Жоравницькi
Оксана Стефанiвна Забужко


Тут могла б бути ваша реклама
Десь в остатнiй чвертi шiстнадцятого вiку в мiстi Луцьку, де, каже приказка, «все не по-людську: довкола вода, посерединi бiда», а вода – то рiка Стир, що стирае пам’ять, а бiда, то грiзна фортеця, княжий замок, що горуе над мiстом i донинi, – ясний пан Іван Жоравницький вступив у спiрку зi своiм братом Олександером – либонь, за вiтцiвщину, за ловецькi угiддя, за рибнi озера, за бортi з медами, бо за вiщо б iще так завзятись на себе двом славним лицарям зацного роду?





Оксана Забужко

Жоравницькi

оповiдання зi збiрки «Тут могла б бути ваша реклама»



Десь в остатнiй чвертi шiстнадцятого вiку в мiстi Луцьку, де, каже приказка, «все не по-людську: довкола вода, посерединi бiда», а вода – то рiка Стир, що стирае пам’ять, а бiда, то грiзна фортеця, княжий замок, що горуе над мiстом i донинi, – ясний пан Іван Жоравницький вступив у спiрку зi своiм братом Олександером – либонь, за вiтцiвщину, за ловецькi угiддя, за рибнi озера, за бортi з медами, бо за вiщо б iще так завзятись на себе двом славним лицарям зацного роду? Олександер Жоравницький був од Великого князя обдарований бенефiцiею ключника – мав наглядати за збором медовоi данини по цiлiй землi Волинськiй, та й у самому мiстi врядував неабиким, а городничим – пильнував замкових укрiплень: умiв пан Олександер, нiчим лицарського обичаю не змазавши, i людям i околичностям належне принатуритися, i слава його – вкупi зi статками – росла як з води. Іван же – той змалку показував ворохiбну вдачу, частiше, нiж би годилось, хапався за шаблю, а то й за венацького стилета, мов ненастанно пхав його межи плечi неситий дух непокори, а чи нерозтрачена мужеська ярiсть шукала собi погамiвку в сутичках i герцях.

На додачу, оба брати Жоравницькi були жонатi, й обi панi Жоравницькi одна одноi на дух не терпiли – обi-бо були челядинi рiвно норовистi, i на почестки й шану рiвно лакомi: то ж гула доба, що вперше дала внезалежненiй людськiй iстотi станiвкий грунт пiд ногами, – iстотка випросталась i тупнула нiжкою: хочу! Сотнi, тисячi нiжок, межи тим i в кунштовнi панянськi сап’янцi повзуваних, затупали по Європi, пiшов гук, запурхали пера в руках самовидцiв: жiнки, скуштувавши смаку влади i слави, гурмою посунули на кiн iсторичних дiй: у Парижi клала собi в узголiв’я том Макiявеллi Катерина з Медичiв, i густi й безвузлi, як павутина, сiтi iнтриг, що снував ii мозок, спахали провалами ночi св. Варфоломiя та Лiонськоi й Орлеанськоi рiзанин; у Генуi й Венецii куртизанки вбиралися в мужеськi строi, студiювали астрологiю та знахарство й писали мемуари про своi любоснi пригоди, а в Колонi, в назареянському кляшторi, iхнi посестри по Євиному племенi, безсилi, через приречене Боговi дiвоцтво, обернути жадобу чину на околишнiй свiт, дерлись бiснуючись на мури – i ще цiле столiття котитиметься по жiночих монастирях Європи ця епiдемiя масових шаленств; безбожне ж дiвоцтво Єлизавети Англiйськоi тим часом буяло в блиску зсипаного iй до нiг корсарського золота, i пiд пером Статфордського характерника, що прагнув поскромити королеву бодай на письмi, панi Макбетова, одержима хiттю монаршого маестату, пiдбурювала на рiшучий чин свого тупуватого рубаку-малжонка, i невидима кров виступала iй на долонях, – а в столицi грiзноi Порти галицька попiвночка Настуня Лiсовська вершила свою карколомну кар’еру вiд бранки-налiжницi до султани Стамбула, обiгрувала в шахи чужоземних амбасадорiв i обмишляла державний переворот, чи то помсту мужевi за свое колишне впокорення: по цiлiй Європi блiдi, рослинно-тендiтнi жiночi пальчики, беручи чоловiкiв за гордо вистромлене прирождiння, обертали iх на шаховi фiгурки в кривавiй партii запалених воль, i нiяка iнквiзицiя з вiдьмоспаленням негодна була затлумити необорне й невситиме, дужче од любострасного, жiноцьке: хочу!.. А де ж було розвернутися нашим паням Жоравницьким – хiба керувати наiздами на сусiдськi маетки, вчиняючи гвалт i побоi, як не одна ясна панi на княжiй Волинi чинити полюбляла?…

Тут треба сказати, що, попри спiльну обом жагу самоствердження, оприявнювалася вона в них двох на геть вiдмiнний штиб. Йванова панi Олена, пiд пару мужевi звинна й палахка, слiпуча, мов лезо дамаськоi сталi, уславилася за бiлоглову барз мудру й остру, котру о раду спитатися – звiсно, ненароком, при беседi, – i найзацнiшi волинськi мужi не вважали за щось себе негiдне, – а при тiм i за велику книжницю, в чиiх покоях, вряд iз оправними в сап’ян Святим Письмом та молитовником, стояли книги друкованi з Кракова i Львова, Перегринацii та Проскинаторii i рiзнi гiсторii списанi – о Аттилi, королi угорськiм, о цесару римськiм Отонi, о Тройськом племенi, що то про нього повiстив творець Имир (злi язики подейкували, нiби й чорнi книги там водилися), – а ще розмаiтi хронiки латинськi, бо панi Олена вмiла всякого письма – i руського, i польського, i латинського, i грецького, i сама залюбки письмом бавилася, списуючи собi в дiарiюш, що доброго чи лихого на тижнi трапилось (на столику в спочивальнi в неi завше стояв каламарчик зi свiжим атраментом i лежало кiлька заструганих пер); знала вона й про свято орацiю дотепною вiршею уложити, i цидулу одповiдную скомпонувати якнайдошкульнiш, i запевне й до мiського вряду надавалась би незгiрш од свого малжонка, – якби лиш бiлоглових, та ще й роду не так-то значного чи заможного (посаг панi Олена принесла з собою мiзерний, а з клейнодiв iно й мала, що крижика з дiаментами), прошено було до вряду. І хоч розум та вроду панi Олени подивляли по всiх луцьких домах, шляхетських i мiщанських, а проте якось нiчого з того не виникало: анi гонорiв нових, нi милостей князiвських або привiлеiв, – життя круг молодшого панства Жоравницьких мов заклякло на однiм рiвнi, не спадаючи вдiл, але й догори не пiдбиваючись, хоч би скiльки запалу виказували вони обое. А тимчасом перед очима iм стримiла постать в усiх добрах скупаного брата – i не так брата, як братовоi.

Панi Ганна Жоравницька, родом дочка луцького владики, не трiбувала нi вченiстю, нi манiрами, бо пожадану хвалу собi й пана ключника домовi приподобляла iншою дорогою. Вiд малку в усьому боронена батькiвським iменем, панi Ганна зросла в пересвiдченнi, що ключ до всiх статкiв землi волинськоi лежить у кишенi чамлетовоi референди його милости отця владики, i що вiдтак едине, о що iй самiй належить дбати, – то публiчна опiнiя: хоч тайкома й нестак до отця владики прихильна (до посполу, як i навзагал до людей пiдлеглих, той потрапляв бути непомалу брутальним, своею волею запечатував у мiстi церкви, котрих парохи не вчиняли йому грошовоi подачки, а лаятися вмiв так, як лиш у мiщанському станi знають, бо з того-то стану отець владика, по правдi сказавши, й вийшов!), – не мала, проте, опiнiя дiстати жодноi зачiпки, аби владиче сiмейство виткнути на чомусь пальцем: отсiеi-то регули панi Ганна держалася цупко, i бурхливе ii життя було приемно бадьорливим танком уздовж ризикованоi межi. Вмiла панi ключникова смiятися дрiбненько, так, щоб од того смiху чоловiцтву поза шкiрою лоскiт iшов, умiла так скидати голiвкою, струсячим пером прикрашеною, що, мовляли, колись сам пан каштелян, не втримавшись, крекнув був непоштиво, наче хлоп який: «Ех, молодичка-чепурушечка!» – хоч, може, то й поговiр, бо гостився пан каштелян у господi в пана ключника таки частенько, а де ж би то личило супроти панi дому щось такого бевкнути? А ще вмiла панi ключникова дивитися чоловiкам привселюдно в очi тим поглядом, що жона для мужа мае на порозi спочивальнi, i хоч лиця iй при тiм шарiлися, а вуста розтулялися, та очей не спускала, i що значнiший був гiсть, то довше тривав погляд, – отож i любили мостивi панове гоститись у старшого панства Жоравницьких, i ласкою княжою пан ключник утiшався бiльш за кого. Ба, злостивцi пащекували й за iнше – що нiбито й багатий посаг панi ключниковоi не лише вiд отця владики та першого ii малжонка-небожчика походив, а вiд знаного Йвана-злотарника, за кування фалшивих талярiв пред суд ставленого, i що нiби того Йвана-злотарника панi Ганна у своему маетку дiвоцькiм, у придомку, не один мiсяць ховала, щедрою ласкою свею жiноцькою собi його еднаючи. «Неправда сьому, – твердо казала панi Олена щоразу, як заходила за те мова, – неправда, бо як же би хто на таку шпетность полакомився?» Панi Ганна, властиво, не була шпетна – звiсно, до гожоi панi Олени годi iй було рiвнятися, бо й зросту була малого, i статурою непоказна, i руцi-нозi мала завеликi як на шляхетську стать, а що на виду всi своi сорок лiт мала списанi, то шмарувала лиця блейвасом i манiею на цаль завгрубшки (слуги панства на ринку блягузкали, буцiм щоранку годину просиджуе замкнувшись панi ключникова перед верцадлом у себе в спочивальнi, заки зважиться указатись на люди), – ох, та зате ж i вбиралася панi Ганна! Та коби панi Олена хоч би раз проiхалася мiстом чи пройшлася по ринку в такiй оксамитовiй, тiсно в станi шнурованiй сукнi з таким безецно низьким викотом, що й кошулька з венацькими форботами персiв не ховае, та вiйнула б полами такого взористого саяну, в три ряди перловими брамками лямованого, та побряжчала б такими щирозлотими манелями на своiх вузьких, мов лебединi шиi, зап’ястках, то цiлий Луцьк, кинувши печене й варене, бiг би за нею глянути на те диво, – «Їй же воно все пристало, як сiдло безрогiй», – гнiвалася панi Олена. Але ж звiсно – вбери й пенька, то буде за панка, – ото й випiкала «молодичка-чепурушечка» штучними строями очi пiдстаркуватому пану каштеляну, i геть порохнявому пану старостi, та й самому пановi воеводi, i панам суддям, земським i гродським, – сердечно присоглашала до себе в господу хлiба iсти, дарувала кожному той довгий, щасливо заворожений i на жаднi позори невважаючий погляд, що вiд нього всякий чуеться так, мовби вiн один з Адамового племени й вартуе в цiлiм свiтi, тож як, скажiть, не довiритись такiй челядинi?




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/oksana-zabuzhko/zhoravnick/?lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.