Марат. Історiя з книги «Месопотамiя» Сергей Викторович Жадан Месопотамiя За тi сорок днiв, вiдколи помер Марат, до мiста прийшла весна. І майже встигла минути. Ховали його в поминальний вiвторок, на початку квiтня, а нинi пагорби заросли травою, зеленою й пекучою: надходило лiто. За сорок днiв ми встигли все забути й заспокоiтись. Але ось Маратовi батьки зателефонували й нагадали. І я подумав: так, справдi, лише сорок днiв. Померлi не мають до нас претензiй, живi вмiють нас напружити. Сергiй Жадан Марат Історiя з книги «Месопотамiя» За тi сорок днiв, вiдколи помер Марат, до мiста прийшла весна. І майже встигла минути. Ховали його в поминальний вiвторок, на початку квiтня, а нинi пагорби заросли травою, зеленою й пекучою: надходило лiто. За сорок днiв ми встигли все забути й заспокоiтись. Але ось Маратовi батьки зателефонували й нагадали. І я подумав: так, справдi, лише сорок днiв. Померлi не мають до нас претензiй, живi вмiють нас напружити. Ховали його кiлька друзiв i сусiди. Бiльшiсть знайомих – а знайомих Марат мав у мiстi цiлi натовпи – так i не повiрили, що iх справдi запрошують на його похорон. Потiм, звiсно, вибачалися, приiжджали на цвинтар, шукали надгробок. Квiтень був дощовий, за автобусом iз домовиною бiгли вуличнi пси, нiби почесна сторожа, час вiд часу кидаючись на чорнi колеса похоронного фольксвагена, не бажаючи вiдпускати Марата до царства мертвих. Цвинтарем ходили урочистi натовпи, вибиралися на пагорби, де над ними висли низькi хмари, спускалися в долину, залиту зливою, святкували як могли, мiшаючи алкоголь iз дощовою водою. Ми чи не единi приiхали на цвинтар iз небiжчиком i виглядали доволi неприродно – так, наче прийшли в музичний магазин зi своiм пiанiно. Великдень усе змiшав, роблячи нашу скорботу дещо недоречною. На Великдень нiхто не помирае. Нормальнi люди в цей час, навпаки, встають iз могил. Смерть Марата виявилася подiбною до його життя – нелогiчною й сповненою таемниць. Була нiч iз суботи на недiлю. До церкви Марат не пiшов, оскiльки вважав себе мусульманином, до того ж невiруючим, натомiсть посеред ночi вибрався в кiоск за сигаретами. У домашнiх капцях i з купюрою, затиснутою в кулаку. Там його й пiдстрелили. Нiхто нiчого не бачив, усi були по церквах. Нiчна продавчиня з кiоску сказала, що нiчого не чула, хоча iй здалося, нiби хтось спiвав i лунав рев моторiв, проте вона не впевнена, але в разi чого могла б упiзнати голоси; втiм, точно сказати, були вони чоловiчi чи жiночi, не може, а все ж устигла записати номери на жигулях, однак виявилося, що жигулi цi стоять на узбiччi пiд студентською полiклiнiкою вже другий рiк i в них двiрники складають порожнi пляшки та знайдений на смiтниках картон. Ну ось, говорили ми один одному, дев’яностi повертаються, хто наступний? Незрозумiло було також, за що його розстрiляли. Бiзнес Марат не вiв, iз владою не перетинався, ворогiв у нього не було, щоправда, деяких друзiв вiн не впiзнавав в обличчя, але хiба це привiд влаштовувати стрiлянину? На вулицях не стрiляли вже рокiв десять, хiба що в iнкасаторiв, та це за великим рахунком до уваги не береться: багато серед ваших знайомих iнкасаторiв? Ми лише гадали, що сталося насправдi. Минуло сорок днiв, час рухався вперед, рiки встигли вийти з берегiв i повернутися назад. Починалися теплi днi. Я не хотiв iти, навiть вирiшив передзвонити, вибачитися, вiдмовитися. Потiм подумав: яка рiзниця? Все одно буду цiлий вечiр про це думати, краще вже в компанii друзiв, близьких та родичiв. Втрачати голову розумнiше в перевiрених мiсцях. Вийшов iз дому, оминув свою школу, зупинився коло кiоскiв, довго вибирав сигарети, так i не вибрав, подумав, може, все-таки повернутися, i рушив далi. Збiг крутим спуском уздовж корпусiв iнституту, пригальмував уже на Маратовiй вулицi. Стояла тиша. Пiд будинком, у пообiднiй тiнi, прогрiвалися соннi псячi тiла. Вiдчувши мою появу, головний пiдняв голову, ковзнув по менi темним уважним поглядом, опустив голову на асфальт, втомлено заплющив очi. Нiчого не сталося. Нiчого не змiнилось. Марат жив лише за кiлька кварталiв вiд мене, ближче до рiки. Три хвилини пiшки. Тут узагалi все було пiд боком: пологовий будинок, дитячий садок, музична школа, вiйськкомат, магазини, аптеки, лiкарнi, цвинтарi. Можна було прожити життя, не виходячи до найближчоi станцii метро. Ми так i чинили. Жили в старих кварталах, що зависли над рiкою, виростали в перебудованих i передiлених помешканнях, вибiгали зранку з вогких пiд’iздiв, поверталися ввечерi пiд ненадiйнi дiрявi дахи, якi годi було до кiнця залатати. Згори нам бачилося цiле мiсто, на подвiр’ях ми вiдчували, що пiд нами лежать каменi, на яких усе й будувалося. Влiтку вони нагрiвалися – i нам ставало тепло, взимку вони промерзали – й у нас починалася застуда. Подвiр’я iхне виходило на тубдиспансер, поруч тяглася дорога, збiгаючи до старих складських примiщень. З одного боку, внизу, за дахами – набережна й мiст, чорнi заводськi корпуси, новобудови, непролазний харкiвський приватний сектор. З iншого, вгорi – центральнi вулицi, церкви й торгiвля. Я пройшов брамою, вiдчуваючи все, з чим жив стiльки рокiв: пил, глина й пiски, крiзь якi навiть трава не могла пробитися. Подвiр’я вимощене було битою цеглою та камiнням – Марат в останнi роки погрожував залити все асфальтом, проте щось йому заважало, тож усе лишалось, як ранiше: два древнi, ще дореволюцiйноi забудови двоповерховi будинки, напiвпорожнi й давно не ремонтованi, посеред двору – клумби й палiсадники, за ними яблунi й чорна цегляна стiна будiвлi, що виходила вже на сусiдне подвiр’я. Родина винесла столи, повитягала з квартири стiльцi, сусiди приходили зi своiми табуретами, про всяк випадок, аби не лишитись без мiсця. Над столами свiтилися яблунi, бiлий цвiт падав у салати, додаючи iм смаку та гiркоти. Я привiтався. У вiдповiдь менi закивали, одна iз сусiдок дiстала з-пiд себе зайвий табурет, я втиснувся помiж двох теплих травневих жiночих тiл. Хтось почав одразу ж щедро накладати щось до тарiлки, хтось наливав, я роззирнувся, розглядаючи й упiзнаючи. Нашi всi були тут: навпроти мене сидiв Беня, сивий i коротко стрижений, пiдбадьорливо кивнув менi й повернувся до загальноi розмови. Говорили, наскiльки я мiг зрозумiти, про погоду. Нейтральна тема, чому б нi. Принаймнi голосити нiхто не буде. Костик сидiв з iншого краю, здалеку махнув менi рукою, не вiдриваючись вiд iжi. Яблуневi пелюстки падали на його бiлу сорочку, розчиняючись у нiй, як снiг у зимовiй рiцi. Збоку до нього притулилася сухенька сусiдка, котра жила якраз над Маратом i котру тепер Костик просто витискав зi стiльця своiми крутими боками. Сем стояв вiддалiк, пiд деревами. Разом iз Рустамом – Маратовим братом. Той нервово ходив битою цеглою в гумових капцях i новому тренувальному костюмi й говорив iз кимось по телефону, iнодi щось у Сема перепитуючи. Сем теж був у тренувальному костюмi, пiд яблунями вони схожi були на двох марафонцiв, що збилися з маршруту й тепер видзвонювали органiзаторiв змагань, аби розпитати, куди бiгти далi. Сусiдки пiдтримували розмову, i виглядало все так, нiби незабаром мали ввiмкнути музику й почати дискотеку. Час вiд часу всi кликали Рустама до столу, але той суворо махав рукою, мовляв, вiд’iбiться, православнi, i далi щось говорив пристрасно й незадоволено, а Сем кивав головою, в усьому його, схоже, пiдтримуючи. Я розглядав наших. За сорок днiв, що минули, з ними мало що сталося. Втiм, iз ними мало що сталося за останнi десять рокiв. Хiба що зморшки щоразу гострiше прорiзали Бенину фiзiю, роблячи його чимдалi подiбнiшим до Мiка Джаггера. Чорний светр, дорогi черевики – Беня з останнiх сил намагався виглядати пристойно, хоча я знав краще за iнших, що фiрму його вiдтиснули й живе вiн за рахунок банкiвських вкладень, якi зумiв зберегти. Зрозумiло було, що надовго iх не вистачить, вiд чого Беня, здаеться, ще бiльше сивiв. Печальнi часи для чесного бiзнесу, що тут скажеш. Костик натомiсть усе гладшав, хоча на характерi його це мало позначалося: характер у нього був паскуднiше нiкуди, про якi змiни могла йти мова? Костик був залiзничником, себто сидiв в управлiннi пiвденноi й за щось вiдповiдав. За що саме – пiдозрюю, вiн i сам не знав. Набирав вагу, втрачав почуття гумору. Тримався лише нас – друзiв дитинства. Найбiльше змiнився, мабуть, Сем. Я маю на увазi його новий тренувальний костюм. Ну i все. В усьому iншому – та ж таки бойова стiйка старого досвiдченого бомбили, ключi вiд тачки, якi вiн нiколи не випускав iз рук, недовiрливе ставлення до пасажирiв, принципова ненависть до патрулiв. Щодо мене, то я вiдчував, що десь там, усерединi мого тiла, помiж серцем i селезiнкою, зароджуеться й пiдiймаеться теплим згустком утома, захоплюючи все бiльше мiсця й примушуючи печально прислухатися: що ж там робиться в моiй душi, пiд моiм одягом, пiд моею шкiрою. І жоднi робочi буднi, жоден кар’ерний поступ нiчого не важили проти цього згустку, який просто роз’iдав iзсередини всi внутрiшнi органи, мов запущена кимось пiд шкiру пiранья. Свого часу я вирiшив не вiдходити далеко вiд насиджених мiсць i влаштувався на завод, зовсiм поруч, за два квартали звiдси. За п’ятнадцять рокiв навiть дослужився до власного кабiнету. Втiм, завод рокiв десять як не працював, i робити кар’еру на ньому було те саме, що робити кар’еру на кораблi, який iде на дно: можна, звiсно, але можливостi вiд початку дещо обмеженi. Ми здавали пiд офiси колишнi лабораторii, здавали пiд склади колишнi цехи, я нормально отримував, ходив у костюмi, який на менi не сидiв. Як i в моiх друзiв, у мене з’явилися проблеми зi сном i пробилася перша сивина. На проблеми я не скаржився, почав коротко стригтись. Вахтеркам на прохiднiй це навiть подобалося – вони почали мене поважати. Або жалiти. Для всiх нас, Маратових друзiв, починався той вiк, коли життя уповiльнюеться, даючи тобi значно бiльше часу на страх i невпевненiсть. Марат дотягнув до тридцяти п’яти, ми натомiсть мали всi шанси прожити довго й померти власною смертю. Скажiмо, вiд маразму. Дядя Алiк i Рая Давидiвна – батьки Марата – сидiли по рiзнi боки столу, нiби не знали одне одного. Дядя Алiк мовчав, а Рая Давидiвна говорила переважно про салати, i всiм думалося, що краще б вона теж мовчала. Я сидiв i додавав щось вiд себе, згадував лише хороше, робив скорботне лице, звертаючись до мами небiжчика, вiдчував, як вiд рiки пiдiймаеться вогкiсть, вловима навiть тут, на старих подвiр’ях, засаджених деревами й забудованих брамами, вежами та комуналками. Дядь Саша, рiдний брат Маратового тата, разом iз Семом протягнули вiд гаражiв дроти з двома потужними лампами, розвiсили iх на яблуневому гiллi, i жовта електрика, змiшавшись iз бiлим цвiтом, накрила нас тiнями. У сутiнках усi зазбиралися, почали прощатися, домовлялися про наступнi зустрiчi, обiцяли пiдтримувати й не забувати, пропонували свою допомогу, просили звертатися в разi чого, зiтхали, цiлувалися з усiма й виходили крiзь браму, повертаючись до життя. Першими пiшли сусiдки. Двi повнi, помiж яких я вмостився, i третя, сухенька, притиснута Костею. Пiшли, несучи в руках табурети, наче отриманi на Новий рiк подарунки. За ними пiшов слiпий Зураб, який займався ремонтом взуття i якого сюди нiхто не запрошував. Хоча саме йому напевне поспiшати не було куди: жив просто на робочому мiсцi, у заваленiй пiдошвами та халявами металевiй будцi на Революцii, де зовсiм не було свiтла, хоч вiн його не надто й потребував – усе одно нiчого не бачив, а зi взуттям виробляв страшнi речi. Отже, зазбирався й пiшов. Пiшла Марина, невiдомо чия далека родичка з глибоким голосом i якоюсь прив’ялою зачiскою. Вона торгувала овочами в кiоску нагорi, ближче до податковоi, з родичами була в добрих стосунках i за Маратом чи не едина плакала щиро й не стримуючись. З нею пiшов Марiк, ii син, у бiлому комбiнезонi, перемащеному жовтою фарбою, пiшов, оскiльки мусив на нiч повертатися до майстернi на Дарвiна, де реставрував меблi й до ранку мав перефарбувати «пiд Польщу» фанерну етажерку, принесену вчора двома вiрменами. Пiшов Жора – аптекар-практикант, гроза цiлодобових магазинiв, який, закiнчивши нiчну змiну, щоразу рушав у рейд пивними кiосками Пушкiнськоi, виводячи продавцiв iз мутного ранкового сну й вимагаючи вiд них уваги та розумiння. Пiшов, побажавши всiм доброi ночi, яка на нього, поза всяким сумнiвом, очiкувала. За ним пiшла Тамара, наша класна керiвниця – виснажена, проте непереможена, взявши iз собою загорнутий у бульварну пресу шматок пирога. Вона би й не йшла, проте всi вже втомилися пiдтримувати з нею розмову, тож просто слухали ii марення, погоджуючись i не перебиваючи. Втративши iнтерес до такоi розмови, вона всiм сухо подякувала й зникла в брамi, як примара. За нею посунули Паша Чингачгук зi своею Маргаритою. Марат називав iх кумами, хоча дiтей у них, наскiльки знаю, не було. У Марата iх не було тим бiльше. Паша накульгував, мав травму пiсля занять мотоспортом. У сенсi розбився колись на краденому скутерi. Інодi менi здавалося, що Маргарита теж накульгуе, можливо, тому, що завжди тримала Пашу попiд руку й намагалася пiдлаштуватися пiд його розбовтану ходу. Так вони й пiшли, як два веселi матроси, списанi iз суховантажа за нестiйкiсть. Пiсля них важко пiдвелися й рушили в темряву два друзяки, якi росли разом iз нами, хоча й були за нас молодшими, – Кошкiн та Саша Цой. Кошкiн плакав i наливав сам собi, оскiльки днями вiдлiтав до Фiладельфii провiдати татових родичiв, котрi застрягли там ще в 90-тi, не вiдгукуючись i не вiдповiдаючи на листи, тож тато, який регулярно ходив до синагоги, вирiшив, що так не годиться, що слiд вiдправити iхнiми слiдами единого сина й з’ясувати, що вони там, у Фiладельфii, думають. Кошкiн навiть купив собi ковбойського капелюха з гуцульським орнаментом, аби не сильно вiдрiзнятися вiд мiсцевих, як вiн iх уявляв. Для нього це була взагалi чи не перша в життi виправа з батькiвського дому, якщо не рахувати пiонерських таборiв, але iх справдi можна було не рахувати, оскiльки тато Кошкiн сам працював у цих таборах, тож пiд час черговоi змiни Кошкiн-молодший почувався, як рецидивiст, що повертався на зону, де на нього чекав здавна знайомий дружнiй колектив наглядачiв. А Саша поривався йти вже давно, оскiльки мав якесь засiдання поетичного гуртка в якiйсь лiтературнiй кав’ярнi, але признаватися не хотiв, лише сидiв i нервував. Був вiн сином корейського студента, якого занесло сюди на початку 80-х, проте з батьком не надто ладнав, жив окремо, писав духовнi вiршi. Мав складний характер, часто заводився з незнайомими поетами на студii, регулярно вигрiбав, але не здавався. За друзяками Кошкiним та Цоем пiшла Алка-Акула, яку ми довго не вiдпускали, яка й сама не хотiла йти, однак мусила, оскiльки робота, графiк, пацiенти. Вона чи не найбiльше нами всiма тiшилася, згадувала те, що могла згадати, фантазувала там, де вже нiхто нiчого не пам’ятав, дiлилася життевими планами, запевнила, що зав’язала з колишнiм безтурботним життям, що працюе нинi у сферi медицини, що Марина допомогла iй улаштуватися в тубдиспансер сестрою, тож у неi тепер нове цiкаве життя, едине що – пацiенти часто мруть, а так усе гаразд. Електричне свiтло робило нiжними й тремкими зморшки пiд ii очима, фарбоване в жовте волосся займалося iскрами, i коли вона схилялася над столом, аби прошепотiти комусь iз нас теплi слова вдячностi, ii волосся потрапляло до склянок iз вином, стаючи рожевим i вологим. Вона довго не знаходила собi мiсця, не давала нiкому слова й поводилась, як на власному днi народження, вимагаючи добрих слiв, радостi й напоiв. Але зрештою пiшла й вона. Чим ближче пiдходила до брами, чим глибше вступала в пiтьму, тим похмурiшим ставало повiтря над ii головою, нiби там, де закiнчувалося свiтло, куди не добивали жовтi лампи, iй доводилося дихати попелом i глиною i розмовляти з померлими, якi в цiй глинi ховалися. Я дивився iй услiд i згадав раптом, що вона насправдi була першою жiнкою Марата, якось так сталося. І Бениною, мiж iншим, теж. Ну, i Костиковою, ясна рiч. Та й Семовою, якщо вже бути вiдвертим. А якщо вже бути зовсiм вiдвертим – моею також. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/sergiy-viktorovich-zhadan/marat-stor-ya-z-knigi-mesopotam-ya/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.