь які метаморфози мала пройти ця самотня півкуля, намагаючись заповнити прогалини. Вочевидь, їй усе вдалося. Мозок — дуже гнучкий шмат м’яса; він доклав зусиль, але адаптувався. Я адаптувався. А втім… Якщо подумати про те, скільки всього було вичавлено, спотворено, видозмінено, перш ніж завершилося відновлення, то можна стверджувати, що я зовсім не та людина, яка раніше займала це тіло. Звісно ж, невдовзі прибігли дорослі. Надали медичну допомогу, викликали «швидку». Розгнівані батьки обмінялися дипломатичними залпами. Однак доволі складно змусити розлючених сусідів вболівати за поранену дитину, якщо камери спостереження за ігровим майданчиком з трьох кутів показують, як маленьке янголятко — і п’ятеро його друзяк — гамселять попід дих хлопчика-інваліда. Моя матір, зі свого боку, вдалася до звичного бідкання щодо проблемних дітей і відсутніх батьків — тоді тато знову був десь на іншому боці планети, — і буря доволі швидко вляглася. Ми з Паґом навіть залишилися друзями — після короткої перерви, яка нагадала нам обом, наскільки обмежені соціальні перспективи чекають на шкільних аутсайдерів, якщо вони не тримаються купи. Я пройшов крізь те випробування і пережив ще мільйон інших випадків з дитячого життя. Виріс і непогано влаштувався. Я навчився пристосовуватися. Спостерігав, запам’ятовував, виводив алгоритми та копіював належну поведінку. Не багато з того було… щирим, скажімо так. Я мав і друзів, і ворогів, як і будь-хто інший. Обирав їх відповідно до власних контрольних переліків моделей поведінки та обставин, укладених за роки спостереження. Можливо, я виріс відчуженим, проте об’єктивним, за що маю дякувати Роберту Паґліно. Саме його доленосна заувага поклала початок усьому. Вона привела мене до Синтезу, прирекла на згубну зустріч із шифраторами, вберегла мене від долі, гіршої за ту, що спіткала Землю. Або ж кращої. Гадаю, це залежить від точки зору. Точка зору має значення: тепер я це розумію, коли, осліпнувши, розмовляю сам із собою, ув’язнений в домовині, що вилітає за межі Сонячної системи. Розумію вперше, відколи один побитий, скривавлений друг на дитячому полі бою переконав мене відкинути геть власну точку зору. Можливо, він помилився. А можливо, я. Але та… та відчуженість — постійне відчуття себе прибульцем поміж представників власного виду — не така вже й погана річ. Особливо вона стала у пригоді, коли явилися справжні прибульці. Тезей Кров шумить. Сюзанна Вега [4] Уяви собі, що ти Сірі Кітон. Ти приходиш до тями в агонії воскресіння, судомно хапаючи ротом повітря після рекордно довгого стосорокаденного сонного апное[5]. Ти відчуваєш, як твоя густа від добутаміну[6] та лей-енкефаліну[7] кров розтікається по всохлих від багатомісячного застою артеріях. Тіло надимається з болісними поштовхами: розширяються кровоносні судини; плоть відділяється від плоті; вигинаючись під час вдихання, оглушливо тріщать відвиклі ребра. Суглоби, якими ніхто не користувався, заклинило. Ти, мов та людина-паличник[8], застиг в якомусь збоченому живому задубінні. Ти б закричав, але бракне повітря. Нагадуєш собі, що з вампірами таке відбувається постійно. Це нормально для них, це їхній власний унікальний досвід збереження природних ресурсів. Вони могли б навчити наш вид стриманості, якби на світанку цивілізації їх не занапастила абсурдна відраза до прямих кутів. А може, їм і досі таке до снаги. Зрештою, вампіри повернулися — повстали з могил завдяки палеогенетичному[9] вуду, зшиті з відбракованих генів та закам’янілого кісткового мозку, вимочені в крові соціопатів та високофункціональних аутистів. Один із них керує нашою місією. Дрібка його генів живе у твоєму власному тілі, тому воно також може поставати з мертвих — тут, на краю міжзоряного простору. Ніхто ще не зміг вилетіти за орбіту Юпітера, не ставши частково вампіром. Біль починає потроху відступати. Ти запускаєш імплантати й робиш запит щодо своїх життєвих показників: минуть довгі хвилини, перш ніж тіло цілковито відгукуватиметься на моторні команди, і години, перш ніж воно перестане боліти. Біль — неминучий побічний ефект. Так буває, коли вампірські підпрограми вклеюють у людський код. Ти якось питав про знеболювальне, але будь-яка блокада нервів пригнічує відновлення метаболізму. Вперед і з піснею, солдат! Цікаво, чи відчувала те саме Челсі за мить до кінця? Однак така думка викликає зовсім інший тип болю, і ти блокуєш її, щоб зосередитися на тому, як життя проштовхується у твої кінцівки. Мовчки страждаючи, перевіряєш свіжі показники телеметрії. Ти думаєш: «Це не може бути правдою». Бо якщо так, ти не в тій частині всесвіту. Ти не в поясі Койпера[10], куди летів; тебе над високою екліптикою[11] закинуло глибоко в хмару Оорта[12], королівство довгоперіодичних комет, що приблизно раз на мільйон років прикрашають своєю присутністю Сонце. Ти опинився у міжзоряному просторі, а це означає (ти викликаєш системний годинник), що ти пробув немертвим тисячу вісімсот днів. Ти проспав зайвих п’ять років. Віко твоєї труни ковзає вбік. Схоже на труп тіло відображається в дзеркальній перегородці — висохла дводишна риба в очікуванні на дощі. Пухирі з ізотонічними розчинами щільно прилягають до рук та ніг, наче пожадливі антипаразити — протилежність п’явкам. Пригадуєш голки, що входили в тіло, перш ніж ти відключився — в ті часи, коли твої вени ще не скидалися на висохлі покручені волокна в’яленої яловичини. Праворуч від тебе відображення Шпінделя уважно розглядає свою капсулу-стручок. Його великі запалі очі обертаються в очницях, поки він відновлює зв’язки у своєму сенсорному інтерфейсі, настільки масивному, що порівняно з ним твої власні стандартні імплантати — лишень блідий театр тіней. Чуєш кашель, хрускіт кісток. Майже за межею твого поля зору, краєм ока, вловлюєш, як ворушаться інші. — Щ-щ-о… — твій голос заледве сильніший від хриплого шепоту. — …трррап…? Шпіндель ворушить щелепою. Виразно клацають суглоби. — …нннаїбббалли, — скрегоче він. Ти ще навіть не зустрівся з прибульцями, а вони вже обвели тебе круг пальця. Отже, ми постали з мертвих: п’ять трупів на півставки, голих, змарнілих, заледве здатних рухатися навіть при нульовому тяжінні. Ми вилазили зі своїх трун, неначе вирвані передчасно з коконів нетлі, які досі лишалися наполовину гусенями. Ми самотні і, звісно ж, геть безпорадні. Знадобилося зусилля волі, щоб пригадати: вони ніколи б не ризикнули нашими життями, якби могли обійтися без цього. — Доброго ранку, комісаре. Ісаак Шпіндель тремтливою, затерплою рукою потягнувся за сенсорними рукавичками, що лежали на дні його капсули. У саркофазі, що стояв поруч, Сьюзан Джеймс, яка скрутилася в позі ембріона, бубніла щось собі під ніс. Лише Аманда Бейтс уже вдягнулася і, прагнучи відновити рухливість за будь-яку ціну, хрускотіла кістками, виконуючи усілякі ізометричні вправи. Час від часу вона намагалася швиргонути ґумовий м’ячик об перегородку, але навіть їй поки що не вдавалося впіймати його на відскоку. Подорож розчинила нашу індивідуальність, звівши до єдиного архетипу. Круглі щоки та стегна Джеймс, високий лоб та сутула довготелесість Шпінделя, і навіть армований карбоплатиновий ящик, який Бейтс вважала власним тілом, — усе зібгалося до однакового зневодненого набору жил і кісток. Здавалося, навіть наше волосся дивовижним чином знебарвилося, хоча я знав — це неможливо. Радше то просвічувала бліда шкіра. Перед «смертю» Джеймс мала світло-каштанове волосся, а у Шпінделя воно було настільки темним, що могло б називатися чорним — однак те, що звисало з їхніх скальпів зараз, видавалося мені недоладними бурими водоростями. Бейтс голила голову, але навіть її брови втратили знайомий мені іржавий відтінок. Зовсім скоро ми знову станемо самими собою. Просто додай води. Проте наразі давній злий дотеп наповнився новим значенням: немертві справді всі однакові, якщо не знати, на що звертати увагу. Звісно, якщо знати — якщо забути про зовнішній вигляд і спостерігати за рухами, ігнорувати плоть та вивчати топологію — ти ніколи не сплутаєш одного з іншим. Кожен рух лицьового м’яза — точка на графіку, а паузи в розмовах промовистіші за всі вимовлені слова. Я бачив, як умить розпадаються і збираються особистості Джеймс. Кутики вуст Шпінделя кричать про його невисловлену недовіру до Аманди Бейтс. Кожна зміна фенотипу[13] волає до всіх, хто розуміє цю мову. — Де?.. — прохрипіла Джеймс, прокашлялася та махнула кволою рукою в бік порожньої труни Сарасті, що стояла в кінці ряду. Губи Шпінделя скривилися в гримасі. — Повернувся на фабрику, га? Попросив корабель зробити нам галявинку для відпочинку, щоб було де повалятися. — Імовірно, радиться з Капітаном, — Бейтс дихала гучніше, ніж говорила — сухе хрипіння в гортані, яка наново знайомилася з концепцією дихання. Знову Джеймс: — Це можна було б зробити і тут. — І тужитися теж можна було б тут, — проскрипів Шпіндель. — Деякі речі не для загалу, еге ж? А ще не для загалу деякі думки. Мало які істоти почуваються затишно, вдивляючись у вічі вампіру, — саме тому завжди ввічливий Сарасті уникає зорового контакту, — але були в його топології й інші риси, спільні для всіх ссавців, а отже, відкриті для прочитання. Якщо він відмовився від публічних оглядин, можливо, причиною тому був я. Можливо, він беріг якісь таємниці. Зрештою, сам «Тезей» страшенно добре беріг свої таємниці. Корабель пролетів добрих п’ятнадцять а. о.[14] в напрямку нашої цілі, перш ніж щось його сполохало. Тоді, наче переляканий кіт, він шугонув на північ і почав свій підйом: спершу — дикий стрибок з прискоренням у три «джі» над екліптикою, коли тринадцять тонн рушійної сили опиралися першому закону Ньютона. Корабель спустошив Пенн-баки[15], вишкріб насухо субстратну масу і за кілька годин розтринькав сорокаденний запас пального. Потім — довге падіння крізь холодну безодню, роки скупої бухгалтерії, коли тягу кожного антипротона доводилося порівнювати з витратами на витягування його з вакууму. Телепортація — це не магія: промінь «Ікара» не міг доправити нам справжню антиматерію, тільки квантові дані. «Тезей» відфільтровував сировинний матеріал з космосу, по іону за раз. Довгі роки корабель рухався на чистій інерції, зберігаючи кожен поглинутий атом. Далі сальто; іонні лазери бомбардують простір попереду; гальмівна лійка Бассарда[16] широко розгорнулася для жорсткого гальмування. Вага трильйона трильйонів протонів уповільнила корабель, наповнила його черево та розпластала нас всередині. «Тезей» продовжував спалювати їх, аж до миті нашого воскресіння. Було доволі просто відновити кожен з цих кроків; усі могли простежити наш курс у КонСенсусі. Інше питання полягало в тому, чому корабель проклав собі такий шлях. Звісно, під час поствоскресального брифінгу все стане на свої місця. Ми були далеко не першим судном, що летіло згідно з інструкціями із секретного конверта, і якби нам мали щось повідомити, то це вже б зробили. Проте мені все одно було цікаво, хто заблокував комунікаційні журнали? Можливо, Центр керування польотами. Або Сарасті. Або навіть сам «Тезей». Легко забути, що в серце нашого корабля вмонтований квантовий штучний інтелект. Він обачно залишався в тіні, плекав нас, опікувався нами; наче ненав’язливий бог, проникав в усі сфери нашого життя, але, як і будь-який інший бог, був глухим до наших молитов. Сарасті — наш офіційний посередник. Коли корабель говорив, він говорив з вампіром — і Сарасті називав його Капітаном. Ми всі його так називали. Він дав нам чотири години, щоб прийти до тями. Мені знадобилося більше трьох, щоб тільки вилізти із саркофагу. До того часу мій мозок уже запустив майже всі синапси, хоча тіло, яке досі всотувало рідину, наче спрагла губка, продовжувало відгукуватися болем на кожен рух. Я замінив порожні пакети з фізрозчином на свіжі та поплентався на корму. П’ятнадцять хвилин до розкручування. П’ятдесят — до поствоскресального брифінгу. Часу якраз достатньо, щоб ті, кому більше до вподоби обтяженість гравітацією під час сну, могли перетягти особисті речі до барабана й зайняти призначені кожному члену команди 4,4 квадратних метра підлоги. Мене не приваблювала гравітація чи будь-який її відцентровий замінник. Я поставив свій намет у зоні нульового тяжіння, якомога ближче до корми, біля передньої стінки відсіку з шатлами. Намет надувся на хребті «Тезея», наче фурункул, — маленька бульбашка атмосфери з контрольованим кліматом у темряві гігантського вакууму під панциром корабля. Я мав небагато речей; знадобилося лише тридцять секунд, щоб приклеїти їх до стінки, і ще тридцять, аби запрограмувати внутрішній клімат. Потім я пішов прогулятися. Після п’яти років заціпеніння мені були вкрай потрібні вправи. Корма була найближче, тож з неї я й почав: з перегородки, що відділяла вантажний відсік від машинного. На кормовій переборці чітко по центру проступав єдиний задраєний люк. За ним, уздовж приладів, які не варто чіпати людськими руками, зміївся службовий тунель. Товстий надпровідний бублик[17] Бассардової лійки: за ним віяло антен, яке тепер розгорнулося у непорушну мильну бульбашку — настільки велику, що вона може накрити собою місто. Її центр спрямований у бік Сонця, щоб вловлювати крихітні квантові відблиски потоку антиматерії з «Ікара». За ним іще один антирадіаційний екран; далі — реактор на телематерії, де сирий гідроген і чітка інформація вичакловували полум’я у триста разів пекучіше за сонячне. Я, звісно ж, знав заклинання — крекінг антиматерії, її деконструкція, телепортація серії квантових чисел, — але для мене все одно було магією те, як швидко ми змогли залетіти аж так далеко. І не лише для мене — для всіх. За винятком хіба що Сарасті. Навколо мене та сама магія працювала при нижчих температурах і не над такими ефемерними завданнями. Перегородки з обох боків від мене рясніли жолобами та дозаторами. Деякі з цих отворів я міг би закупорити кулаком, а один чи два цілком могли проковтнути мене всього. Виробничі фабрики «Тезея» були здатні витворити що завгодно — від куверта[18] до кокпіта[19]. Дайте їм достатній запас матерії — і вони зможуть побудувати новий «Тезей»; хай навіть по шматочках і за дуже великий період часу. Дехто цікавився, чи могли б вони так само і новий екіпаж побудувати, однак нас запевнили, що це неможливо. Навіть цим машинам бракувало спритних пальців, щоб відтворити кілька трильйонів синапсів всередині людського черепа. Принаймні — поки що. У це я вірив. Нас би ніколи не відрядили для виконання місії у зібраному стані, якби існувала дешевша альтернатива. Я обернувся. Спершись спиною на задраєний люк, я бачив наскрізь майже весь «Тезей» до самого носа: безперервна пряма лінія, що простягається до крихітного темного «яблучка» за тридцять метрів попереду. Я наче дивився на величезну текстуровану чорно-білу мішень: концентричні кола люків між перегородками були ідеально припасовані одне за одним. Усі вони були розчахнуті у безтурботно-показовій зневазі до правил безпеки попередніх поколінь. Ми могли б тримати їх задраєними, якби почувалися від цього у більшій безпеці. Жодного іншого ефекту такий захід не дав би: наші шанси на виживання не збільшилися б ні на йоту. У разі аварії люки захряснулися б за мілісекунду до того, як людські органи чуттів осмислили б сигнал тривоги. Ці елементи навіть не контролювалися комп’ютером. Частини тіла «Тезея» мали власні рефлекси. Я відштовхнувся від обшивки корми — здригнувся через посмикування та розтягнення відвиклих сухожиль — і поплив уперед, лишивши фабрики позаду. Люки доступу до шатлів «Скілла» та «Харібда» трохи звузили прохід. Далі хребет корабля розширився у телескопічну гофровану трубу метрів зо два в діаметрі та — поки що — близько п’ятнадцяти метрів завдовжки. Вздовж неї паралельно тягнулися драбини; з обох боків по стінках пунктиром проходили кришки люків. Більшість із них вели до трюму. Декілька слугували повітряними шлюзами широкого застосування: на випадок, якщо комусь закортить прогулятися під панциром. Один із них відчинявся у мій намет. Інший, за чотири метри попереду — у намет Бейтс. Із третього, що був якраз біля переднього шпангоута, виповз схожий на довгого білого павука Юкка Сарасті. Якби він був людиною, я б миттю зрозумів, хто переді мною. Від усієї його топології тхнуло смертю. Я навіть не зміг би вирахувати, скількох він убив, оскільки серед його емоційних реакцій не було місця каяттю. Убивство сотні людей позначилося б на поведінці Сарасті не більше, ніж розчавлена комаха; провина намистинками скочувалася з істоти, як вода з воску. Але Сарасті не був людиною. Сарасті був зовсім іншої породи, й усі ці вбивчі еманації, що розходилися від нього, сигналізували лише про одне — хижак. Юкка народився зі схильністю до людиновбивства, а чи піддався він своєму кривавому інстинктові, знали тільки сам вампір та ЦКП. «Може, ти отримаєш від них якесь пом'якшення, — промовчав я до нього. — Може, це всього-на-всього ціна співпраці. Зрештою, ти критично важливий для місії. Звідки мені знати, може, ти уклав з ними угоду. Ти настільки розумний, що тямиш: тебе не підняли б із мертвих і не поставили б на чільне місце, якби ти не був так потрібен. Від того самого дня, коли тебе витягли з цистерни, ти знав, що важелі впливу у твоїх руках. Так це працює, Юкко? Ти врятуєш світ, а хлопці, що тримають тебе на прив'язі, погодяться послабити шворку?» У дитинстві я читав історії про джунглі та хижаків, що пронизують жертву поглядом. Тільки зустрівшись з Юккою Сарасті, я зрозумів, як воно. Однак зараз він на мене не дивився. Вампір зосереджено розкладав свій намет, а навіть якби він і поглянув мені у вічі, я б все одно нічого не помітив, бо на його обличчі були величезні темні окуляри. Він не звернув на мене уваги, коли я, схопившись за найближчу перекладину, протиснувся повз нього. Я міг би заприсягтися, що подих вампіра смердів сирим м’ясом. Далі — барабан (барабани, якщо бути точним; обідок біомедичного відсіку обертався на власних шарнірах). Я пролетів крізь центр циліндра шістнадцяти метрів у діаметрі. Уздовж його вісі тягнувся спинний мозок «Тезея», а вздовж драбин скупчувалися нервові сплетення і трубопровід. Трохи далі у затишних закутках протилежного боку світу стовбурчилися щойно встановлені намети Шпінделя та Джеймс. Сам Шпіндель, геть голий, якщо не зважати на рукавиці, висів за моїм плечем. Поспостерігавши за тим, як ворушаться пальці біолога, я міг сказати, що його улюблений колір — зелений. Ісаак заякорився біля однієї з трьох драбин, прикріплених до ободу барабана, що вели в нікуди: крутими вузькими перекладинами можна було піднятися на п’ять метрів угору та опинитися в порожнечі. Наступний люк зяяв чітко по центру протилежної стінки барабана; труби та жолоби проходили крізь перегородку. Я схопився за найближчу скобу, аби пригальмувати, — ще раз скривився від болю — і проплив крізь нього. Т-подібне перехрестя. Хребтовий коридор ішов далі, але від нього відгалужувався короткий дивертикул[20] до камери ПКД[21] та зовнішнього повітряного шлюзу. Я рухався далі власним курсом назад до саркофагу — дзеркально-яскравого, заледве два метри завглибшки. Ліворуч стояли порожні капсули, зайняті — праворуч. Усі ми були настільки незамінними, що прибули сюди з командою дублерів. Вони безтурботно спали. З трьома із них я зустрічався під час тренувань на Землі. Сподіваюся, що нікому з нас не доведеться поновлювати з ними знайомства. Однак з боку штирборту[22] лише чотири капсули. Для Сарасті заміни немає. Іще один люк. Цього разу менший. Я протиснувся крізь нього на місток. Тьмяно; тихо пересувається мозаїка з іконок та буквенно-цифрових символів, ітеруючись[23] на темних скляних поверхнях. Це не те щоб капітанський місток, радше кокпіт, причому дуже тісний. Я проплив між двома протиперевантажувальними ліжками, перед кожним з яких розташовувався підковоподібний пульт з елементами керування та сенсорами. Насправді ніхто не збирався користуватися цим обладнанням. «Тезей» чудово давав собі раду, а якби щось сталося, ми могли віддати йому команди зі своїх імплантатів. А коли б і вони відмовили, можна було б з цілковитою певністю стверджувати, що ми вже мертві. Втім, якщо інші варіанти не спрацюють, у разі такої астрономічно мізерної ймовірності саме звідси один або двоє безстрашних членів екіпажу могли б скерувати корабель додому. Між упорами для ніг інженери вмонтували останній люк і останній лаз до оглядового блістера[24] на носі «Тезея». Скоцюрбившись (жили тріщали та нили) я протиснувся… …у пітьму. Ззовні купол закривали міцно стулені повіки — щитки-мушлі. На сенсорній клавіатурі ліворуч від мене ледь світилася самотня іконка, від хребта корабля тяглися тьмяні промені світла. Пітьмавими пальцями нишпорили вони по ввігнутій стінці. Доки мої очі адаптувалися до напівмороку, все навколо забарвлювалося у приглушені відтінки синього і сірого. Слабенький вітерець колихав ремені на дальній перегородці. Затхле повітря із запахом мастила та механізмів висушувало моє горло. Замки ледь подзвякували від малесенького протягу, наче дешеві китайські дзвоники. Я простягнув руку і торкнувся кришталю: внутрішнього з двох шарів. Крізь них лилося тепле повітря, відрізаючи холод. Проте не до кінця. Мої пальці миттю захололи. Ззовні космос. Можливо, прямуючи до нашої початкової мети, «Тезей» натрапив на щось таке, від чого, злякавшись, кинувся за межі Сонячної системи. Однак, найімовірніше, він мчав не від чогось, а до чогось. До чогось такого, про що ніхто не знав на той час, як ми померли та вирушили на Небеса. У такому разі… Я потягнувся назад, торкнувся сенсорів. Майже очікував, що нічого не станеться; закрити вікна «Тезея» можна було так само просто, як і комунікаційні журнали. Проте купол переді мною відразу розкрився — спершу тріщина, потім півмісяць, далі широко розплющене око, чиї повіки легко ковзнули у корпус корабля. Мої пальці інстинктивно вчепилися в оберемок ременів. Навколо розпростерлася раптова та нещадна порожнеча, і не було нічого, за що можна було б схопитися, окрім металевого диска менше чотирьох метрів у діаметрі. Скрізь зорі. Так багато зірок, що мені в житті не збагнути, як вони всі поміщаються на небі, котре досі було чорним. Зорі і… …більш нічого. «А на що ти очікував? — дорікнув я собі. — На інопланетний корабель, що завис біля правого борту?» Що ж, чом би й ні? За чимось же ми сюди прилетіли. Принаймні решта членів екіпажу. Вони залишалися життєво необхідними для успіху місії, хай би де опинилися. А от моє становище, як я зрозумів, було трохи інакшим. Моя корисність з віддаллю зменшувалася. А ми опинилися за половину світлового року від дому. Коли споночіє, можна побачити зорі. Емерсон [25] Де ж я був, коли на Землю впали вогні? Виходив з брами Раю, оплакуючи батька, який досі був живим — принаймні, він сам так вважав. Відколи Гелен зникла під каптуром, сплинуло майже два місяці. Тобто два місяці за нашим ліком. Для неї міг минути день чи десятиріччя; Віртуальні Всевишні, окрім усього решта, налаштовували й годинники суб’єктивного часу. Гелен не мала наміру повертатися. Зустрічатися з чоловіком згоджувалася лише на умовах, що прирівнювалися до ляпасу. Але він не нарікав. Навідував її настільки часто, наскільки вона дозволяла: спершу двічі на тиждень, потім — один раз на тиждень. Згодом що два тижні. Їхній шлюб розпадався з експоненційною приреченістю радіоактивного ізотопу, але чоловік досі прагнув уваги Гелен, тож приставав на її умови. Того дня, коли на Землю упали вогні, ми разом з ним пішли до матері. То була особлива нагода — ми востаннє бачили її у плоті. Два місяці її тіло церемонно лежало разом з п’ятьмастами іншими Вознесенними у палаті, доступне для огляду родичам першого ступеня. Інтерфейс не був реальнішим, ніж завжди; тіло з нами не розмовляло. Однак воно, принаймні, було: плоть залишалася теплою, а простирадла — чистими й випрасуваними. З-під каптура виднілася нижня частина обличчя Гелен, проте її очі та вуха ховалися під шоломом. Ми могли торкатися до неї. Часто батько так і робив. Можливо, якась далека частина її свідомості досі це відчувала. Але зрештою одного дня хтось таки мусить закрити труну й позбутися решток. Кімнату потрібно приготувати для новоприбулих — тож саме того останнього дня ми прийшли до материного ліжка. Джим знову взяв її за руку. З нею й далі можна буде спілкуватися — у її світі, на її умовах, — проте надвечір її тіло потрапить на склад, надто щільно заповнений, аби приймати відвідувачів з плоті й крові. Нас запевнили, що її тіло лишиться неушкодженим: його годуватимуть та тренуватимуть, стимулюватимуть м’язи електрикою. Якщо з Раєм трапиться якась незбагненна катастрофа, тіло Гелен буде готовим повернутися до активного функціонування. Усе можна відновити, казали нам. І все ж таки: вже так багато людей зійшло у Рай, а навіть найглибші катакомби — не безмежні. Ходили чутки про розчленування, буцімто з часом неважливі частини тіла відсікають згідно з алгоритмом оптимізації простору. Можливо, наступного року Гелен перетвориться на тулуб, а ще за рік від неї зостанеться тільки голова. Можливо, перш ніж ми встигнемо вийти з цієї будівлі, її обітнуть всю, аж до самого мозку, в очікуванні на останній технологічний прорив, що сповістить про пришестя Великого Цифрового Завантаження. Як я вже казав, це все чутки. Особисто я не знаю нікого, хто б повернувся після Вознесіння, але зрештою, чому їм захотілося б повертатися? Навіть Люцифер облишив небеса, лише коли його звідти турнули. Можливо, тато знав щось напевно — він був обізнаний більше, ніж інші люди, у питаннях, про які ті ж інші люди не мали жодного уявлення, — от тільки він ніколи не розголошував секретів. І хай би що йому було відомо, але він, вочевидь, вирішив, що правда не змусить Гелен передумати. А для нього цього було досить. Ми одягли шоломи, які слугували одноденними перепустками для Бездротових, і зустрілися з матір’ю у простій, мало не по-спартанському умебльованій вітальні. Вона не додала в кімнату вікон, що виходили б у її світ, не даючи ані натяку на утопію, яку вибудувала для себе. Вона навіть не скористалася одним із заздалегідь установлених гостьових середовищ, розроблених, щоб мінімізувати дискомфорт відвідувачів. Ми опинилися в безликій бежевій сфері, діаметр якої сягав п’яти метрів. Усередині не було нічого, окрім самої матері. «Зрештою, ця атмосфера, можливо, не дуже й відрізняється від її бачення утопії», — припустив я. Батько усміхнувся. — Гелен. — Джиме, — матір була на двадцять років молодшою за своє тіло на ліжку, проте від погляду на неї у мене шкірою сипнуло морозом. — Сірі! І ти прийшов! Гелен завжди зверталася до мене на ім’я. Гадаю, вона ніколи не називала мене сином. — Ти й досі щаслива тут? — запитав батько. — Надзвичайно. Я хотіла б, щоб ти приєднався до нас. Джим усміхнувся. — Хтось же мусить стежити, аби тут все було гаразд. — Ти ж знаєш, що це не прощання, — сказала вона. — Ти можеш навідувати мене, коли забажаєш. — Тільки якщо ти зробиш щось з декораціями. Не просто жарт, а лукавство. Джим прийшов би на її поклик, навіть якби довелося босоніж ступати по битому склу. — І Челсі також, — вела далі матір. — Було б дуже приємно нарешті познайомитися через стільки часу. — Челсі відійшла, Гелен, — відказав я. — Так, але ж я знаю, що ви підтримуєте зв’язок. Знаю, вона була для тебе особливою людиною. А те, що ви більше не разом, не означає, що вона не може… — Ти ж знаєш, що вона… Жахна імовірність обірвала мене посеред речення: можливо, я справді їм не сказав. — Сину, — спокійно мовив Джим, — залиш нас на хвилинку. Та я лишив би їх на ціле довбане життя. Відключившись, я знову опинився у палаті й перевів погляд з тіла матері на ліжку на сліпого, паралізованого батька на дивані, який шепотів солодкі ніжності в інформаційний потік. Нехай зіграють одне перед одним свою комедію, нехай завершать та ритуалізують свої так звані стосунки так, як вважають за потрібне. Можливо, бодай раз у житті вони змусять себе бути чесними у світі, де все решта — брехня. Можливо. У будь-якому разі, мені не хотілося бути присутнім при цьому. Та звісно, мені довелося повернутися, аби виконати свою частину ритуалу. Вдаючись до звичної брехні, я востаннє зіграв свою роль у родинній п’єсі. Ми дійшли згоди, що материне Вознесіння нічого не змінює, й ніхто ні на крок не відхилився від сценарію, аби назвати іншого брехуном. Зрештою, ретельно добираючи слова — щоб сказати «до зустрічі» замість «прощавай», — ми попрощалися з матір’ю. Мені навіть вдалося притлумити блювотний рефлекс, щоб її обійняти. Щойно ми вийшли з пітьми, в руках у Джима опинився інгалятор. Коли ми проходили вестибюлем, я без надії сподівався, що батько викине його у смітник. Однак, щоб не піддаватися спокусі, він підніс аерозоль до рота та прийняв ще одну порцію вазопресину[26]. Вірність в аерозолі. — Тобі це більше не потрібно, — зауважив я. — Можливо, — погодився батько. — У будь-якому разі не спрацює. Ти не зможеш лишатися закоханим у того, кого навіть тут немає, хоч би скільки гормонів винюхав. Це лише… Джим промовчав. Ми пройшли під дулами охоронців, що захищають будівлю від проникнення Реалістів. — Вона пішла, — бовкнув я. — Їй байдуже, навіть якщо ти знайдеш собі когось. Вона б навіть тішилася, якби так сталося. Це б дозволило їй вважати, буцімто шальки терезів урівноважено. — Вона моя дружина, — відповів на те батько. — Це слово більше нічого не означає. Ніколи не означало. Він злегка усміхнувся. — Це моє життя, синку. Мене воно влаштовує. — Тату… — Я не звинувачую її, — мовив він. — І тобі не варто. Легко йому казати. Легко навіть приймати біль, якого вона йому завдавала всі ці роки. Цей життєрадісний вираз обличчя наприкінці навряд чи приховає всі ті гіркі скарги, які батько вислуховував протягом життя. Гадаєш, це легко, коли ти зникаєш на кілька місяців поспіль? Легко постійно запитувати у себе, з ким ти, чим займаєшся і чи живий взагалі? Гадаєш, легко самій виховувати таку дитину? Вона звинувачувала його у всьому, та він не ремствуючи терпів її докори, бо знав, що все це — брехня. Він знав, що був тільки приводом. Вона відійшла не тому, що він постійно зникав, і не через його зради. Її рішення взагалі з ним не пов’язане. Річ у мені. Гелен залишала цей світ, адже більше не могла дивитися на те, що замінило її сина. Можливо, я б продовжив суперечку — знову спробував би змусити батька зрозуміти, але ми щойно вийшли за браму Раю на вулиці Чистилища, де перехожі зусібіч щось вражено бурмотіли й, повідкривавши роти, витріщалися в небо. Я простежив за їхніми поглядами до смужки відкритих сутінок між хмарочосами — і в мене перехопило подих… Падали зорі. Зодіак перекрила чітко окреслена сітка з яскравих цяток із сяючими хвостами. Неначе всю планету піймали у величезні тенета, вузли яких виблискували, як вогні святого Ельма. Це було чарівно. І жахливо. Я відвів погляд, аби відкалібрувати зір і дати шанс нахабній галюцинації шляхетно зникнути, доки я не спрямував на далеке світло критичного погляду. Тієї миті я помітив вампіра, жінку. Вона блукала поміж нас, як класичний вовк у овечій шкурі. Не часто на вулиці можна зустріти таку істоту, як вампір. Раніше я не бачив жодного з них наживо. На голову вища за всіх нас, вона щойно вийшла з будівлі через дорогу. Її жовті очі яскраво сяяли — як у кота в густих сутінках. Доки я за нею спостерігав, вампірка збагнула: щось не так. Тоді роззирнулася, поглянула на небо — і рушила собі далі, абсолютно байдужа до худоби навколо, до небесного знамення, яке так приголомшило те бидло. Абсолютно байдужа до того, що світ щойно перевернувся догори дриґом. То була 10:35 година за Грінвічем 13 лютого 2082 року. Вони ніби стиснули світ у великому кулаці, а самі залишалися чорними, як внутрішня поверхня горизонту подій[27], аж до останньої миті — коли спалахнули всі разом. Помираючи, вони кричали. Кожен радіоприймач, від поверхні і до геостаціонарної орбіти, стогнав з ними в унісон, кожен інфрачервоний телескоп ненадовго захворів на снігову сліпоту. Небо на кілька тижнів затягло попелом; сріблясті мезосферні хмари над висотними струменевими течіями щосвітанку виблискували іржавими барвами. Вочевидь, ті об’єкти здебільшого складалися з металу. Ніхто й гадки не мав, що це все може означати. Можливо, вперше в історії світ дізнався про щось, перш ніж йому про це розповіли: якщо ви бачили небо, то й самі долучилися до сенсації. Арбітрам світу новин, позбавленим звичного привілею фільтрувати реальність, довелося задовольнятися можливістю дати назву феномену. Їм знадобилося дев’яносто хвилин, щоб зійтися на Світляках. Півгодини потому в ноосфері з’явилися перші перетворення Фур’є[28]; ніхто не здивувався, що Світляки змарнували свій останній подих не на радіоперешкоди. У їхній передсмертний хор було закладено схему, закодовані дані, що чинили опір будь-якому земному аналізу. Вірні лише суворим науковим методам експерти відмовилися вгадувати навмання: вони тільки визнали, що Світляки щось сказали. І вони не знали що саме. Всі інші знали. А як іще можна було пояснити 65 536 дронів, рівномірно розташованих по широтно-довготній сітці, від яких не сховався жоден квадратний метр поверхні планети? Вочевидь, Світляки нас сфотографували. Заскочили увесь світ зі спущеними штанами й зафіксували на панорамному мульти-стоп-кадрі. Нас досліджували: проте була це прелюдія до офіційного знайомства чи до відкритого вторгнення? Всіх цікавило це питання. Батько міг би знати когось, кому про щось відомо. Але на той момент старий уже давно зник, як це завжди траплялося в часи планетарних криз. Знав тато щось чи ні, та він залишив мене наодинці з усім людством шукати власні відповіді. Гіпотез не бракувало. У ноосфері роїлися сценарії: від утопічного до апокаліптичного. Світляки засіяли землю смертоносними бактеріями крізь струменеві течії. Світляки вирушили на сафарі. Комплекс «Ікар» переналаштовують, щоб він живив зброю Судного Дня проти прибульців. Комплекс «Ікар» уже знищено. У нас є кілька десятиліть, щоб дати відповідь; ніщо за межами Сонячної системи не може ігнорувати обмежень, які накладає швидкість світла. Нам залишилося жити лічені дні; біологічні воєнні кораблі вже перетнули пояс астероїдів і за тиждень дезінфікують усю планету. Як і всі решта, я слухав похмурі передбачення й ведучих на телебаченні. Я відвідував форуми, наповнюючись думками інших людей. Нічого нового не відбувалося; все життя я почувався таким собі етологом-прибульцем, який досліджував поведінку світу, ретельно опрацьовував моделі й стандарти, вивчав правила, що дозволили мені вписатися в людське суспільство. Раніше це завжди спрацьовувало. Але тепер присутність справжніх прибульців якимось чином ввела у рівняння нову змінну. Тепер простого спостереження було замало. Скидалося на те, що присутність нової зовнішньої групи змусила мене повернутися до своєї клади[29] — байдуже, подобалася вона мені чи ні. Відстань між світом і мною враз здалася надуманою і навіть трішки смішною. Але мені так і не вдалося навчитися її долати. Челсі завжди казала, що телеприсутність витруїла з людства людські взаємини. — Вони стверджують, ніби немає різниці, — сказала якось вона. — Неначе твоя родина зовсім поруч, товпиться навколо тебе. Ти їх відчуваєш і бачиш, вловлюєш їхній запах. А ось і ні. Вони лише тіні на стіні печери. Звісно, це інтерактивні тривимірні кольорові тіні із силовим зворотним зв’язком, які ти можеш навіть помацати. Вони достатньо якісні, щоб обдурити твій цивілізований мозок. Але нутром ти відчуваєш, що вони не люди, навіть якщо поняття не маєш, де у тебе це нутро. Ти просто відчуваєш, що вони не справжні. Розумієш, про що я? Я не розумів. Тоді я й гадки не мав, що вона мала на увазі. Але тепер ми всі знову стали печерними людьми, що скупчилися під якоюсь скелею, доки блискавка розтинає небеса і великі безформні почвари, яких можна розгледіти тільки краєм ока в освітлені стробоскопічними спалахами миті, ревуть, налітаючи одна на одну з усіх боків. Самотність не заспокоювала. Інтерактивні тіні також. Поруч мав бути хтось справжній, щоб триматися за нього, щоб він розділив з тобою твій простір, страх, надію і непевність. Я уявив, що поруч друзі, які не зникнуть, щойно я відключуся від мережі. Але Челсі зникла, і Паґ слідом за нею. Інші, кому я міг би зателефонувати — колеги та колишні клієнти, з якими я особливо переконливо підтримував ілюзію стосунків, — не вартували зусиль. Плоть і кров мають свої зв’язки з реальністю: вони необхідні, але їх замало. Дивлячись на світ з відстані, я нарешті збагнув: я точно знав, що саме мала на увазі Челсі, коли висловлювала свої луддитські марення про прісне людство й безбарвні зв’язки у віртуальному просторі. Я завжди знав. Просто ніколи не міг зрозуміти: хіба це якось відрізняється від реального життя? * * * Уяви, що ти машина. Так, так, знаю. Але уяви, що ти інакша машина, побудована з металу й пластмаси, створена не сліпим, напіввипадковим природним відбором, а інженерами й астрофізиками, зосередженими на конкретній меті. Уяви, що твоє завдання — не розмножуватися чи навіть виживати, а збирати інформацію. Мені таке легко уявити. Втілювати це значно простіше за більшість звичних імітацій. Я пливу крізь прірву з прохолоднішого боку орбіти Нептуна. І для будь-якого спостерігача у видимому спектрі існую лише як небуття: рухомий асиметричний силует, що затуляє зірки. Однак інколи, під час повільних, але неспинних обертів, я блякло виблискую відбитим світлом зірок. Як побачиш мене в такі миті, можеш зробити висновки про мою справжню суть: сегментоване створіння зі шкірою з фольги з настовбурченими суглобами, параболічними й тонкими антенами. То там, то сям паморозь торкнулася стику чи спайки — можливо, то заморожені гази, на які я натрапив біля Юпітера. Всюди несу я на собі мікроскопічні трупи земних бактерій, що з безтурботним ентузіазмом процвітали на обшивках космічних станцій чи благодатній місячній поверхні — але перетворилися на крижинки, ще коли я відійшов на половину теперішньої відстані від Сонця. Тепер, за крок від абсолютного нуля, вони можуть розбитися від дотику єдиного фотона. Принаймні, моє серце гаряче. У мене в грудях палахкотить крихітне ядерне багаття, лишаючись байдужим до зовнішнього холоду. Воно не згасатиме тисячу років, якщо не трапиться якоїсь катастрофи. Тисячу років я прислухатимуся до слабких голосів із Центру керування польотами й виконуватиму все, що вони мені накажуть. Наразі вони наказують вивчати комети. Всі отримані інструкції надавали чіткі й недвозначні уточнення щодо цієї, найголовнішої, мети мого існування. Саме тому останні дані настільки збивають з пантелику: вони позбавлені сенсу. Хибна частота, хибна інтенсивність сигналу. Я не можу зрозуміти навіть протоколу встановлення зв’язку. Прошу пояснення. Відповідь надходить за тисячу хвилин і становить собою безпрецедентну суміш наказів і запитів про інформацію. Я відповідаю настільки добре, наскільки можу: так, це напрямок, в якому інтенсивність сигналу була найбільшою. Ні, це не звичний напрямок для Центру керування польотами. Так, я можу повторити: ось так, із самого початку. Так, я перейду в режим очікування. Чекаю на подальші інструкції. Вони приходять через 839 хвилин і наказують негайно припинити вивчати комети. Я маю розпочати контрольоване рецесивне падіння, яке кожні 94 секунди розвертатиме мої антени на 5 градусів по всіх трьох осях. Якщо натраплю на будь-які сигнали, схожі на ті, що спантеличили мене, мушу встановити напрямок сигналу максимальної інтенсивності й встановити низку параметричних значень. Також мені наказали передавати сигнал Центру керування польотами. Я виконую те, що наказано. Тривалий час не чую нічого, але я надзвичайно терплячий і не вмію нудьгувати. Невдовзі знайомий швидкоплинний сигнал торкнувся моїх аферентних пристроїв. Я знову приймаю його і відстежую до джерела, для опису якого маю вдосталь обладнання: сигнал надсилає транснептуніанська комета в поясі Койпера, що сягає близько двохсот кілометрів у діаметрі. З періодичністю 4,57 секунди вона посилає в небеса тонку радіохвилю в двадцять один сантиметр. Радіопромінь у жодній точці не перетинає координатів Центру керування польотами. Здається, він спрямований геть на іншу ціль. Щоб зреагувати на цю інформацію, Центру керування польотами знадобилося набагато більше часу, ніж зазвичай. У відповідь прийшов наказ змінити курс. Центр керування польотами повідомляє, що відтепер мій напрямок — комета Бернса-Колфілда. Зважаючи на запаси палива та інерційні обмеження, я досягну її лише за тридцять дев’ять років. Водночас мені більше не потрібно досліджувати нічого іншого. В Інституті Курцвейла я відповідав за встановлення зв’язку у роздробленому гурті передових науковців, переконаних, що вони ось-ось вирішать квантово-гліальний парадокс. Саме цей глухий кут на десятиліття загальмував розвиток штучного інтелекту. Експерти обіцяли: щойно перепону буде подолано, до першого завантаження особистості лишиться півтора року, а до першої надійної емуляції людської свідомості в програмне середовище — лише два. Відкриття ознаменує собою кінець тілесної історії і звеличить Сингулярність, яка ось уже п’ятдесят років нетерпляче чекає за лаштунками. Через два місяці після Вогнепаду Інститут розірвав зі мною контракт. Насправді я здивувався, чому вони так довго чекали. Нам дорого обійшлися ці миттєві зміни глобальних пріоритетів і радикальні заходи, спрямовані на повернення втраченої ініціативи. Навіть наша блискуча постдефіцитна економіка не могла витримати такої різкої зміни без ризику збанкрутувати. Тривалий час вважалося, що завдяки своїй віддаленості станції в глибокому космосі надійно захищені, але тепер вони несподівано стали вразливими з тієї ж причини. Для захисту від невідомого ворога довелося переоснащувати осередки в точках Лаґранжа[30]. Торгівельні кораблі з Марсіанської петлі забирали, переозброювали й переспрямовували. Деякі патрулювали простір над Марсом, а інші рушили до Сонця, щоб захищати комплекс «Ікар». І не мало жодного значення те, що Світляки не напали на жодну із цих цілей. Ми просто не могли дозволити собі ризикувати. Опинившись в одному човні, все людство відчайдушно прагнуло за будь-яку ціну повернути гіпотетичну перевагу. Королі й корпорації підписували боргові розписки на серветках і присягалися все владнати, щойно вляжеться це шаленство. Водночас перспективи утопії, що мала настати за два роки, опинилися в тіні Армагеддону, яка нависала з найближчого майбутнього. Інститут Курцвейла, як і всі решта, враз отримав купу інших нагальних завдань. Тож я повернувся до свого помешкання, відкоркував пляшку «Ґленфіддіха»[31] і розгорнув довкола себе іконки віртуальних вікон, немов пелюстки квітів, поглинаючи об’їдки суперечок, термін придатності яких скінчився ще два тижні тому: Ганебне падіння глобальної системи безпеки. Нам не завдали жодної шкоди. Супутники знищено. Тисячі загиблих. Випадкові зіткнення. Ненавмисні жертви. (Хто їх послав?) Ми мали побачити, як вони наближаються. Чому ми не… Глибокий космос. Закон обернених квадратів[32]. Рахуйте самі. Вони замаскувалися! (Чого вони хочуть?) Нас зґвалтували! Господи Ісусе. Просто сфотографували. Чому суцільне мовчання? З Місяцем усе гаразд. З Марсом також. (Де ж вони?) Чому вони не вийшли на зв'язок? Ніщо не торкнулося О’Нілів[33]. Технології Передбачають Войовничість! (Вони повернуться?) На нас нічого не напало. Поки що. Ніщо нас не завоювало. Наразі. (Але де ж вони?) (Вони повернуться?) (Відповідайте!) Джим Мур Тільки голосовий канал Зашифровано Прийняти? Просто на рівні мого зору, перекриваючи чат, розквітло текстове вікно. Я його двічі перечитав. Спробував пригадати, коли батько востаннє телефонував з об’єкта — і не зміг. Я заглушив інші вікна. — Тату? — Синку, — за мить відповів він. — У тебе все гаразд? — Як і в усіх. Досі не можу вирішити, святкувати нам чи накласти в штани від страху. Батько відповів не одразу: — Між іншим, це серйозне питання, — зрештою вимовив він. — Навряд чи ти міг би дати мені пораду, так? Нам, простим смертним, нічого не розповідають. Риторичне запитання, про що свідчила і промовиста батькова мовчанка. Зовсім недоречне запитання. — Знаю, — додав я за мить. — Вибач. Просто ходять чутки, ніби комплекс «Ікар» знищено і… — Тобі ж відомо, що я не можу… ех, — батько змовк. — Це абсурд. З «Ікаром» все гаразд. — Правда? Скидалося на те, що тато ретельно зважує слова. — Світляки, певно, навіть не помітили його. Коли він не працює, не лишається шлейфу з часточок. Крім того, сонячний блиск приховує його від усіх, за винятком тих, хто знає, де шукати. Тепер настала моя черга змовкнути. Раптом розмова видалася неправильною. Бо коли батько вирушав на роботу, він ніби зникав. І ніколи не телефонував родині. Навіть коли батько повертався з роботи, то ніколи не розмовляв про справи. І байдуже, чи комплекс «Ікар» досі працював, а чи його розщепило та швиргонуло на Сонце, наче кілометри пошматованого орігамі. Тато б нічого такого не розповів, якби до того не було зроблено офіційного повідомлення. А його — я про всяк випадок перезавантажив довідкове вікно — не було. Хоча мій батько — чоловік небагатослівний, але йому точно не притаманні часті, нерішучі паузи, а в нашому діалозі він вагався перед кожною реплікою. Я обережно закинув наживку: — Але ж вони відрядили кораблі… — І взявся рахувати. І раз, і два… — Просто запобіжний захід. «Ікара» вже давно час оглянути. Ти ж не запускатимеш двигун на повну потужність, спершу не оглянувши машину бодай побіжно чи не покопавши носаком по шинах. Близько трьох секунд на відповідь. — Ти на Місяці, — сказав я. Пауза. — Досить близько. — Що ти… тату, навіщо ти розповідаєш мені все це? Хіба це не порушення секретності? — Тобі зателефонують, — повідомив він. — Хто? Навіщо? — Збирають команду. Щось на кшталт… людей, з якими ти працював. — Мій батько був надто раціональним, щоб заперечувати корисність гібридів та модифікантів, що живуть серед нас, але він ніколи не міг приховати своєї недовіри до них. — Їм потрібен синтезист. — Як пощастило, що у твоїй родині є такий! Радіохвилі снували між нами туди-сюди. — Жодного кумівства, Сірі. Я дуже хотів, щоб вони обрали когось іншого. — Ну, дякую за вотум дові… Але він передбачив мою реакцію і випередив мене до того, як сказані слова здолали відстань: — Це не сумнів у твоїх здібностях, і ти знаєш про це. Ти просто найкращий у своїй галузі, а ця робота — критично важлива. — Тоді чому… — почав було я і змовк. Він би не став утримувати мене від якихось теоретичних занять у будь-якій лабораторії західної півкулі. — 3 чим вона пов’язана, тату? — Зі Світляками. Дещо знайшли. — Що? — Радіосигнал. З пояса Койпера. Ми простежили напрямок. — Вони розмовляють? — Не з нами. — Він прокашлявся. — Щаслива випадковість, що ми взагалі перехопили передачу. — А з ким же вони розмовляють? — Не знаємо. — Доброзичливо? Вороже? — Сину, ми не знаємо. Шифрування здається схожим, але навіть щодо цього ми не впевнені. Все, що у нас є, — місце розташування. — Отже, ви посилаєте команду. Посилаєте мене. Ми ніколи раніше не літали до поясу Койпера. Минули десятиліття, відколи туди востаннє відряджали роботів. Не те щоб бракувало потужностей: ми просто більше цим не переймалися. Усе, що потрібно, було значно ближче до дому. Міжпланетна ера застрягла на астероїдах. Але тепер щось вигулькнуло на наших задвірках і гукає в безодню. Можливо, воно зверталося до якоїсь іншої сонячної системи. Можливо, до чогось ближчого, що вже в дорозі. — Ми не можемо спокійно ігнорувати таку ситуацію, — пояснив батько. — А як щодо зондів? — Звісно. Але ми не можемо чекати відповіді від них. Ви летітимете по гарячих слідах, отримуючи оновлення вже в дорозі. Він дав мені кілька секунд, щоб перетравити почуте. Оскільки я й досі мовчав, він продовжив: — Ти маєш зрозуміти. Наскільки нам відомо, єдина наша перевага зараз полягає в тому, що Бернс-Колфілд не знає, що ми його помітили. Ми маємо якнайповніше скористатися цією можливістю. Але ж Бернс-Колфілд ховався. Бернс-Колфілд може не оцінити нав’язане знайомство. — А що як я відмовлюся? Затримка з відповіддю була такою, наче батько на Марсі. — Я знаю тебе, синку. Ти не зробиш цього. — Але якби відмовився? Якщо я найкращий у галузі, а справа настільки важлива… Йому не потрібно було відповідати. А мені — запитувати. Коли ставки настільки високі, потрібні для місії елементи не мають такої розкоші, як вибір. Я не отримав би навіть маленького дитячого задоволення: затамувати подих і відмовитися гратися. Воля чинити опір — така само механістична, як і потреба дихати. І те, й інше можна пригасити, якщо підібрати правильні нейрохімічні ключі. — Це ви розірвали мій контракт з Курцвейлом, — збагнув я. — Це найменше з того, що ми зробили. Певний час між нами залягала мовчанка вакууму. — Якби я міг повернутись у минуле і виправити те, що зробило тебе тим, хто ти є, — нарешті сказав батько, — я б зробив це. Не вагаючись. — Угу. — Мені час іти. Я просто хотів тебе попередити. — Так. Дякую. — Я люблю тебе, синку. Де ти? Чи повернешся ти? — Дякую, — повторив я. — Приємно знати про це. Це те, чого батько виправити не міг. Ким я є. Я міст між надсучасними рубежами й нерухомим центром. Я стою між Чарівником з країни Оз і людиною за завісою. Я і є завіса. Я не належу до зовсім нового племені. Моє коріння сягає світанку цивілізації, але мої попередники виконували трішки іншу функцію, не таку почесну. Вони тільки змащували колеса соціальної стабільності; вони підсолоджували гірку правду або ж роздмухували уявних чудовиськ заради політичної вигоди. По-своєму, вони також були необхідними. Навіть озброєна до зубів поліцейська держава не може постійно застосовувати грубу силу до всіх громадян. Керування мемами[34] — значно тонша річ; підфарбоване рожевою барвою відображення навколишньої реальності, заразний страх перед загрозливими альтернативами. Завжди існували ті, хто займався перетворенням інформаційних структур, але впродовж історії людства вони мало що зробили, аби внести в неї ясність. Все змінилося з настанням нового тисячоліття. Тепер ми перевершили самі себе, ми досліджуємо території за межами звичайного людського розуміння. Іноді їхні обриси, навіть у звичному просторі, настільки химерні, що наш мозок не здатен їх осягнути. А часом їхні координати сягають вимірів, непідвладних для сприйняття розумами, створеними, щоб битися й паруватися на первісних луках. Стільки всього обмежує нас, ще й з різних боків! Найальтруїстичніші та найвідповідальніші філософії блякнуть перед грубим імперативом, закладеним у стовбурі головного мозку — своєкорисливістю. Стрункі й елегантні рівняння передбачають поведінку квантового світу, але не можуть його пояснити. За чотири тисячі років ми навіть не змогли довести, що реальність існує поза межами свідомості людини-мрійника. Ми відчуваємо величезну потребу в інтелекті, що перевершує наш власний. Однак ми виявилися не настільки вправними, щоб створити його. Насильницьке спарювання мізків та електронів завершується однаково вражаючими успіхами й поразками. Наші гібриди стають такими ж геніальними, як саванти — і так само страждають на аутизм[35]. Ми приєднуємо людей до протезів, змушуємо їхній перевантажений мотор жонглювати плоттю й механізмами, а тоді хитаємо головою, коли їхні пальці смикаються, а язики — заплітаються. Комп’ютери самостійно завантажують власних нащадків, стають настільки мудрими й незрозумілими, що їхнє спілкування несе на собі тавро недоумства. Вони видаються неуважними й байдужими до потреб заледве розумних створінь, що залишилися далеко позаду них. І коли надістоти знаходять відповіді, яких ви просили, ви не можете зрозуміти їхнього аналізу чи перевірити їхніх розрахунків. Мусите брати їхні слова на віру… …або скористатися інформаційною теорією, щоб згладити їх для вас, стиснути тесеракт[36] до двох вимірів, а пляшку Кляйна[37] — до трьох; спростити реальність. Лишається тільки молитися богам, які пережили нове тисячоліття, щоб ваше шляхетне викривлення правди не зруйнувало жодної з головних опор. Вам доводиться наймати таких, як я, гібридних нащадків профайлерів, систем автоматичного доведення теорем та спеціалістів з теорії інформації. В офіційному середовищі нас називають синтезистами. На вулиці — жаргонавтами або папужками. А вчені, чию так довго вишукувану правду псують і піддають лоботомії заради наділених владою неуків, зацікавлених тільки в частках ринку, можуть назвати мене кротом або дуеньєю. Ісаак Шпіндель назвав мене комісаром. І хоча це дружній жарт, але в ньому є крихта істини. Я так і не зміг переконати себе, що ми зробили правильний вибір. Я навіть уві сні можу перелічити звичні виправдання, без кінця-краю говорити про обертання інформаційних структур та недоречність семантичного розуміння. Але навіть сказавши все це, я й досі сумніваюся. І не знаю, чи бодай хтось абсолютно певен. Можливо, все це — лише велике узгоджене шахрайство, в якому і жертви, і шахраї перебувають в одному човні. Ми ніколи не визнаємо, що наші витвори перевершують нас; нехай вони розмовляють невідомими мовами, але наші жерці здатні тлумачити їхні знаки. Боги залишають свої алгоритми, викарбувані на гірських схилах, але ж скрижалі людям приношу я, маленький і зовсім не страшний. Можливо, Сингулярність настала ще багато років тому. Просто ми не хочемо визнавати, що опинилися далеко позаду. ------------ Кінець фрагменту